4 Травня, 2022

Місто вітрів

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

To see a World in a Grain of Sand
And a Heaven in a Wild Flower
Hold Infinity in the palm of your hand
And Eternity in an hour…

Із поеми Вільяма Блейка — “The Auguries of Innocence”

       Минув майже місяць, відколи Генрі переїхав у своє нове житло, в районі Саут-Лондейл, у Вест-Сайді. Він був нетутешній, але, навчаючись у місцевому університеті, на кафедрі астрофізики, зрозумів, що хоче залишитися у місті вітрів, як поетично іменують Чикаґо. Тож, по закінченню навчання, він продав найдорожче, що у нього було — пікап, який батьки подарували йому на повноліття, доклав зверху особисті заощадження за останні шість років, взяв позику у банку, і, після довгих самостійних пошуків (заощадив на рієлторах), купив цю маленьку обшарпану квартирку на другому поверсі такого ж обшарпаного триповерхового будинку. Не аби що, міркував він, але це моє власне — особисте житло, холостяцький барліг, фортеця, тиха гавань (хоча постійний гуркіт і сварки у сусідніх квартирах заледве дозволяли назвати її тихою), ще й вікна виходять на вулицю, де можна бачити хоч якесь життя, а не лише стіну сусіднього будинку, як у бідолах з квартир навпроти; та головне — звідси відкривається прекрасний вид на зоряне небо, адже ні висоток, ні фабричних труб у цьому районі немає — саме те, що мені потрібно.

       Тут, у цій квартирі, в старезному домі, на богом забутій вулиці, не було такого виру життя, як у кампусі — нескінченного потоку облич, постійного гомону і сміху. Для когось це стало б втратою, а для когось навпаки — здобутком. Генрі належав, скоріше до других: він усвідомив, що найглибшу самотність відчуває саме у натовпі. Проживання ж у цій квартирі він радше назвав би усамітненням. На відміну від самотності, усамітнення давало відчуття власного вибору.

    Окрім спостережень за космосом, найбільшою пристрастю Генрі була музика на вінілових пластинках. Самотніми (усамітненими) вечорами він любив ставити пластинку у вінтажний ретро-грамофон, який дістав через одного університетського ентузіаста, і сідати за домашній телескоп, щоб насолодитися одразу двома дивовижними світами, один з яких був творінням природи, а інший — людини. Хоча, замислювався Генрі, людина — це теж творіння природи, тож, по суті, це вона — природа — створила грамофон і телескоп, і почала спостерігати сама за собою, під свій власний акомпанемент. Адже, як любив казати його наставник — професор Краус — усі найдивовижніші речі, прекрасні вони чи жахливі, природа творить саме за допомогою людини; принаймні у цьому куточку Всесвіту.

* * *

      Четвертий тиждень у новому помешканні розпочався для Генрі з гучного стуку у двері. Він неохоче відкинув ковдру і потягнувся за одягом. На ходу натягнувши штани, підійшов до дверей і заглянув у вічко — це був сусід, що жив за стінкою. Через секунду клацнув замок і двері на старих петлях зі зловісним скрипом відчинилися.
       — Здоров, Генрі. Не розбудив?
       — Хенк. Власне, так, розбудив.
       — Вибачай. Просто справа термінова: ми тут усім будинком скидаємося на сантехніка, щоб прийшов, нарешті, замінив той триклятий шматок труби у підвалі. Вона вже геть прогнила, як зуби в моєї прабабці. Вже почала шипіти. От-от прорве. Потече лайно — сморід буде чути аж до Міннесоти
       — Зрозуміло. Скільки?
       — По 10 баксів з квартири.
       — Секунду. Тримай.
       — Розпишися отут. Угу. Дякую. Ну все, про решту я подбаю. Але хай йому чорт — у цьому будинку важко знайти щось таке, чого не треба було б негайно замінити, включаючи деяких жильців, тому не обіцяю, що найближчим часом не потурбую тебе знову.
       — Звучить зловісно, але ми щось придумаємо.
       — Аякже, Генрі, аякже. Може, вип’ємо якось пива, розкажеш про себе трохи більше?
       — Я не проти.
       — Супер. Тоді завалюй до мене на тижні, коли забажаєш. Але найкраще — після шостої вечора.
       — Добре.
       — І якщо твоя ласка, не спускай поки воду в унітаз.
       — Тільки заради тебе.
       Генрі зачинив двері і повернувся у простору темну вітальню, яка правила йому також і за спальню і за кухню. Він зупинився посеред кімнати і прислухався: на стіні цокав годинник з маятником; десь далі по коридору відчинилися двері і почулися голоси — то Хенк продовжував збирати побори. За вікном потроху оживала вулиця.
       “Поснідаю і матиму ще купу часу. Дякую, Хенку, що підняв мене ні світ ні зоря. Ти найкращий сусід”.
       “Може, перебрати нарешті той мотлох в комірчині? Ні, це зачекає. Краще витрачу зайвий час на велосипедну прогулянку — проїдуся на роботу новим маршрутом. Хм… Найкращі ідеї приходять несподівано”.
Поки розігрівався сніданок, він подався у ванну. Справивши малу нужду, затримався перед дзеркалом: на нього дивився молодий хлопець з густим русявим волоссям і сірими холодними очима.
       “Звідки таке серйозне обличчя? Хіба ти нещасливий? У тебе є улюблена робота, а тепер — ще й власне житло”.
       “Так, я справжній щасливчик. От тільки…”.
      До Генрі знову підкотило почуття самотності. Останнім часом воно усе частіше нагадувало про себе — непомітно підкрадалося і сковувало його своїми холодними обіймами. Серцевий двигун відчайдушно намагався відігріти занімілі тіло і розум, — “…от тільки цього замало”.
     Ті, нечисленні, люди, з якими він встановив більш-менш тісний зв’язок, після закінчення навчання роз’їхалися по країні. Окрім професора і Вероніки у Генрі нікого не лишилося у цьому місті. Причому він відчував, що скоро цей перелік можна буде скоротити рівно наполовину. Професор Краус швидко став його улюбленим викладачем, і так само швидко Генрі став одним із його улюблених учнів, тож із часом їхні відносини переросли у дружбу поколінь, достатню, щоб у вільний час пропустити разом по бокалу пива. З Веронікою — українською імігранткою і найкращою студенткою їхньої кафедри — вони товаришували мало не з першого дня в університеті, і Генрі досі не міг собі цього пояснити, адже не бачив у собі нічого особливого, а от у ній…
     “Це найрозумніша дівчина, яку я знаю: практично на пальцях вираховує геліоцентричні паралакси. Часом мені здається, що вона бачить мене наскрізь і читає усі мої думки, хоч я й розумію, що це не так, бо якби це було так… Але, доки ти порпався у своїх підручниках, до її берегів пристав дехто прудкіший за тебе — той, хто не звик надто багато думати”.
           Обличчя в дзеркалі знову стало серйозним.
       Нашвидку почистивши зуби і поснідавши, Генрі почав збиратися. Уже на виході помітив, що забув прихопити з собою телефон. Останнім часом він так рідко ним користувався, що це його не здивувало. Після довгих і нервових пошуків він знайшов його у щілині між комодом і столиком для грамофона. У WhatsApp висіло одне нове повідомлення, яке прийшло ще вчора ввечері, але якимось чином лишилося непоміченим: Шон — молодий викладач з їхньої кафедри — писав, що професор Краус бажає побесідувати з ними завтра (тобто вже сьогодні) у себе в кабінеті, бажано зранку, до початку занять. А нижче приписав: “Коли він востаннє запрошував нас до себе в кабінет? Я не пригадую, а ти?”. Генрі теж не пригадував. Він зняв велосипед, який висів на двох гачках біля вхідних дверей, закинув раму на плече і спустився з ним на вулицю.
       Небо було затягнуте суцільною сірою пеленою. З решіток по боках дороги виходив пар, який вносив нотку тепла і якогось затишку у цей холодний похмурий краєвид. Пішоходів майже не було — люди віддавали перевагу стаканчику гарячої кави і ранковому радіо у теплому салоні автомобіля. Генрі не надто шкодував, що йому довелося пересісти на велосипед, адже у цьому були свої переваги: проблема вуличних заторів для нього повністю зникла, він почав завжди і всюди встигати, покращив свою фізичну форму, ще й непогано заощаджував на пальному і техобслуговуванні. Звісно, Чикаґо велике місто, але усе, що було йому потрібне (окрім клініки, хіба що), знаходилося в радіусі кількох кварталів від дому. Кафедра була трохи далі — кварталів за десять, але на автомобілі усе одно не вдавалося дістатися швидше, ніж на велосипеді, через постійні затори. Генрі відштовхнувся від сходинки і вже налаштувався на швидку їзду, коли, раптом, краєм ока спіймав на собі чийсь погляд. То був старий жебрак, з довгим сивуватим волоссям і неохайною бородою. Він сидів біля входу у провулок, коло сміттєвих баків, підстеливши під себе усіляке дрантя. На голові у нього була шапка з відірваним помпоном, а в руках табличка з якимось написом. Генрі не встиг добре роздивитися, бо швидко проїхав повз нього, але йому здалося, що там було написано — “Вітер оживає”.
       “Вітер оживає? Прогноз погоди від безхатька? Не пригадую щоб бачив його тут раніше. Але ж ці жебраки бродять по всьому місту. А я переїхав сюди зовсім недавно. От вам і вся гіпотеза”.
      Генрі додав ходу. У вухах засвистів вітер, він відкидав його густе волосся назад і трохи ускладнював їзду, але це не завадило хлопцеві швидко добратися до знайомого перехрестя, яке вже починало перетворюватися на невелику автомобільну пробку. Тут він, зазвичай, повертав праворуч — це був найкоротший шлях до університету; але сьогодні вирішив дослідити свою вулицю до кінця — доїхати аж до Двадцять Шостої вулиці і вже звідти повернути у потрібному напрямку.
         Генрі швидко забув про дивного жебрака; його думки зайняла Вероніка, а точніше — її вчорашня телефонна розмова з Тоні — її хлопцем, свідком яких Генрі ставав уже не вперше. І після таких випадків у нього щоразу виникала ідея обірвати усі зв’язки з Веронікою і виїхати з міста куди подалі. Генрі пам’ятав свою першу (і єдину) зустріч з Тоні: вони тоді мило перекинулися кількома банальними фразами; а потім Тоні, зі сталевим поглядом, легенько поправив комірець сорочки Генрі і поплескав його по плечу, спіймавши момент, коли Вероніка відвернулася.
    Хлопець здригнувся і на секунду втратив рівновагу, бо у нього під самим вухом заревів автомобільний клаксон. Це миттю повернуло його до дійсності. Він швидко вирівняв руль і далі їхав вже обачніше, зосередившись на дорозі. На цій вулиці Генрі раніше не бував. Він проїхав повз сувенірну крамничку, кілька яток, де торгували кавою і хотдогами, будівлю муніципального суду, комісійний магазин, старий закинутий склад і скромний ресторанчик традиційної індіанської кухні. Жодних хмарочосів і ділових центрів. Натомість багато старих низеньких будівель, частину з яких варто було б вже віддати під зніс.
       “Зате житло дешеве”, — втішав себе Генрі. З цікавого він виділив для себе лише ресторанчик; вирішив, що потім туди завітає, щоб познайомитися з новою для себе кулінарною традицією.
       За кілька хвилин Генрі виїхав на Двадцять Шосту вулицю. Тут йому потрібно було повертати праворуч, але зліва відбувалося щось цікаве: якесь скупчення людей і перекрита дорога. Спершу він подумав, що сталася аварія, чи якесь інше лихо, але коли наблизився, то зрозумів у чому річ: тут розгорнули знімальний майданчик, де з самого ранку кипіли зйомки. Якраз розігрували сцену, де два офіцери поліції виводили з будинку якогось агресивного типа у шкіряній куртці. Той пручався і лаявся, а коли наблизилися до патрульного автомобіля — спересердя копнув його в шину. Офіцер шарпнув затриманого, відчинив задні дверцята і спробував запхнути його всередину, але в цей момент зачепився капелюхом за дах автомобіля і залишився без головного убору.
       — Ні! Стоп! — крикнув чоловік з рупором, що стояв на невеличкому підвищенні. — Скотті, ти ж розумієш, що цей клятий капелюх не мусить падати, бо так ти виглядаєш не як крутий коп, а як кретин? Розумієш? Господи, люди, у нас же тут серйозне кіно, а не комедія. Всі на висхідні позиції! Працюємо! У нас графік!
      Усі заметушилися: офіцер підібрав капелюха і сердито обтрусив його об колошу штанів, затриманий виліз із машини і поплескав полісмена по плечу, актори сміючись поверталися на стартові позиції, якийсь чоловічок підніс до операторської камери знімальну хлопавку і відкрив новий дубль.
        Генрі посміхнувся і пригадав розмову, яку почув кілька днів тому в закусочній: ніби в місті почали знімати новий серіал — про життя у в’язниці округу Кук, яка знаходиться якраз у їхньому районі. В університетському музеї їм показували картину, присвячену історії цієї тюрми, на якій зображувався процес страти засуджених, шляхом повішення.
       Подивившись, як із другого дубля “поліція”, нарешті, змогла відконвоювати “злочинця”, Генрі зиркнув на годинник і зрозумів, що пора закінчувати прогулянку. Через десять хвилин він вже причіплював велосипед до стійки біля університетського паркінгу. Старенький б’юїк Вероніки стояв на своєму звичному місці. Хлопець зайшов у фойє, привітався зі старим охоронцем Тодом і пройшов через металодетектор.
       — Професор Краус просив, щоб ти зайшов до нього, щойно з’явишся, — повідомив Тод.
       — Я в курсі, дякую, — відповів Генрі, підхопив свої ключі по інший бік детектора і злетів сходами на другий поверх, обігнавши зграйку сонних студентів. Він проминув викладацьку, в якій мав підготуватися до ранкової лекції, і підійшов до дверей, на яких висіла табличка:
       Професор Адам Краус —
завідувач кафедри астрономії і фізики космосу
Хлопець почув розмову за дверима. Один з голосів безумовно належав професорові. Почувши цей голос, нікому б не спало на думку, що його власникові скоро перевалить за шостий десяток. Можливо тому, що професор ніколи не курив, однак Генрі вважав, що справа тут скоріше у самому характері професора Крауса. Голос робив його оманливо молодим, а от зовнішність навпаки: зайшовши у кабінет, Генрі побачив за столом людину з густим сивуватим волоссям і борідкою, яка виглядала на усі сімдесят. Він розмовляв з молодим чоловіком, котрий сидів у глибокому шкіряному кріслі біля вікна. Обоє обернулися до новоприбулого.
       — Здрастуйте, професоре. Шон сказав, ви хотіли мене бачити. Привіт, Шоне.
       — Здрастуй, Генрі, — привітався професор. Шон буркнув щось нерозбірливе. Шон — молодий викладач, який недавно закінчив аспірантуру і потрапив у основний робочий штат, поділяв думку професора щодо високих талантів Генрі у науці; однак, у присутності самого Генрі, Шон не зізнався б у цьому навіть під страхом смерті, бо суперництво не передбачало таких одкровень.
       — Так, я хотів бачити вас обох, — кивнув професор. — Подумав, що ми давно не збиралися для звичайної дружньої бесіди. Знайдеш для нас трохи часу?
       — Так, звичайно, але… через годину у мене  лекція.
       — Думаю, ми встигаємо, — промовив професор, поглянувши на годинник. — Але, у разі чого, ви, як викладачі, маєте право трохи запізнитися. — Він посміхнувся самими кутиками рота. — Мені хотілося поговорити з вами особисто. Як людина науки я поважаю сучасні гаджети, але як людина старого гарту вважаю, що вони не здатні повністю замінити живі зустрічі.
       — Сподіваюся, це не через ваше здоров’я? — трохи занепокоєно запитав Генрі.
       — Ні, на здоров’я я поки не скаржуся, а якщо й почну скаржитися, то точно не вам. Проте дякую, що турбуєшся, Генрі, — посміхнувся професор. — Ні в кого немає більше ніяких версій? Тоді давайте перейдемо до справи. На днях мені підкинули одну цікаву задачку, яка на перший погляд здається доволі тривіальною, навіть банальною. Але це лише на перший погляд. Розглянувши її детальніше я зрозумів, що її розв’язання потребує трохи більше часу і зусиль, ніж здавалося спочатку. — Краус розвернув до них свій ноутбук, на якому був відкритий текстовий файл. — Як гадаєте — що це?
       — Цифри, цифри, і… цифри, — відповів Шон. — Це якась сигнатура? Чи шифр?
       Професор перевів запитальний погляд на Генрі, чекаючи його версії.
       — Це схоже на запис вхідного сигналу по співвідношенню сигнал/шум, — припустив Генрі.
       — Чудово, хлопці. Ви, як завжди, не розчаровуєте, особливо ти, Генрі, — посміхнувся Краус. — Це дані по одному радіосигналу, який кілька днів тому спіймав Грін-Банкський телескоп. Я хочу, щоб ви поглянули на цей запис уважніше і висловили свою думку.
       — Нічого особливого я тут не бачу. — промовив Шон, нахилившись ближче до ноутбука. — Звідки у вас ці дані?
       — Пам’ятаєш Мітчелла, студента, який випустився три роки тому? — запитав професор.
       — Той, що на дошці пошани на нашій вебсторінці?
       — Так. Зараз він працює в обсерваторії у Грін-Банку, — продовжив Краус. — Сигнал, спійманий ними три дні тому, досліджували в рамках проєктів Breakthrough Listen і SETI. Результати їхніх робіт скоро мають з’явитися у відкритому доступі, але навряд чи вони удостояться більшого, ніж декілька рядків у стрічці непопулярних новин. Мітчелл зв’язався зі мною і люб’язно запропонував оцінити отримані дані. Інтуїція підказує йому, що вони накопали далеко не все, що можна було.
       — У них уже є якісь версії? — запитав Генрі.
       — Є, але про це потім, — відповів професор. — Спершу я хочу оцінити вас із Шоном — яких висновків дійдете особисто ви. Тому матиму до вас прохання: до нашої наступної зустрічі не шукати інформацію про результати їхніх робіт і не просити ні в кого допомоги. Пізніше я сам вам усе розповім.
       — А хоча б якісь початкові дані ми отримаємо? — запитав Шон. — Звідки можна було б танцювати. Чи ми й про це маємо здогадатися самотужки?
       — Частина цих даних зараз прямо перед вами, колеги, — відповів Краус, вказуючи на екран ноутбука. — Звичайно, ви отримаєте копії усіх робочих файлів. Наприклад, цього.
       Професор відкрив файл із 3D-схемою траєкторії сигналу. — Як бачите, їхні комп’ютери з високою точністю встановили, що сигнал прийшов із сузір’я Оріона. Точніше — із центру Зимового Кола.
       — Бетельгейзе?
       — Саме так, Генрі, прямо звідти, — Краус відкрив іще один файл — з кількома детальними графіками. — Перед нами дванадцятисекундний сигнал високої інтенсивності, на частоті ультракоротких радіохвиль. — Професор поглянув на годинник. — Часу у нас небагато, тому звуковий запис сигналу слухати поки що не будемо. Поки ви тут, прогляньте будь ласка ці три файли; я хотів би почути ваші перші загальні висновки; намітите собі кілька початкових штрихів.
       — Не думаю, що Бетельгейзе могла згенерувати щось подібне, — відразу зауважив Генрі. — Це мало бути щось інше. Щось, що опинилося на осі між Бетельгейзе і Землею.
       — А там, у Грін-Банку, пам’ятають про випадок в обсерваторії Паркса, співробітники якої багато років ловили випромінювання власної кухонної мікрохвильовки, приймаючи його за сигнали з космосу? — зіронізував Шон.
       — Думаю, пам’ятають не гірше за тебе, — посміхнувся професор.
       Після побіжного огляду усіх файлів на ноутбуці, Шон випрямився і промовив:
       — У мене є однозначний висновок: цей сигнал послала позаземна цивілізація. Вони живуть біля Бетельгейзе, тому, звісно, зовсім не схожі на нас. Вони мають бути більш вогнетривкі і термостійкі. Цікаво, чим вони розслабляються — яка у них випивка, адже вода там одразу випарується — може, коктейль із сірководню? А раптом про це сказано у сигналі? Тоді я за те, щоб його дешифрувати.
       — У нас немає часу для твоїх кривлянь, — промовив Генрі.
       — Шон міркує доволі послідовно, — посміхнувся Краус.
       — Невже ти зі мною не згоден, Генрі? — іронічно запитав Шон. — Звісно, я знаю, що ти ніколи зі мною не погоджуєшся, але я гадав, що цього разу ти точно маєш погодитися, адже я зачепив твою улюблену тему.
       — Якщо вже на те пішло, — відповів Генрі після коротких роздумів, — подумай ось над чим: інтенсивність сигналу при тривалості всього у дванадцять секунд говорить про те, що тіло, яке його згенерувало (точка A), надзвичайно швидко обертається навколо своєї осі. Обертанням самої Землі (точки B) можна знехтувати, бо Грін-Банкський телескоп є повністю керованим. Виникає питання: як щось може настільки швидко обертатися навколо своєї осі і не знищитися під дією відцентрової сили? І чому при такій швидкості обертання це тіло не послало сюди цілу серію дванадцятисекундних сигналів? Виходить, воно дуже швидко обертається не тільки навколо своєї осі, а й навколо Бетельгейзе. Настільки швидко, що мало б подолати потужну гравітацію зорі і відправитися у вільний політ. Або ж справа не в швидкості, а в тому, що джерело сигналу постійно змінює вектор випромінювання, наприклад, рухаючись нерівною поверхнею цього тіла. Поки що тут одні запитання. На фоні цього легше припустити, що його справді хтось відправив і просто зупинив передачу на дванадцятій секунді. Навіть якщо це природний, а не штучний сигнал, його джерело буде дуже цікаво встановити. Ось такі мої попередні висновки.
       — Браво, Генрі. Нічого не хочеш додати чи заперечити, Шоне? — запитав професор.
       Шон деякий час мовчки дивився на Генрі, розмірковуючи над відповіддю; врешті промовив:
       — А раптом в обсерваторії взагалі помилилися з оцінкою траєкторії? Думаю, варто почати з цього.
       — Професор сказав, що вони встановили це з високою точністю.
       — Побачимо. Я над цим попрацюю і дам вам конкретну математичну відповідь. Не бачу сенсу займатися просторікуваннями.
       — Добре, — погодився Генрі. — Але, думаю, краще було б почати з пошуків у сигналі техносигнатури. Твій математичний аналіз заощадив би нам купу часу.
       — Та ти просто мариш тим, щоб вступити з ними в контакт, — відповів Шон.
       — Не марю, але як вчений-астрофізик вважаю, що з цього вийшов би цікавий двосторонній експеримент.
       — Цікавий експеримент? — Шон відкинувся на спинку крісла і заклав руки за голову. — Тобі взагалі відомо що відбувалося у всі часи, коли розвинені культури пересікалися з менш розвиненими?
       — Вони підкорювали їх, — відповів Генрі.
       — Саме так. Я вже не кажу про цілий пласт літератури і кінематографу, який недвозначно описує наслідки контакту. Ми говоримо про реальну історію: аборигенів і індіанців винищували під прапором прогресу. А Конкіста, концтабори, голокост… І це все в межах одного розумного виду. Менш розвинені види людство взагалі не бере в розрахунок. Тепер екстраполюй це на інопланетян. Якщо вони можуть послати нам сигнал, який ми можемо спіймати, значить їхня цивілізація переганяє нашу, бо в той час, коли усі ці сигнали запускали (припустимо запускали), ми ще навіть не чули про електрику і гравітацію і вважали блискавку гнівом господнім; або узагалі ганялися за мамонтами.
       — У тому то й річ, що описуючи позаземні форми життя, ми знову і знову описуємо самі себе, у тому чи іншому прояві, — відповів Генрі. — Така вже у нас психологія.
       — Ти просто мрійник. Контакт двох розвинених рас — це, звичайно, цікавий експеримент, але він точно не буде двостороннім, бо лише одна сторона проводитиме експеримент. Інша послужить для нього витратним матеріалом.
       — А якщо ми декодуємо сигнал і знайдемо у ньому мирне послання? — запитав Генрі.
       — Ти ще більший мрійник, ніж я думав. Яким би воно не було, ми захочемо відповісти. І тоді вони знайдуть нас. Що буде далі — зрозуміло.
       — По-твоєму, людству краще вічно залишатися на своєму маленькому острівцеві?
       — Туземці мирно і щасливо жили на своїх маленьких острівцях, доки туди не припливли європейці.
       — Позаземні форми життя можуть бути зовсім несхожими на нас, у всіх можливих сенсах, про що ти й сам сказав, коли намагався видати щось схоже на жарт.
       — Африканські народи були відправлені в рабство, бо мали трохи інший відтінок шкіри, — не відступав Шон.
       — Ти мене не слухаєш. Вони можуть мати не тільки іншу біохімію, а й іншу психологію, філософію, що завгодно. Можливо, у їхньому суспільстві взагалі відсутні поняття капіталізму, власності і експансії.
       — Це аргумент рівня першокурсника. Закони фізики усюди однакові. Лайно залишиться лайном усюди, де можна сісти і накласти. Усе завжди зводиться до одного і того ж — захоплення нових територій, ресурсів і джерел енергії.
       — А як щодо нас? Хіба ми посилаємо повідомлення у космос із наміром когось захопити? Перш за все нас цікавить мирний контакт. Тож, навіть якщо застосувати твою “гівняну” логіку, їх цікавить те саме.
       — Мирний контакт цікавитиме нас лише до певного часу: як я вже сказав — тільки до того моменту, доки на Землі не почнуть вичерпуватися території, ресурси і енергія.
       — Але таким чином вони теж видають нам своє місцезнаходження. Це не дуже вдале стратегічне рішення, тобі не здається?
       — Все, з мене досить. Ця безглузда суперечка із самого початку не мала ніякого сенсу. Вони кажуть, що сигнал прийшов від Бетельгейзе: це якихось 640 світлових років відстані — можна сказати, у нас на порозі. Шанс появи у цьому радіусі іще однієї розумної цивілізації дорівнює нулю. Нулю, Генрі!
       Професор Краус сперся об стіл і, підперши долонею бороду, мовчки спостерігав за їхньою дискусією. Нарешті Генрі схаменувся і обернувся до нього.
       — Вибачте, професоре. А що ви… самі думаєте з цього приводу?
       — Дякую, що поцікавився, Генрі. Мене дуже тішить ваш ентузіазм, хлопці, але деталі обговоримо після занять. Додам лише одне: якщо сигнал справді бере початок у зоряній системі Бетельгейзе, то сподіваюся, що його ніхто не посилав, і що він має природне походження.
       — Бачиш, Генрі, професор на моєму боці.
       — Не зовсім, Шоне, — відповів Краус. — Я не хочу знайти там когось розумного не через те, що боюся вторгнення, а тому, що це надто близько від нас: як ти вже сказав — якихось 640 світлових років відстані.
       — Поясніть, — спантеличився Шон.
       Професор обійшов стіл і сів на своє робоче місце. Поклавши руки на складений ноутбук, він заговорив …
Повернутися до конкурсу: Вийти за межі