Десь високо в Карпатських горах, в затишній кам’яній чаші, розташувалося село. Невелике, але й не маленьке, своїми гостроверхими дахами схоже на поселення казкових гномів. З усіх боків його оточували химерні скелясті виступи, наче скам’яніла сторожа, до низу вела лише малесенька вузька стежка. Проте люди не сумували, і мало, дуже мало хто йшов з села назавжди. Бо в людей було все, що потрібно для життя – і оранжереї, і тепла, навіть гаряча, вода, і пасовища. Все завдяки дракону, що жив у великій, розлогій системи печер просто під ногами горян. Здебільшого дракон спав, зігріваючи внутрішнім полум’ям скелі, але інколи вилітав на полювання, не повертаючись подовгу. Його крила здіймали справжню бурю, тому звіра охрестили Буревієм. А себе Буревійськом. Адже допоки в світі є дракони, будуть і мисливці на них. Заради грошей, пригод чи слави. Раз на рік, а інколи і частіше, знаходилися ті, хто долав непрохідні скелі та намагався вбити легендарного звіра. Чи, принаймні, понишпорити в його печерах. Таких зайд мешканці зустрічали як треба – спершу словами, а потім – олією, луками, арбалетами, мушкетами, з часом – мисливськими рушницями. Для них навіть спеціальний будиночок був – з таким самим гострим дахом. Останній притулок.
Дракон знав про це. І дуже цінував, як не дивно. Раз на рік, як раз на свято зміни року, земля розігрівалась так сильно, що крізь неї проростала нова трава, розкривалися пуп’янки квітів, наповнюючи повітря ароматом. Зліталися метелики. І яка б завірюха не гуляла по горах – в улоговині царило літо. Щоправда, ненадовго, лише на тиждень.
Іноді дракон просипав, і тоді літо приходило трошки пізніше. Або не трошки.
Нарешті живий дракон! А то все “вимерли” та “вимерли”! Нарешті люди їх захищають! Адже це, виявляється, екологічно чистий ресурс гарячої води. Авторе, чому б вам не створити книгу драконячих пригод?)
Дякую) В мене є своя версія щодо драконів – я думаю, вони не вимерли, а заховалися 😉 Іноді треба бути надвеликим, щоб тебе не помітили ) Щодо драконячих пригод – треба подумати.
Вітаю, Авторе!
Добра історія про мирне співіснування представників двох таких різних рас. Але виглядає вона радше на синопсис чогось більшого. Бо ми чуємо переказ, але не бачимо дії.
У Вашому задумі стільки прихованих знахідок, із яких читацька уява вже малює картинки-мініатюрки. Наприклад, прихід лицаря-шукача слави в “Останній притулок”, спроба місцевих його переконати мирно піти геть (фінал може бути різним). Або перша така весна посеред зими. Хоча тут мене бентежить саме природній порядок, якого варто дотримуватися і в фентезі. Рослини не прокидаються до буяння так швидко, їм для того треба більше часу. А потім, коли в час активного росту або в пік цвітіння знову вдарить мороз і випаде сніг, багато рослин просто гинуть. Тому цей задум із весною на тиждень також треба обґрунтувати.
Мені буде цікаво колись почитати про цю долину та її мешканців у форматі хоча б оповідання 🙂
Натхнення та успіхів Вам, Авторе!
Так, Ви абсолютно праві. Я дещо втратила навик писати маленькі твори, але я обіцяю виправитись)
А щодо природи. Одного разу, у Трускавці, я попала в так зване лютиневе вікно, коли посеред лютого раптом стих вітер, пригріло сонечко, з-під снігу раптом з’вились квіти. Добре пам’ятаю, що сходиш з траси, перелазиш через кучугури снігу – і бачиш галявинку, рясно вкриту підсніжниками. Така погода трималась два чи трі дні – потім змінився вітер, пригнав снігову хмару иї знов усе захурделило. Власне, це я і намагалась зобразити)
Ось! Від думки, що це можуть бути підсніжники, Ви відвели мене пахощами квітів у творі. Адже перші квіти не мають яскраво вираженого аромату. Отже, ми знову приходимо до того, що пропрацювати деталі – важливо 🙂
Я рада, що ми порозумілися. І сподіваюся, з цієї задумки виросте щось гарне і цікаве.
Натхнення!
Гарний каламбур про Буревія та Буревійсько!
Дякую!