Вечір на Івана Купала

Понад берегом озера повільно рухалась пара обнявшись за стани та  розмовляючи між собою. Звуки пісень та забав навколо багаття поступово віддалявся від них, поступаючись лише їх голосам та крекоту жаб.

–         Я так рада, що ти теж мене вподобав. – мовила Маруся з розплетеним волоссям та квітковим вінком.

–         Я теж, хоч і дивно, що так і відразу. До сьогоднішнього вечора я тебе й не зустрічав. Навіть не знаю звідки…

–         А може це кохання з першого погляду, – перебила його дівчина. – А ти віриш у кохання.

–         Не знаю, ще нікого у свої 15 я не кохав. Але тебе відразу я вподобав. Можливо це і є кохання. – засоромившись відповів парубок.

–         А я тебе ще раніше примітила, на ярмарку в сусідньому селі.

–         Справді?

–         Так. Але побоялась підійти до тебе. – сказала дівчина вкрившись рум’янцем. – Але цього разу вирішила не втрачати свій шанс. Можливо це доля?

–         Цілком можливо. Це лиш Богу відомо.

Між ними запала мовчанка. Маруся вдивлялася у озеро вкрите очеретом, а Іван оглянувся на далекий вогник та молодь навколо його. Він уже не чув їх голоси, але бажання повернутися до забави нікуди не ділося.

–         А чому ти не захотіла стрибати через багаття? Це ж так весело. – насмілився запитати парубок.

–         Якщо чесно, то я не сильно полюбляю полум’я. Хоча в мені тече гаряча кров. Принаймні так говорить моя ненька. Та й на сьогодні уже досить купальських звичаїв.

–         Вінок пускала і він прибився до берега? – сміючись мовив Іван.

–         І вінок пускала, і голяка бігала, – засоромлено відказала Маруся.

–         Голяка? Справді?

–         Ага.

–         Хотів би я це побачити. – відказав хлопець, але відразу пожалів за сказане. – А підеш цвіт папороті шукати? – продовжив Іван.

–         Ну, не смійся з мене.

–         Я не сміюсь. Просто цікаво. Тай дивна ти якась.

–         Я?

–         Ти, – з посмішкою відповів парубок.

–         Я? Ах ти ж… – Маруся штовхнула хлопця й побігла сміючись, – Наздоганяй, – крикнула через плече.

Іван декілька секунд спантеличено дивився у Марусин слід, а тоді кинувся наздоганяти її. Вони бігли, допоки парубок не наздогнав її. Вони звалились на землю й смілися і вдивляючись у вечірнє небо. Маруся надвисла над Івановим обличчям, зазирнувши у його зелені очі, й залоскотала його.

–         Досить. Ну перестань. Мені лоскотно. Я зараз лусну від сміху.

Вона знову заглянула в його очі й ніжно поцілувала його уста. Він не заставив себе довго чекати й відповів їй.

–         Я кохаю тебе, – тихо промовила дівчина.

–         Я теж тебе кохаю, – ніяково відповів Іван.

–         А говорив, що не знаєш що таке кохання.

–         А тепер я розумію що воно таке.

Маруся засміялася. Парубок залоскотав її, а вона його. Івану нічого не залишилось як здатися. Маруся вправно лоскотала його, ніби знала усі його чутливі місця.

–         А ходімо купатися, – промовила дівчина.

–         Зараз? – спантеличено відказав парубок поглянувши у божевільні блакитні очі. – Вже темно.

–         Боїшся? – відказала Маруся підвившись.

Вона стягнула із себе сорочку й пішла до води. Іван розгублено вдивлявся на оголене Марусине тіло.

–         Ходімо, вода ще тепла. – сказала дівчина, засміялась і пірнула.

Іван пішов слідом. Вода і дійсно була тепла.

–         Я тут, – гукнула Маруся.

Парубок поплив до неї. Вона знову пірнула під воду, Іван – слідом за нею. А за миль на поверхні показався лиш риб’ячий хвіст, залишивши за собою водяні кільця і крекіт жаб.