Бібліотечний привид

–        Бібліотечний привид

–        Бібліотечний привид?  – голос лунає скептично. Чоловічий, насичений досвідом сумніватись у всьому.

–        Це застаріла модель. Романтична назва, еге ж? У пошуках цифрового безсмертя люди погоджувались, аби штучний інтелект з їх особистими рисами приєднували до бібліотек. Декотрі вважали це мрією – після смерті опинитись назавжди серед книжок. – Панас розводить руками. На ньому досі одяг «при виконанні», із захисним полем. Консультація сьогодні незвична. – Розгубленість притьмарена професійною готовністю дошукуватись.

– Ніколи не зустрічав таких. – Тарас вже увімкнув запис. Ретельність, чистота й порядок в інструментах згідно військових ідеалів.

– Це тому, що їх виготовили небагато, лише одну серію. Як і завжди в таких випадках, занадто дорого – невиправдано дорого для бібліотечної справи.  – гортає резюме з інфопошуку.

–Запчастини для бібліотечного привида? То ж можливо, що напад стався, бо комусь потрібні запчастини? – Без версій ніяк, бо кожне безглуздя має причини, хай і причина тому – хаос чи безлад.

–        І задля цього вбивство? – Нарешті щось із давнього мистецтва розслідувань та детективів, а то нудно працювати – шукай бевзів, що загубились в коридорах, шукай бевзів, що поводяться з інформацією..хм, надто вільно, шукай бевзів, що крадуть…Хіба може статись щось серйозніше? Ніхто нікого не вбиває.

–        Вона не померла, цілком  одужає, але спогад про інцидент втрачено. – Як не вбито, то поранено. Легше, що не те, але й…розчарування, чи що?

–        Ага, це все сучасні технології. Коли людей виношують штучні матки й імплантують клоновані органи. Раніше вона б загинула від того удару. – Цивілізація й прогрес, вмерти не так й легко, але і наважитись на чужу смерть…Навіть смерть робота – розвели тут емпатії.

–        Лікарі мусили обирати між відновленням й збереженням спогадів. – Ото єдині, хто ризикують життями, всім іншим хіба бібліотечних привидів допитувати, ет, служба не та, що раніше, в книжках, де подвиги.

–        Добре, хоч лікарі лишились лікарями. – Обидва співрозмовники кивають і хвильку мовчать, кожен про своє.

–        Ностальгія за прекрасними давніми часами?

–        Якби все було так, як раніше, то я б вже помер. Тому хоч які прекрасні були давні бібліотеки, але жити хочу довше. – Раціональність, бо подвиги подвигами, а жити приємніше, хоч ти і офіцер.

–        От і добре. Ми вже прийшли.

–        Штучне сонце осявало приміщення синім. У цій частині робота мусила вестись цілодобово, й чергові зазнавали періодичного впливу зловісності. Зараз їх було лише двоє, решта автоматика. Згідно протоколу – людина й представник однієї з галактичних рас. Навіть коли справи стосувались виключно людей. Пощастило – цього разу інший з «котиків».  Пухнаста раса, зовні подібна на людських улюбленців, конфліктувала нечасто.  «Котики», або ж мрумру могли поводитись зверхньо, але інтереси людей їх не зачіпали, а захоплення перед їхньою зовнішністю лестили. Проблеми виникали хіба з перекладачами –  автоматичні інтерпретатори й досі хибували. Тож повідомлення відсилались обома сторонами у напруженій тиші на універсальному коді. Інколи інтерпретатори вимикались, мрумру щось без перекладу лопотіли, й люди теж дозволяли собі емоційні викрики. Повертались до роботи задоволені, не дошукуючись сенсів тих вигуків.

–         Але гладити двохметрових мрумру – зась!

–        Отже, підсумуємо. Студентка Бронислава записалась на сеанси роботи в інформаційному центрі. Вона наполягала у своїй заявці, що потребує співпраці саме зі зразком  «бібліотечний привид». Обґрунтування – мистецький напрям  її  проекту, ота вся арт-філософія…Було заплановано три сеанси, узгоджено заздалегідь. Після третього сеансу Бронислава повернулась раптово й попросила новий одразу. Їй не відмовили, хоча вона й не оформила заявки як слід. Дівчина казала щось про раптову ідею, інсайт Виходить, Бронислава залишилась у залі. За пів години спрацював сигнал  тривоги. Перевірка виявила поранену дівчину й пошкодження системи «привиду». На Брониславу впала підозра, що пошкодження спричинила вона, і їй загрожують штрафом –матеріально це чимала сума. Однак родичі Бронислави впевнені, що це зробила не вона.  

–        Детектив зображує посмішкою й пальцями, наскільки треба вірити тим родичам.

–          Гаразд, ну не могла ж вона заклинити його «паляницею»?! Оформлюй все, а я поговорю з Брониславою.

–        А що за паляниця, нова розробка?

–        Та жарт, потім поясню.

–        Пишненька дівчина напівлежала, обережно тримаючи перев’язану руку. Чорнява, кароока – її яскравість підсилювалась навіть тут, у клініці, барвистим одягом. Стилус у цілій руці злегка тремтів, і білявка поруч дівчини намагалась його дбайливо відібрати.

–        Сонечко, у тебе шок, лікарі наказали відпочивати. Руки обіймають, відбирають стилус й гладять скуйовджену голову дівчини.

–        -Мамо, мені треба зараз оце зафіксувати, домалювати – пручається, закопилює губу й зрештою дивиться благально. Відбирають улюблену цяцьку.

–        От халепа, візьми меморі-окуляри, хай вони фіксують образи. – Білява пані терпляча й ніжна, а ще вишукано вбрана.

–        – Так гірше, я пробувала, мені зараз голова болить від них.

–        Чого ж ти мовчала, я зараз покличу лікаря! – Схоплюється, торкається лоба дівчини, потім дивиться у бік дверей.

–        Мої вітання, я маю задати пані Броніславі деякі питання стосовно інциденту. Ось моє посвідчення і знак повноважень. – Один з офіцерів-детективів, Тарас чи Панас завчено рухається до дівчини.

Білявка затуляє собою. Світлана – їй так пасує це ім’я з її картки.

-Розмовляйте краще зі мною, або моїм чоловіком, він зараз повернеться. Наша дитина постраждала, у неї шок. Це ваше старезне обладнання небезпечне, вона ледь не загинула! – а голос без акценту й тремтіння, високоосвічена ще й психіка диви яка, навчена добре тримати удари у словесних поєдинках. Вишкіл аристократії?

–        А як щодо стилуса і меморі-окулярів? Що саме пані Бронислава намагалась зафіксувати? – всі вони невинні і всі брешуть – пригадалось чомусь зі старих книжок.

–        Моя доня – мисткиня, її творчість сповнена глибоких психологічних образів, і таким чином вона намагалась подолати стрес. – Білявка погралась власним браслетом. Витончена мультифункціональна модель, ще й корпус оформлений у стилі Марії Приймаченко.

–        Раптом жінка сіла у крісло.

–        -Пане детектив, моя дитина особлива. Не посміхайтесь, я знаю, що так на всіх планетах всі матері кажуть. Моя далека пра- з тієї самої України. Втікаючи від бомбардувань, вона дісталась тодішньої Польщі, де у неї закохався місцевий волонтер. І доки дочекались перемоги, то вирішили одружитись. Ось так і триває моя українська кров. І як ми з чоловіком дізнались, що загиблих у тій війні дітей клонують, за генетичним зразками…Отак нам дісталась наша Броня.. Ім’я нове, бо нове життя, але вона особлива. Вона з іншого світу.

–        Пані Брониславо, а що Ви скажете про себе? – Які чудові ноги у білявки, і поза елегантна, мов зі старовинного відео. Десь це було. Де? Гра? Подвійна? Відволікає увагу, тягне час?

Дівчина мовчки подивилась.

–        Я мушу нести відповідальність, мамо. Цей світ толерантний й мирний, ми співіснуємо з різними расами. Але хотіла знати, чому, коли мене вбивали у тому житті, оті…ні, я не можу назвати їх мирними, оті інтелігентнні й культурні митці московії так поводились. Я прочитала статті психоаналітиків, спогади і щоденники очевидців, історичні праці. І коли мені втрапило, що той бібліотечний привид зроблений з матриці людини, котра померла незадовго до війни, то я…я не втрималась поговорити. Виявляється, що за всі ці роки цього ніхто не робив – привидів законсервовують у мисленні їхнього часу. Помилково цього привида й московітським не вважали. Отож, я лише поговорила з ним…а він…він вибухнув. Так, я не пригадую, що було до того, як отямилась, оцей вибух і все.

–        – Доню, я ледь не втратила тебе через отой старезний мотлох! Мати обійняла Брониславу, мимоволі відтискаючи детектива.

–        Яке прикре самогубство бібліотечного привида, – промовив високий чоловік, простягаючи руку у вітальному жесті. – Старі системи такі ненадійні.

–        Вечір на станції видався спокійний. Детективи під чергову зміну освітлення оформляли документи на списання того привида. Ще чекали технічної експертизи.

–        – Тарасе, ти читав, що тоді привиди літали?

–        -Ти про київського? Так то була людина.

–        -Як то могла бути людина? Ота вся влучність й витривалість. Секретна техніка?

–        Що, дістався, до архіву військових мемів з гусами і біолабораторіями? Так кажу ж тобі, жодна техніка так воювати не буде. Перегріється й почне жалітись виробнику, що на такі викрутаси не розрахована.

–        А самознищитись, дізнавшись, що наробила твоя культура?

–        -Романтика старої серії, там надто багато людського.

–        Припустимо, що привид самоутилізувався. Він був носієм пам’яті, культури й епохи. Його співвітчизники, якщо вірити історикам, самогубств та бунту не робили, хіба що оті «цукрові». Виїздили та далі жили в інших країнах. Жалілись на переслідування, але зникли як нація, бо почали записувати себе та своїх дітей належними до інших. Навіть до українців, уявляєш? І коли міжпланетні контакти стали постійними, то й окремого представництва для цього народу вже не потрібно було. Їхню мову мало хто знав, а якщо і знав, то як діалект української. Якась груба версія. Втративши свого диктатора, вони так асимілювались до всього, куди їх заносило, наче це були андроїди, котрим змінили програмну прошивку. Ніхто їх не переслідував, про них забували. Зберіглось хіба кілька анекдотів.

–        Люблю анекдоти, поділишся?

–        -Та вони старезні, з них кожне третє слово уточнювати, там можна зрозуміти лише про характер, не надто кмітливий, а от речі згадують геть архаїчні.

–        А як почувається дівчина?

–        -Бронислава? З нею все гаразд. Знову творить.Навіть отими меморі-окулярами користується.

–        -Ото молодь, в наші часи сенсорні планшети й відеокамери, а в їхні – начепив окуляри, які пишуть за тебе твої думки.

–        -Тому ти й досі ходиш з блокнотом та диктофоном.

–        Окуляри доповненої реальності в мій час теж були, але просте – надійніше.

–        Живе краще за все, тож я вже обладную тепличку у своєму модулі, буду вирощувати рослини.

–        -Мати Бронислави загітувала чи теж українське коріння прокинулось?

–        Ой, йой, досить вже!