Кіт, оце ти попав!

Мурчик висипав останню горошину корму із банки в миску та сумно глянув у спорожнілу тару. Очі пекло від сліз, серце тьохкало, адже настали важкі часи безгрошів’я, й зовсім скоро його забере голодна смерть. Зроду він не знав такої скрути. А тут хоч бери та складай лапи в очікуванні свого часу. Ще кілька місяців тому він працював менеджером у банку, але його відділення закрили. Прийшлось жити на заощадження, які швидко вичерпалися.

Сівши у крісло біля каміна, що палав, кіт перегорнув сторінку газети та продовжив читати оголошення. Потрібен диктор на радіо, розповсюджувач реклами, продавець морозива, і все це за нищівну зарплату. Коштів не вистачить не те, що на корм, а навіть на ліверну ковбаску.

Хвостатий почав куняти. Але змусив себе читати далі. Не можна здаватись! Потрібно знайти хоч якесь нормальне оголошення.

Дуже швидко кіт заснув. А прокинувся від того, що впав зі стільця на підлогу.

— Дідько! — буркнув він, потираючи коліно.

У вікно вже зазирало сонце. Надворі співали ранішні пташки. Отакої, проспав цілу ніч! Ну що ж, пора їсти.

Відправившись на кухню, кіт заглянув у холодильник, де стояла лише одна напівпорожня пляшка молока. «Холодне, — думав він, — болітиме горло. Так мені й треба!». Взявши пляшку, кіт пішов дивитися телевізор та заливати горе молочком.

Клацав він пультом довгих півгодини. Мультики йому набридли, а в новинах суцільний треш. Одні вбивства, аварії та чупакабра.

Кіт знову перемкнув канал і завмер, розкривши рот.

— Якщо ви зневірились у власних силах, а в гаманці свище вітер, — промовляв чоловік, — тоді звертайтеся до нас! Ми гарантуємо високооплачувану роботу, страховку для ваших кінцівок, премії тааааа… — тягнув він, — …кар’єрний ріст. — На екрані засвітився номер телефону. — Дзвоніть протягом п’ятнадцяти хвилин після закінчення цього ролика.

Кіт метнувся до мобільного, а за секунду вже почув гудки.

— Алло! — пролунав життєрадісний жіночий голосок. — Вітаю вас у…

Кіт не став чекати, поки вона закінчить вітатися:

— Здрастуйте, я по оголошенню. Тільки що подивився ваш ролик. Мені потрібна робота.

— Ага, зрозуміло… Вам дуже сильно вона потрібна?

— Так!

— Дуже-дуже-дуже?

Мурчика почали дратувати її питання, але він стримувався як міг, аби не фиркнути.

— Таааак!

— Ги-ги, тоді вам точно до нас. Запишіть адресу та приїжджайте!

— Я запам’ятаю, — відповів кіт.

— Гаразд…

Надівши найкраще вбрання та прихопивши з собою для більшої солідності кейс, Мурчик йшов центральною вулицею міста та насвистував улюблену мелодію. Нарешті він почувався впевнено, адже сьогодні він влаштується на роботу. Почне заробляти гроші та купить собі на першу зарплату величезний мішок корму. Ніщо так не радує пухнастиків, як чималий запас їжі.

Знайшовши потрібний будинок, кіт зайшов у вестибюль та попрямував до ресепшну.

— Доброго дня. Мені призначили зустріч.

Молода жінка у рожевому посміхнулась.

— Зачекайте дві хвилини, будь ласка, — сказала вона. — Присядьте.

Кіт вмостився на диван, що стояв неподалік. Розглядав стіни та людей, які то заходили у приміщення, то виходили. Нарешті, він помітив, що до нього рухається лисуватий чоловік у джинсах і футболці. Він потиснув лапу Мурчика.

— Вітаю, я Андрій. Ходімо у мій офіс.

Мурчик трохи зніяковів, бо схоже він мав пройти співбесіду. А на співбесідах він завжди екекекає через слово.

Вони піднялись ліфтом на третій поверх, де знаходився кабінет Андрія. Обидва сіли за стіл, на якому вже лежав стос папірців. Кіт настовбурчив вуха, щоб уважно слухати.

— Ви відгукнулися на рекламу?

Кіт кивнув:

— Саме так.

Андрій промовчав секунду.

— І ви достеменно не в курсі, що це за робота?

— Ну… — Мурчик почухав потилицю. — Насправді ні, але я можу зробити буквально все. Ви тільки скажіть, яка зарплатня.

— Велика, — посміхнувся чоловік.

— Наскільки?

— Дуже велика.

Кіт затамував подих.

— Окей, я згоден.

Андрій засміявся.

— Ну гаразд. — Він поклав перед котом документи, які треба було підписати. Мурчик, не читаючи, розписався там, де стояли мітки.

— Чудово, — промовив Андрій відразу після того, як Мурчик відклав ручку. — Тепер пішли зі мною.

Покажуть мій кабінет, втішав себе кіт, посміхнувшись.

Енергійним кроком він слідував за чоловіком. Вони перемістились на інший поверх, Андрій привів його в приміщення схоже на кабінет в лікарні, де проходять флюорографію.

Душа Мурчика відразу побігла в п’ятки, коли він глянув на габаритне приладдя.

— Знайомся, — сказав Андрій, показуючи на працівника лабораторії. Кіт шмигнув до чоловіків, зустрівшись поглядом тонкого, як жердь, лаборанта.

— Олег, — назвався той.

— Му-мурчик, — видавив з себе кіт. — Що це за кімната? Що ми тут будемо робити?

— Дуже цікавою роботою.

«”Дуже цікава” звучить якось стрьомно, — подумав кіт. — Дарма я не запитав про свої обов’язки, ой дарма!».

— А мені сильно болітиме? — прошепотів кіт.

Андрій хмикнув:

— Все залежить від тебе. Що ж, мені час іти. Купа справ, купа справ…

Мурчик та Олег залишись удвох. Двері замкнули на замок, ключів ніде не видно, а вікна заклеєні якоюсь темною плівкою. Не втекти!

— Гаразд, Мурчику, займемося справою.

— А можна я спершу поцікавлюсь, що це за апарат?

— Власне, до цього я підводив. Це машина часу.

Мурчик усміхнувся, подумавши, що Олег жартує. Може він і кіт, але ж не дурний! Ніхто не здатен побудувати машину часу, Стівен Гокінг це довів простим експериментом.

— Тиждень тому ми відправили у далеке минуле нашого співробітника, щоб він узяв проби ґрунту. У нього з собою був пристрій, який повернув би його сюди, у наш час. Але він зламався.

— І ваш співробітник залишився у минулому? — уточнив кіт.

— Так.

— І що я маю робити?

— Відправитися за ним.

— Ага… Ризик великий?

Олег задумався:

— Трохи є.

— Гм… Пізно відмовлятися?

— Гадаю, що так. Ти ж підписав договір?

Кіт опустив голову.

— Не читаючи.

Олег почав реготати.

— Капець! — плескав він себе по колінах. — Хто ж так робить?

Кіт притиснув до голови вуха.

— От посміявся з тобою. Залазь в машину і стій струнко, — наказав йому чоловік.

Поставивши кейс під стіл Олега, Мурчик пішов до машини часу та заліз у невелику кабіну. По розміру вона підходила для середньостатистичної людини.

Олег дав йому джойстик з однією кнопкою і застережливо промовив:

— Не загуби. І пам’ятай, скористатися можна лише раз. Пульт одноразовий.

Кіт погано його чув, адже Олег запустив апарат, який відразу почав гудіти.

— Боже бережи, — молився кіт. Його почало нудити.

Відкривши очі, Мурчик побачив, що знаходиться посеред якихось джунглів. Кругом росла якась незвичайна папороть з велетенськими листками. Дивна рослина, подумав він. Ніколи такого не бачив. Над головою висіло мереживо з переплетених ліан. Дерева були такими високими, що він не бачив їхніх крон.

— Де це я? — вирвалось у Мурчика.

Зашаруділо листя. Здалося, ніби у кущах повзло щось велетенське. І ніби в його напрямку. Можливо, то якась зміюка. Треба кудись сховатися! Кіт заліз під кущ та скрутився у клубок. Через кілька хвилин мимо просунула якась велика незрозуміла істота на міцних задніх лапах. Мурчик висунув голову з-під укриття, щоб подивись, що то за чудернацький мутант.

— Схоже на дракона, — дійшов висновку кіт. — Або на динозавра… Хм, оце то попав! В якійсь доісторичні часи занесло. А може то все глюки? Або сниться? Краще б снилось!

Коли небезпека минула, Мурчик виліз та обтріпав штани від бруду. Джойстик лежав у кишені. Гаразд, це все насправді з ним відбувається. Він зараз тут, і залишається тільки знайти людиняку, яка десь блукає. Краще б він сидів на місці та чекав.

— Куди б подався я, якби був людиною? — запитав себе кіт. — Мабуть, шукав би хатину та щось пожерти смачного.

Кіт принюхався. Звідкілясь пахло смаженим і він пішов в ту сторону через джунглі.

Зовсім скоро він знайшов стежку, яка вивела його на поляну. Там стояло розлоге дерево, на якому хтось збудував невеличкий будиночок, схожий на ті, що для дітей. Кіт побіг прямо туди. А ж якась мотузка обтягнула його лапу — і через мить він вже висів головою вниз.

— Отакої! — бурмотів роздратований кіт. — І що тепер робити?

Мурчик намагався вибратись із пастки. Ще трохи й він зміг би витягнути лапу та дременути геть. Але з кущів засопіла якась тварюка, судячи по глибині звуку, величеньких розмірів. Кіт перестав смикатись, коли висунулась голова ящера.

— Нічосі! — буркнув Мурчик. — Та ти висотою з дев’ятиповерхівку. Як ти мене з’їси?

— Тебе їстиму я! — почувся людський голос. Із хащів виліз бородатий чоловік у подертих шортах. Він потупився на кота, як на якийсь музейний експонат.

— Так я худий, кості та шкура, — відповів кіт.

— Можна юшку зварити.

Кіт нарешті вивільнився та гепнувся на землю.

— Взагалі-то я пожартував, ги-ги. Ти, мабуть, той нещасний робітник, якого послали відібрати зразки?

Чоловік підозріло подивився на пухнастика.

— Як ти здогадався?

Кіт розвів лапи в сторони:

— А що тут є ще якісь люди?

— Логічно.

— Я тут через тебе. Людино, як звати?

— Валерій я.

— Добре, Валера. Ти не хочеш повернутися додому? Мене відправили за тобою. І ти знаєш, щось не хочеться тут надовго залишатися. — Мурчик покосився на ящура.

— Сорі, звісно. Але не дуже хочеться додому. Тут не треба платити за газ і електроенергію. Гроші не мають значення. А ще навкруги чисте повітря і ні одної людини. Мені, як інтроверту тут норм.

— Я дійсно радий за тебе, але мені заплатять лише тоді, коли я тебе поверну.

— Ти ж кіт, навіщо тобі гроші?

— На корм. То ти йдеш? Не підставляй нещасного котика. Май совість!

Великі очі Мурчика розчулили Валєру. Він взяв пухнастого на руки.

— Вибач, Здорованю, — сказав Валера ящуру. — Я скоро повернусь!

Мурчик дістав джойстика та натиснув кнопку. Обидвоє перенеслись в лабораторію, де їх чекав Олег. Прийшов і Андрій, щоб привітатись з колегою, якого давно не бачив.

Мурчика похвалили за відмінно виконану роботу та винагородили невеликою премією. Кіт відразу побіг у зоомагазин, щоб купити корм. А наступного дня повернувся на роботу з упевненістю, що йому все вдасться.

Валера ж надовго не затримався у цьому світі. Прихопивши з собою трохи одягу, газові горілки, акумулятор та ліхтарик, він скористався машиною часу, щоб повернутися до свого улюбленця з доісторичних часів.