30 Травня, 2021

Відлетіла

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

Я на старім кладовищі лежала,

тиша могильна круг мене співала,

тиша могильна співала «Засни!

Щастя – то сни!»

Спати? Ох, спить у колисці дитина,

спить у могилі померла людина,

хто ж непомерлий в могилі лежить,

той хіба спить?

Леся Українка,

«Пісні з кладовища», 1905.   

Сухі вітри, охоронці неба і води, німі вартові, поставлені Богом біля входу у спокій Шида-Картлі. Море собачим язиком зализує рани берегам, нишком підглядаючи за нами і за ними. Прийди, каже, до мене, налию тобі тої тиші з грудей риб, що заблукали в мені з якихось минулих життів. Ходи, каже, ближче, так близько, як ніколи досі і як ніколи ніхто до того. В Одесі море інакше. В Євпаторії – теж. Всі мої моря в один океан витечуть. О-к-е-а-н… О-к-е-а… А не треба більше. Не варто, Боже, хоча… Сухі вітри, побудьте ще трохи вартовими.

Уявляти свою смерть – відчайдушна розкіш. Бачити свою смерть – чудесне пророцтво. Відчувати власну смерть на дотик, на смак… на запах і контур, на колір і солод, на вагу й довжину, на щільність і густину… Десь так відчуваєш кров, коли… ко… коли вона скапує біля ший агонічних рибин, що ковтають повітря з берега, повне вразливої і твердої, такої земної смерті. Вітер здіймає віяльця плавників (ось вам трохи вдаваної прохолоди, ось вам ще трохи…), між якими кочують дрібні піщинки, мандрують тілом, шукаючи прихистку від спекотного полудня, прилипаючи до слизької срібної луски, знесолюючи її, кожну пластинку окремо, знебарвлюючи її, спрозорюючи до неіснування. Вода тільки сниться. Поки краплі просочуються у щось наскрізь сипке й легке, самі будучи важкими (що сльози там, де навіть крові…), риби видихають всю свою сіль, всю спрагу й жагу до… Сто років вони німували (мовчи як риба, особливо коли болиш), а тепер заговорять. Губи не змикаються, не замикаються очі (дивися, бо вдруге ніколи більше не вдасться вмирати), тільки щось всередині і раз і вдруге і втретє і ще раз і ще… вмістом (а може, змістом) твоїх легень можна наповнювати вулкани, аби вони ще небезпечніше здригалися, кожного разу, коли десь там (на іншому, на чийомусь березі – його не видно звідси і звідти – теж) гачок застрягне комусь у горлі за хвилину до найкоротшої молитви. Кому ще прийде на гадку смакувати смертю у момент самої смерті?

Зранку будуть телеграми. Після обіду – питання. Як? Як це могло собі (мені) статися? Чи був у нас лікар? Що він казав? Скільки тривав візит? Чи є запис у медичній книзі? Що я робила? Чи я щось говорила? Що було з очима? З руками? З ногами?… А що з душею було? Ви не питали.

Квіточка висох. Це звично в таких випадках. Звичайно навіть. Всі розуміють. Не треба нічого пояснювати, Кльоню.

Малий Кавказ і Великий Кавказ. Мала і Велика Ведмедиці. Мале і велике. Для смішної рівноваги у світі. Примарної узгодженості явищ і подій. Мала і велика слава. Мала і велика любов. А коли тобі за сорок… це мале чи велике життя?

Через рік після мого народження тут проклали залізницю. Найсамотніше завжди у потягах. Ті, що на південь, переповнені людьми і валізами, очікуваннями і спогадами, надіями і хворобами, криком і шепотом. Найсамотніше завжди саме у таких останніх вагонах останніх поїздів.

А що тепер, Квіточко? – питають його бліді обличчя блідих людей у блідих посмішках. Нічого. До них – без мене. Ну, розкажеш їм усе, як було, трохи, чи зовсім мало, бо… Для чого уся ця драма? Другої «Блакитної троянди» не буде. Провальна річ – казали всі. Прегарна річ – казали згори. І я вірила. Всім з вас.

З півдня їхати – порожньо одному. Ти зможеш. Цвіти, Квіточко. В тебе є ще час. Іди. А я… Ушба мене заховає.

Казбек щось нерозбірливо каже і сміється затаєним сміхом усіх неможливих небезпек. Пахне літом і спокоєм. Тут – така невагомість води і неба, неба і води. Горизонт у серпні з відтінком меланхолії. Там – довга траурна процесія і глибоченна яма на Байковому. Те, що в серці не вмирає, мені лишіть, будь ласка! Свобода завжди трохи колюча, зі смаком зимного металу. Дурсун, того хлопчика, здається, звали Дурсун.

Іноді згадую дім. Добре, коли є що згадувати. І є кому – оце головне. Там буде вузенька табличка 25х15 см, чи менша, а далі рівненькими буквами аби не забути: «У цьому будинку жила відома…». Люди, хіба ви щось знаєте про те, де я жила, а де вмирала? Безліч разів перед цим. 

Дурсун, смаглявий кавказець, дивакуватий мрійник, брат східного вітру, двічі на тиждень приносить мені овочі, фрукти і трохи молока. Дивиться на мене, як син, якого я ніколи не матиму. Сідає на лаву і чекає, аж поки не зачитаю йому якісь молодецькі вірші. Свої, ранні пташки, що зігрівають гнізда моїх пам’ятей. «По-сви-туу-ли-та-ті…» – протяжно й кумедно, своїми тонкими грузинськими губами повторює він окремі фрази, ті, що найбільше мені любі, ті, що найбільше про мене. «Щоб вітер розносив луну…» – повторюю вже по тому, як швидкий вітряний Дурсун зникає за моїми вікнами.

Чурчхела добре смакує до чаю. Їсти і дивитися на захід сонця. І згадувати кримські вечори. І бурі на морі. Чорне море з білими снами. Білі чайки. Чорне і біле – то справді мої кольори…

Він називає мене Кларіс. Кла-ріс. В його голосі – шурхотіння хвиль, ніби хтось гортає сторінки велетенської книги усіх морів. – Звідки ти? – питає. – Можна я не відповідатиму? – стиха йому. – Ти можеш все – відказує. – Я можу все! – вигукую до моря. – Померти і воскреснути – теж. Він називає мене Кла-ріс. Він мене так кличе.

Якби я народилася вдруге, я би знову хотіла отак вмерти. Ніби за взірцем «так вмирають генії» (пошарпана трохи методичка щасливого вмирання: правила користування смертністю, посібник з відходу у засвіти тощо – то що, складемо таку разом?!..). Для нього я Кларіс – екзотична мова, екзотичний біль, екзотичні вірші. Екзотика цілковита. Я тут майже не пишу. Я вмерла і перестала. Зупинила письмо на лінії берега. На лінії серця. Далі – зась!

1913 і крапка, і крапка, і хай так. Крапка – як вулкан. Ось-ось вибухне!

Дурсун пригощає мене хінкалі. Гарячі, зі сиром і зеленню. Мама приготувала й передала мені. Його мама. Маленькі мішечки зі скарбами цієї землі – козячим сиром й листям тархуну. Дурсун сміється, коли починаю їсти, широко роззявляючи рот, ніби здивоване немовля. Дурсун схожий на мого сина. Якби в мене такий був. Ото нема і я люблю чужих синів, братів вітру, що приносять мені соковиті хінкалі й кошик з овочами.

Чи чули ви коли-небудь звуки ларчем-соінарі? А гудасвірі? А саламурі? Дудук ви, мабуть, таки чули. Це щось схоже, тільки глибше, тонше, раниміше… Його руки першими торкають тіла музичних інструментів. Він носить музику на кінчиках пальців. Він називає мене Кларіс. Так може тільки він.

В його музичній майстерні завжди тісно від звуків, пахне дерев’яною стружкою і ніжністю кожного руху. Я попрощалася з музикою так давно, а ніби вчора. Вдома – моє фортепіано. Тут – моє безсмертя на кілька років. Обернутися в легенду – це повернути собі музику. На кілька років, хоча б на кілька років.

На! – він простягає мені шість трубочок, туго зв’язаних грубою ниткою. Різної довжини і різної міцності. Ніби шестеро дітей однієї матері: в кожного – свій норов. – Спробуй! Погладжую інструмент. Мої легені, здається, надто слабкі, аби викликати духів музики. Його-моє «Кларіс» застигає між нами.

Дурсун тихесенько заходить у не-мій дім. Кладе кошик. Ступає в сіни. Застає мене розгублену і заплакану. Дивується. Раптом починає співати, на повен голос, на повне серце. Незрозумілі мені слова ніби врешті промовляють до мене. Чужа мова наче поріднилася з моїми голосовими зв’язками. Співаю з ним, щиро і невміло, вразливо і невиразно. Осінь вривається до нас прохолодою з кошика Дурсуна. Осінь говорить: ти жива більше, аніж раніше.

Зуза порядкує у майстерні, спритно орудує долотом, свердлом і крихітним молоточком. На стільниці красуються ще вологі сопілки. Шліфуються горді дудуки. Мирно відпочивають на полиці заготовлені наконечники для чибоні. Продавець музики пропонує мені сісти біля музики. Згадую Колодяжне. Там навіки замовкло моє фортепіано. Тут, у стінах майстерні, я існую, як свердло, долото чи крихітний молоточок. Ще існую тут.  

Зуза вибирає якісь різці, дрібні кріплення. З того шматка дерева завтра буде флейта. Глянь, он така, як тут, на стіні… Мені тужно, що не можу нічого писати. Все важливе вже написано. Бути і не писати. Майже смерть. Але смерть вже була. Тоді що це?

… …

… вже рік минув… відколи мене поховали. Іноді хочеться поїхати туди – глянути на себе… на свою могилу… на те, що від мене лишилося. Знову серпень. І щось такий непереборний сум опановує, що аж… Як мій Квіточка? Чи одружився вдруге? Чомусь не можу не думати про нього. Про них. Про всіх. Про себе – не хочу. Я ще існую. Як музика у майстерні Зузи, але й та колись закінчиться, стихне.

Для чого я живу після моєї смерті? Для чого двічі на тиждень мідношкірий Дурсун приходить, аби переконатися, що я ще є? Вітри знову заходять з півночі. Тепер вони не вартові, вони – окупанти. Як бути? Сурамі – уривок історії з трагічним фіналом. Скучила за мамою. Все, як завжди: можна любити і не бути поруч. В цьому, може, і найбільший мій епілог. Хто не жив посеред бурі, той… Той має нерви, які не треба корувать. І любов, якої не випрошував у сумного Бога за день до смерті. Той не пише дивацьких віршів. І не лежить потім непомерлий на цвинтарі. Хто не жив посеред бурі, той… не здатен зрозуміти таку, як я.

Кажу йому, що маю піти (маю померти – звучало би моторошно і безглуздо. Я вже мертва – було би не зовсім правдою. Збожеволіти можна!). Маю поїхати. – Надовго? – питає.

Пауза.

Довга пауза.

Ще довша…

Зуза плаче. – Кларісс.. – Тссс, кажу! Не треба. Все буде легко. Звук обірветься. Як тромб. Як світло. Раз і все.

Зуза, здається, любить Кларіс. То була б фантастична драма. Якби я її написала. Але я вже рік чи два нічого не пишу.

Зузо, котрий зараз рік? Слухай, а ти віриш у безсмертя?

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув на нас.  

Спи ж ти, малесенький,

Пізній бо час…

Пізній час, кажу йому, мені пора.

– Кларісс – у мене за спиною звуки малюють натюрморти. Не озирайся! Не озирайся! – повторюю фразу з якоїсь дитячої казки. Все зникне на раз-два-три. Ти зникнеш на раз, два, тр…

І так, мене звати Лариса. З грецької – «чайка». І я все життя мріяла про таку смерть – біля води. Біля музики. І я померла. Чи таки відлетіла?   

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця