Помилка Фауста

… хотіла я бачить море в цілім просторі його, у всій красі його, а земля заважала б сьому.

Леся Українка

Спека розслабляла і втомлювала. Від її липких мацаків не рятували ані розлогі катальпи та акації, ані пальмові віяльці, куплені дівчатами біля гігантських сходів. Звідусіль неслися голоси продавців содової і морозива, що зливалися в суцільний гомін великого портового міста. Улюблений бульвар зараз нагадував мурашник, у якому рухалися білі парасольки і смугасті матроські гюйси, перемішані з мереживом літніх суконь і костюмів. Від криків і спеки паморочилося в голові.

– Лесю, постривай! Спізнимося на кінку. А потім її ще з пів години просто неба чекати я не витримаю, – Маргарита нетерпляче обсмикувала пальмову гілку, але йти не поспішала, чекаючи на подругу.

– Ходімо, моя Гретхен, – тендітна співрозмовниця повільно рушила вперед. – Зараз єдине моє бажання – опинитися у рятівній прохолоді парку. Від цієї спеки ще гірше, ніж від волинських затяжних дощів.

Уже дорогою до Лиману, насолоджуючись свіжим морським повітрям і легким протягом, Маргарита наважилася спитати про те, що її давно хвилювало:

– Я бачила, як ти розмовляла з тим німецьким лікарем. Мій батько ж попереджав, щоб ми були обережні… Не варто було!

– Пан Вальтух просто спитав, як проходить моє лікування. Розповів чимало цікавого про ванни і грязі. Чого боятися? – Леся знизала плечима.

– Всяке кажуть про цього Вальтуха… – обережно почала Маргарита. – Батько називав його чорнокнижником, а від місцевих чула, що знається той лікар на замовляннях і чарах.

– Дурня! Навіщо ти слухаєш і розносиш плітки, Гретхен? Лікар розповів про нову методи лікування сухот! Уявляєш, він пропонує робити якісь масажі – і за місяць я відчую покращення!

– Що значить «відчую покращення»? Він зробив тобі пропозицію лікуватися в нього? І ти погодилася?

– Ще ні, але хочу сьогодні написати додому. Коли приїде мама – вирішимо.

– Не подобається мені ця ідея, – стурбовано відповіла Маргарита. Але вирішила на краще змінити тему розмови: – У суботу попливемо на пароплаві до Акермана.

Леся давно чекала цієї поїздки, проте зараз замислилася і не почула подругу.

***

Увечері тимчасове Лесине обійстя, незатишна «вілла Пауччіні» лякала найбільше. І дівчина вирішила, поки вистачає світла, почитати в парку. Коли довгі тіні принесли очікувану прохолоду і сутінки почали зазирати через плече в книжку, поруч хтось зупинився. Леся підвела очі.

– Добрий вечір! – привітався лікар, про небезпеку розмов з яким так  щиро попереджала мила Гретхен. – Дозволите?

Леся відклала книжку.

– Прошу.

– Як панна почувається?

Після променаду центром міста нога нила і пекла, але Лесі не хотілося це визнавати.

– О, звісно, сьогодні був напружений день, – дивний чоловік нібито читав її думки. – Панна втомилася.

І не очікуючи відповіді здивованої Лесі без дозволу взяв книжку.

– «Фауст»? Ще й німецькою? – права брів чоловіка вигнулася. – Неочікувано…

– Вас дивує, що я читаю Гете в оригіналі? – Леся навіть образилася.

– Ну що ви… Es ist schwer mich zu überraschen.[1] Приємно бачити таку освічену дівчину. – Лікар замовк на хвилину.  

– Дякую.

– Утім, захопленням читанням не вичерпується любов до слова, чи не так? Панна, напевно, ставиться до слова з більшою повагою, ніж  занудний німецький філософ. І не лише у перекладах…

Вражена, Леся мовчала. А її співрозмовник спокійно продовжив:

– А якби у панни був такий вибір, як у Фауста, то чи проміняли б ви спокій похмурої «вілли Пауччіні» і затишок домашньої оселі на цілий світ? І чи зажадали б зупинити мить?

– Ви знаєте, де я живу? – напружилася Леся. Це єдине, що дівчина змогла вимовити майже спокійно. Але, на диво, зовсім не злякалася.

– Поруч не так багато місць, де можна зупинитися з комфортом.

– Але ж ви назвали будинок Діалегмено «віллою Пауччіні»…

– Так, люба панно, я теж трохи недолюблюю павуків. Тим більше місцеві відьми їх завжди додають, готуючи на своїх кухнях зілля проти нечистої сили.

– Нечистої сили? – Леся вирішила, що їй здалося.

– Звісно. Саме про таку кухню панна зараз читала у книжці, так?

– Хто ви? – Лесі підвелася з лавки, хоч стояти їй було важко. – Мене попереджали, щоб я не сміла з вами розмовляти. А я ще повірила у казки про чарівну методу лікування…

– Чому ж казки? – чоловік майже підстрибнув з лавки, наблизився і легко торкнувся Лесиної ноги.

Раптом важкість зникла, дівчина відчула неймовірне полегшення.

– Як ви це зробили?

– Нова метода, – усміхнувся лікар Вальтух. – Напишіть батькам, панно, чи погодяться вони на лікування.

***

Леся насолоджувалася прогулянкою на пароплаві. Вчора неочікувано приїхала мама, та й не одна, а з Лесиними братом і сестрою. Така увага бентежила дівчину. Її все більше напружували тутешні умови, натомість родині вони здалися чудовими. Сестра Оля в захваті кружляла кімнатами, вдаючи з себе принцесу з якоїсь казки. А Михайло із задоволенням плавав у Лимані. Пропозицію Маргаритиного батька, Михайла Федоровича, побувати в колишній турецькій фортеці усі прийняли з радістю.

Море котилося різнобарвними хвилями, перегукуючись з чайками і гудками пароплавів. Леся почувалася добре: із зустрічі з дивним лікарем нога її не турбувала. Маму тішив результат перебування доньки на лиманських «грязях». Ніхто не очікував такого стрімкого покращення, бо всі минулі спроби звернутися до знахарок чи відомих лікарів давали марну надію: через нетривалий час хвороба поверталася. Цього ж разу все було по-іншому, і мама заговорила про наступний приїзд у жовтні.

До Лесі долітали окремі фрази розмови мами з батьком Маргарити: «варто спробувати», «унікальний шанс», «новий підхід», «погана репутація». Михайло Федорович навіть підвищив голос, намагаючись переконати Лесину маму не зв’язуватися із лікарем-німцем. Але намарно.

– Доню, – мама обняла Лесю. – я дуже рада, що вода і грязі тобі допомогли. Ти плаваєш у Лимані?

– Так, щодня. У Городецьких купальнях не проштовхнутися – містяни у такий спосіб борються зі спекою, тож Лиман рятує, – дівчина подивилася мамі в очі. – Ти не проти, щоб я приїхала сюди восени?

– Я в захваті від цієї ідеї. Завтра переговорю з тим лікарем… Як його? Вельвул? Валтах?

– Вальтух, мамо.

– Точно. Я знаю, що він пропонував тобі лікуватися. Ти погодилася?

– Мені потрібно подумати. Не впевнена, що лікування сухот масажем – гарна ідея.

– Якщо тобі допоможе – гарна. Я бачу, як добре подіяв місцевий клімат на хворобу. Тебе не впізнати, Лесю.

– Це все море, мамо. Дивись, яке воно – безкрає і вільне. Так і хочеться зупинити цю мить… – промовила Леся і раптом відчула, як потягнуло від води холодним повітрям.

Ще хвилину тому чисте небо почало затягуватися хмарами. Майже відразу великі краплі застукотіли по перилах.

–      Ходімо всередину, – мама схопила Лесю за руку, – промокнемо.

***

Золоте листячко осипалося з акацій і дріботіло під ногами як останні крихти минулого літа. Потяг неспішно заповзав на вокзал, тулячись до перону.

– Ми тут! Ми тут! – махала руками Маргарита, намагаючись привернути Лесину увагу.

Поруч, як завжди, непохитний і зосереджений, стояв Михайло Федорович.

– Як я рада вас бачити! – Леся легко зістрибнула зі сходинки. Ще кілька місяців тому їй це було не під силу.

Дівчата обнялися. На суворому обличчі Маргаритиного батька з’явилася усмішка.

– Зараз домовлюся про багаж. Чекайте тут, – скомандував він.

– Лесю, як я скучила!

– І я, Гретхен!

– У нас до завтра вдосталь часу, щоб наговоритися, – Маргарита щиро зраділа приїзду подруги.

А Лесю не полишали сумні думки, вона з острахом очікувала зустрічі з лікарем Вальтухом. Останні тижні дівчині снилися страхіття: уві сні поверталися болі – ще страшніші, ніж до лікування. Може, не варто було приїздити? Але щось тягнуло її до солоного моря і теплого Лимана. І цей зв’язок не зникав з часом, а навпаки – міцнив.

За домовленістю з Лесиними батьками лікар запросив дівчину до своєї клініки, єдиною перевагою якої стала близькість до моря. Вже холодного і туманного, але однаково безкрайого і вільного. Про Лиман і затишний Хаджибейський парк лишилися тільки спогади.

Масажі виснажували дівчину, але не покращували її стан. Лікар запевняв, що так і повинно бути, варто трохи почекати. Відчуття внутрішньої рівноваги і легкості, що стало звичним в останні місяці, зникло.

Ніч огорнула приморське місто. Лесі не спалося. В такі ночі допомагав аркуш паперу і олівець. Але не хотілося вмикати світло, щоб не розбудити весь дім. Безмісячна ніч не давала змогу писати, і дівчина забралася з ногами на підвіконня, спостерігаючи за зорями. Леся так захопилася, що навіть відчуття чужої присутності не змусило її одразу відірватися від приємного заняття.

– Я знаю, що ви тут, – звернулася Леся до нічного гостя, не озираючись.

– Доброї ночі! – холодний голос ввічливо привітався. – Панна зажурена? Як самопочуття?

– Гадаю, вам краще про це відомо.

– Так, – голос легко погодився. Леся все ще спостерігала за нічним небом, яким ковзнула зірка і миттєво розчинилася в темряві. – Панна встигла загадати бажання?

– Моїм бажанням є видужати. Ви чудово про це знаєте, – дівчина різко повернулася, але нікого не побачила. Лише згущення темряви над її ліжком.

Тепер голос лунав з-під стелі:

– Панна знає, що для цього потрібно зробити. Відмовитися від Дару, який мій старий приятель Фауст не цінував високо. – Голос підвищився: – Звичайний дурень! Слово було споконвіку, у Слові живе прадавня Сила! І цю Силу можуть опанувати лише звичайні люди! Яка іронія законів Всесвіту…

– А натомість я отримаю…

– Безкраї можливості – здоров’я, кохання, щасливе майбутнє… Хіба останні місяці безтурботного життя не переконали панну в тому, що життя без болю набагато краще, ніж суцільний жах боротьби з хворобою? – голос повернувся до лагідного тону.

– Безкраї, як море… – тихо сказала Леся. – Але море вільне.

– Іноді потрібно зробити вибір. – Голос наполягав. – Фауст теж вважав, що ніколи не зупиниться. Утім… Ви, люди, такі прогнозовані…

– Невже?

Леся знову повернулася до вікна. Десь там, зовсім близько, нічна темрява зливалася з морем. З морем, у яке впала гаряча зірка. Направду дівчина встигла загадати бажання.

– Я не відмовлюся від Дару! – чітко і голосно сказала Леся, повернувшись до чорної постаті, що стояла за спиною. – Не знаю, що мені вдасться і як я скористаюся Даром, але це моя єдина зброя.

– Невже смерть у молодому віці і сповнене болю життя варто якоїсь збірки надрукованих рядків? – перед Лесею проявився лікар.

– Гадаю, вам не зрозуміти… Це ж дано тільки нам, звичайним людям, – усміхнулася дівчина.

Різкий біль пронизав ногу. Леся ойкнула і схопилася за спинку ліжка.

– Ще можна передумати!

Кістки пекли, на ногах важко було втриматися. І Леся присіла на ліжко.

– За три дні чекаю остаточної відповіді!

Різко відчинилося вікно, клацнувши стулками і впустивши холодне повітря. Відчуття чужої присутності зникло. Леся так і заснула, кутаючись у ковдру від холоду, не в силах встати і зачинити вікно.

***

Стурбована Маргарита забрала за три дні Лесю додому, перевізши її, зовсім хвору, у простору квартиру на Поштовій вулиці. Михайло Федорович ходив насупленим і повторював:

– А я попереджав, що нічого путнього з цього не вийде! Це не лікар, а шарлатан. Вигадав – лікувати сухоти витягуванням кісток і масажами!

Леся почувалася слабкою, але щасливою. Вона майже не могла ходити, за останні дні зникло все, чого було досягнуто купаннями в Лимані, грязями і замовляннями. Наче і не було років боротьби з хворобою.

Проте з’явилося бажання писати.

– Що робиш? – Маргарита присіла на ліжко поруч з подругою.

– Уявляєш, Гретхен, я почала поему!

– Я рада, що ти знайшла спосіб відволіктися, – Маргарита співчутливо подивилася на розкидані ліжком списані аркуші.

– Не свари себе, – Леся потиснула подрузі руку. – Ти ні в чому не винна. Ти ж попереджала не погоджуватися на пропозицію лікаря.

– Але я не думала, що тобі може стати так зле, Лесю, – у голосі Маргарити бриніли сльози.

– Навпаки, Гретхен: мені добре, як ніколи. Тепер я точно знаю, що робити далі.

– Хотіла тобі сказати, що батько готовий знову винаймати «віллу Пауччіні». Ти зможеш повернутися до лікування Лиманом.

– Ні, я вже не повернуся сюди. Від себе, звісно, не втечу, але раптом не стане сил триматися і я пристану на пропозицію… – Леся зрозуміла, що бовкнула зайвого.

– Ти про що?

– Не зважай. Я про лікування масажами.

– Ні! Я не хочу, щоб стало гірше. Навіть не думай! – Маргарита почала вмовляти подругу спробувати звернутися до іншого лікаря.

Однак Леся вже знала, що жоден лікар не зможе їй допомогти. Вона  зробила остаточний вибір ще тоді, на пароплаві, насолоджуючись миттю щастя. Миттю, коли була така ж вільна, відкрита і наповнена Даром, як безкрає море. Слова накривали її хвилями, складаючись у рядки, і допомагали перемагати біль і рухатися далі.

[1] Мене важко здивувати (нім.)