4 Травня, 2022

ЛУНЬ (уривок)

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

Дія 3. Оберіг.

3.1  Богдан. Кам’яниця. 25 серпня 2013 р

– Тягни цього спартсмєна сюди – чую я хриплий голос. – Акуратно, пациєнта не згуби. А то кромє огнєстрєла ще шось йому зламаємо.

 Міцний чернігівський говір. Мене несуть кудись догори. Айбля! Підкидають. Пов’язка тисне на груди, під пов’язкою пече рана. Схоже, я вижив. Я відкриваю очі. Нє, це точно не янголи. Щетина, запах спирту, пожовані халати. Жовтуваті піщанисті стіни, серпневі сухі бур’яни. Зламана гілочка півників лежить на мені. Я примотаний пасами до ношів. Мене несуть якоюсь стежкою нагору.

 – Обережно, мужики – кажу я.

 – О, бля, гля, очухався! Лежи смирно, зараз вже донесемо. Жерти тра менше. Важкий.

 І ось ми вже нагорі. В останніх променях засинаючого сонця стара швидка виглядає як гарбузова карета. А санітари тоді хто? Мишині кучері? А я? Ну, не Попелюшка, заважкий трохи, та й розмір копита 45. Це вже не кришталевий черевичок, а салатниця якась вийшла б. Сонце заходить, стає темніше та червоніше. На білих боках швидкої червоні відблиски, мов кров, що виступає в мене з-під пов’язки,. Я не вірю, що досі живий. Та в грудях пече, значить, мабуть, живий. Значить, є ще для чого пожити. Для кого. Для кого? Я дивлюся в небо. Ще надто світло. І для сузір’я Тхора і для моєї зорі. Побачити б. Чи може, лишень перед смертю? Чи може, все це наснилося, привиділося в передсмертному мареві? Люди бачать тунелі, а я побачив козаків.

 – В нього кровотеча! Зви Ольгу!

 Це кричить один з санітарів.

 – Льгу- льгу -гу – у – склади б’ються головами об кам’янисті береги і летять кудись далі.

 А ось і Ольга. Синій халат, коротка зачіска, синє волосся, татуювання на руці, на носі – ямка від пірсингу. Посмішка гостра, мов скло.

 – Що очуняв, дурень? – це вже вона мені. З перцем. Не збирається виглядати милою. Люблю таких. З ними складніше. Неоднозначніше. Але від того – гостріше. Я кайфую од самого процесу. Бо ніколи не знаю що чекає в фіналі – пристрасна сцена, повна зойків та ніжності чи цеглина в мармизу. Було й таке. Навіть горбик на носі лишився. Жінкам подобається.

 Знаєш, що “до”, але не знаєш “після”. Це як самовбивство. Стрибок в прірву. Але більше я так не стрибатиму. Я задовбався стрибати. По жінкам, вечіркам, кар’єрним сходам, по пустим знайомствам, пустим вечорам, пустим десятиліттям… Стриб… Стриб… Стриб.. Як заєць. Але ж я не заєць. Я – нащадок роду воїнів, зрадників і характерників. Я – Богдан Лунь. Я думав, що згубив сенс. Але виявилося, що шукав, але не там. Я знайшов. Мені підказали. Я почекаю. Це ще не моя зоря. Я почекаю.

 До речі, про характерників. Як там Зіновій дивився? Я промовив слово і поглянув на світ  Щирим Поглядом. Світ змінився. Чіткі обриси та лінії зникли, все навколо дихало, переливалося, спліталося з тонких рухомих джутиків сили. Схоже, один з санітарів помирає. Щось зі шлунком. Чорна пляма і темрява, що рухомими нитками пронизує все його тіло. Рак? Швидше за все.

 А що Ольга? Ольга сліпучо-жовта. І попри відро випитого спирту, аборт, кілометри матюків, цигарки та інколи – марихуану, вона  Берегиня – чиста та світла. Моя. Справжнє світло відром спирту не загасиш. І в її лоні світиться моя ще не зачата дитина. Син.

 – Хулі витріщився?

 Я моргнув. Світ навколо набув звичних кольорів та форм. Вона дивиться скоса, навіть презирливо.

 – Нєхєр вилупатися, спортсмєн. Ти не в моєму вкусі.

 В твоєму, твоєму, сонце. Інакше ти б про це не говорила. Інакше, ти б взагалі до мене не говорила. Інакше… Все тіло було би повернуте інакше. Тут Щирого Ока не потрібно. Тут досвід. Тупо досвід, про який не розповісиш онукам. Хоча, я до них, по ходу, навряд чи доживу. Досвід. І десяток дорогих семінарів з теорії впливу, переговорів, боділенгвічу, НЛП та інших ефективних, хоч і дещо етично-сумнівних, розділів прикладної психології.

 – Я – Богдан – кажу я і дивлюся їй прямо в очі.

 – Ольга – відповідаєш ти і трохи ніяковієш.

3.2    Богдан.  Київ, 5 жовтня 2013 р.

Коли стаєш на міст, будь готовий побачити  інший берег. Я ступаю на міст. Він складений з гнилих дощок і рипить під ногами. Мені стає страшно і я кидаю погляд крізь розхитані перила та я не бачу води. Русло річки наповнює червонястий туман. Я озираюся, та того берега, з котрого я ступив на це хитке горенько вже теж нема. Лишається тільки берег інший. Котрого,  блядь, треба бути готовим побачити, а от готовності щось ніхуя. Японці, коли геть ніхуя, кажуть “горобчикові сльозки”.  Ахуєть кібердемони-романтіки, ото би на той берег і пішли. Інший. А я не хочу. Але ж мабуть потрібно. Бо не сидіти ж над цим червоним ніхуям все життя. Я роблю крок, ще один, дошки під моїми чоботами риплять щось трохи схоже на хава нагіла, я – намагаюсь вдати, що іудеї тут теж ні до чого і йду потихеньку вперед.

 Ось і остання дошка. Переді мною хвіртка, перекосойобнута і стара. Якби Харон був однооким столяром, він би робив такі хвіртки, з залишків душ тих, хто не розрахувався за переправу. Я штовхаю хвіртку і опиняюся на полі битви.

 Навколо лежать купи тіл, з декотрих – ще тече кров. Діти війни. Ні. Її пожива. Я придивляюся. Живіт зводить і я блюю поряд з обвугленим арійцем.

 Що тут, блядь, відбувалося? Поруч лежать селяни в сірих свитках з надтріснутими вилами, польські летючі драгуни в закривавленому пір’ї. Десь виглядає шматок стильної фашистської шинелі, пошиву хьюго босс, а десь – голова в закривавленій пілотці з криво вишитим тризубом. Поле, де всі рівні. Бо мертві. Некрокомунізм, блядь.

 Я помічаю дві постаті на горбочку. Живі! Підійду ближче. Сподіваюсь, це не вони їх всіх замочили.

 Ба. Та я їх знаю.

 – Мовлю тобі, він не готовий – говорить Зіновій, кремезний козачисько в зеленому парчевому кунтуші, розшитому зорями. Через обличчя йде скісний рубець , права рука лежить на шаблі, в лівій – димить люлька.

 – Він впорається. У неї є Оберіг. Розкажи йому – відповідає йому Антон. Він сухорлявий, одягнений в сіру австрійську шинель. Круглі товсті окуляри на носі, медична  торба через плече.

 – То дурня, а не Оберіг.

 – То ти дурень, бо не послухав.

 Вони помічають мене і змовкають. Зиновій уважно дивиться на мене, в мене, крізь мене.

 – Перестань. Лоскотно – роблю перстнем завиток в повітрі.

– Хто навчив? – дивується він.

– Чувак, Інтернет рулить, якщо знаєш, що спитати.

 – Мовиш дурне і незрозуміле. Знайди мене в Петриківцях – каже мені Зиновій і дає гарного щигля.

 – Сука! – зойкаю я і відкриваю очі.

 ***

 – Перший раз чую, як ти матюкаєшся – здивовано говорить Ольга.

Ранок, сліпуче сонце б’є в напіввідкрите вікно. Вона лежить на мені, її права долоня погладжує моє стегно. Фіранки тріпотять від прохолодного вітру. З вікна тягне горілим листям. Знову в приватному секторі палять. Я чую її дихання.

На мені розтягнута вигоріла домашня футболка – причина двох із трьох наших сварок в цій квартирі. Ну що ж тут зробиш, інші для сну незручні. А їй – негарно.

На тумбочці  перстень. Заважає. Жодних зайвих речей . Не заважає лиш футболка. І Ольга.

Ольга посміхається тою самою посмішкою. І я приймаю цю гру. Я перекидаю її на спину і.

 – Сука – видихає Ольга.

Трохи згодом ми  лежимо оголені на зім’ятих простирадлах, вдихаємо гострий дух наших розпашілих тіл і мовчимо. Ми дивимося одне одному в очі. В твоїх очах я бачу ніжність. Звісно, варто було би встати, зробити якісь прості дії: наварити гарної кави, прийняти душ, вкинути простирадла в машинку. Чи хоча би промовити приємні, банальні, відповідні випадку компліменти: “ти неймовірна”, “це був класний секс”, “сьогодні ти просто ураган” чи пройтися компліментами по твоїй античній анатомії, а там таки є про що розповісти, чому приділити увагу, але я мовчу. Твоя рука злегка пестить моє плече.

 – Про що ти думаєш? – це питаєш ти.

 Збрехати! Терміново збрехати! Та ні, відчує. Мовчу. Я думаю про смерть. Щоразу, як я з нею, я думаю про смерть. Яка, нахєр, смерть, коли так добре? Коли тіло ще пам’ятає ті всі пестощі, коли поруч оголена задоволена жінка, котру я люблю і  котра любить мене. Це ж відро серотоніну. Чи й два. Момент тілесної радості життя. А я думаю про смерть. Я відчуваю свою смерть. І це відчуття з кожним разом гостріше. Схоже, скоро моя черга. І ніхто мене цей раз не рятуватиме. Невже нічого зробити не можна? Але ж щось той Зіновій мені не доказав. Про щось він промовчав.

– Послухай, в тебе травматичний синдром. Всі оці твої видіння, доля, козаки, солдати, передчасна смерть… Давай я  тебе запишу до гарного терапевта – вона не сказала “психотерапевта”. Згладила –  Проп’єш курс антидепресантів, попустить. Зараз така фармакологія.

 – Звичайно, сходимо – відповідаю я їй, чітко розуміючи, що таблетки пити я точно не буду. Бо не лікують таблетки ні Дару, ні Прокляття. Нема такої фармакології.

– Сходимо. А щоб тобі не снилися погані сни, я тобі дещо подарую.

Ольга зіскакує з ліжка і йде до своєї скриньки з прикрасами. Сонячні промені вціляють в праву ягодичку квадратною цяточкою, а я просто дивлюсь і милуюсь. Я бачив і бажав багатьох оголених гарних жінок. Та милуюсь лиш тільки нею.

Ольга порпається в скриньці і виціджує звідти прикрасу на ланцюжку: почорніле од часу кільце, а всередині чи то жінка, чи то – вогник.

– Це тобі. Дарую. Родинна реліквія. Оберіг. Баба казали, захищає коханого чоловіка од всіх лих.

Вона врочисто вішає Оберіг мені на шию та цілує.

 Я відкриваю Щире Око і дивлюся на Ольгу. Вагітна. Сьогодні я влучив.

 Ольга притискається всім тілом до мене. Втомлений боєць піднімає свою червону голову і я розумію, що душ та каву доведеться на пів годинки відкласти. Або й на годинку.

3.3    Коко Шанель.  Потяг «Київ-Львів», 25 травня 2014 р.
 /3 місяці до дня С./

Я ковтнув кави. Цілком пристойна арабіка. На диво пристойна.

Ранок, швидкий поїзд “Київ-Львів”, напівпорожній вагон. На мені потерті джинси та джемпер. Більшість чоловіків в цьому вагоні вдягнуті краще. Вони їдуть вирішувати справи: купують, продають, судяться, миряться, створюють, руйнують. А чому їду я? Приїду, дізнаюсь. Львів для мене – транзитний пункт.

 На моєму столику в паперовому горнятку з написом “Укрзалізниця” парує недопита кава. Поруч – почата пачка звичайних ванільних вафель. Незакінчена. Одна лиш лишилася.  Я от прям їх захтів. Давно не їв. Оля такого зараз не їсть, а собі – купувати ліньки. Оля на четвертому місяці. Вона вже трохи кругленька, гастрономічні вподобання коливаються від полуниці з солоними огірками до шоколаду з сервелатом. Вона трохи більше бурчить, інколи – взагалі геть не в гуморі. Але мені здається, що щаслива. Як і я. Мені 36. І я вперше щасливий. І я вперше не хочу нічого змінювати. Я хочу жити. Я знайду рішення. Я впертий. Я неймовірно впертий. А щаслива і вперта людина здатна чайною ложкою продовбати Суецький канал.

   Дзижчить телефон. Я дивлюся на екран.  Оля. Доведеться брехати. Не люблю. Але доведеться.

 – Привіт. Ти де?

 – Вже практично у Львові.

 – По роботі?

 – По роботі.

 – Подзвониш ввечері?

 – Подзвоню.

 Я  кладу телефон.

– Привіт. Я так і знав, що ми обов’язково встрєтімся – поруч стає таке ж саме паперове горнятко. Я піднімаю голову. Юрко.

Колись Коко Шанель сказала, що в 40 років жінка виглядає так, як вона на це заслуговує. Схоже, що те саме можна сказати і про багатьох чоловіків.

Юрко постарів. Вогняний рудий чуб прорізали нитки сивини, на тім’ячку почала проступати лисина. Кругле обличчя посіріло, з’явилося черевце. Та головне не це. Погляд. Іскристий погляд вицвілих блакитних очей, що так легко і багато обіцяв, і так само легко відмовлявся від своїх обіцянок, цей погляд зник. Юрко виглядав втомленим, пригніченим і якимось роздратованим.

– О! Сідай! Сто літ не бачилися. Вафельку будеш? – кажу я.

– Нахуй вафєльку. Я тобі зара всьо розкажу.

Юрко сідає навпроти.

– Ти мене всігда бісив. Жутко бісив. Я тобі завидував, в тебе все получалось. Наче якось само. Я пробував як ти.  Другий. Завжди другий. Після тебе. Естафета в 5 класі – другий. Олімпіада з математики – другий.

– А крос в 10му класі? – згадую я.

– Тоді я виграв. Бо в тебе кросовок порвався і ти намуляв ногу. А знаєш, чого він порвався, і чого ти ногу намуляв?

– Ти?

– Я .Ладно.  Не виходило в мене так. Ладно, я забив, знайшов, як нравиться бабам. Ювелірка. Ласкові слова. І ось диви уже анжелка поплила. Я найшов як нравиться,  но ти стояв мені кісткою в горлі. Я рішив стати твоїм другом. Научиться. Ніхєра не научився, не виходило в мене так як в тебе. А потом ше Христинка. Я коли її побачив з тобою, я зразу її захотів. Я прям її захотів прям в той же вечір. І в той же вечір я поняв шо ніхера мені не світить, бо вона любить тебе. Коли ти маханувся на Бакоті. Ай, лопух, ти реально маханувся і я поняв шо то мій шанс. Я їй позвонив зразу, пока ти бухав і плакав, ми вже переписувалися. Ми вернулися, я знайшов її вдома у якогось таксиста. Вона тупо жрала і нічо не хотіла. Я увів її од таксиста. По морді, правда, пару раз получив, здоровий гад попався но нічого. Змінив їй номер, щоб ти не позвонив. І твій забив. З помилкою. Щоб не позвонила вона. І ми рванули в Харків, я знав шо в Києві вона тебе точно побачить і мені оп’ять буде нічо не світити. Вона отошла, перевелася на заочку, я їй вже даже понравився. За пару місяців вона спитала про тебе. Я їй шось налапшав про тебе шо ти натий та і дєвка була бєрємєнна од тебе вже давно, зараз у вас сім’я і двойняшки вже родилися і ти вабше ухав в США, даже фотку якусь з тобою нафотошопив. На фонє статуї Свободи і з бабой красівой.  Я їй налапшав і вона повірила. Плакала, правда, вночі. Я чув. Но повірила. Я поняв шо я виграв. А потом случилась одна херня. Через год, в серпні вона сказала: я бєрємєнна. Я завжди цих сучек спрашую : од кого ? Це їх  отрезвляє, бо я не люблю коли мене шиють в папки. Я їй спитав од кого, вона подивилась на мене і нічо не сказала. А потім втекла. Через 2 дня її нашли утопленою. Але вона написала мені письмо. Вона написала і тобі письмо, просила , щоб я передав, але я не передав. Я знав шо ти будеш себе винуватить . І фотографію тоже я підклав.

– А сам читав мого листа? – питаю я.

– Читав – буркотить Юрко.

– От і я прочитаю – говорю я. Мої очі наливаються чорнотою  і я  дивлюсь йому прямо в очі. Прямо в душу. Кільце на моєму пальці пече чорним вогнем.

***

/Марина. Неотриманий лист/

Мої-не-мої руки тримають лист. Світ очима Юрка інакший, трохи яскравіший, тепліший  – кольори зміщені в бік червоного і навіть ластовиння на руках виглядає наче й так, але не зовсім.

Лист. Звичайні зігнуті під конверт жовтуваті листочки в клітинку, як з зошита з математики. Вона любила листочки в клітинку. Ні одного конспекта не було в лінійку

Її почерк. Кругла «О», «Т» з смішним дашком.

«Привіт, Богдан.

 Я хотіла написати тобі листа добірною українською мовою, як ти любиш, але потом передумала. Я навчилась. За три роки універа. Українською, російською, англійською, корректно і без помилок. Але то ж не про нас. Корректно і без помилок. З тобою я всігда говорила, як думала. Як вдома. Не по-українськи, не по-російськи, по-бердичевськи. А бердичевська – це такий паштєт. Половина української, половина руської, і дрібка івриту, як перцю.

 Я на тебе зовсім не сержусь. Було врємя, правда, сердилась канєшно. Сильно. Але зараз – нє. Юрка каже, шо ти харашо женився, поїхав в Америку. Я рада. Поц він, той Юрка, хоч і твій друг. Сначала я не замічала. Після того, як я тоді уїхала, Юрка позвонив. Зразу. Чого ти не позвонив, Богдан? Було би все по-другому. Може. Не знаю. Юрка був молодєц сначала. Квартиру мені зняв, до психолога водив. Навіть не приставав сначала. Потім, канєшно, приставав. І я погодилась. Ми переїхали до Харькова, на Томську вулицю, недалеко од Комсомольського озера. В нього ще колись самольот упав. Помниш, ми ж пару раз тут були, в гостях. Ти ше тоді жартував, шо це озеро, щоб топить комсомольців і на тебе матюкались пенсіонерки? Помниш наших уточок, як ти розказував, що їм булку не можна і ми чистили і різали для них морковку і буряк? А Юрка кормить їх булкою, йому похєр. Всігда. На всіх. Я думала, кромє мене. Зря.

 Я устроілась в інститут на псіхолога, на заочку. Як всігда хотіла. Не на юриста, як хотіла мама, а на псіхолога. Кому ті псіхологи треба, будеш підмітати на вокзалі, казала мама. У нас кум нотаріус, будеш йому помошніцею, казав тато. А я мовчала. Соглашалась. А то, шо той кум лапав мене п’яним у нас дома, коли я ще була 12-лєтнєй сцикухою і не сказала. А надо було би. Потом він сів, той кум-юрист. Бо зажав якусь дєвочку, а вона не змовчала. Я трохи виновата перед тою дєвочкою і даже перед тим мудаком-кумом, бо якби сказала б тоді таткові, тоді, в 94-му, то і дєвочка може була би ціла. І кум не сів. Без зубів би, правда, остався, та може б поняв. Вряд лі. А може.

 Я нікагда не вміла правильно принімать рєшенія. Як і з Юрком. Він помог з психологією, договорився, проплатив. Я канєшно зразу стала шукати роботу, щоб платить самій. Переводила, тексти набирала, рекламу роздавала. І другий семестр сама проплатила. Юрка аж сердився. Жили ми нормально. З пів року. А потом він начав пропадать. Робота, казав він, а я вірила. Брехав. Може, і про тебе збрехав? Може, немає ніякої Америки? Та наче ж фотку показував і газету. І на сайті статтю я бачила. А все одно не вірю. Тепер. У нього появились другі баби, я почті зразу почуствовала. Єслі ти просто чай з кимось попив, од тебе потом не штиняє духами. А він казав чай. Клієнтки. Украшенія. Пару раз не ночував. Казав, їздив за золотом до якихось бариг. А от самого тхне шанеллю, тою самою, Coco Mademoiselle А я той запах харашо знаю, я ж в тоді в Києві в бутіку робила, в дві тисячі другому. Він якраз вийшов.

 – Дай мені шото квіткове – казала тоді мені Ларіска, наша постоянна клієнтка.

 – Можу запропонувати новий аромат. Яскравий квітковий східний букет. Бергамот, квітка апельсина, турецька троянда – відповіла тоді я їй і принесла той Coco Mademoiselle Chanel.

 – О. Гарний. Беру. Чоловіки люблять цвєточні запахи – сказала тоді Ларіска, а у самої сіськи на третій размєр насіліконені і губи на пів морди. Да, тебе точно за цвєточний аромат люблять, сто пудов. Ну, пакую ж, оформляю, дєжурна либа на морді. А ти не здержався. Заржав. Продала я тобі тоді Allure Eau Fraichissante Pour l’Ete зі знижкою, так ми тоді і познакомилися. Помниш? А ти ними ще й не хотів потом духатися, підколював, шо спеціально купив, щоб зі мною познакомитися. А магазін той закрили вже. Шось вони з кимось не домовилися. Як давно то було, наче сто год назад.

 Я вже збиралася од нього йти, як почувствовала себе странно. Сначала думала, Юрка якусь гонорею од своїх шлюх приніс. До врача – бєрємєнна. Лучше би гонорею. Я сказала Юрці. А він сказав роби аборт, то не од мене. І я перший раз в жизні плюнула людині в лице.

 А зараз він оп’ять кудись пішов, а я вже зібрала рюкзак, написала йому письмо, щас допишу тобі і піду. Помниш мій рюкзак? Ти ще тоді ржав, де ти розовий взяла, дефіцит же. А мені його той кум подарив. Десь перед тим, як сів. Думав, стану зговорчівєє. А я не стала. А рюкзак – оставила. Бо хароший. Да і на хрєна йому розовий рюкзак був, раз він в тюрму сів? Ще й за тою статтьою, йому я думаю там і без розового рюкзака не дуже добре там. Ну і фіг з ним. Рюкзак зібраний і я поїду. Куда? Ще не знаю. Ми з тобою точно вже не побачимося. Я чуствую. Я надіюсь, Юрка передасть тобі цей лист колись.

 Прощай, Мартін. Я хочу, щоб в тебе все було харашо. З тобою я була щаслива. Та річка, чапля, ті звьозди і кам’янистий берег річки , всього 2 дня, та це все одно великий подарок. Дякую.

 Я на тебе зовсім не сержусь.

 Твоя Марина.»

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі