365

Ввечері йшов сніг. А зранку була злива. Злива прокльонів. Ти плакала та сміялась. Істерика приправлена розпукою. Я сидів та мовчав. Я стояв та мовчав. Я пішов. Теж мовчки.

Сьогодні переддень Нового року. Вчора був переддень нашого кінця. Ми стали чужими. Всередині чужими. Ззовні такі ж, як були. Спершу ти хотіла дітей. А я свободи. Потім навпаки. Я хотів дітей. Ти вже не хотіла нічого. Після третьої невдалої спроби.

Я пропадав на роботі. Ти ночувала в мами. Ми часто мінялися місцями. Ти пропадала на роботі. Я ночував в іншої. Ми втратили те, що нас об’єднує. А чи було воно?

Прийшло смс. Від тебе. Знову звинувачення? Ні, фото. Дві червоні смужки. Знайомі до болю смужки. Мені стало лячно. Не дарма. Ти писала, що не зможеш цього пережити ще раз. Не хочеш. Не будеш. Аборт. В животі стало холодно. Щось вкололо зліва. Я зателефонував тобі. Ти не відповіла. Ще раз. Ти скинула виклик. Ще раз. Абонент недоступний. Я відповів на смс. Зупинись. Зажди. Не поспішай. Я їду.

Надворі люди. Багато людей. Всі поспішають. Морозяні рум’яні обличчя. Усміхнені обличчя. Десятки щасливих облич. І моє. Сіре. Тривожне. Не моє. Подарунки, ялинки, яскраві гірлянди. І сніг. Зранку був дощ. Я витискаю педаль. 90. 120. 150. Я набираю твій номер. Абонент… До біса. 200. Я їду. Чуєш?

На вулицях тихо. По-новорічному затишно. Щасливі обличчя у вікнах. Твоє обличчя у вікні. Зажурене. Похмуре. Ти запалила свічку. Ти не святкуєш. Я мчу по святкових вулицях. Я спішу до тебе. Я лечу на полум’я свічки. Я тут. Чуєш? Бачиш? Ні. Ти усміхаєшся. Він прокинувся. Ти береш його на руки. Підносиш його до вікна. Він усміхається. Він схожий на мене. Я усміхаюся вам у відповідь.

Тепер я знаю. Він нас об’єднує. Та щось розділяє нас. 365 віддаляє нас один від одного. 365 днів від тоді, коли ввечері йшов сніг.