Страхітливий сон

“Мене любов ненависті навчила”

     Дора капризувала. Читання Лесиних історій про минувшину фінікійців не допомогло впокорити дитяче лопотіння. Як її тільки не пробувала заспокоїти старша сестра Леся, але діти є діти; їм пальця в рот не клади, а дай лиш покапризувати.

    – Сестрице, ну заведи мене до лісу! Ну допоможи, будь ласка, знайти чар-квітку, – лепотіла Дора.

   Сьогодні не Купальська ніч. До цвітіння папороті ще декілька тижнів, але все це не є суттєвим аргументом для, вибалуваної сестринською любов’ю, Ісидори! А Лесі так хотілось піти самій до лісу, послухати найкращих тенорів на світі, соловейків.

    Гуляння по садочку не дало жодних результатів, Дора далі верещала про чар-квітку. Леся пробувала заспокоїти її милуванням на незабудки, які завжди заспокоювало членів її роду, навіть непомирлива і сувора мама, стала лагідною. А незабудки чомусь допомогли лиш на долю секунди. Хоча Леся любила гуляти по лісі одинцем, але вирішила сьогоднішню прогулянку лісом провести в компанії із наймолодшою сестрицею. Дора надзвичайно зраділа. Нарешті вони з сестрою вирушила на пошуки чар-квітки. Вони перейшли річку і раптово опинились посеред незнайомої місцини. Дві особи, приналежні до прекрасної половини людства, стояли на шпилі гори. Їхнім очам відкрився мальовничий пейзаж. Сонце ховається за небесний пруг, запалюючи вогняною загравою верхів’я дерев. Це якісь гори, невисокі гори. Це точно не стародавні могили, які порозкидані по далеких степах, і не гори біля Червенських міст. Не відчуває Леся запаху боліт, такий приємний та рідний їй. Вона із Дорою нарахувала сім сусідніх пагорбів; слово пагорб більше пасує до цих гір.  На мить старшій сестриці став дочуватись шум від шваркотіння води, немов тисячі тон води, безжально, б’ють землю своїм потоком. Леся довго вдивлявся у лінію небесного овиду на ліс, який там бовванів і зробила висновок, що це буковий ліс. Легіт куйовдив її густе русяве волосся. Голубі очі невідривно вдивлялись у таке  ж голубе небо, ніби хотіли там прочитати таємниці небесної тверді.

     Щось наповнило собою простір навколо сестер. Дивне відчуття охопило старшу сестру. Дивна тінь огорнула їх. Спочатку Дора нажахано пробувала здійняти вереск, але слова застрягли в горлянці і не вилітали, попри усі її неймовірні зусилля. Дивна думка виринула із глибин Лесиної підсвідомості, ніби цей сивий туман поглинув їх, сливе кіт поглинає миш, а кінь – траву. Тільки нічого погано не сталось. Сивий чи то туман, чи то імла, чи то тінь, посновигався далі, а Дора змогла здійняти гучний лемент. Поверещавши досхочу,  молодша сестричка заспокоїлась. Від душі відляг жах і вона озирнулась навколо. Сусідній пагорб особливо привернув її увагу. Пагорб пронизував рів, який прокладав серпантинову дорогу на округлу вершину пагорба.  Цікаво: чи це річка, чи шлях? Леся прислухалась, але журчання води не доносилось до її вух; значить – це дорога, витоптана людськими ногами, навантаженими гарбами та кінськими копитами підкованими. Ось на небі завиднівся молодик. Він цікаво поглядав на сестер. Дорі здалось, що місяць насміхається над ними.

       Пройшла якась мить, але на ясному нічному небі, яке вкривалось міріадами зірочок та пустуном-місяченьком, засвітило яскраве світанкове сонечко. Щось манило і тягло Лесю у сторону сходу. Ноги стали ватні і посновигали туди, куди їх щось кликало. Хто заволодів тілом сестер? Чи є це непогамовне жадання чогось забороненого? Чи це моцюмпан Блуд збиткується над ними та водить їх манівцями? Чи це мавка кличе їх на польові трави, щоб забрати їхній розум? А може мавка Дивовиця хоче погубити сестер, тому Лесі потрібно негайно згадувати усі химерні історії, які чула від стрийка Михайла, про давноминулу давнину, таку ж сиву, як і сиве волосся та борода у старців? Чи може получники хочуть зробити сестер подобизною їх? Фізичне тіло не підкорялось наказав голови і серця. І ось сестри присурганився до п‘яти букових дерев. Ці дерева дуже молоді та зелені, але уже пишаються своєю дерев’яною погордою. А така погорда може існувати у природі? Покійний дідусь завжди напучував Лесю добрим словом. Із старечих оповідей мало відклалось у юній і задерикуватій голівоньці. Щось говорилось про те, що частинка життя, як і почуття, – є у всього живого. Тоді навіть у зеленої травиці, яку Леся кожного дня топче, є почуття, не кажучи уже про могутні дерева. Від своїх міркувань дівчина і сама засміявлася, мимоволі. Букові деревця росли посеред великого лану соняшників. Картина дійсно розчудесна. Тільки від цих соняшників не доносився запах сонця і теплого літечка. Навіть мертвяки так не пахнуть. Це і не запах, а сморід. Горобці не лакомляться на ці голівоньки, повернуті до жовтенького сонечка, летять собі мимо, по своїх пташиних справах. Сестриці ще помилувались молоденькими буками і почовгали далі. Закінчилось поле соняшників і починався садок, де росли тільки яблуньки. Поле соняшників і садочок яблуньок розділяла польова дорога. Живіт Дори дав про себе знати. Нарешті її ноги піддались її бажанню. Дора підійшла до найближчої яблуньки, але, крім зелених листочків, там не було ні яблуневого квіту, ні яблук. На другому дереві – те ж саме. Сестри ходили від яблуні до яблуні і розводили руками. За що їм таке? А животик Дорин, то бурчить. Ось би з’їсти соковите яблучко, будь-яке: хоч червоненьке чи зелененьке, або велике, або маленьке. Зажура обійняла її душу, бо пошуки не дали жоднісіньких результатів.

    Чимчикувала насуплена Дора яблуневим садочком і почувся їй галас. Дора побігла у ту сторону, звідки доносились ці звуки, потягнувши за собою старшу сестрицю. Їхнім очам відкрилась причина шарварку – це стовковисько людей. Усі люди напружені і галасливі. Сестри підійшли до юрби і стали дослухатись до людських теревень:

     – Коли уже вони нас пустять? Я стою тут другий день! Їм несоромно нас так мучити? Чи ж не богами себе уявили? – цвігонив когось, невідомого для сестер, чорнявий чоловік із наглими очиськами та короткою шиєю.

     – Не мели дурниць! Богів не існує! Є тільки один Бог! – поважно бельмекав присадкуватий русявий чолов’яга із широкими плечима.

    – Молоти він нічого не може, бо не мірошник, – весело баляндрасив юний світловолосий та голубоокий хлопчина Дориного віку.

   – Так і старі дідугани не жартують! Де ти тільки цього набрався? – шпетила сина довгонога молодиця. Чому мати? Бо у неї із юним хлопцем одне лице. Здаля видно, що вони родичі близькі. Якщо і не мати вона йому, то може бути старшою сестрицею або тітонькою.

    – Там кажуть якесь чудодійне зображення на стінах усіх святих з’явилось, – тараторила немолода жінка із зеленими губами.

  – Я хотіла добра для своїх дітей, тому і гнала горілку, як моя мама. Я невинна у тому, що мій син спився і в стані алкогольного сп’яніння зарізав мою невістку із онуками. Це не моя вина. Це люди винні! Завжди заздрили нашому благополуччю! – бубоніла собі під ніс білоголова бабуся, років за вісімдесят.

   – Поможи мені, отче! Нехай моє цвіте, а їхнє в’яне, – поштивим голосом проторікував опасистий чоловік із великою лисиною на голові.

   – Хочу собі гарного чоловіка. Кращого ніж в Надьки, – задерекувато зводила до будівлі очі молода дівчина із чудернацьким зеленим волоссям.

   – Моя сестра знову народила. Це її уже четверта дитина, а у мене за десять років немає жодної. Хай ця її дитина задубіє. Нічого страшного не станеться. У неї їх і так ще троє є, – навісно шкабарчала жіночка із шаленики великими зеленими очиськами, сливе божевільними.

   – А головне, що там є обранці, які самою лиш своєю присутністю, наповнюють світ божественним благословенням, – радісно цокотіла якась чудна молодичка із великими губами. Либонь за життя багато чужих чоловіків перецілувала – якщо такі великі губиська має? Чи це закукурічені й розгнівані дружини, розтягнули їх вшетечниці?

    – А я попрошу, що мої внуки добре вчились, – талдичила літня жіночка. Далебі, за часів своєю квітучої юності була гожою вродливицею, бо ж її зморшкувате личко і досі зберігає сліди колишньої вроди.

  – А мені уже поміг! Усі мої внуки – відмінники! – нахвалялась жіночка із відтопиреними вухами.

   Усі ці розмови видавались якимись пришелепкуватими та недоречними. Усім присутнім хотілось чогось, тільки, зазвичай чогось дуже темного та нехорошого. Якби із таким бажанням прийти до Чорнобога, то він задушить за таку наглість і неґречність. Усі вони хотіли, щоб хтось це чи те зробив для них. Якщо кудись хочеш йти, то йди. Якщо хочеш, що діти або внуки були слухняні, то різочка по сідальці – найкращий помічник. Якщо хочеш подякувати, то дякуй і йти у своїх справах; і дякувати комусь – можна будь-де, а не в якійсь спеціально вибудованій для цього будівлі.  

    Сестри стали обдивлятись цю будівлю. Будівля виявилась якоюсь химерною. Для чого взагалі вона має пригодитись? Біля неї не було жодних господарських споруд. Із будівлі не чулось ревіння худоби, іржання коней, мекання кіз, бекання баранів, сичання гусей, кукурікання когутів – виходить, що свійська худоба та птиця там не живе. Не було у будівлі вікон, близько до землі, щоб можна було зазирнути всередину. Ця споруда збудована з каменю, а не з дерева. Либонь, так і краще; бо камінь палає куди гірше, ніж дерево, створюючи багряну заграву на всю округу кожного разу, коли хоч одна будівля спалахне. Сестриці обійшли будівлю, але нічого примітного не зауважили. Якийсь різкий запах попав у дівочі носи – це неприємний запах. Хто вчує цей запах хоча б раз у житті, то більше ніколи не захоче чути його знову, хіба, що ти пришелепкуватий телепень. Лесі більше не хотілось бути тут, біля цієї смердючої споруди. Сестри чкурнли щодуху звідси геть. Коли їхні ноги віднесли їх доволі далеко, то старша сестриця озирнулась, щоб здалеку побачити ту химеру. Це була якась химерна споруда, висотою із якогось велетня. Леся прикинула на око; висота цієї споруди дотягує до росту десяти Лесь, якщо вони драбинкою стануть ногами на голову одна одній. Дах будівлі віддзеркалював сонячні промені. Що за пройдисвіт покрив дах споруди золотом? Тільки сам дах своєю формою незвичний та незрозумілий для дівчини. Вона такої химери ніколи у житті не бачила, тому і описати не може. Одне вона усвідомила – це маркітна споруда, пристанище якогось божка, якому поклоняється це верескливе з’ярмисько. Бабуся оповідала, що старі боги мешкають у лісах, болотах, навіть у їхніх оселях, але у кожному роді є свої боги. Здається якісь: чи то дуліби, чи то бужани, загадкові роди, які зникли з нашої землі ще у стародавні часи; чи то вони злились із одним із наших або чужинських родів, бо самі втратили здатність народжувати повноцінних нащадків, чи то самі покинули рідні землі і пошпортались у пошуках кращої долі за небокрай. Якщо спогади не банітуються у Лесиній голівоньці, то саме вони, чи то дуліби, чи то бужани, поклонялись богу місцини, у якій мешкають. Тільки для них богом місця була усе земля на якій вони мешкають: і ґрунт на якому поставлені їхні оселі, на якому ростуть їхні злаки, на якому ростуть їхні сади, на якому виріс ліс, в якому вони впольовують хижого звіра,  на якому росте запашна травиця, яку поїдає домашня скотина. Як же вони називали того бога? Либонь, Мід? А може, Рід? Далебі, ні, бо Рід – це бог роду. Прецінь, Сід або Глід? Тільки ці люди поклонялись одній конкретній місцині, а саме тій на якій височіє ця незрозуміла будівля. Вони давно уже чекають чогось, нервово топчуть землю, сіють прокльони на всіх, дивляться із зневагою на навколишній світ, прецінь зробили світові велику послугу, що народились у ньому, ніби це світ доповнення до них, як і усі інші люди, при тому кожна окрема людина від галасливої галайстри думала так. Тільки всі вони стоять даремно, бо ніякого бога у цій будівлі немає. Єдине, що утримує людей за цією марною справою – це те у чому ще жодне створіння не спромоглось перевершити людину, а саме дурість та гордливість. Звідки у Лесиній голові зароїлись такі химерні думки? Чому вона вперто переконаний у свїїй правоті? Усе звідти, звідки і приходить у цей світ усе. Леся знала точно одне, що вона не хотіла би жити серед таких набундючених невігласів.

    Їй більше не хотілось дивитись і одної миті на те сходьбище, тому прожогом побігла із сестрою на сусідній невеличкий пагорб, у десятки разів менший за попередній. Тут ріс інший садок. Яблуні росли вперемішку із аличею, грушками, сливами, вишнями, черешнями. Усі дерева цвіли водночас, хоча час  цвітіння у них різний, особливо між аличею та яблунею, бо алича уже давно як відцвіла тоді, коли яблуні лиш починають буяти запашним квітом. Пташки весело щебетали, прославляючи весну красну. У тому садочку ніхто не щебетав, там не було жоднісінького приводу для свята. Сірі зайчиська прудко стрибали. Білочки, стоячи на стовбурах дерев, наполегливо гризли торішні лісові горішки. Стадо диких коней радісно бігло кудись у сторону сходу сонця, галантно оминаючи розлогі дерева. Чепіргата папороть щільним покровом вкрила ґрунт. Місцина ця дійсно мальовнича та чарівна, але цю живописну благодать руйнує тільки одна чудернацька будівля. Вона споруджена і не з каменю, і не з дерева. Її дах покритий снопами соломи, почорнілої від дощів. Повітря наповнене вологою, прецінь декілька годин тому падав дощ. Будівля мала вигляд давно покиненої, далебі у старосвітські часи тут замешкало бездітне подружжя. Жодних господарських споруд поблизу не було. Грайливий вітерець постукував привідкритими дверима та віконцем. Сестриці вирішили зазирнути всередину. Сіни вузенькі, підлога дірява. Дівчата пропустили сіни і заглянули у сусідню кімнату. Там були одні лиш руїни: облуплені стіни, завалена піч, поламаний столик на двох ніжках, стільчик без однієї ніжки, сумовито спирався на стіну. По всій підлозі валялись черепки від розбитих глиняних глечиків та мисок. Дерев’яні ложки трухляві уже зовсім, тепер вони розсипляться від одного лиш доторку, а колись слугували вмістилищем для перенесення тривких потрав до людських писків. Жердка сиротою валялась у куті кімнати. Були ще одні двері, які вели у іншу кімнату, там, либонь, такі ж самісінькі руїни, але цікавість взяла гору над Лесею та Дорою. У сусідній кімнаті видовище виявилось зовсім неочікуваним для дівочих очей. Кімната – чистісінька. На двох невеличких віконечках у глиняних мисочках росли собі волошки, маки, ромашки, люпени, незабудки, оргінії, дзвіночки, півники, м’ята, васильки, барвінок, ряст, підсніжники, конвалії, кульбабки, невеличкий кущик рожі із сімома пуп’янками. Хоча період цвітіння цих квіток різний, але у цей момент вони уі красуються у всій своїй неперевершеній красі на підвіконнику закинутої оселі. У кімнату є сім ліжок. На кожному ліжку по дві вишиті подушки. На кожній подушці вишита різна картина. Там вишиті: і лебеді в очереті, млин над ставком, верби над криницею, квітучий садочок, осінній ліс, нічне небо із повним місяченьком та міріадами зірочок, розчудесний палаючий, від заходу сонця, небозвід над невеличкою річкою, заметіль над чудним містом, багато щасливих людей у святковому вбранні на святі Лади, хоровод людей на пагорбі, сімейство лелек у гнізді, довгоочікувана зустріч ластівок у небесній блакиті, кущ шипшини, який пишається своїми плодами на камінні, високі шпилі гір із щезником на овиді, який миролюбно споглядає за своїми укоханими горами. На кожному ліжку по одній парі, і чоловічих і жіночих, вишитих сорочок. По серед кімнати стоїть стіл, який має форму не прямокутника, а алатира. У центрі столу стоїть високий коровай, прикрашений весільним гільцем, барвінком на ягодами калини. Усі стіни вкриті неймовірними вишитими візерунками із безліччю символів, не всі із них відомі Лнсі. Більшість із вишитих символів Леся не бачила ніколи. Дора звела на стелю очі. Із стелі на неї глипав неймовірний кущ калини, ліва його сторона якраз цвіте, а права – красується стиглими плодами. У цій кімнаті дуже затишно, але цей затишок і доглянутість кімнати свідчить лиш про те, що тут хтось живе. Якщо ж тут хтось живе, то чому не наведе лад у іншій кімнаті і не надасть своїй оселі пристойного вигляду ззовні? Сестри перед тим як зайти у цю хатинку, обійшли її. Причілок будинку мав завалену стіну, але всередині оселі жодних ознак руйнування жодної із стін не було. Хто тут живе і наводить лад, чомусь, тільки у одній кімнаті? Зненацька Лесині щоки стали вологі, але це не її сльози. Це сльози того хто наспівував, раз за разом, одні і ті ж самі слова:

   – Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі.

    Простір навколо Лесі розтанув у повітрі. Дора зникла. Леся гукала її, але Дора не відгукувалась. Леся опинилась посеред лісового болота. Із глибин болота линув чийсь голос. Леся прислухалась і почуті слова нажахали її:

    – Мене любов ненависті навчила, тому я народжусь в тобі. Одна тільки Пчілка про це відатиме, тому і називатиме – неповноцінною. Коли мої очі стануть такими ж голубими як незабудки, які я так любитиму, або такими ж голубими, сливе безхмарне небо, яке віддзеркалювалось в мені, то я тоді згадаю, що я – подобизна людини.

   Леся нажахано відсахнулась, але зненацька опинилась посеред садочку. Молодша сестричка тримала її за руку і милувалась незабудками. Дора цього дня більше не вередувала.

    Після цього дня щось принадто-химерно-таємниче стало переслідувати старшу сестру. Це щось Леся називало про себе: чи то демон поезії, чи то демон феєрії, чи то демон болота, чи то демон пам’яті мерців, чи то демон лісу, далебі він лютіший за усі недуги, але він дарував представниці прекрасної половини людства юрбу образів і допомагав писати.  

1