Ангел України

Величезний Ангел сидів на схилі Дніпра і важко дихав. Його руки, ноги й обличчя були вкриті шрамами. Старі шрами вже зарубцювались, на них боляче було дивитись, але вони не виглядали потворно. А нові кровоточили. Колись білосніжні крила були такі пошматовані й пошарпані, що нагадували дрантя зі смітнику. Пасма брудного опаленого волосся звисали до грудей і куйовдилися поривами вітру.

Ангел, не підводячись, простягнув руку, зачерпнув скаламученої води, підніс до рота і випив її спраглими ковтками.

Ось вже майже тридцять років, як на Верховному Зльоті Крайових Ангелів він був призначений Ангелом України. А як же! У кожної країни має бути свій Ангел-Охоронець. І батько його, і дід, і прадіди піклувалися про Україну із часів її зародження у сарматських степах. А нещодавно прийшла і його черга спадкувати батьківську справу й приступити до служби.

Він так завзято взявся за ту роботу. Літав над країною, сумлінно й невтомно трудився разом із шахтарями і орачами, будівельниками і митцями. У люті морози зігрівав крильми землю і оселі, а в спекотний час струшував із хмар цілющі дощі. Чергував біля пологових будинків, проводжав дітей до школи, вітав випускників, пригортав до свого серця старих, зустрічав тих, які йшли у вічність. А ще стежив за можновладцями і записував у свій записник усе скоєне…

Раптом захвилювався Дніпро, здійнявся потужний вітер від хлопання крил – біля стомленого Ангела приземлився сивочолий Батько. Ангел України мовчки утнувся Батькові в живіт і розридався. Він здригався в риданнях і стогоні, а Батько, як у дитинстві, гладив його по голові.

–         Дістається тобі, Синку… Дозволь мені оглянути твої рани.

Батько підвів очі до неба, і з хмар злетіло безліч янголів-підлітків. Юні створіння прийнялися омивати кров, виймати стріли, кулі, уламки й відщепки. Вони лікували рани, чистили й лагодити крила, розчісували злиплі пасма. Ангелу стало трохи легше. Батько допоміг йому підвестися. Усієї широти Дніпра не вистачало, щоб вмістити його відображення.

–         Тато, я не встигаю усім зарадити. Закриваю собою Схід. Гатять щодня. Ті кулі й снаряди, що влучають у мою спину, спасають бійців на війні. Але мої крила продірявлені. І через ці отвори смерть наздоганяє людей. Я вже не можу випростати крила, аби дотягнутися й до інших областей. Так мені не вдалося підставити крила, щоб підхопити падаючий літак поблизу Чугуєва. Я не врятував стареньких у пожежі в Харкові. Батьку, я не встигаю оплакати вбитих і хоч годину потужити над їхніми тілами.

–         Тримайся, Синку, тримайся… Ти такий знесилений і змарнілий, бо маєш мізерну можливість швидко відновлюватися.

Ангел притулився до Батька. Його дихання стало спокійним.

–         Ти правий, Батьку. Я відновлююсь у твоїх обіймах. Але ж ти так рідко прилітаєш до мене.

–         Ні, не тільки у моїх обіймах, – прошепотів сивий Небесник. – Ось, поглянь-но сюди!

Батько провів рукою по невидимому екрану, і той проявився на весь кругогляд. Ангел побачив трійко дітей на спортивному майданчику, які, тримаючи руку на серці, співали такі щемні слова про «ще не вмерлу». Той тихий спів відлунювався і у серці Ангела. Кожне слово ставало росинкою у крапельниці, через яку вливалася у його жили оновлена міць.

–         Дивись, рідний мій!

Батько гортав сюжети на екрані. Ось бабця, схилившись біля ікон, обгорнутих рушниками, тремтячими губами шепоче молитви за Україну. Ось вуйко вже третій день з ранку до опівдня консервує огірки, щоб передати військовим. А ось волонтери влаштували відвідини поранених у шпиталі. Он молоденька тік-токерша з Донецька знімає свій перший ролик українською.

–         Дивись, – гортав сюжети Батько, – як люди на колінах зустрічають полеглих героїв! Бачиш, як свіжими квітами дбайливо вбрані їхні могили? А ось односельці звели новий дім вдові, що втратила на війні чоловіка і сина. А ось дівчина свої коси наважилася відрізати, щоб пожертвувати кошти на потреби армії. Дивись, як у школах збирають кошики великодніх смаколиків для вояків… Все це зміцнює тебе.

Ангел і справді відчував, як повільно вщухав біль, як до рук поверталась помножена сила та розпрямлялися за спиною дужі крила.

Батько ледь помітно вклонився янголам-прислужникам, і вони одразу стайкою повернулися до хмар. А потім пильно подивився Синові в очі:

–         Запам’ятай, щоразу, коли хтось молиться за Україну чи щось робить на її благо, ти відновлюєш свої сили і стаєш незламним.

–         Але, Татку, чому тоді так мало українців молиться за свій край? Чому стільки людей не переймається бідами своєї країни і живуть у своє задоволення? Інколи я почуваюся дуже самотнім…

–         Ти – не сам! – підвищив голос Батько, й від того низького тембру мурахи пробігли шкірою і все на мить заціпеніло. – Ти – не один! Поруч із тобою – незліченне військо тих, хто поклав своє життя за Україну!

Небесник поцілував Ангела у чоло і довго тримав його в обіймах. Вимовив стиха:

– Мені пора!

Він зробив кілька кроків, змахнув крильми, здіймаючи шалений рух вітру, і, піднімаючись у небо, проголосив:

–         А щодо людей… Дай їм час, Сину! Вони обов’язково прозріють! Те мале, що вони вже роблять, щоразу примножуватиметься! Вони зміцнюватимуть тебе, а ти – їх!