30 Травня, 2021

Lupus

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

Lupus

Влада – володарка

Таїна – таємнича

Танас – захисник, охоронець

Руслан – правитель землі

Сірослав – славить місяць, вовк

Яртур – дуже сильний

Микита – думати, хитрувати

«Немає честі нападати ззаду»

Леся Українка

Частина перша

Сонце тільки прокинулося. Рано-вранці тут порожньо. Здавалося б, містечко Л, де більшість населення займається полями, має худобу чи окремі стайні, мало б вже давно працювати на повну силу.

Головна вулиця нічим не відрізняється від решти: побитий асфальт, де-не-де сірий покришений бордюр та стовби без ліхтарів. Якщо раніше, тут був величезний потік автомобілів, на тротуарах грала дітвора, повітря було просякнуте ароматом щойно спеченого хліба. Тепер це абсолютно пустельна вулиця, як і решта міста Л – тиха, спокійна, без єдиного шелесту.

Потихеньку люди почали прокидатися у своїх «фортецях», але на вулицю ніхто й носа не показував.

По вулиці впевненою ходою крокувала дівчина років двадцяти. Містяни її ще не помітили через свої позабивані дошками вікна. Надворі не було вітру, але темне густе волосся незнайомки злегка погойдувалось від швидкої ходи. Вона звернула до готелю, що біля площі. Складалося враження, що вона вже була тут раніше, так упевнено крокувала. А може дівчина стрімко йшла в нікуди?

Сонце осяяло її обличчя з ямочками на щоках та пухкими губами. Дівчина спинилася лише біля входу та пильно оглянула все навколо. Її карі очі не виражали й тіні подиву через пустельність міста. Здавалося, вона щось знає. Від милого дівчачого обличчя віяло спокоєм.

Дівчина ще раз озирнулася, розвернулася й покрокувала до будівлі з полущеною фарбою – безіменного готелю. 

У цьому пошарпаному місці, де в холі стояв лиш диван, перекособочився стіл та стілець, за яким спав його господар. На перший погляд приміщення було не жиле, але оглянувши все навколо, нова відвідувачка вирішила, що їй доводилося бувати і в гірших місцях. Дівчина сіпнула господаря за плече й розбудила чоловіка аби залишити плату за перебування в цьому убогому місці.

Потираючи потилицю, чоловік оглянув її з ніг до голови. Особливу увагу привертав одяг. Рвані джинси, шкіряна куртка, яскравий макіяж. «Не тутешня», – одразу зметикував господар. 

Дівчина подала руку й привіталася:

– Мене звуть Таїна. Потрібна кімната. Сподіваюся це можливо? Я так розумію, ви господар?

– Так-так, він самий. Микита. – Чоловік розгублено дивився на дівчину. Ніяк не міг второпати, навіщо такому юному створінню знадобилося сюди приїжджати. – Дозвольте дізнатися на який час вам знадобитися кімната? І …

– У нас давно не було відвідувачів, розумієте …. В більш-менш гарному стані кімната, в якій живу я … Вам доведеться почекати певний час поки я приготую вам номер, якщо ви не проти, звісно?

– Певно, що немає іншого вибору. У мене якраз справи в місті. – Таїна мило посміхнулася здивованому чоловіку. – Не підкажете, де я можу знайти пана Руслана?

– Руслана? Гм … дайте подумати, у нього тут недалеко контора, та я не певен чи він там. Але якщо така термінова справа, то через дві вулиці звідси його будинок під номером 39 з червоною огорожею.

І дівчина вмить вислизнула на вулицю.

Частина друга

Взагалі, цю кімнату складно було назвати номером готелю. Невелика площа розміром п’ять на п’ять була забезпечена найнеобхіднішим: ліжко, крихітний столик, стілець та санвузол.

Щось шелестіло прямісінько у дівчини над головою. Таїна не розуміла, чи вона ще спить чи ні. Розплющила очі. Хлопець порпався в її паперах, переглядав зброю та інші дрібниці.  

– Хто ти в біса такий?! Тебе не вчили, що копирсатися в чужих речах не ввічливо?! – Обличчя дівчини нервово сіпалося, ніздрі розширялися і звужувалися, а губи стислися в тоненьку нитку. Вона просто кипіла. Таїна вхопила перше, що попалося під руку, на превеликий жаль Танаса, це виявився свічник. – Ненавиджу, коли беруть без дозволу моє!

Таїна не помітила, як опинилася верхи на Танасі. Вона була розлючена настільки, що її рука ледве стримувалася, аби не гепнути хлопчину по голові.

– Та ж я просто хотів дізнатися, звідки ти стільки знаєш про мене та мою сім’ю. До речі, якщо ти мене зараз приб’єш, то в містечку стане на одну людину менше. Так ти лише погіршиш його становище. – Він усміхнувся, розуміючи, що знайшов спосіб як приборкати незнайомку. – Може, все-таки злізеш з мене. А то я починаю бентежитися.

– У тебе, що немає дівчини? – Таїна поставила свічник назад. Хлопець вирячив очі:

– До чого тут це?

– Я бачила, як ти на мене дивився.

– Ніяк я на тебе не дивився! Звичайно, як і на всіх.

– Ага. Як і на всіх дівчат дивляться хлопці.

– Чого ти до мене причепилася? Як захотів, так і подивився!

– Значить у тебе, все-таки немає дівчини. – Таїна засміялася й пішла у ванну.

Танас дивився їй услід: «Ну, немає й що? До того ж, тут живуть одні старці, не враховуючи мене». Коли він виправдав себе, тихо вийшов з номера, згадуючи погляд дівчини на нього, холодний та байдужий, котрий потім змінився на теплий та зацікавлений …

Тим часом Таїна тихо щось наспівувала собі в душі. «Ну, коли ж вони зрозуміють? Я нічого не хочу розповідати про своє життя. Нікому! Це моя територія. Сама в ній розберуся без зайвої допомоги!». Вона ще була зла на Танаса, однак згадувала його посмішку, якою не завоює її серце жоден хлопець.

Одразу після душу попрямувала прямо до Руслана. Лиш погода тут подавала ознаки життя – на вулицях то йшов дощ, то сонце визирало з-за хмари. Ці дивакуваті вибрики та загадки містечка Таїна й мусила з’ясувати.

– Доброго ранку! – Чоловік, який сказав це, здавався втомленим. Руслан просидів тут всю ніч. – Дивно бачити тебе так рано на ногах. Щось трапилося?

– Дивне питання. Ціле десятиліття щось трапляється, хоча прокинутися мені допоміг ваш син. Чому ви йому нічого не розповісте до кінця? Він же вам не чужа людина. – Таїна сіла в крісло навпроти Руслана.

– Може кави? Я не хочу його втягувати в це. Розумієш, в цій історії моя вина. – Чоловік сів. Його очі знову наповнилися слізьми.

– Невже ти віриш, що дійсно зможеш все вирішити? Ти ж одна, сама проти невідомо якої кількості цих створінь!

– Знаю, у ваших очах я поки не багато значу, але повірте: в мене є безліч ідей як їх позбутися й причому одна краща за іншу!

День добігав кінця, а у Таїни вже була купа грандіозних планів.

Частина третя

Понеділок. Люди йшли на роботу. Отже, життя тут ще існувало. Хоча все крутилося довкола площі. З однієї сторони готель, в котрому жила Таїна. Навпроти – Спасо-Преображенський собор, в котрому люди напевно благали допомоги весь вільний час. По іншу сторону від готелю була сільська рада, де власне й працював Руслан. А навпроти неї, через парк, конюшні та місцевий будинок культури.

Висока жінка пішла в будівлю, з якої вчора так пізно вийшла Таїна. Вона, напевно, була секретаркою Руслана. А чоловік зі світлим волоссям, в темних штанах та блакитній сорочці пішов до бару «Вікторія». «Дві людини. Небагато, але принаймні вони виходять на вулицю» – промайнуло в голові дівчини. Ще вона чула голос зі стайні. Дівчина Вирішила довідатися, хто там. Повернувши наліво, вона побачила вже знайому людину:  

– Танас?

– Що? Так дивно мене тут бачити? – Він спустився з коня, котрий був окрасою всієї стайні. Білий-білий, й жодної темної плямочки. Кінь нагадував короля серед прислуги.  

– Її звуть Зірка. Батько подарував, коли мені було 7 років. Гарна, правда?

– Що ж. Так це і є твоя дівчина? – Таїна зайшлася сміхом.

– Дуже смішно! – Танас, сердячись, прив’язав коня до стовпа й пішов слідом за дівчиною. – Ну, добре. Немає у мене дівчини й що далі? Та тут всього їх дві живе – одна вже заміжня, а друга сьомий клас закінчила.

– У вас тут навіть школа є? – Таїна підійшла до якогось сірого коня та почала його гладити.

– Взагалі її батьки в місто відвозять. Бо наша вже давно зачинилася.

– Зрозуміло. А друзі у тебе то хоч є?

Танас мовчав.

– Невже все так погано? Ти, що один тут з хлопців свого віку? Нелегко тобі, напевно. Співчуваю. Хоча, знаєш, я ось живу в місті й у мене теж немає жодного друга. Всі вважають мене дивною через мою зовнішність, поведінку, розмови.

– Я їх розумію.

– Справді? Чому? Я ж, типу, така, як і всі.

– Ні. Ти не така. Ти дуже багато знаєш. Зайвої інформації про інших. Особисто мене б це відлякувало. Та й на перший погляд ти здаєшся чужою. Вибач, але це так.

Дівчина пішла в кінець стайні.

– Гей! Почекай!

– А чому ти стала цим займатися?

– Чим?

– Ну, рятувати людей.

– Продовжую справу свого батька.

– Але його на це теж щось підштовхнуло?

– Ну, так.

– Що?

Таїна подивилася на нього й побачила очі, сповнені жагою до знань. Танас палко хотів почути відповідь на своє питання.

– Мій батько знав твою маму. Вони вчилися разом в школі, потім в коледжі, а після жили поруч. Знаєш чому? Мій батько теж вовкулака.

Хлопець розкрив рота та дівчина продовжила.

– Раніше вони завжди тільки гуляли та веселилися. Попри свою сутність та потреби вони ніколи нікого не кривдили. Але одного разу твоя мати зажадала більшого й вирішила намовити на це мого батька.

– Більшого? Чого? – закліпав очима Танас.

– Тоді мій батько з моєю мамою жили тут. Коли твоя матір завагітніла, то їй набридло жити звичайним життям і вона вирішила прибрати все до своїх рук. Підкорити собі місто та людей. Мій батько на це не погодився, адже люди народжені вовкулаками та обернені на них дуже відрізняються. Ті, котрих обернути під час життя, дуже сильно страждають. Їм доводиться жити в лісах, переховуватися в печерах, вони можуть роками не повертатися до людської подоби та не розуміти, що з ними відбувається. Тож вони посварилися. Після твого народження твоя мама знайшла собі союзників, таких, як вона, і вони вирішили разом підкорити світ. Мій батько був дуже злий. Вони з моєю матір’ю хотіли перешкодити, але йому не пощастило – вони його вбили. Його вбили разом з мамою на моїх очах. Після цього я поклялася, що знайду їх всіх і вб’ю!

По щоках Таїни скотилися дві сльози, але обличчя дівчини залишалося незмінним та холодним. Танас підійшов до неї та обережно обняв:

– Знаєш, не можу повірити, що ти говориш про мою маму, а ще важче усвідомлювати те, що в мені тече її кров.

Частина четверта

Ліжко, накрите побитим міллю покривалом, старий перекошений стіл зі свічником, маленький порваний стільчик та вікно. Таїна сиділа на ліжку й про щось розмірковувала. Раптовий стукіт у двері збив її с пантелику:

– Можна? – Крізь двері виринула голова секретарки Руслана.

– Звісно. Щось трапилося?

Жінка обережно увійшла:                     

– Пан Руслан прохав вас зайти до нього.

– Буду за п’ять хвилин. – Кивнула Таїна.

Коли жінка пішла, дівчина дістала з сумки кишеньковий ніж, перевірила його, сховала сумку зі зброєю під ліжко та вийшла за двері.

– Вітаю! Я …

Не встигла договорити, як побачила у кріслі, в якому завжди сиділа вона, чоловіка років тридцяти, в потертій куртці, таких же рваних штанях та з каштановим по плече волоссям.

– Еее … я щось пропустила?

Руслан підійшов до неї. На подив Таїни, на його обличчі була ледве помітна, але посмішка. Що це? Радість?

– Познайомся – це пан Сірослав. Прибув на допомогу з міста.

Таїна дивилася на нього з підозрою. Вона завжди непривітно ставилася до незнайомих людей. А тепер цей чоловік, який взявся нізвідки в такий зручний час для ворогів міста.

– Не дуже приємно. Я Таїна. Вважаю це все, що вам потрібно знати про мене.

Вона натягнуто посміхнулася та сіла в крісло навпроти. На противагу їй Сірослав підвівся. Руслан, звичайно ж, помітив конфлікт, що наростав.

– Е … мм … Таїна, цей чоловік – поліціянт …

– Справді?! – Таїна сіпнула бровою. Вона незворушно закинула ногу на ногу та зневажливо фиркнула.

– Так. Він приїхав, щоб допомогти тобі та нам.

– Невже?!

Таїна встала. Тим часом в кабінет постукала Силена. Вона повідомила, що з Русланом хоче поговорити його син, і той пішов.

– Значить з поліції?

– Так.

Сірослав говорив так холоднокровно, ніби в його жилах кров не тече й зовсім.

– Прекрасно! І з якого ж міста?

– З Чернігова.

– Далеченько. Певно вагомі причини були, раз завітали сюди.

– Ті, що й у вас.

– Мій батько? – Таїна награно розсміялася, а потім різко спинилася. – Звідки ви знаєте про те, що тут може статися? Це був секрет двох сімей. Таємниця цілого містечка. У мене лише один варіант – ви союзник Влади і тут заради того, щоб їй допомогти, адже вона розповіла цей секрет всім, хто долучився до неї прагнучи завоювати світ. Га? Мовчите? Якщо це так, я вб’ю вас тут і зараз.

Таїна полізла в кишеню за ножем аж раптом відчинилися двері й увійшов Руслан.

– Ми недоговорили. – Дівчина сховала ножа до кишені, метнула грізний погляд у бік Сірослава й чкурнула геть.

Руслан кліпав очима та не міг второпати нічого:

– Що тут трапилося?

Поліціянт узяв свого капелюха зі столу:

– Я візьму у вас номер в готелі. З Таїною ми вже майже подружилися.

Він кисло посміхнувся й полишив кімнату.

 У двері зайшов Танас:

– Тату, хто цей чоловік?

– Я не знаю…

– А чому Таїна вилетіла звідси така зла?

– Я не знаю… я нічого вже не знаю! Я заплутався! Я більше цього не винесу! Я більше не можу дивитися на містечко й не розуміти, що в ньому відбувається. Я втомився … я просто хочу НЕ бачити всього цього й не нести на собі всю цю ношу, яку мені в подаруночок залишила твоя мати. Якби я хотів повернути той час – не зустріти її, але знайти тебе.

Руслан сів у крісло. Син стояв поруч, розуміючи, що його батькові не завадила б хороша відпустка та будиночок в іншому місті, в якому він зміг би залишитися назавжди.

Частина п’ята

Таїна прогулювалася. На годиннику була друга ночі. В її голові накопичилося дуже багато інформації, з якою вона все ніяк не могла розібратися. Маленьке містечко, тато, невідомий чоловік, залякані жителі, Руслан зі своїми проблемами і … Танас – в її голові він крутився частіше за інших. Невже закохалася? Ні… це була б не Таїна  – вона ніколи не закохується, хоча … ну, може, просто подобається … на її обличчі з’явилася усмішка. Подобається …

– БАХ!!!

Дівчина підстрибнула від переляку. Хтось розвіяв всі її думки. «Ну, за це спасибі».

– Ха-ха-ха! А я вже подумав, що ти нічого не боїшся. – Невідомо звідки з’явився Танас.

– Я просто думала.

– Про що?

– Про все. – Зітхнула дівчина. – Тобі випадково батько нічого про нового чоловіка не казав? Він якийсь дивний – знає дуже багато.

– А ти?

– А що я?!

– Ти також знаєш все, навіть не багато, а все.

– Ти, мабуть, маєш рацію. А що ти взагалі в такий час робиш на вулиці?

– Те саме можу спитати тебе.

– Так. Ти знову правий.

– Що з тобою відбувається? Ти якась не така. Похмура, сумна, потонула в думках.

– Я просто…- Раптом вона зупинилася. – Стій! – Вона смикнула хлопця за руку. Подивившись вперед, він застиг на місці.

– Я сподіваюся, ти на прогулянку з собою береш якусь зброю? Так? Ну, давай! Підніми мені настрій!

– На цей раз я тебе засмучу – нам доведеться бігти. На рахунок 3. Три!

Вони зірвалися з місця, мов навіжені. Вовкулака, який стояв перед ними, не зволікаючи ані секунди, побіг. Величезний, немов ведмідь, з м’язами бика, він був прудкий та вправний. Його очі горіли жовтогарячим світлом, немов ватра. Лапи залишали під собою глибокі розрізи на землі, від удару котрих можна було враз померти.

Танас та Таїна мчали, не помічаючи землі під собою. Дихання вовкулаки було відчутне на їх спинах. Здавалось, ще трохи і його кігті розірвуть навпіл обох.

– Танас! Не відставай! Чуєш! – Дівчина пригальмувала. Схопивши його за руку, вони побігли далі разом. Хлопець ледве перебирав ногами:

– Я не можу більше!

– Давай! Зберися!

Танас зупинився. Вовк був в п’яти метрах від нього. Два вогні серед темної ночі наближалися. Ікла мріяли схопити когось із втікачів. Ще секунда й мерзенна пащека впнеться комусь в тіло.

Таїна не думала, вона просто крикнула щосили:

– Біжи! Дурень, ти мені подобаєшся!

Танас зірвався з місця, не розуміючи, чи справді він це почув.

– Що ти сказала?!

– Не гальмуй, інакше ти мене більше не побачиш!

– Ти не це сказала! Повтори!

– Якщо чув, навіщо перепитувати? Біжи! – Танас схопив дівчину за руку:

– Почекай!

– Ти, що з глузду з’їхав?! Хочеш, бути вечерею для вовка?!

– Його вже нема.

Вовкулака дійсно розчинився у повітрі. Зник так же несподівано як і з’явився. Дивина. Вони були тільки вдвох.Та присмак загрози і страху ще витав у повітрі.

Хлопець взяв Таїну за руки:

– Те, що ти сказала, правда? – відхекався парубок.

– Не маю звички брехати. Я або говорю правду, або мовчу. – Вона опустила голову. Танас дивився на неї впритул. Щось незвичне обпекло йому груди:

– Знаєш, ти мені теж не байдужа.

Він ніжно взяв її за підборіддя й підняв голову. Вони дивилися одне на одного в очікуванні дива. Танас став повільно наближатися до неї. Він хотів її поцілувати, аж раптом в темряві почувся голос:

– Прогулюєтесь? – Басовите ехо розкотилося по вулиці. – Так пізно. Не страшно?

Голос був дуже знайомим, Таїна вже десь його чула, але людина стояла в тіні, тому не було зрозуміло хто це.

Таїна чкурнула наперед:

– Ви нас залякуєте?!

– Ні. Що ви! Я лише хотів переконатися, що з вами все гаразд. Молодь наше майбутнє.

Раптом дівчина згадала цей противний голос:

– Дивно, що саме ви, Сірослав, про це нас питаєте!

Людина вийшла під місячне світло. Його черевики були брудні, а руки він ховав під довгими рукавами.

– Що дивного? Невже щось сталося?

Танас став поруч із дівчиною:

– Ми щойно ледь втекли від вовкулаки, котрий зник так же раптово як і з’явився. Аж раптом нізвідки з’являєтесь ви – в брудних черевиках та порваній одежі!

Чоловік розвернувся й пішов, не промовивши більше ні слова.

– Ти його підозрюєш?

Таїна важко зітхнула й кивнула:

Танас промовчав. В повній тиші вони розійшлися. Йдучи додому, хлопець міркував: «А ти? Така ж дивна, виділяєшся з натовпу. Тебе також ніхто тут не знає. Але ти мені подобаєшся і в цьому моя проблема … чи ні?». Танас зайшов в потрібні двері, знайшов своє ліжко та з тими ж думками ліг відпочивати.

Частина шоста

Таїна прийшла в стайні ще до світанку й гладила Зірку. Вона очікувала побачити тут Танаса, з яким хотіла обговорити все з приводу минулої ночі. Замість хлопця дівчина помітила  Силену, котра вийшла разом з невідомим чоловіком з-за ковша, в якому зберігалося сіно. Таїна його вже десь бачила. Точно! Це той чолов’яга з бару. Вона пішла на зустріч:

– Доброго ранку!

Силена та Яртур злякалися:

– Ааа … ти. Не спиться?

– Щось на кшталт. Вам, напевно, теж?

– Ми з Яртуром приходили покласти сіна коням.

– Угу.

Таїна подивилася на цих двох з підозрою. Потім вона кинула оком на ясла. Справді, стайні були повні сіна. Дівчина присіла: «Боже, кого я підозрюю? Цих до смерті заляканих людей, які ходять по вулицях озираючись?». Вона закрила долонями очі, розуміючи, що вона тут уже майже тиждень, а допомоги від неї жодної.

Вона почула кроки, але відкривати очі й дивитися хто там, їй не хотілося. Невідомий зупинився поруч, нагнувся до неї та підняв дівчину.  

– Таїна … – Голос був знайомий до болю.

– Танас … прошу мовчи, нічого не говори. Просто вчора я …

Вона не встигла договорити, як відчула тепло Танасових губ. Цей смак – смак м’яти. Такий солодкий … солодкий й водночас … неважливо … вона просто летіла у світ, дуже далекий від справжнього. «Він … він такий ніжний…» – подумала Таїна. Їй ще ніколи не було так добре, як з ним … їй взагалі ще ніколи не було добре. Як же приємно відчувати, що тебе люблять та цінують. У цей момент вона не думала ні про що.

От і поговорили.

Частина сьома

– Батько?

Танас зайшов в прочинені двері. Одне з крісел лежало перевернутим, на столі був безлад, а з тумбочок вилучені всі папери. Лише кілька папірчиків лежало на підлозі, немов мотлох.  

Хлопчина озирнувся по сторонах – кімната була порожня. «Що трапилося? Батька немає, Силени теж». Він вийшов на поріг й озирнувся. «Він завжди на своєму місці». Нічого не міг второпати.

Атмосфера в містечку була інакша – напруженіша. «Може, батько в стайні?». Парубок попрямував туди. По дорозі він не побачив Микити, який частенько стояв на порозі свого готелю, чекаючи гостей. Марна справа. Він не побачив і Яртура, який зазвичай перебирав склянки у «Вікторії». А Таїна не патрулювала вулиці як завжди. І де цей поліцейський?

 «Щось трапилося». Танас прискорився. Дійшовши до стайні, він побачив натовп. Хлопчина підбіг ближче. Краще б він цього не бачив. На землі серед люду лежав Руслан. Чоловік був у порваній одежі з ранами від укусів. Навпроти стояла Таїна. Як їй хотілося зараз підійти до хлопця, обійняти його, притиснути до себе та заспокоїти. Та дівчина лише дивилася на нього й розуміла, як йому погано, сумно та боляче. Але найбільше він відчуває гнів. Таїна розуміла, адже вона була на його місці. Танас підірвався:

– Йдіть усі геть! Чого вирячилися?! Ніколи не бачили мертвої людини?! Геть! Дайте спокій!!!

Люди, розуміючи, що хлопець хоче залишитися наодинці, мовчки розійшлися по домівках. Лиш Таїна залишилася стояти навпроти дуже близької їй людини. Вона підійшла до хлопця ближче та ледь чутно мовила:

– Вовкулака … це зробив вовкулака.

– Дійсно?! Я здогадався! Я просив залишити мене на самоті!

– Нічого … я розумію. – Дівчина підійшла й, обнявши його, прошепотіла. – Я розумію, як тобі зараз важко, але нам потрібно діяти негайно. Це був один із союзників Влади. Вони вже зібралися та починають діяти. У нас обмаль часу.

Парубок глянув на Таїну:

– Я помщуся за батька. І за решту, адже тепер я тут головний. – Хлопець насупив брови. – З чого почнемо? Кого підозрюємо? Яка потрібна зброя?

Обличчя Танаса було просякнуте невгамовним бажанням перебити всіх вовкулаків на землі. Дівчина трохи посміхнулася:

– Зброя у мене є. Щодо підозрюваних. Хотілося б поговорити з Сірославом.

Танас ще раз подивився на батька, потім глянув на Таїну:

– Потрібно віднести тіло в будинок. Завтра буде похорон, прийдемо тільки вдвох – це наша з тобою справа.

Дівчина кивнула.

Таїна пішла до себе в номер. «Ще одна смерть. У світі не стало чергової невинної людини. Через Владу – матір Танаса. Яка ж вона підла та жорстока! Адже Руслан був її чоловіком та батьком її сина. Навіть не віриться, що Танас її кров і плоть. Він так від неї відрізняється. Він такий добрий, ніжний, хоча запальний, як і вона. Дійсно. А ще у нього її очі. Ці очі…”.

Цікаво, чи знає Танас, що міг успадкувати дар матері перекидатися на вовкулаку, коли заманеться?

Таїна сиділа на ліжку й міркувала. Очі Влади вона не забуде ніколи – ті два безжальних вогники, що так легко вбили її батьків … «Мою маму й свого кращого друга …». Дівчина з ніг до голови наповнилася люттю. Рука вдарила з усієї сили по столу. Свічник покотився додолу, свічка згасла. Покотилися сльози.

Таїна різко підвелася й дістала з-під ліжка величезну сумку. Вона взяла ліхтарик в зуби та оглянула вміст. Після взяла ніж, який засунула собі в чобіт та автомат. «Цього вистачить. Щоб розібратися, принаймні, з п’ятьма вовками». Вона закрила сумку, вийняла ліхтарик з рота, сунула його в кишеню та вийшла з номера.

Сьогодні вночі трапиться щось грандіозне. Таїна стояла посеред головної площі містечка Л. Жодний ліхтар не працював. Проте світив місяць. Він був надзвичайний, сповнений червоних відтінків. Дівчина озирнулася на всі боки – нікого. По праву руку височіла церква, котра мала б захищати містян. Площа навколо була оздоблена парками, котрі позаростали чагарниками за десять років занепаду. Таїна відчула  легенький вітерець й шерех у парку за спиною, а потім по ліву руку від неї заржали наполохані коні у стайнях.

«Вичікують».

Не зволікаючи, дівчина попрямувала до старої занедбаної будівлі бібліотеки.

Частина восьма

Навколо панувала тиша. Книги, які стояли на полицях на першому поверсі, були настільки запилюжені, що здавалося, їм тисячі років. Від них тхнуло сирістю. Стіл, за яким було місце бібліотекаря, здавався ще старішим. Таїна підійшла до перших полиць. Серед усіх книг дівчина помітила одну, яка сильно відрізнялася від інших – вона  називалася «Lupus». Поки всі книги були сповнені яскравих фарб, хоча з часом ті вицвіли та вигоріли, книга «Lupus»  була дуже похмурою – в чорних і сірих тонах, а на обкладинці майоріла величезна постать вовкулаки. «Lupus?».

– Так. – Прочитав хтось думки.

Таїна підняла голову. Нагорі стояла Влада.

– Не читала? Там історія схожа на нашу, тільки є один нюанс. – Жінка почала спускатися сходами. Вона не відводила очей від дівчини, оцінюючи зміни, котрі відбулися з Таїною за десять років їх розлуки.

Таїна відклала книгу в сторону й навела автомат на жінку:

– Яка?

Влада почала сміятися.

– Яка різниця?! Річ у тому, що вовчиця вбила маленьку дівчинку разом з її батьками, і вона не стала заважати б мені зараз. А так мені доводиться витрачати свій дорогоцінний час ще й на тебе. – Отрутою бризнула жінка. – Я б могла вже завоювати світ! – Влада підходила все ближче.

– Знаєте, – дівчина посміхнулася, – вам доведеться переживати ще більше, адже ваш дорогоцінний час скінчиться саме сьогодні! – Таїна перезарядила автомат.

– О, дівчинко, я так не думаю!

Стрімкий порив вітру влетів у бібліотеку й шибки розлетілися на друзки. Кілька секунд в будівлі стояв жахливий дзенькіт. Таїна та Влада впали на підлогу. Обоє прикрили голови руками. Кілька секунд і все заспокоїлося. Таїна підняла голову – жінки ніде не було. Дівчина підвелася та струсила з себе скло. Швидко підібрала книгу й піднялася нагору. Влада зникла.

Кров … на підлозі була кров … «Влада поранена?!». Таїна бігла по слідах. Кров привела її в кінець коридору нагорі. В темряві дівчина нічого не бачила.

– Є хто? – Вона підійшла ближче. На підлозі лежало чиєсь тіло. – Гей!

– Що потрапила в глухий кут?

Хтось ззаду підійшов несподівано й дихав дівчині прямо в потилицю. Вона тихо стала повертатися.

– Яртур?! Ви ж не … не один з них?! – Таїна, шокована, намагалася вгамувати дихання.

– А чому б і ні? Хто мені заборонить? Ти? – чоловік почав реготати. Він був задоволений, що здобич сама прийшла до нього в лапи.

Інший голос був жіночий:

– Ну, що дитинко – попалася!

Таїна до нього прислухалась. Вона вже чула і його … Влада? Ні. Але занадто свіжі спогади.

– Силена? – Таїна просто не могла повірити. Вона стояла в кутку між двома вовками. Отже, Влада їх обернула на вовкулак давним-давно й вони тут жили під прикриттям аби збирати інформацію своїй господарці. Який промах!

Та дівчина не могла нічого вдіяти, їй навіть не вистачало місця, щоб підняти автомат. Вони буквально притиснулися до неї, не даючи Таїні й дихнути. У неї був лише один варіант.  

Яртур та Силена роздивлялись Таїну як готову здобич. Вони ледь не облизувалися. Знову … знову знайомий голос.

– Що маленька дівчинка потрапила в пастку? – Влада хихотіла в десяти метрах від Таїни. Дівчина розізлилась:

– Я тобі ніколи не говорила? У тебе такий противний голос.

Очі вовчиці загорілись жовтогарячим:

– Ти! Хто ти взагалі така, що так смієш зі мною розмовляти???

– Я?! – Сміх Таїни пролунав на всю будівлю.  

– А я, між іншим, ваша майбутня … – Вона не встигла договорити, як хтось ззаду звалив жінку з ніг. Коли Влада впала, за нею виднівся силует могутньої людини.

– Танас?! Що ти тут робиш?!

– А ти що хотіла мстити одна? Негарно! – Хлопець вовтузився з Владою, тому слова обривками долітали із-за спини жінки.

Силена визирнула з-за дівчини:

– Ааа … татусів синочок. Ти на нього дуже схожий. Хоча у ньому було не стільки мужності як в тобі в останні хвилини. Правда, Яртур? – Вони удвох залилися сміхом.

– То це ви його вбили? Не можу повірити…

Парубок перемкнув свою увагу на Яртура. Пелена злості заслала все перед його очима. Тим часом Силена побігла на перший поверх, Таїна погналася за нею. Вона направила автомат прямо їй в голову.

– Стій! Стій, інакше вистрелю!

Жінка спинилася. Таїна підійшла ближче:

– Не можу повірити, що ти змогла вбити людину, яку так довго знала й була дуже близька до неї.

– А що? Влада ж змогла вбити твого тата, чим я гірша?

– Замовкни! Навіть не смій говорити про мого батька! Ти його не гідна!

Пролунав постріл. Силена впала на підлогу. Навколо неї калюжа крові все більшала, а в очах все менше лишалось життя. Жодного жалю.

– Танас?

Тиша.

– Танас? Ти в порядку?

Знову тиша. Таїна побігла наверх. Хлопець тихо піднявся на лікті:

– Влада втекла, а Яртур лежить поранений в кутку.

Він впав на лопатки. Хлопець був втомленим і … поранений.

– Звичайно! – Пролунав ще один гучний постріл. А потім дівчина підбігла до Танаса:

– Тобі потрібно до лікаря!

– Ні. Зі мною все в порядку.

– Ще й як не в порядку! – Таїна підняла хлопця й поклала його руку на своє плече.

– Танас, все буде гаразд! Чуєш? Ми подолаємо інших! Помстимося за всіх. І батька твого поховаємо. Ти вилікуєшся. Чуєш?

Хлопець з допомогою дівчини ледве йшов, він її майже не чув.

– Танас, скажи що-небудь!

– Таїна, у нас немає … у нас … немає … тут лікаря … допоможи мені дістатися … дістатися додому … я … я … у мене … у мене там … там … там …

Частина дев’ята

Таїна сиділа біля дивана й дивилася в стелю. Вона чула кожен подих Танаса і дуже боялася, що з ним може щось трапитися. Дівчина переживала, що може втратити ще одну людину, яка їй стала дорога.

Хлопець відкрив очі. Він почав кліпати.

– Таїна?

– Танас? Слава Богу, з тобою все в порядку!

Вона притулилася до нього й відчула, як б’ється серце. Він її обняв:

– Що з батьком? – Його погляд блукав у пошуках розради.

– Я поховала його на центральному кладовищі, поруч з родичами.

– Я так хотів з ним попрощатися.

– Головне зараз, що з тобою все в порядку. – Дівчина знову притиснулася до нього.

– Таїна. Спасибі тобі.

– За що?

– За батька.

– Та ну, що ти! Це дрібниця, я думаю, ти зробив би те саме.

– Таїна?

– Що?

– Я тебе кохаю!

– Я знаю. Не вставай! Ні, Танас! Тобі потрібно лежати!

– Та все зі мною буде в порядку!

Він почав її цілувати. У нього були дуже холодні губи. Він був весь мокрий. Дівчина так за нього переживала. Таїна обняла його. Руки хлопця стали тихо опускатися по її спині. Вона міцно до нього притулилась притягуючи за плечі до себе.

– Ааа!

– Вибач!

Рана Танаса знову наповнилася кров’ю.

– Ну ось.

Хлопець ніжно подивився на кохану.

– Ти лежи, я піду за новими бинтами.

«Скоріше б це все закінчилося!» – промайнуло в його голові. «Я дуже втомився від цього безладу».

Таїна зайшла в кімнату з купою медикаментів:

– Ну, що, містер, готові до перев’язки?

– Завжди готовий, моя рятівниця.

Частина десята

Як не дивно опівночі місяць не світив. Все небо було всипане темними хмарами. Це були провісники біди. Хлопець з дівчиною стояли на порозі готелю. В руках вони тримали зброю. Їх наміри були в долонях.

– В бібліотеку?

– Ні. Вони туди вже не повернуться. Я вважаю, нам потрібно розділитися. Ти підеш до лісу, а я … я піду на кладовище.

– Добре.

Вони розійшлися по різні боки. Таїна трохи постояла за рогом, почекавши поки Танас заверне до лісу, й попрямувала в бібліотеку.

Двері були відкриті. Дівчина обережно зайшла, направивши автомат перед собою. Вітер віяв крізь розбиті вікна. Таїна обійшла весь перший поверх – на підлозі нічого не було. Вона піднялася на другий. Поруч з полицею лежала якась річ. Дівчина підібрала її та швидко попрямувала до умовленого місця.

Таїна стояла біля арки на кладовище. Їй було трохи ніяково, знаючи, що тут лежать люди, які нещодавно ходили по землі. Вона зайшла. Туман огортав Таїну до самих грудей. Мурашки бігали по тілу дівчини – хтозна, що криється за тією сірою пеленою. Вона згадала Танаса, який зараз в лісі один, й почала переживати ще більше. Не так давно вона його мало не втратила. Дівоча паніка змусила Таїну розвернутися й попрямувати до лісу.

– Танас? Танас?

У відповідь тиша. Дівчина подивилася направо, наліво. Таїна йшла тихенько, придивляючись до всього. Щось заворушилося попереду неї. Вона зупинилася, навела автомат та насторожилася. Попереду хтось наближався до неї. Вона перезарядила зброю й міцно стиснула автомат в руках. Вовк чи людина були вже зовсім близько й раптом …

– Знаєш, я обійшов майже весь ліс, але там нікого немає. А що ти тут робиш? Ти ж повинна бути на кладовищі.

– Ну, по-перше, я дуже переживала за тебе, а, по-друге, ти мене дуже налякав, та й взагалі – я в тебе мало не вистрілила!

– Не вистрілила ж. Ти б мене все одно врятувала, так що не переживай! Пішли, оглянемо страшне місце з привидами?

– Ну тебе! Не до жартів Танас! Я думаю, там нікого не буде.

– І все-таки?

– Гаразд. Пішли.

Вони йшли дорогою, яка вела до бібліотеки.

– Ти завжди читаєш, поки вовк біжить назустріч? – кивнув хлопець в сторону книги, що бовталася у Таїни за поясом.

– Я забула цю книгу в бібліотеці минулої зустрічі з Владою. Мені терміново потрібно було її забрати.

– Про що вона?

– Хто?

– Книга.

– Про вовків.

– Хочеш почитати?

– Дуже. Сильно цікавить зміст.

– Думаєш там буде щось вагоме?

– Впевнена.

Вони дійшли до воріт. Туман все ще снував між могилами людей. Танас побачив свіжу серед них.

– Батько … – Він побіг вперед. Таїна за ним.

– Тату, мені дуже шкода, що я не зміг з тобою попрощатися. – По щоці хлопця скотилася маленька, але дуже щира сльоза. Таїна підійшла до нього:

– Повір, він тебе розуміє й зовсім не ображається.

– Сподіваюся.

Знову здійнявся вітер.

– Підемо звідси, сумніваюся, що вони сьогодні прийдуть.

– Так. Ти права. – Вони розвернулися і пішли геть.

Частина одинадцята

Таїна сиділа на ліжку й читала книгу. Її очі були щасливі, хоча Влада говорила, що книга починається вбивством батьків маленької дівчинки.

Стук у двері:

– Можна?

Дівчина підняла голову:

– Невже ти думаєш, що я скажу тобі ні?

Танас увійшов похмурий. Таїна відклала книгу:

– Що трапилося? – Вона була стурбована. Дівчина тепер завжди стала звертати увагу на те, як почуває себе хлопець.

– Все в порядку. Просто задумався.

– Про що?

– Про нас з тобою.

Таїна мовчала.

– Скажи, коли тут все закінчиться, ти поїдеш? Поїдеш до себе додому?

– Я …

Тиша.

– Я ніколи тебе не кину! Второпав? Навіть якщо ми з тобою не врятуємо твій дім, ми поїдемо жити до мене. А там буде видно.

– Знаєш Таїно? Ми беззаперечно врятуємо це містечко! Нехай якщо навіть помремо. Яка різниця? Адже навіть, якщо ми помремо, все одно будемо разом.

Він сів поруч з дівчиною й обійняв її. Таїна задумалася: «Чому його руки завжди такі холодні?». Її думки перервав черговий стук у двері. Дежавю:

– Можна? – З-за дверей визирнув Сірослав.

– Ви?! – Таїна підхопилася. – Ви не хочете сказати, де ви були, поки тут сталося вбивство? Ви ж приїхали захищати місто! Теж мені поліціянт! Куди ви поділися після вбивства Руслана?!

Сірослав, ніби  проковтнув язика. Жодних слів. Раптом він набрався сміливості:

– Я від’їжджав до Чернігова.

Танас втрутився:

– Справді?! Чому ви тоді нічого нікому не сказали?

– Я сказав все Микиті, але він видно вам нічого не передав.

– А що ви робили в Чернігові? – Таїна стисла руки в кулаки.

– А де, до речі, Микита?

Всі троє змовкли. В голові дівчини промайнуло: «Невже чергове вбивство?». Вона побігла до приймальні готелю. Чоловік та хлопець слідом. Внизу дійсно було порожньо. Таїна підійшла до столу. Там стояла порожня чашка від кави, а поруч лежала ручка із зошитом. Дівчина взяла й покрутила кухля:

– Кава була випита вчора. Тоді він тут ще був. – Вона переглянула зошит. Порожній. – Він, мабуть, збирався щось написати, але хтось його спинив.

Сірослав підійшов до дівчини:

– Потрібно оглянути все, а раптом він ще живий?

– Точно!

Всі троє вибігли з приміщення. На вулиці ще було видно. Але жодної живої душі.

– Треба поспішати! Скоро настане ніч, і ми нічого не знайдемо.

– І ти збираєшся пізно ввечері шукати Микиту без зброї?!

Сірослав подивився на Таїну з широко розплющеними очима. Його брови скочили вгору. Мовчки дівчина розвернулася й побігла в кімнату.

Танас мовчав секунд десять, а потім почав:  

– Ви так і не сказали, що робили в області так довго.

– Ти хочеш знати правду?

– А ви можете збрехати?

– Ні. Я можу взагалі не говорити. – Сірослав єхидно показав зуби. – Жартую.

Танас і бровою не повів.

– Щось твоя подружка повільно бігає для такої, як вона.

– Не зрозумів. Ви щось маєте проти неї? І що це означає «для такої, як вона»?

– Я бачу вона тобі про себе зовсім нічого не розповіла. – Чоловік вишкірив зуби перед хлопцем, лускаючись від сміху.

Частина дванадцята

Танас всю дорогу думав: «Сірослав має рацію. Вона мені про себе взагалі нічого не розповіла, крім тієї історії в стайні. Але що він мав на увазі?». Поринувши у свої роздуми, хлопець наштовхнувся на Таїну, що йшла попереду.

– Обережно! Що з тобою?

Танас подивився на неї мовчки. «Вона так холодно це сказала».

Попереду лежало чиєсь тіло. Невже це Микита? Хоч би це було яке-небудь старе гниле дерево.

Дівчина підійшла до нього:

– Це він. Прекрасно! Людей по черзі вбивають, а ми нічого не можемо зробити. Чудово!

– Заспокойся! – Сірослав став позаду Таїни. – Чуєш, ти, наша розумниця, чи не час тобі трохи розважитися?

Дівчина обернулася, нічого не розуміючи:

– Ти у своєму розумі? Що за маячню ти верзеш?

– Чому ж? Це ти, моя красуня, далеко не при своєму розумі! Забула про те, хто ти є. Закохала в себе людину не нашого роду, та ще й брешеш йому.

Таїна підняла автомат:

– Ти вовк. Я так і знала! – Пролунав постріл. Сірослав впав. Танас підскочив від несподіванки:

– Як ти дізналася? Що це він мав на увазі? Ти, що теж … ні … не може бути. – Він почав повільно відходити від дівчини.

– Стривай! Ти все не так зрозумів. Дай-но я поясню. Стій!

Танас дивився на неї скляним поглядом – як на зрадницю:

– Ти весь цей час мені брехала, але говорила, що любиш. Як ти могла?

– Танас! Стій! Вибач, але я не хотіла тобі розповідати, тому що знала – ти не зрозумієш. Бачиш ти мене не розумієш, ти йдеш.

– Якби ти сказала одразу, але ти … брехала весь цей час. Ти брехала з самого початку.

– Так, я теж вовкулака, але я не обертаюся на звіра і не вбиваю нікого. В мене є вибір. Я ж захищаю людей. Ти ж сам це бачиш! Танас! Згадай, я ж тебе не раз рятувала. Невже ти думаєш, що я така жахлива, як вони?!

– Я не знаю … я … нічого … не … знаю. Мені треба подумати… – Танас розвернувся і похапцем побіг геть.

По щоці дівчини скотилася сльоза, але рука не потягнулася її витерти. Раптом позаду пролунав вже знайомий жіночий голос:

– От і чудово. Тепер ти зможеш повернутися до нас без докорів сумління. Ніхто тебе не тримає. Ти повернешся, якщо захочеш, а як ні – ми тебе вб’ємо. Все дуже просто.

Таїна повернулась. З-за дерев почали виходити вовкулаки. Їх було не більше десяти, але дівчина була одна. Жовтогарячі вогники миготіли перед дівчиною, мов ліхтарики, що вказували шлях.

– Я ніколи не буду з вами на одній стороні. – Процідила Таїна крізь зуби.

Вона почала стріляти в різні боки. Її автомат ранив, вбивав та промазував. Кулі влучали в дерева, землю та вовкулак. Курище піднялося немов на полі бою. Та патрони скінчилися швидше, ніж можна було сподіватися. Таїна зупинилася. Вісім вбитих і два поранених. Що? Невже везіння? Їй точно пощастило! Серед убитих вовків була Влада!

Таїна повільно прокрокувала до жінки:

– Знаєш, Владо, я не прочитала книгу «Lupus» до кінця, бо можу вершити свій фінал сама. От що я тобі скажу. – Дівчина тицьнула жінку ногою. – Ти мені збрехала. В кінці книги вовчиця вбиває всіх своїх ворогів. І як бачиш цією вовчицею виявилася я.

Таїна подивилася востаннє на поранених вовкулак, що захлиналися власною кров’ю й вирішила залишити їх напризволяще. Мучитися посеред мертвих спільників.

Частина тринадцята

Двері були відчинені. Таїна зайшла в будинок. Хтось сидів за столом, підперши голову рукою. Людина була дуже сумною, спантеличеною, зануреною у свої думки.

– Знаєш, мені щойно пощастило – я вбила Владу. У мене закінчилися патрони, але я вижила. У книзі було написано, що вовчиця вб’є свого ворога. Цією вовчицею виявилася я. Все-таки, добро перемагає зло.

– І що? Ти думаєш, що це все змінює? – Зірвався на крик хлопець.

– Не знаю. Це тобі вирішувати. – Спокійно відповіла дівчина.

Дівчина розвернулася й пішла геть.

Напевно, все скінчено. Їй пора їхати. Вона попрямувала в готель збирати речі.

Таїна сиділа на ліжку й озиралася навколо себе. Перед нею стояла сумка з її речами. Все … фінал … вона подивилася на стіл. Свічник … вона згадала той день, коли вона мало не прибила їм Танаса. Його погляд вже тоді був таким ніжним, а тепер все зруйнувалось вмить. Певно, що її доля – завжди бути самотньою, відстороненою від людей та цілого світу.

– Значить їдеш?

– Наскільки я зрозуміла, мене тут більше нічого не тримає. – Таїна взяла в руку сумку та покрокувала до дверей.

– Стій! – Рука хлопця встала між нею та дверима.

– Пусти!

– Я вирішив, що ти від мене нікуди не дінешся, ким би ти не була.

Їх губи злилися в гарячому поцілунку. Сумка впала на підлогу під ноги парі закоханих. Душа Таїни була сповнена радості й тепла. «Він … він мене не боїться. Він мене дійсно кохає!».

– Тим паче, що ти казала, вовкулаки бувають вроджені та обернені. Тож виходить я можу бути таким як і ти, оскільки моя мати мене народила бувши вже вовчицею.

Таїна кивнула.

– Так. Треба лише пробудити твою силу.

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця