За стіною кіт

Кітті не зводила очей із малого. Даня сидів над планшетом з електронним підручником вже пів години, спеши голову на долоню. Мучився над англійською. Незважаючи на прогрес, як і сотню років тому, слова доводиться зазубрювати. Отак просто з хмари в пам’ять їх не завантажиш.

Сьогодні Кітті намотала, мабуть кілометрів зо три. Ганялася за Данею по саду, а потім супроводжувала на заняття з футболу й назад. Влітку в нього було по три тренування на тиждень. “Щоб не розслаблялися”, — казав тренер. До стадіона йти двадцять хвилин, і в такі дні, як сьогодні, робот-компаньйонка почувалася виснаженою. Її очі світилися червоними датчиками, що означало низький рівень заряду. Вона лягла на килимок для заряджання і примружилася від електричних імпульсів, які лоскотали тіло. Робот-кішка “заснула”.

Даня тільки цього й чекав. Миттю вислизнув із кімнати, щоб наглядальниця не бачила. Вона супроводжувала його всюди. Батьки могли навіть не дзвонити йому смарт-годинник, бо бачили все, що робить їхній восьмирічний син, коли вони працюють. Але, коли робот заряджався, трансляція відео переривалася.

***
Хлопчик зі скуйовдженим волоссям кольору пшениці перестрибнув через огорожу в дальньому кутку саду. Тепер він був вільний. Батьки поверталися з роботи після 18:00, і в його розпорядженні було аж дві години. Він ковзнув у затінок між парканами сусідів, минув вузький тунель, який утворювали кущі, та врешті, вийшов на просторе поле, всіяне тисячами польових квітів.

Рослини буяли тут, на околиці Міста, як ніде інде. Саме ж Місто було багатоповерхове, вилите з лискучого металу та скла. Його ідеально рівними вулицями, окрім людей, сновигали роботи-помічники. Вони складали майже чверть населення, адже ще 10 років тому мер особисто розпорядився забезпечити бодай одним роботом кожну сім’ю.

Одного разу Даня бачив сліпого, якого вів робот-компаньйон. Хлопчик читав, що раніше роль поводиря виконували живі собаки. А вулиці підмітали звичайні люди, їх називали двірниками. Нині ж усю фізичну працю та хатні клопоти переклали на роботів-помічників. Розумову працю також частково виконували роботи. Батько Дані побоювався, що його посаду бухгалтера відбере штучний інтелект, але поки цього не сталося.

Хлопчик любив бувати на природі. Тут траплялася живі птахи, яких не було чутно в Місті. А над квітами дзижчали справжнісінькі джмелі. Здається, саме так називаються ці комахи у Вікіпедії. Звідки вони тут взялися?

Від батька Даня чув, що живі тварини майже вимерли, тому їх місце поступово заповнюють роботи. Вони не потребують багато догляду та абсолютно безпечні. Але Даня остерігався роботів. Було в них щось, що його лякало.

У зоопарку нещодавно помер тигр Айріс, який вмів давати лапу, тому Даня добре запам’ятав його, коли вони всім класом ходили на екскурсію. А потім вчителька розповіла, що замість Айріса показують робота-тигра. І він вміє набагато більше.

***
Даня роззирнувся: ні птахів, ні джмелів сьогодні не було видно. Хлопчик пірнув у затінок під крислатим дубом і ліг на м’яку траву. Він довго дивився на хмари, що пливли небом, а тоді заплющив очі й заснув. Тренування виснажило не лише Кітті, його — також.

Даня відчув м’який дотик у щоку. Він із подивом підвівся. Перед ним виросла фігура живого кота. Такого ж, як на ілюстраціях в книзі з природознавства: з рудим хутром, гострою мордочкою та білою плямою на животі. Фантастика!

– Гей, ходи-но я тебе погладжу, можна? — Даня простягнув руку.

Кіт зацікавлено оглянув долоню хлопчика, а тоді пірнув під його пальці, підставляючи вуха. Даня почесав кота,той вдячно замуркотів і влігся на бік поруч із хлопчиком, вперши лапи йому в живіт.

Мррр, мррр… Даня дослухався до приємного муркотіння, що було схоже на вібрацію. Кіт потягнувся,  виструнчивши тіло, кинув задоволений погляд на Даню. Хлопчик продовжував гладити нового знайомого. Кіт стежив за його рухами, коли раптом відскочив, стрибнувши за жовтою плямою на траві.

– Хочеш пограти?

Даня порухав рукою, на якій блищав екран смарт-годинника. Сонячний зайчик стрибнув вправо, а кіт чкурнув за ним. Даня малював світлом вісімку, і кіт стежив за плямою, рухаючи головою. Коли пляма світла застигла на стовбурі дерева, кіт схопився і дряпнув кору. Але сонячний зайчик встиг втекти.

– Що тут у тебе? — Даня помітив медальйон на шиї в кота. Постягнув руку і побачив напис: “Оскар”. — От як тебе звати!

Медальйон складався з двох половинок, які були застібнуті кліпсою. Даня розкрив його й побачив всередині аркуш, складений учетверо.

Записка була написана червоним олівцем:

“Якщо Оскар загубився, будь ласка, поверніть його за адресою: вулиця Бузкова, 14.

Аня, 9 років”.

***
Наступного дня за обідом Даня запитав:

– Мамо, а де в нас вулиця Бузкова?
– У Місті немає такої вулиці, — відповіла мама. — Всі вулиці названі за номерами. У нас, ти ж знаєш, вулиця №147.
– Так, уже давно перейменували всі вулиці. Ще коли твій дід був малим. Раніше тут була Вишнева, — додав тато.

***

Даня та Аня були заочно знайомі вже понад місяць, відтоді, як хлопчик простежив, куди тікає кіт. Оскар прослизав крізь невеличку нору під стіною, яка відмежовувала Місто від Мертвої зони. Батьки казали, що поза Містом після смертельного ядерного бомбардування 2056 року ніхто не вижив. Але виявилося, що у Мертвій зоні живе родина Ані, її кіт Оскар та ще багато їхніх друзів.

Якщо скласти докупи всі записки, які діти передавали в медальйоні Оскара, вийшло б щось на зразок чату в Телефонограмі. В Ані не було ані смартфона, ані планшета, тому вона незмінно користувалася червоним олівцем.

Вчора Даня і Аня домовилися, що зустрінуться біля шпарини під стіною о 17:00. Раніше вони не бачилися. Даня нервував і шукав способи, як можна розрядити Кітті, щоб вона не пішла за ним. Робот-кішка кілька разів вистежувала його біля стіни і зловісно мигтіла червоними зіницями. Оскар їй не сподобався з першого погляду, тому вона трималася осторонь від їхніх ігор під деревом.

Уже була за чверть п’ята, а індикатор заряду показував 60%. Доведеться терпіти присутність Кітті.

***
Все сталося швидко і несподівано для них обох. Тепер блідий від переляку Даня біг по допомогу, тому що його смарт-годинник не ловив сигнал, а Кітті зникла, хоча ще хвилину тому була поблизу стіни. Хоча Даня був впевнений, що саме кішка-робот і викликала патрульні дрони.

Коли Аня підійшла до стіни разом з Оскаром, Даня лише встигнув розгледіти через вузьку щілину в стіні літній сарафан дівчинки та вишиту на ньому фіалку. Такого ж бузкового кольору, як її очі.

Зненацька з боку Міста на них налетіли дрони-прикордонники, їх було п’ять. Вони дзижчали і миготіли проблисковими маячками.

– Загроза несанкційного вторгнення! Загроза несанкційного вторгнення! — повторювали вони, наче в рупор.

Аня заклякла на місці. Даня побачив, як їй в плече увіпявся дротик, який випустив один з дронів. За мить дівчинка лежала на землі. Дані здалося, що вона не дихала. Оскар чкурнув у кущі.

***
– Допоможіть! — крикнув Даня. Він забіг у дім і насилу зупинився, щоб не впасти.
– Синку, що трапилося?

Мама і тато сиділи в залі на дивані, а в кріслі поруч Даня помітив тренера Андрія Вадимовича.

– Допоможіть, там… за стіною, дівчинка Аня. Її поранено.
– За стіною нікого немає. Даню, ми вже це обговорювали. Краще сядь, заспокойся. Андрій Вадимович каже, що ти сплутався з поганою компанією, а ще пропустив кілька занять. Це правда?

Даня й справді приділяв футболу все менше уваги, відколи познайомився з Оскаром. Але як вони не розуміють, що людина в біді? Як вони можуть так спокійно сидіти?

– Там дівчинка, вона помирає. В неї вистрілив дрон, вона впала! — репетував Даня.
– В його віці діти такі вигадники, — виправдовувалася мама перед Андрієм Вадимовичем. — Синку, роботи запрограмовані на поміч, вони не здатні нікого скривдити. І вкотре нагадую: за стіною нікого там немає!
– Ні, є. Там кіт є! Справжній, живий.

Кітті зашипіла в кутку. Вона з’явилася вдома непомітно для Дані.

– Так от, — продовжив неквапливу розмову тренер. — Даня — хлопчик здібний. Якщо підтягнути дисципліну, то можна рекомендувати в спортивну школу. Ви, як батьки, маєте повпливати. Бо, якщо адміністрація школи дізнається, що він прогулює. Або ще гірше — ЧОМУ він прогулює заняття, його можуть виключити не лише з команди, а й зі школи.

– Даню, у що ти вплутався? Де ти пропадаєш, коли камера Кітті вимкнена? — напосідав тато. — Ти знаєш, як важко людям тепер пробитися в житті, коли навколо все виконують роботи. Якщо ти втратиш свій шанс, тебе замінять, як і багатьох.

***

Даня гатив м’ячем по воротах, які намалював крейдою на стіні. Тут місяць тому він вперше й востаннє бачив Аню. На щоках проступив рум’янець, а з лоба стікали краплини поту. Тепер Кітті була з ним цілодобово. А він її ненавидів.

Нещодавно Микита, його друг, розповів Дані, що роботи з’єднані в одну систему і можуть сповіщати про надзвичайні випадки поліцію, прикордонників та особисто мера Міста. А ще мер тримає мережу агентів, до якої, входить і тренер Андрій Вадимович. Вони вистежують всіх невдоволених діями влади і тримають “на гачку”.

Тато Микити голосував проти мера через його курс на роботизацію. Він навіть сумнівається, чи сам мер — жива людина, а не робот. Це звучить, як повна маячня. Але й те, що за стіною живуть люди, також багатьом здається нісенітницею. Батьки не повірили Дані, коли той розповів про своє знайомство.

Він присів у затінку дерева. Пригадав, як минулого тижня, після довгої перерви (батьки заборонили йому виходити з дому, лише на тренування), знову прийшов до нори, через яку пролазив Оскар. Тоді хлопчик намагався знайти хоч щось, що могло вказати, що сталося з дівчинкою та її котом. Він вдивлявся крізь щілину в стіні, але на тому боці нікого не було. В місцевих новинах жодним словом не обмовилися про випадок на кордоні. Даня шукав в інтернеті. Нічого. Може, йому привиділося?

Він кликав Оскара, дослухаючись до шурхоту листя, але кіт не виходив. Даня вже збирався йти, коли вирішив перевірити нору. Хлопчик присів біля стіни і запустив руку у маленький тунель між Містом та Мертвою зоною. Даня намацав рукою медальйон Оскара. Ось воно!

Тремтячими він пальцями розкрив стулки. Порожньо.