Віла-посестра

Ось я тут стою коло темниці,

я прийшла тебе порятувати

«Я вмію тільки лажати». Тана сиділа на пагорбі в очікуванні світанку, а внизу мляво миготіли ліхтарі місця утримання. Вона краєм ока зиркнула на Стриножика. Хоча чого це вона, налажав дехто інший.

— Ти лишишся тут, — повідомила Тана.

Стриножик обурено труснув головою.

— Може, покличу тебе. Але краще для мене, якщо не доведеться.

Вона поглянула на годинник і відкрила пляшку коли — холодний «пшик», з яким прокручувалася кришка, був просто музикою для її вух. Як же вона обожнювала це солодке питво.

День літнього сонцестояння почнеться за п’ятнадцять хвилин. Тоді Тана зможе значно більше, ніж зазвичай.

— Я впораюся, — сказала вона, відчуваючи на собі погляд Стриножика. Не йому в ній сумніватися.

Це навіть іронічно. В них з Сорокою саме річниця від зустрічі.

***

Минулого року Тана вирішила провести велике свято в людському світі. Вибрала Україну, бо хто її останнім часом не вибирав — усіх демонів малих і великих манять тривожні землі, спроби вигризти своє з пащі Чорноти. Всі зацікавлені, чи вдасться, а ще іскри сили летять навсібіч, навіть смачніші коли.

До того Тана бувала в людському світі зо три рази, завжди в супроводі старшої віли і вночі. «Як злодійки які», — думала з цього приводу Тана. Тому щойно випала можливість, вона вибралася вдень. Стриножик перекинувся на величезного дога — в меншу подобу йому ніяк не вдавалося втиснутися — і лякав своїм виглядом перехожих.

Стояла спека. І люди не святкували день літнього сонцестояння. Зате Сорока гуляв відпустку. Він випадково наступив Стриножику на лапу (певно, тоді той його й незлюбив), а собачисько було таке здоровезне й жаске, що довелося Тані виставляти пляшку. Гаразд, нічого їй не доводилося: вона просто хотіла завести балачку з кимось зі смертних. А потім усе якось само закрутилося. Від Сороки віяло літом, сонцем, він виглядав, як переможець. І якоїсь миті Тана заворожено сказала:

— Хочу бути тобі посестрою.

Сорока гмикнув.

— А ти що, служиш? — прозвучало зарозуміло.

— Ні, — задерла носа Тана. — Я віла чарівниця, стану тобі в пригоді.

— Ага, — реготнув Сорока. — А я принц на білому коні.

— Ні, — цілком серйозно відповіла Тана. — Але я поки не зрозуміла, хто ти.

На обличчі Сороки розцвів скептицизм і підозра, що його намагаються надурити. Втім, він таки спитав:

— Як доведеш?

***

Так їхня дружба й зав’язалася. Довести, що не жартує, в день сонцестояння було легко: вона просто застосувала свій «урочий» погляд, як його охрестила одна тутешня смертна в своїй поемі. Звідки тільки знала. І сьогодні Тана могла знову ним скористатися, щоб виправити помилку. Вона підкралася якомога ближче до будівлі. Ситуація тут не змінилася з моменту її розвідки зі Стриножиком — на вахті стояв самотній чоловік. Рука розслаблено лежала на автоматі, щелепи працювали над жуйкою. Він видавався людиною — одним із тих сєпарів, з якими воював Сорока. І навколо все також було людським, небуденним. «Це пастка», — підсумувала Тана. Вона ще якусь хвилю посиділа за іржавою вантажівкою, ігноруючи нервове гарцювання Стриножика на пагорбі. «Це все через тебе», — подумки вкотре повторила Тана і рушила до підвалу.

— Стій… — почав було чоловік на вахті, але зустрівшись із нею поглядом, пришелепувато заусміхався і впав непритомний.

Тана поглянула на замок у дверях, і той почав плавитися.

***

Це сталося тиждень тому. Тана разом із Сорокою та його напарником їхали степом. Сонце пекло несамовито, стара машина (Тана плуталася в назвах цих залізних коней) натужно рохкала мотором. Людський світ не переставав дивувати Тану — степ тягнувся й тягнувся до виднокола, тут неможливо було ступити крок і опинитися на іншому боці поля, як вдома, земля не піддавалася на такі ігри, її слід було переходити, віддавати цим крокам сили.

— Як там у Дніпрі, Свєта? — напарник Сороки, Дід, вважав, що Тана просто викаблучується, називаючи це ім’я, а насправді вона Світлана.

Тана все ще ніяковіла, коли її питали про світ людей. Вона глипнула в дзеркало заднього огляду, шукаючи там очей Сороки, але той витріщався у вікно.

— Нормально, — відказала вона.

До Сороки вона приїжджала разом із групою волонтерів.

— Ти завжди така скупа на слова, наче шкодуєш їх, — пробурмотів Дід майже собі під носа. Чогось вирішив не стібатися далі, як полюбляв зазвичай. Може, через спеку — сивою скронею котився піт.

Попереду, з-за виднокола, виростала темна хмара, схожа на терикон.

— Тана просто живе трохи в своєму світі, — посміхнувся Сорока.

— Еге ж, — гмикнув Дід. Це пояснення йому доводилося чути неодноразово.

Тані захотілося розповісти йому, як вони зі Стриножиком буквально місяць тому врятували його дупу, однак такого не сприйняли б ні в людському світі, ні вдома. Про вілу має знати обмежене коло людей.

— Нарешті буде дощ, — спробував змінити тему Сорока, смикнувши на грудях просяклу потом майку.

— Непогано було б, — відгукнувся Дід, витираючи чоло.

Тана кинула ще один неуважний погляд на хмару, що насувалася на них, аж раптом відчула укол тривоги. Вона придивилася уважніше. Хмара видавалася аж занадто чорною, вона жваво розросталася в бік машини.

— Хмара так швидко суне, а вітру щось не відчувається, — ліниво зауважив Сорока, висунувши руку назовні.

Волоски раптом стали дибки на руках у Тани.

— Їдьмо назад! — заволала вона, але було пізно.

Невидима хвиля вдарила машину, аж заклало вуха, і все навколо закружляло колесом. Тана відчула невагомість, очам стало боляче від швидкого обертання і вона замружилася. Сорока з Дідом матюкалися й скрикували.

Все припинилося так само раптово. Тана відчула, що ремінь безпеки вп’явся в плече і зрозуміла, що машина лежить догори дриґом, ще до того, як розплющила очі.

— Що за… — пробурмотів Сорока і повернувся до Діда. — Гей, ти як?

Той, схоже, знепритомнів, але Тані було не до них. Вона відстібнулася і абияк полізла з машини.

— Лишайтеся тут, — скомандувала вона.

— Але що сталося? То якесь торнадо, чи що? — розгубився Сорока.

— Це по мене, — кинула Тана.

Вона вилізла з автівки, але не встигла й роззирнутися, як на неї накинулася зграя круків. Вони дряпалися й кусали, наповнюючи повітря голосним карканням. Тана закрила руками обличчя, намагаючись закляттям прикликати чарівного меча, але нічого не виходило. Яка ж вона була дурна, що одразу не помітила — це ніяка не буря. А кігті й дзьоби несамовито вгризалися в неї, хапали за одяг і волосся, золотиста кров почала скрапувати на землю.

— Геть!

На мить усе припинилося, й Тана розплющила очі. Сорока стояв над нею, розмахуючи зброєю, а круки з червоними очима вилися навколо, обурено каркаючи.

— Ні, тікай! — Тана кинулася до хлопця, однак щось збило її, врізавшись у живіт, і вона відчула, як ноги відірвалися від землі. Мимоволі вчепилася в теплий бік нападника. Ні, то ніякий не нападник.

— Стриножик? Повертайся! — крикнула Тана, висячи на крупі коня.

Однак Стриножик махав крилами, не обертаючи голови. Внизу, на землі, що стрімко віддалялася, круки вже закрутилися над Сорокою тісним колом, наче їх затягувало у величезну невидиму воронку.

— Стриножик! — заверещала Тана. — Повертайся!

Кінь не слухав. Чорні крила цілком закрили собою Сороку.

— Ні! Будь ласка, вернися! — ридала Тана.

Ще мить — і круки полетіли геть, а там, де стояв хлопець, не лишилося й сліду. Чорний чоловік забрав його.

***

Тана прикликала меча одразу. Двічі такою дурною вона не буде. Трохи прочинила двері й ковзнула всередину, намагаючись не зчиняти галасу. Хто б міг подумати, що в цьому сонячному степу міг причаїтися Чорний чоловік. І, судячи з охоронця, він теж чимало спілкувався з людьми, тільки не на тому боці, що Тана. А може, це місце саме для нього — хоча він не любить сонця, але йому до вподоби порожнеча: байдуже, простору чи сенсів.

Тана завмерла в темряві, про всяк випадок притиснувшись спиною до стіни, й прислухалася. Десь тут мав бути Сорока. Але внутрішнє чуття, як на зло, мовчало. Вона занепокоїлася, чи почує її Стриножик, якщо вона покличе його звідси, але одразу відігнала тривогу. Так, вона переступила поріг не простого приміщення — ці двері вели на виворіт світу, однак найгірше, що вона може зараз зробити — це запанікувати. «Ти знайдеш Сороку і ви заберетеся звідси геть», — сказала собі Тана й рушила далі коридором. Темрява, здавалося, тільки густішала, сплітаючись у неї за спиною химерними образами. Зціпивши зуби, Тана намагалася не озиратися — з цими істотами вона теж розбереться пізніше. Все-таки це її провина. Сороку б не забрали, якби її не було там, бо Чорний чоловік полює на віл, не на людей. Тож це не Стриножик винен, він лише рятував її.

Звідкись зліва дихнуло холодом і голоси круків наповнили простір, відбиваючись від стін. Тана встигла міцніше перехопити клинок і майже навмання змахнути. Лезо коротко спалахнуло вогнем, і круки обернулися тінями, тільки відлуння голосів покотилося вглиб коридору. Тана видихнула. Це Чорний чоловік насилав на неї чорні думки. Вона дала собі час зосередитися на цій думці і запам’ятати її. Зараз краще не картатися, цим справі не зарадиш, тому далі слід було краще відстежувати полуду.

Повагавшись, Тана звернула в коридор, з якого прилетіли круки. Тут темрява була не така густа, тож віла могла бачити все доволі ясно. Хоча це не скасовувало того, що потвори позаду не дадуть їм звідси піти, навіть якщо вона знайде й врятує Сороку. Власне, чому вона вирішила, що він досі живий? Тана струснула головою, вчасно нагадавши собі, що це Чорний чоловік насилає на неї мару. Звісно, Сорока живий. Бо він приманка.

Цієї миті десь неподалік почулося скрекотіння — так, наче затріщала справжня сорока. Тана озирнулася на звук — і дуже вчасно: вона ледве встигла відскочити, коли з протилежної стіни стрибнула якась потвора. Вчепившись кігтями в стіну, потвора видала бридкий високий звук і повернула до Тани обличчя — чи то людське, чи то пташине. Обриси тіла повсякчас змінювалися, то ущільнюючись, то перетворюючись на густу тінь. Чорний чоловік.

Ось з цієї хмари темряви з’явився довгий хвіст із жалом на кінці. Тана начарувала щит, виставляючи поперед себе сяйливий метал, але жало легко проштрикнуло його майже біля руки. Намагаючись позбутися залізячки, потвора з обуреним вереском змахнула хвостом. Тана відчула, як ноги відриваються від підлоги, плече пронизав різкий біль, і вона полетіла разом із щитом, однак примудрилася вивернутися і рубонути хвоста палаючим мечем. Хвіст розвіявся, як дим, а Тана впала, проїхавшись по долівці. Наступної миті вона вже була на ногах, відкинула щита й змахнула рукою, зцілюючи поранене плече. Пасма темряви, з яких складався хвіст істоти, повільно всоталися в примарне тіло. Тана міцніше перехопила меча і кинулася на противника, не чекаючи, коли той повністю оговтається. Назустріч їй потягнулися щупальця, схожі на стебла витких рослин. Тана заходилася рубати їх чарівним мечем, намагаючись дістатися до серцевини цієї темряви, туди, де пульсував згусток чарів, поглинаючи світло. Однак щупальця, що раз по раз виникали з примари, не давали вілі просунутися далі. Якоїсь миті Тана зрозуміла, що Чорний чоловік змушує її перейти у захист, але ніяк не могла порушити плани чудовиська. Щупалець було забагато, на кінчиках вони мали гострі леза й жала, і Тані доводилося вкладати всю свою вправність в уникання тих небезпечних наконечників. Руки вже були всі в подряпинах, потвора рухалася все швидше, викидаючи нові й нові отруйні й гострі кінцівки, і Тана не дуже розрізняла, які з них закінчуються лезом, а які — жалом, мусила рубати все підряд, шпортаючись і пропускаючи удари.

Це було тільки питання часу — коли якесь жало досягне цілі. І, звісно, потвора таки вжалила.

— Стриножику! — у відчаї гукнула Тана, відскочивши від нападника. Ліва рука стрімко почала німіти.

Потвора гортанно засміялася, риси обличчя стали більш людськими.

— Не почує, — проспівав Чорний чоловік і з новою силою накинувся на жертву.

Тана, затиснута в куток, тепер і справді могла тільки захищатися. Меч, здавалося, перетворився, на сяючу блискавку, так швидко доводилося рухатися. Зі стіни сипалися дрібні камінці щоразу, як потвора промахувалася, черкаючи лезами. Вона вже просто гралася з Таною, як зі здобиччю, якій точно не втекти.

— Це кінець, — просичав Чорний чоловік вдоволено.

Аж враз коридором пронісся ще один пташиний вереск і істота з виском забрала всі свої щупальця. Тана з сичанням сповзла по стіні, заледве усвідомлюючи, що сталося. Потвора безладно забила кінцівками, а тоді щось дрібне вдарилося об стіну і впало. Тана зиркнула туди і видовище надало їй сил — то була сорока. Ні, то був Сорока!

Віла підхопилася на ноги і, поки потвора не оговталася, стрибнула вперед. Вона не знала, чи встигла урочим поглядом розчаклувати Сороку, бо марнувати час не могла. Проскочивши попід щупальцями, віла пронизала мечем тіло темряви. Але трохи промахнулася, не допавшись до серця чарів.

Істота пронизливо заверещала й ударом змела Тану до стіни. Ще одне жало увіп’ялося в плече, пришпиливши вілу до стіни, наче метелика. Тана закричала від болю. Меч випав з пораненої руки, сумно дзенькнувши об підлогу.

Чорний чоловік скоцюрбився від завданого удару, темрява повільно витікала з нього, і тепер він нагадував людину.

— Я ще встигну забрати тебе… — прошепотів він, тягнучи до віли змалілі щупальця.

Тана відчула, що непритомніє. Свідомість теж загорталася в темряву, що напливала хвилями у ритмі болю в руці. Темрява майже поглинула її, коли спалах світла боляче вдарив в очі. Біль у руці теж спалахнув сильніше, а тоді трохи відпустив, і Тана вільно сповзла по стіні. Від чергового вереску потвори й людського крику свідомість прояснилася, і вона встигла побачити, як Сорока шалено розмахує її мечем. А той сяє.

***

Було тепло. Це перше, що Тана відчула, ще не розплющивши очей. Вона лежала на чомусь твердому, а над вухом чулося гучне дихання. Стриножик. Вона розплющила очі. Крилатий кінь радісно заіржав, мало не оглушивши її цим звуком.

— О, прокинулася, — Сорока навис над нею разом з конем, і Тані знагла навернулися на очі сльози.

— Пробач, — витиснула вона з себе. — Це через мене…

Стриножик осудливо фиркнув — чи то сварив її, чи то знов натякав, що смертні всього-на-всього смертні, за яких не варто переживати і тим більше вибачатися.

Сорока натомість засміявся.

— Еге ж, досі сумніваюся, чи в мене не білочка.

— Га? — від несподіванки Тана навіть перестала плакати.

— Чи я не добухався до глюків, — пояснив Сорока чергову дурнувату людську примовку.

Тана повільно сіла й поморщилася. Рука ще боліла, попри зцілювальні старання чарівного коня.

— Мушу сказати, що я не хотіла тебе кидати, — без вдячності цьому самому коневі заявила Тана. — Це все Стриножик.

— Та я не дуже зрозумів, чи мене хтось кинув, — Сорока потер долонею стрижену потилицю. — І щось сумніваюся, що хочу знати подробиці, — пробурмотів він.

Погляд Тани впав на меч, що лежав біля неї. Вона згадала, як він сяяв у руці Сороки. Таке буває нечасто, на її пам’яті, власне, й не бувало. Вона перезирнулася зі Стриножиком. То смертні всього-на-всього смертні?

Тана уважніше придивилася до Сороки. Той зірвав травинку й почав з меланхолійним виглядом гризти. Тепер Тана дуже чітко зрозуміла, що віє від нього не просто сонцем. Тепер вона знала, хто він.

— То як ми звідси виберемося? — поцікавився Сорока. — Полетимо? — помітивши погляд віли, він додав: — Що? Чому ти так дивишся?

Тана лише посміхнулася.

— Раніше про таких, як ти, люди складали легенди, — повідомила вона.

Сорока скривився.

— Ой, не вигадуй. Оно я трохи порізався, — відповів він, як кажуть усі герої.