Урок історії

У наших підручниках не було слова “війна”. Я вперше почула його від дідуся. Він завжди мав відповіді на мої питання, тому й тоді, роблячи нуднюче домашнє завдання з історії винаходів, я побігла до нього.

– Дідусю, а що сталося 2022? Чому у підручнику не написано про жодні винаходи того року?

– Тоді була війна в Україні, де я народився, – на його чолі проступилаглибока зморшка,- Правда, вона почалася значно раніше… Не до винаходів було, пташко.

– А що таке війна?

– Це коли страшно, але ти не можеш здаватися. Тоді я став солдатом, хоча мені ледве виповнилося вісімнадцять. Я мусив захистити свою сім’ю, усе, що я любив. Ти живеш у зовсім іншому світі, вас не вчать, що таке Батьківщина. Мені дуже жаль, що я мусив її покинути і уже ніколи не повернуся. Ти не знаєш, як це…

Я не стала більше розпитувати, бо дідусь здався мені навіть втомленішим і замисленішим, ніж зазвичай.

Пішла у свою кімнату, одягнула окуляри і почала шукати в інтернеті інформацію про війну, але пошуковик не видав жодного результату. Перезавантаження сторінки і навіть системи, не допомогло. Наступного дня я запитала вчительку, але вона нічого не відповіла, лише наступила брови і суворо запитала, звідки я знаю це слово. Я теж вирішила змовчати, але вона попередила, що викличе до школи моїх батьків.

Удома я попросила в дідуся увійти до його бібліотеки і він вперше мені дозволив, відкривши великий замок, код від якого знав лише він:

– Тільки нічого звідти не винось,- попередив і навіть пригрозив мені пальцем.

– Ну я ж не малявка! Мені вже дев’ять років! Добре, Ді, – міцно пригорнулася до нього. Він усміхнувся: я називала його так, коли була геть малою.

–Ну дивись, пташко, – і вийшов, залишивши мене саму.

***

Я зачинилась зсередини і підійшла до запилюжених полиць. Рівні ряди книг тягнулися від підлоги аж до стелі. Та щоб перечитати їх всі, мабуть, життя не вистачить! Невже дідусь зміг?.. Почала одна за одною брати до рук книжки. Вони були пошарпані і грубі. Я читала назви і повертала на місце. Поки не побачила ту, що хотіла знайти. Вона стояла саме на рівні моїх очей і здавалася значно тоншою за решту. Тільки діставши “Новітню історію України” я зрозуміла, що забула окуляри у своїй кімнаті. Ото роззява! Як?!

Мама завжди казала: “Не читай без окулярів”. Дідусь лише хитав головою і говорив їй: “Рито, та у неї ж все гаразд з очима”, – і змовницьки підморгував мені. Він запевняв, що раніше окуляри використовували, лише аби краще бачити. Він навіть показував мені такі. Дивно… Та ж для цього є миттєва корекція зору – краплі закапав, моргнув – і цілісінький день чудово бачиш. Як можна покладатися на окуляри, їх же так легко розбити? Це навіть смішно… Дідо ніколи не одягав окулярів, хоча й завжди читав більше за всіх.

Я сторожко поглянула на двері і подумала:

“Ну не повертатися ж тепер до себе? А якщо дідо вже не пустить назад? Хто його знає? Це ж знову його просити треба. Та ну!“.

І я розгорнула книгу. Історія була не такою вже й новітньою: до 2060 року. Я довго шукала потрібну сторінку (шкода, що у паперовій книжці немає можливості пошуку за ключовими словами).  “2022 – Початок повномасштабної війни РФ (за підтримки Білорусі, ДНР, ЛНР та ПМР) проти України. 24 лютого здійснено напад… “

Читати було важко. Я не могла навіть уявити, що таке колись було, і подумки запитувала себе: “Чому так сталося? Чому нам про це не розказували у школі? Чому ми взагалі не вчимо історії країн та народів?” Відповідей не було. Я стиснула кулаки. Очі по-зрадницьки запекли. Я втерла їх рукавом і продовжила читати. Раптом мене заболіла голова, ніби хтось невидимий хотів розколоти її навпіл. Здається, дідусь колись намагався розповідати мені історію наніч замість казок, але мама, почувши це, заборонила йому, а потім вони довго про щось сперечалися на кухні. Про що?

***

У школі ми вивчали лише історію винаходів. “За останні 100 років була створено більш ніж половину того, без чого важко уявити сучасне життя”,- сказала учителька на першому у моєму житті уроці. Вона гордо усміхнулася і показала нам найновішу модель розумної дошки, яка займала усю стіну у нашому класі і сама стирала написане.

Того ж дня учителька видала нам окуляри і наказала одягати їх щоразу, коли працюватимемо з інтернетом чи додатковою літературою, а також читатимемо книги у вільний час. Вона змусила кожного підписати довжелезний інструктаж поводження із ними, хоча нам було всього по шість років і ми заледве вміли писати своє ім’я та читати по складах. Скельця моїх окулярів були оранжеві і з того часу я зовсім перестала любити цей колір.

***

Я відчинила двері дідусевої кімнати. Він сидів у кріслі і, здавалося, дрімав. Але, коли я увійшла, тримаючи у руках книжку, дідо звів брови:

– Чому ти принесла сюди книжку? Я ж казав тобі нічого там не брати!

Він на диво швидко підвівся і опустив жалюзі. Я лише зітхнула і запитала:

– Дідусю, а чому ми не вчимо у школі справжню історію? Кому потрібно знати про всю цю дивну техніку, якщо ми не знаємо, що було з людьми 100 років тому? Чому про це навіть не згадують?

– Мудро, пташко, дуже мудро. Але подумай: люди століттями вчили історію світу, але чомусь знову і знову боролися за владу, нищили землю. Вони бачили, що це призводить до руйнування і вголос засуджували своїх попередників, але потім, за рік чи десять, робили те саме. Я викладав історію в університеті, я був закоханий у неї, але одного дня, це було 2061, мене просто звільнили, бо предмет перестали вивчати, мені пояснили, що історія – це марна і шкідлива трата часу. Скоро я й сам в це повірив, адже відтоді не було жодної війни, навіть локальної. Але я не маю права забути ціни миру і всього, про що зараз прагнуть мовчати. До речі, ти забула взяти в бібліотеку окуляри. Ти читала без них?

Я опустила очі, аж тут зблиснуло червоне світло системи сповіщення і завила сигналізація.

– Лиши книжку і біжи принеси їх. Швидше! – голос дідуся став схвильованим і строгим.

Я кивнула і побігла сходами нагору. Ніяк не могла знайти окулярів. На столі не було. У футлярі на поличці – теж. Вони чомусь валялися на підлозі. Сунувши окуляри до кишені, я почала спускатися сходами.

Знизу почувся шум. Навпроти дідуся стояло двоє чоловіків в офісних оранжевих костюмах і таких же кепках. Один із них  одягнув рукавички і узяв до рук книжку з історії. Ді непомітно обернувся до мене, похитав головою, ніби кажучи: “Не підходь” і запитав у незнайомця:

– Юначе, хто дав вам дозвіл торкатися екземпляру моєї приватної колекції? Це рідкісне видання, до речі…

– Відділ у справах безпеки неповнолітніх, – він показав щось на телефоні, мабуть, посвідчення,- Нам надійшло автоматичне повідомлення, що ваша дев’ятирічна онука читала заборонені метеріали без захисних окулярів. Це правда?

– Окулярів брехні, – спокійно уточнив дідо.

 

Чоловік натиснув щось на наручному браслеті, книжка спалахнула і загорілася просто в його руках. Він поклав її на килим, на який вогонь дивним чином не перекинувся. У ту ж мить я відчула, що не можу поворухнутися, мене наповнив холод.

– Ви заарештовані за зберігання заборонених книг, загрозу безпеці неповнолітніх та суперечку з представником спеціальної поліції нагляду та контролю.

– Ви ж навіть не розгортали ту книгу, звідки ви знаєте, про що вона? – чомусь пошепки зауважив дідусь.

– Назви достатньо для винесення вироку, – поліцейський сплюнув прямо на підлогу і криво посміхнувся.

Він поглянув дідусеві в очі, але дідо не підвівся:

– На мене ваші трюки не діють, юначе. Облиште. Ви знаєте, скільки я плачу за прибирання?

– Ви не визнаєте свою провину?

– Правда ніколи не робить винним.

Тоді інший поліцейський одягнув на дідуся електронні кайдани і накинув на нього прозорий плащ.

– Ді-і-і! – вибухнула сльозами я.

Вони вийшли з будинку утрьох… Світло у кімнаті згасло. Сонце вже сіло. Темно… Як же темно! Я нарешті змогла ворушитися, увімкнула ліхтарик на розумному годиннику і одразу підбігла до дверей, які лишилися незамкненими. На вулиці нікого не було. Я ще трохи постояла на порозі, а тоді роззирнулася порожньою кімнатою. Тепер я зовсім сама. Книжка досі слабко тліла, кутики сторінок стали геть чорними. Я поглянула на годинник і зрозуміла, що мама з роботи уже не повернеться, а тато, який поїхав у відрядження, ні про що не дізнається. Підійшла до “Новітньої історії” і підняла її. Книжка була розгорнута саме там, де я закінчила читати. Переглянула статтю, а тоді дістала з кишені окуляри і одягнула їх. На сторінці, де ще півхвилини тому було написано про війну в Україні, змогла прочитати лише: “Наша держава гарантує кожному громадянину свободу слова, волі та совісті. Користуйтеся тільки перевіреними джерелами інформації. Наша мета – ваша безпека“. Книжка випала в мене з рук. Вони дрібно затремтіли. Я зняла окуляри і потерла очі. На сторінці знову була знайома стаття. Я гортала книжку і жадібно читала кожен рядок, намагаючись запам’ятати так, щоб не забути вже ніколи. Здалося, що заради мене зупинився час. Ще раз спробувала одягнути окуляри, але знову побачила через них оте: “Наша держава гарантує“…

Усередині мене закипала незнана досі лють. Я зірвала з себе окуляри і кинула їх на бетонну підлогу. Вони лишилися неушкодженими. Узяла до рук і зігнула пластикові дужки. Не зламалися. Лупнула окулярами об одвірок. Тільки скельця трохи подряпала. Стала на них. Цілісінькі! Як таке може бути?

 

Я сіла на підлогу і, стиснувши окуляри в руці, почала напам’ять цитувати цілі статті з “Новітньої історії”: про Євромайдан, анексію Криму, Донецький аеропорт та Іловайський котел, про зруйновані мирні будинки і знишщені долі. Я вся тремтіла, і спинившись, щоб перевести подих, помітила, що та рука, яка стискала окуляри, тепер порожня. Від окулярів не залишилося навіть пилинки. Вони просто зникли, але я чомусь не здивувалася. Десь далеко завила поліцейська сирена, чутна, упевнена, лише мені. Я вже не боялася. Швидко вирвала із книжки сторінку про вторгнення в Україну і заховала її до кишені джинсів. У пам’яті зринули слова, які колись казав мені дідусь: “Загине зло, і правда переможе!” Я знаю правду. Я не можу мовчати…