Космічні зомбі

– Але як мені звідси попасти нагору?

– Ніяк, – людина по той бік столу не мала прикмет: очі закривали темні окуляри з боковинами, рот і підборіддя ховалися в респіраторі. Тому й голос був якийсь неживий. – У вас на руці свіжий розріз. Ваш чіп видалено. Ви не можете повернутися.

– Я не розумію, – молодик, доволі пошарпаний з виду (очі припухлі, на щоці подряпини, розбита губа), помацав рукав брудної куртки розмірів на два більшої, ніж треба, – Рука… Я бачив, так… Але… Як це взагалі могло трапитися? Що зі мною?

– Та ну питаєте таке, – відповів тип в респіраторі. – Звідки ж мені знати? Ми підібранців зазвичай не розпитуємо. Вони майже завжди непритомні. Деяких ховаємо. Вам пощастило.

– Пощастило? Оце, по вашому – пощастило?

– А що? Голова на плечах, руки-ноги цілі. Принаймні, ви наразі живий. Ще день-два точно можете протриматись навіть на вулиці…

– Але… я не хочу… тобто, я просто не можу… Мені треба нагору! В мене робота… Та зрештою… Взагалі все!

Тип за столом знизав плечима.

 – То там, – він тицьнув у невисоку стелю рукою, затягнутою в чорну гумову рукавичку. – А тут Нижнє місто. І в нас притулок з обмеженими можливостями. Вісім годин перебування, щонайбільше. Поверхневий огляд. Якщо живий – даємо деякий одяг, коли з власним не пощастило. Це все. Взагалі, я мушу вас доправити до охоронної дільниці. Але краще не треба.

– Ч-чому?

– Бо ви ніхто. У вас немає чіпа. Вони там радесенько на вас повісять всіх собак.

– Яких ще собак? – Молодик був геть розгублений.

– Та яких. Всі нерозкриті злочини за квартал вам припишуть. А щоби ви не відкараскались, спочатку добряче вам ребра поламають. А кінець кінцем ще й застрелять під час спроби втечі.

– Але ж мене… Шукатимуть, – «горішній» начебто не був певний в цьому.

Робітник притулку, який весь цей час щось писав, протягнув «підібранцеві» листок сірого шкарубкого паперу.

– Це ще теж питаннячко, чи ви зрадієте, коли вас знайдуть. Просто так горішні сюди не потрапляють. Підпис поставте унизу.

– Підпис?

– Ім’я печатними літерами. Онде грифель у склянці.

– Але… Але я не пам’ятаю…

– Та ви пишіть, – у невиразному голосі почулося щось на кшталт сміху. – Сильно не напружуйтесь, рука сама згадає… Ох вже ці горішні…

– Стривайте. Тут сказано, що я мав при собі телефона?

– Умгу.

Хлопець поквапливо обмацав одяг, сунув руку у внутрішню кишеню куртки.

– Я подзвоню…

– Потім подзвоните, ваш час вже майже вичерпано. Якщо не вшиєтесь звідси за півтори хвилини, я муситиму викликати охорону, а я ж вам вже пояснив…

Хлопець стиснув щелепи й одразу ж болісно зойкнув. Вхопив міцніше тоненьку сіро-чорну паличку, заплющив очі та виписав рядок знаків.

– Умо Іллатан, – прочитав службовець. – Ну от, бачите. Майже завжди спрацьовує.

Він піднявся, обійшов стола, відчинив перед хлопцем хиткі залізні двері.

І швиденько їх за ним зачинив, аж замок брязнув.

Ганку в «притулку з обмеженими можливостями» не було. «Підібранець» потоптався на вузькій площадці, вдарив кулаком у грімке залізо, пошукав ручку – дарма. Зопалу ще раз вгатив у двері – боляче! Охнув, зісковзнув униз коротким іржавим прольотом східців і втрапив у калюжу. Ступив мимо, сів – точніше, впав на сходинку. Почувався вкрай погано. Дихати було важко, повітря Нижнього міста було їдуче, ніби просякнуте димом від пожежі… Чуже місце, вороже, небезпечне. Він мусить повернутися додому. Назад. Нагору. Підняв голову – погляд зупинився на трубопровідній естакаді, вище була якась ще платформа, там – ще одна, яку ледве було вже видно крізь випари, а все, що ще вище, безнадійно ховалося в пітьмі. Нижній світ. Не сон.

Але гірше за все було це дивовижне відчуття порожнечі в голові. Немовби там була така ж сама задушлива імла, що й навкруги. Умо. Умо Іллатан. Це я. Так мене звуть. Окрім цього всередині було лише неясне відчуття – пам’ять, не пам’ять – таке, лиш кінчик згадки про щось хороше, надійне. Про те, до чого вкрай треба повернутися.

А для цього, здається, треба подзвонити.

Це начебто зрозуміло, ось же – телефон. З нього дзвонять. Але як, власне… Здається, треба прикласти пальця… Пристрій здригнувся, наче живий. Умо втупився в екран, розуміючи – щось не так. Не ті позначки? Мають бути позначки, знайомий візерунок… Але над порожньою сторінкою лише світився цифровий годинник. Четверта тридцять ранку. Четверта тридцять? Вісім годин? Але що це за вісім годин? Що в них було? Звідки це все – подряпини, свіжий шрам на лівому плечі… Чому так трусить, чому ниє потилиця?  Вкрали чіпа… Хто? Чому? Але лишили телефон…

Умо заплющив очі, тому що нечіткий спогад мерехтів… Це біле, так, біле, яскраве світло, відблиски… вода? Ні. Не вода, метал… Холодне, ясне, холод, лід, кришталь? Хруст…

Промайнуло та щезло, лишивши металевий присмак у роті. Якась дурня. Якась біда. Нема чого робити в Нижньому місті. Все, що треба – там, нагорі. Там дім, там ліжко, там…

Знову перед очима майнуло, викликавши раптову нудоту, як від швидкого оберту: щось вкрай протилежне задушливій кам’яно-залізній імлі – теж імла, і теж волога, але жива… Зелена… Запах, різкий та свіжий… Ох, погано. Погані справи. Нудить, як же нудить.

Він тупо дивився, ковтаючи густу слину, як тремтить біля нуля індикатор сигналу.

Подзвонити нагору. Туди. Там є люди. Інші. Не ті, котрі викидають пораненого в Нижньому місті… І не ті, хто у глуху годину виганяє його за двері. Подзвонити – зробити виклик. Набрати номера. Добре, добре.
 Але що за номер? Номери… Вони є у списках, хто ж вчить номери напам’ять, коли є списки…

Він тицяв пальцями в екран, якісь віконця відкривалися, але вони були порожні. Телефон був достеменно як він сам – безпам’ятний, випатраний. Умо застогнав і піднявся. Сидіти на залізі було холодно, а його й без того вже трусило. Номер. Дуже дивно знати, що ти пам’ятав номер, принаймні цей один, але не мати можливості його пригадати… Він поплентався ліворуч, туди, де в пітьмі слабо маячило жовтувате світло, сподіваючись з якогось дива, що від світла стане легше. Але під тьмяним ліхтарем, у пасмах неприємного, ніби масного туману легше йому не стало. Проте зметикував, що можна спробувати, як робив у притулку. Затримати подих, зупинити  стрибки думок… І просто набрати номер. Десять цифр.

Телефон моргнув. Завібрував… З’єднання… З’єднання… Тягуча тиша… нарешті – виклик, і одразу ж короткий схлип – відбій.

Чий це був номер?

Хто не хотів розмовляти з ним о п’ятій ранку – там, нагорі?

Телефон глухо гукнув.

Повідомлення.

Номер відправника невідомий, було написано на дисплеї.

«Нікому не дзвони», – було написано там ще. «Біжи. Мара Тірі Маунга, 15, цистерна»

Йому відповіли. Хтось відповів. Повідомлення блимнуло й щезло. Натомість з’явився малюнок.

Шматок карти, вірніше – схема. Блакитні стрілки маршруту від місця, де він… Де він перебуває зараз? Мара Тірі Маунга, Гора Мучеників. Сила ясна!

Значить, він мусить йти наодинці кудись у непроникній темряві Нижнього світу? Але принаймні є куди йти. Мабуть той, кому він дзвонив, про кого ледве міг щось пригадати… Надійний друг? Як же його звуть? Що я пригадую? Гіс… Да. Точно. Так, мабуть, це Гіс чекатиме його там, нагорі, на Горі Мучеників, ближче до неба!

Умо вдивлявся у карту, в стрілочки, намагаючись співвіднести простір навкруги із зображенням. Спитати не мав у кого – невелика похмура вуличка була порожня, лише сновигали краєм поля зору якісь дрібні тіні – певно, щури. З людей він був тут сам один, затиснутий у невеликому просторі між бетоном і металевим плетивом. Угорі, під склепінням платформи, весь час тьмяно блимав відеоекран, щось на кшталт дошки об’яв. Іллатан туди не дивився, мав інший клопіт. Але наразі екран спалахнув червоним і білим.

«Алерт!» – заволав безгучно. – «Алерт! Розшук! Якщо ви бачили цю людину!»

І власне обличчя вискочило назустріч.

Умо відчув миттєву хвилю жару.

Що? Шукають? Його шукають! Слава силам!

«Не розмовляйте з ним! Негайно сповістіть найближчу охоронну ділянку! Алерт! Небезпечний злочинець!»

ЗЛОЧИНЕЦЬ?

На екрані вже щось патякав диктор новин. Знизу пробігала текстова стрічка. «Нагле вбивство в ресторані «Каоко». Доні Гонелі, один… один з керівників компанії «Біогенімо»… під час корпоративної вечері… власним заступником Умо Іллатаном… Три постріли в голову зблизька… через загальну розгубленість… втік… досі не знайдено… Служба безпеки… Розшук… розшук».

Умо відчув, як слабнуть ноги. На екрані метушилися білі плями, червоні плями, чорні. «Каоко». Доні. Служба безпеки. Доні. Старий товстун Доні, з вічною посмішкою: «хехехе». Бах! Бах! Бах!

Ні.

Цього не може бути. За віщо? Хто? Я? Але як?

Три удари по пальцях, три поштовхи в зап’ясток. Грім, вереск. Металевий запах і присмак на язиці, липке на обличчі…

Умо здалося, що він потопає. Він не міг дихати, не міг, не…

Серце шаленіло. Задуха роздирала легені, в очах тьмяніло.

Він рвонувся – але ж це сон, сонний параліч, апное. Зараз прокинуся, і все буде…

Їдке, мов залізні ошурки, повітря наповнило легені. Умо зігнувся, заходячись кашлем, мало не до блювоти. Екран угорі майже згас, і знесилений Іллатан крізь власний хрипкий подих почув, як брязкає замок та скрегочуть петлі.

Певно, співробітник притулку з обмеженими можливостями відчиняв двері.

Умо не став чекати, поки його помітять під ліхтарем.

Все ще кашляючи, він рвонув прожогом у темряву – в якусь арку, яка уводила далі в місто.

Униз.

Будильник пронизливо затріщав, і доктор Лінзен «Лінза» Арондо запхала його під подушку. Шоста ранку. Пекельно рання година – у пеклі. Лінзен розплющила очі та втупилася поглядом у тіні, що невпинно рухалися стелею. Нижнє місто Лаланг не знало світанків. Пил, дим сміттєспалювальних печей, від яких живилися всі П’ять кварталів, випари очисних споруд – все це накопичувалося в конструкціях Середнього міста, а вже щодо Верхнього, де все було суцільне світло та повітря…

Про Верхнє Лінзен не думала. Воно було надто давно. Воно померло. Думки Лінзен наразі оберталися навколо трьох братів Грізлі: вони десь-таки знайшли і генератора, і напрямні лопаті для турбіни, отже збиралися в черговий рейд. Чічі сьогодні обіцяв прислати зв’язкового по маршрут. Він не мав довіри до мережі, все робив по-старому, як діди  заповіли. Тому треба було вставати ранесенько.

Лінзен вилізла з-під ковдри, запхала ноги в гумові капці у виді жабок – Ута Моронго принесла, коли Лінзен відшукала її сина (дурне хлоп’я втекло від матінки, дісталося околиць, оженилося там на дочці фермера, тож тепер стару почвару Моронго трійко страшненьких дитинчат кличуть бабуською, всі щасливі, а скільки було галасу!). На що не кинь оком у домі, за що не візьмися – все притягли, кинули у вікно, наче навмання лишили біля сходів місцеві жителі – бо далеко не кожен наважувався постукати в сталевий люк із кремальєрою, ой не кожен. А платити ж якось треба, оскільки страшна Лінза знає, як прокласти маршрут для «сміттярів», як відшукати загублену річ або людину, як вести подвійний облік, аби інспектор ніц не рознюхав, та ще багато чого…

От й усі мої справи нині, думала вона, і ця думка теж не була нова. Ще один день – без сенсу, без мети. З малесенькими штучними метами. Встати з ліжка. Пройти п’ятнадцять кроків до туалетного закута. Справити вранішню потребу. Повернути крана. Вилити на себе точно відміряні десять літрів води. Десять літрів. Вода ця пахне болотом. На Марсі було б всього п’ять, і пахла б вона… Та не краще, далебі, вона б пахла… Але то був би Марс. П’ять літрів – вся різниця. І ціна.

А тепер треба дійти до кухонного відсіку. Поки Чічі не привезе свіжу закваску, кожен ранок починається саме так. Сімдесят п’ять грамів телячого рубця. Сирого. Неймовірно гидкого, але без нього не можна їсти іншу їжу. Цю їхню кляту земну їжу. На Марсі ферменти були б таблетовані, думала Лінза, виймаючи з льодовні блакитну щербату тарілочку. Або принаймні чистий, сухий порошок із біореактора.

Знехотя гризучи рубець (неможливо звикнути ані до цього запаху, ані до смаку, якщо можна так це назвати), Лінзен сіла до столу – перевіряти маршрут. Мапи та зведення, погода й смог, тіньові заправки та вірогідні охоронні пости… Зараз це була не лише червона лінія на дисплеї, що повзла від точки А до точки Б: вона наче ясно бачила ці розбиті дороги, грузькі узбіччя, заболочені землі, тьмяне Сонце за межами П’яти кварталів, плями полів, руїни та залишки пожеж, пустку та безлюддя, і уявна вантажівка братів Грізлі уносила її через всю цю розруху далеко, далеко… Туди, де молода доктор Арондо день і ніч сиділа без сну, розраховуючи майбутнє для себе і інших, майбутнє нового людства…

Від цього майбутнього не лишилося нічого. І від того минулого теж.

Тільки теперішня мить. Тільки мить. Коротка і пуста. Як оця.

Як оця, в яку хтось відчайдушно гатив у двері. Навіть гірше – намагався повернути кремальєру. Треба так розуміти, що це  й був зв’язковий Чічі, і, мабуть, найтупіший хутірський селюк – тому що всі місцеві добре знають, хто живе в Цистерні, і намагаються зайве не шуміти.

Маршрут досяг точки Б, Лінзен ще раз окинула оком таблиці – все вірно, мусять проїхати, – і скинула на картку. Зв’язковий без упину стукав і стукав. Та зачекай, зараз побачиш, що й до чого…

Лінза потягла з тарілки шмат рубця, доволі довгий, аби звисав із рота, вийняла з-під столу важкий кисневий балон із маскою – і сам по собі знадобиться, та й по голові вгатити буде помічний, якщо там все ж таки не зв’язковий, а який-небудь тутешній підліток, одурілий від «синьоокої», мають останнім часом дурну моду якісь ініціації влаштовувати на кшталт «подивися на Відьму!» – і глянула наперед про всяк випадок у вічко. Дурна та штука, скло потьмяніло геть, нічого не видно, треба буде й це в Чічі замовляти наново… Натиснула на педаль гідропідсилювача, і люк, скреготнувши, відчинився та впустив незнайомця.

Умо впав у темряву й зрозумів, що це насправді кінець путі. Дихати було нічим. У найпрямішому сенсі. Смог Нижнього світу був дуже їдкий, він палив носоглотку, довелося відірвати підкладку від куртки та зробити щось на зразок пов’язки на обличчя. Але тут, всередині, повітря, здається, майже не було. Як у барокамері, в «гірському» режимі. А те, що було, смерділо.  Умо захрипів і впав долілиць. У грудях пекло, у віхах дзвеніло, в очах мерехтіло чорне й сіре.

Здається, він таки знепритомнів, але раптом дихати стало знову можна, можна, та ще й як! Гострий струмінь кисню обпік бронхи. Насолода. Щастя. Чиїсь дуже холодні руки – ні, руки не можуть бути такими холодними, це якісь мацаки… Шарпають, нишпорять по кишенях. «Бубубу, та опам’ятайся ж ти, дурню!» Жіночий голос. Сердитий жіночий голос, низький, хрипкуватий.

Умо розплющив очі.

І побачив чудовисько.

Достеменно як у кіно: голий череп, сіра плямиста шкіра, гострі вилиці, синьо-чорні гнилі вуста, між яких вивалено смердючого мохнатого язика… Молочно-білі, наче плівкою затягнуті мертві очі з точками зіниць…

Зомбі.

Чудовисько виплюнуло язика у кістляву сіру долоню, відкинуло кудись вбік та простягло до Умо жахливі пальці.

Умо дуже хотів знову знепритомніти, але кисень немилосердно тримав його на поверхні буття.

 – Досить вже, – мовило чудовисько. – Віддай балон. Де тільки Чічі таких бере…

Умо щосили вчепився в дихальну маску та порачкував подалі від страхіття, вдягненого, наче на сміх, у абсолютно людську піжаму в цяточку. На кістлявих ногах мертвої були капці. Пластмасові капці у вигляді жабок із роззявленими пащами.

– Бити та пиляти, от ти прудкий! – вона притиснула його до стіни та не без зусиль все ж таки вирвала в Умо балон.

В голові в нього одразу ж знову запаморочилося. Чудовисько нагнулося, присіло навколішки – огидне обличчя було в Іллатана просто перед очима, і Умо чомусь помітив, що язик в неї був на місці, в роті, де й мав бути – тільки синій, наче в собаки.

– Ти зв’язковий? – ляпнула страшна баба. – Щось не схоже. То ти хто взагалі?

– Я… здається, я вбив людину, але я нічого не пам’ятаю, геть нічого, а потім…  мені сказали – Мара Тірі Маунга, п’ятнадцять, стукай в цистерну… Дайте дихнути, благаю…

Він знову мало не знепритомнів, і знову відчув блаженний ковток кисню.

– Сила ясна, той Грізлі геть здурів. То дітей набере до загону, потім розшукуй їх, то якихось убивців, – в обличчя Іллатану вдарив промінь світла, боляче яскравий, Умо аж скрикнув. Ну так, світлобоязнь же перша ознака хвороби…

– Ет, та ти, схоже, обдовбався по самісінькі гланди… В тебе зіниці не сходяться. От лихо, як же ти повертатимешся?

– Я не можу. Мене не пустять назад… допоможіть…

– Ой, я ж допоможу, – зомбі міцно схопила «зв’язкового» за комір куртки. – Вставай, дурбецало! Ану! Давай!

Копняками вона понудила Умо встати.

– Куди ви мене… ой..

– Та куди ж тебе такого… В нужник, макітрою твоєю дурною в стільчак, поки не протверезишся… Як ти взагалі дочвалав сюди, я ж тобі маршрута такому нізащо не віддам, це вже… Це вже напевне, – і вона ногою відкинула шторку до якогось вже зовсім темного закутка.

– Не треба, – заволав Умо. – Ой, не тре…

– Ліііінзо!  – раптом долинуло з вулиці. – Лііінзоооо!

– Та що за грець… Дільничий. Якого лилика йому треба? Так. Ти сиди отут, і ні пари з вуст, ясно?

– Ав-авжеж…

Жінка рішуче штовхнула його до люка, прикритого плетеною доріжкою. Отримавши чергового копняка, Умо скотився по коротеньких східцях та розпластався на чомусь твердому та слизькому. Здається, це була земля. Той ґрунт, на якому, власне, стояло місто Лаланг – умовні сто метрів заввишки Нижнього, ще сто – Середнього, і башти Верхнього, що злітають у недосяжне чисте синє небо. А тут – під пальцями слизький бруд, і до башт тих не дотягнутися. Але принаймні він міг знову дихати без балона. Як же це сталося? Хто це зробив, хто послав сюди, на вірну загибель, адже це зомбі, а зомбі означає хворобу і люту смерть… Гадав, це дитячі казки, лякалка для дурників, а вони є. Неминуча смерть. За віщо?! І де ж той Гіс? Сили ясні, що взагалі це все означає… Над ним, у цистерні – це була насправді стара залізнична цистерна – глухо звучали голоси. Умо облишив спроби поєднати кінці з кінцями в цій суцільній маячні. Головне – більше нікуди йти не треба. Він скоцюрбився, сунув руки всередину, де тепліше. Втомився. Спати. Це не сон, і прокинутися не вийде, але можна заснути. Тимчасово сховатися, навіть від сме…

Хтось в суцільній темряві наткнувся на нього й зойкнув. Інтонація була безсумнівна. Це була людина, і вона вилаялася.

Іллатан зважив на краще не рухатися. Невидиме створіння провело по щоці, по плечу рукою – холодною та навіть на дотик неприємною. Незнайомець сопів. Мабуть, принюхувався. Та ще й бурчав щось, вочевидь лайливе. Потім вчепився в Умову куртку й спробував відтягти його вбік. Хватка в нього була залізна, а от сили, здається, забракло. Раптом стало світліше, й одразу ж щось вельми тверде вдарило Умо в бік. Прикидатися непритомним чи мертвим більше не було сенсу – Умо схопив нападника за найближчу кінцівку й рвонув. Створіння у відповідь знову штурхонуло Умо, і ось вони вже зчепилися не на жарт. Синюватий примарний промінь світла борсався поміж них, і Умо ніяк не міг роздивитися свого супротивника. Все ж йому вдалося скинути нападника із себе та притиснути його до мокрої землі. Тож він, відсапуючись, напружив зір.

Було б цього не робити. Навіть жінка-зомбі була не настільки страшною: велика голова на відносно малому тулубі, якісь незрозумілі відростки (мацаки?) над лобом, вирячені білі очиська, чорні плями на вилицях та підборідді, майже непомітний плаский ніс – через це обличчя сильно скидалося на череп, та…

Та дуже гострі зуби. Ними-то зомбі вчепився Умові в руку. Іллатан заволав і миттєво отримав удар в обличчя. Зустрічний стусан наосліп… Аж тут люк прочинився.

– Асепо! То ти?

 – Я! – негайно озвався супротивник. – Тут якесь падло в тебе, Лінзо, біля входу.

– Облиш його, дівчинко, це зв’язковий. Я зараз вийду.

– Та я сама його порішу, не переймайся.

Дівчинка? Дівчинка?

– Не смій, клята дитино, кажу тобі! Це зв’язковий.

– Та він вмазаний геть, чи ти не бачиш?

– Бачу. Але облиш його, Асепо. – Лінза спустилася сходами і схопила дівча за шкірку.

– Вона мене вкусила, – прохрипів Умо.

– Не виздихнеш, не бійся, – озвалася Лінза.

– Ні. Виздихне, виздихне!

– Асепо, нишкни!

Лінза була тепер у плямистому камуфляжному комбінезоні, обличчя її повністю закривав круглий шолом із дзеркальним візором та ліхтарем на чолі, тепер світла було вдосталь, і Іллатан добре розгледів тую Асепу – щуплу, тонконогу (але взуту у важкі берці – то ось чим вона так боляче била по ребрах!). В неї справді була завелика голова-череп. Лису маківку вінчала в’язана шапка з дредами та ліхтариком, з-під пошарпаної курточки стирчала ядучого рожевого кольору мініспідничка, а з-під неї – зелені панчохи «вирви око». Це люте зомбі-дитя шкірилося, кривлялося та сипало брудною лайкою.

– Вставай, мішковино, – мовила Лінза. – Оце вже ранок не склався… Доведеться вшиватися, Асепо. Там нагорі якась заваруха сталася, якогось мацапуру з корпорації пристрелили, а вбивця втік. До Нижнього міста. От дурбецало. Або ні, бо мусить бути страшенно хитрий. Дільничий приходив, їм розпорядження скинули ловити втікача, то він уклінно просив, аби я десь пару днів пересиділа деінде, поки вони тут зачистку удаватимуть. А тут, бачиш, Чічі цього телепня за маршрутом прислав, а він ані вуха, ані рила, тільки очі витріщає. Бачиш, дівчинко, наскільки вони нас бояться. га? Самі себе залякали… Та ти не бійся, дурнику. Не помреш, навіть не захворієш, бо ми не заразні.

– Помре, помре! Я його вкусила! Гнитиме наживо!

– Та не гнитиме. Твоя мікрофлора для нього нічого не важить. Облиш його лякати, він і без того ледве живий, а нам його ще з міста вивести треба.

– Ой, мікрофлора! Я ж тобі тельбухів принесла.

– Ну добре, візьмемо із собою, все одно затримуватися не варто.

Умо, хапаючись за якісь підпори, випростався, наскільки дозволяло підземелля. Він намагався пояснити, що це все через нього, що він і є убивця… Але раптом зрозумів, що ці двоє збираються геть подалі з міста, себто подалі від охоронців корпорації, від розшуку.

— Ну? То ти як, черв’яче? Йти можеш?

Іллатан кивнув.

– Де йдемо? – спитала Асепа.

– До Рекадо, на старий завод.

– Ура, до Рунбе! – страхіття підстрибнуло та пройшлося колесом по калюжах. – Піду вперед, розвідаю путь.

– За мною, – мовила Лінза й ступила в темряву тунелів.

Умо почвалав слідом.

 Аж нарешті вони вибралися назовні, і Умо вперше побачив Нижній світ як такий – не в кіно. За межами міста був вже день, але небо виявилося блякле, неживе. І сонце було затягнуте імлою, плівкою, як око зомбі. Щоправда, ані облич, ані очей супутниць Умо тепер не бачив: Лінзино затуляв шолом, а на Асепі були в’язана маска та глибокі окуляри, на руках в обох – щільні рукавички.

– Буса не беремо, попутку піймай, – кинула Лінза. Асепа кивнула та побігла до шосе, що звивалося трохи далі стрічкою розбитого, з тріщинами та ямами, покриття. Ця стрічка тягнулася нізвідки та губилася ніде. Старша зомбі обернулася до Умо й простягнула йому картку – таку, яку вставляють у планшет або до телефона.

– Ну, черв’як, до бази вже сам дочалапаєш нівроку. Сподіваюся, ти в Чічі не затримаєшся. Не по тобі ця робота. Картку не загуби, дурнику.

— Ні.

– Що – «ні»?

– Вибачте, – сказав він просто в непроникний дзеркальний візор. – Я не зв’язковий. Це помилка якась, мене спрямували до вашої адреси. Але це я – той, кого шукають по місту. Я – той вбивця, Умо Іллатан.

Він практично відчув, як білі очі міряють його поглядом від потилиці до п’ят.

 – Ще раз – що?

– Я не зв’язковий.

– От халепа! – жінка рвучко підняла щиток. Умо, побачивши її обличчя у денному світлі, відчутно здригнувся. Але Іллатан її геть не цікавив. Вона щось гарячково шукала по карманах комбінезона. Витягла старий кнопковий телефон, набрала номер, притиснула трубку до вуха.

– Чічі? Сучий ти син… Чічі! Виздих, кляте барахло! – вона мало не кинула телефона в багно.

– Візьміть мого.

Зомбі подивилася дивно, але телефона взяла

Підбігла Асепа.

– Онде вже їде, Лінзо, ходімо. О, а що це в тебе таке кльове, я хочу!

– Облиш!

– Це його. Да? Він тобі дав? Він що, геть дурний?

– Та помовч вже, клята дитино! Що? Чічі? То я, Лінза, не кидай слухавку, мій телефон виздих! Що? Ти в мене питаєш, де маршрут? А де твій зв’язковий, га? Де він? Та ні, уяви собі! Ні! Ні! І я теж! Добре, що карта зі мною, інше питання, як її тобі доправити… Ні, я не в цистерні! Я взагалі зараз валю з міста! Що? Гімно! Гімно!

Велика вантажівка зупинилася неподалік. Асепа потягла Лінзу за рукав.

– Стривайте.  Дайте сюди.

«Це ж просто, як двічі по два», – бурчав, вставляючи картку в слот, розшукуючи останній номер і файл на картці, натискаючи «відправити».

– От і все.

– Розумник, – презирливо пирхнула Лінза. – Чічі не зможе дістати файл. Він на цьому не розуміється. Чи б я мала собі той клопіт із зв’язковим.

– Нужда навчить. Ну або пропав ваш файл.

Лінза знову оглянула його з ніг до голови. Знизала плечима. Опустила візор.

Вантажівка просигналила. Асепа засопіла та потягла Лінзу, наче справді сподівалася зрушити старшу жінку з місця.

– Ну, бувай, світляче.

Вони повернулися та пішли  до вантажівки. Умо озирнувся і побачив стіни. Сірі, чорні бетонні стіни у плямах лишайника. Естакади, димарі, кістки та жили Лаланга. Душу міста, його дзеркальні очі він звідси бачити не міг.

Он воно як. Ну, прощавай.

І рушив навздогін зомбі. Вони випередили його добряче, і до вантажівки Умо вскочив вже практично на ходу.

Синопсис твору