Титанопанк у жовтому серпанку

1

Посадкова станція там, унизу, на поверхні Титану, верещала, як божевільна. Вереск був тонкий, протяжний і відчайдушний – як репетування переляканого маленького кошенятка, якому випадково наступили на хвостик. Звичайно, ніякого кошенятка на супутнику Сатурна не було. Просто хтось із конструкторів станції виявився людиною зі специфічним почуттям гумору.

Станція грала роль маяка під час посадки «Сигізмунда». Її радіопередавач видавав в ефір безперервний ланцюг сигналів, на який зараз орієнтувався наш автопілот. Крім того, в звуковому діапазоні транслювалося ще ось це панічне «нявкання», яке означало, що корабель йде строго по розрахунковій траєкторії.

– Шістсот кілометрів над поверхнею, – сказав я, миттєво звірившись зі шкалою вимірювача висоти на пульті перед моїм пілотським кріслом. – Екіпаж, входимо в атмосферу Титану.

Прямого зв’язку із Землею не було. Який у ньому сенс, якщо радіосигнал лише в один кінець йде майже півтори години? Наші перемовини при посадці вловлювали антени безпілотного орбітального корабля, записували, а вже потім передавали на Землю.

Першу висадку на Титан запланували у приполярній північній області. Майже на узбережжі Моря Лігеї – величезного басейну рідини. Втім, ця рідина була зовсім не водою, а густою сумішшю етану, пропану та метану в рідкому стані. Температура на поверхні близько ста вісімдесяти градусів за Цельсієм.  Атмосфера найбільшого супутника Сатурна більше, ніж на дев’яносто вісім відсотків, складається з азоту, а решта – суміш з аргону та метану.

Мар-Мар – наш капітан і планетолог Мар’яна Мар’янець, – та її команда в особі Йоцусине Мінамото й Деніела Фаразітинські проводили разом вже далеко не першу експедицію. Мар-Мар, Ден та Йоцу в одному екіпажі літали на Венеру, Меркурій, Марс – простіше, мабуть, перерахувати ті небесні тіла, куди ця трійця ще не заглядала. Я, Сільвестр Барвінок, уперше летів із ними як пілот, а за сумісництвом лікар та екзобіолог. Екіпаж називав мене спрощеним ім’ям – Вест. Я не був проти, мені навіть подобалось.

Іноді мене дивувало таке міцне – вже роки разом! – об’єднання таких різних людей в одному космічному екіпажі. Мар’яна – рішуча, вольова, невтомна, але водночас добра, ласкава, мрійлива. Чорні брови, карі очі, шикарне густе волосся, яке, правда, в космосі завжди зібрано в «хвостик» на потилиці. Як на мій погляд, типова українська жіночка.

Деніел Фаразітинські – невичерпний веселун, жартівник, душа будь-якої компанії. Жива бібліотека анекдотів і кумедних історій. І водночас доктор наук, автор безлічі монографій та, як хобі, ще й науково-популярних книг для дітей.

Мовчазний і незворушний Йоцусине Мінамото, Йоцу, – відомий усій планеті вчений, лауреат Нобелівської премії. Йому вже далеко за сімдесят, але він активний як двадцятирічний аспірант. Навіть у сфері любовних інтрижок з дуже симпатичними жінками, що представляють різні народи Землі. А з іншого боку –  нащадок древнього роду самураїв. Живе втілення знань, стриманості та самовладання.

Втім, те, що цю трійку об’єднувало, було очевидним, – наука, планетологія, любов до своєї справи. У польоті вони – єдина спільнота, що розуміє один одного з півслова. Невеличка космічна сім’я.

Сім’я і новобранець Вест.

Внизу вже добре були помітні місцеві пагорби та рівнини. Звідси, з висоти, все на поверхні планети здавалося одного жовто-коричневого кольору. Тільки на горизонті виднілася темно-фіолетова пляма. Узбережжя Моря Лігеї, мета нашої першої висадки.

На висоті близько п’яти кілометрів наш корабель пройшов над «котячою» станцією-маяком. Ми повинні були сісти приблизно за п’ятнадцять кілометрів від неї на захід – всього метрів за п’ятсот від метанового розливу Моря Лігеї.

Над «нульовою позначкою» – місцем посадки – «Сигізмунд» завис приблизно хвилин за п’ять.

– Висота сто метрів, – голос Мар-Мар дзвенів наче натягнута струна.

Ці останні сто метрів ми повзли майже хвилину. Натомість до ґрунту підійшли практично на нульовій швидкості. І коли чотири металеві лапи «Сигізмунда» встромилися пазурами в тіло Титана, всередині корабля ми відчули лише легкий поштовх.

Посадкова станція-маяк перестала верещати. Я полегшено зітхнув. У вухах дзвеніла тиша.

– Екіпаж, вітаю, – Мар-Мар розслаблено відкинулася на спинку крісла. – Ми прибули на планету Титан.

2

Години дві пішло на перевірку бортових систем «Сигізмунда». Паралельно з Землі до нас дійшли привітання президентів України та Сполучених Штатів, а ще прем’єр-міністра Японії. Плюс, звичайно ж, радісні вигуки з Центру управління польотом.

Згодом почали готуватися до першого виходу на Титан. Пункт перший підготовки – обід. І це правильно: голодному космонавту нема чого робити на іншій планеті. Потім ще кілька годин давалось на відпочинок. Після посадки екіпаж втомився. Перевірка скафандрів й спорядження. І нарешті ми були готові. Надягли скафандри і на ліфті вирушили в кормову частину «Сигізмунда», в шлюз.

У шлюзі півгодини пішло на зміну повітря Землі на титанівську атмосферу і коригування тиску – у тутешніх краях він у півтора рази вищий за земний.

Йоцу вручну відкрутив замикаючий штурвал на вхідному люку. Це традиція – при першій висадці відчиняти двері у новий світ вручну. Як є традицією і фраза, яку космонавт має сказати з першим кроком на незнайомій планеті: «Ми прийшли з миром й від усього людства».

Саме цю фразу професор Мінамото і сказав, спустившись алюмінієвою драбинкою на поверхню Титану. Наступними спустилися Мар’яна й Деніел. Я вийшов четвертим – у цьому плані я скромний і невибагливий.

Освітленість на Титані за час наших перевірок й підготовок не змінилася. Доба тут триває майже шістнадцять днів, як і один оберт супутника навколо Сатурна, – Титан повернутий до Сатурна завжди однією стороною, як і Місяць до Землі.

Ще до нашого виходу з «Сигізмунда» включилися два зовнішні бортові прожектори. Вони підсвічували пляму на ґрунті біля корми корабля, доки ми виходили. Телекамери знімали все та негайно ретранслювали через супутник у космосі на Землю.

Ґрунт під ногами був м’який, жовтувато-коричневий. Дуже схожий на звичайний місячний реголіт. Або на мокрий земний пісок. Підошви черевиків скафандра потопали у ґрунті приблизно на сантиметр.

Ходити було легко. І не тільки тому, що ґрунт був м’який, а ще й тому, що тут сила тяжіння становила одну сьому від земної. Тому ходили ми тут за «місячною методикою»: або перевальцем, або підстрибом.

Відійшли від корабля приблизно на сто метрів у бік узбережжя Моря Лігеї. Тут нам рекомендували розмістити державні прапори всіх держав, які представляли у цьому польоті члени екіпажу. Йоцусине Мінамото поставив прапор Японії, Деніел Фаразітинські – прапор Сполучених Штатів, Мар’яна Мар’янець – жовто-блакитне полотнище України. Я вважався космополітом, і тому встромив у місцевий ґрунт металевий держак із прапором Землі. Все це дійство знімалося переносними телекамерами й негайно вирушало на Землю – людство повинно знати, що воно підкорило чергову планету.

Прапори виготовили із потовщеної фольги, тому вони не провисали, а розгорнулися, як на сильному вітрі. Хоча вітер був дуже слабкий, сантиметрів тридцять за секунду, не більше. Дув з боку моря, і полотнища всіх прапорів миттєво розвернулися у бік «Сигізмунда».

– Прогуляємось до берега, – запропонувала Мар-Мар. – Заодно візьмемо оперативні проби.

3

Над морем висіла щільна пелена туману гірчичного кольору. Це не водяний туман, тому оцінити видимість було досить складно. Може, метрів сто чи сто п’ятдесят, не більше. А потім щільний шар жовтої вати. І цілковита тиша. Немов тією самою ватою надійно закупорили вушні раковини.

– Похмуре видовище, – констатував Фаразітинські. – Це явно не пляж у Каліфорнії чи на Майамі. І не пропонуйте: купатися я сьогодні не буду!

Голос із Землі, який коментував для телеглядачів нашу висадку, раптово обірвався на половині слова.

– Зв’язок зник, – сказав я. – Мабуть, якийсь збій.

Мар-Мар викликала корабельний комп’ютер «Сигізмунда». Ефір мовчав.

– Щось з антеною на кораблі, – припустив Йоцу.

– І з двома запасними також? – Збій радіозв’язку одночасно по всіх каналах мені дуже не сподобався. Таке одночасне відключення всіх трьох антен могло означати лише велику аварію на борту.

– Отже, повертаємось, – вирішила Мар-Мар. – Вест, перевіриш все наше антенне господарство. А ми тим часом проаналізуємо оперативні дані. Основну наукову програму розпочнемо завтра зранку.

У космічних експедиціях ми жили за нашим земним часом. Так було зручніше.

Рушили назад до корабля. Попереду Мар’яна, за нею Ден і Йоцу. Я замикав ходу.

Коли відійшли метрів сто від краю рідини, до моїх вух долинув дивний звук. Звук йшов від зовнішніх мікрофонів. На межі чутності щось натужно сопіло і протяжно хлюпало. Хлюп-хлюп-фух, хлюп-хлюп-фух. Звук був звідкись з-за спини.

Різко обернувся. Ліворуч і праворуч від того місця, де ми щойно стояли, в жовтому тумані вгадувалися дві величезні темні плями. Щось велике рухалося до берега. Таке велике, що відразу ж викликало в мене побоювання.

– Екіпаж, увага! – Я не зволікав жодної секунди. – Імовірна небезпека ззаду!

Я не озирався, але знав, що колеги розвернулися і теж побачили темні згустки в жовтій ваті над поверхнею рідини Лігеї. Згустки, що пихкали, хлюпали, і з кожною миттю ставали все щільнішими. Щось явно поспішало до берега, прямо до того місця на узбережжі, де ми щойно були. Високе й широке. Величезне.

Ми завмерли на місці. Наукова цікавість перемогла страх.

З кожною секундою звук ставав все гучнішим і гучнішим, а темні плями все щільнішими й виразнішими. І, нарешті, щось розкидало убік залишки жовтої вати над поверхнею моря, і стало по-справжньому видимим.

– Нічого собі! – осиплим від подиву голосом промовив Фаразітинські.

Я міг передбачити появу з пелени жовтого туману якихось місцевих бронтозаврів, гігантських слонів з вухами-вітрилами, морського змія, зрештою.

Але з просторів Моря Лігеї на узбережжя насувалося зовсім інше.

Металево поблискував носовою частиною величезний корабель – неймовірного розміру крейсер із трьома довгими трубами над корабельними надбудовами. Труби вивергали у простір клуби густого синьо-фіолетового диму. З боків корпусу корабля на товстих осях одне за одним виступали два колеса, діаметром метрів двадцять, вдягнені в чорні, схожі на надутих ребристих хробаків, шини. Логічно було припустити, що ще два такі ж колеса є і з іншого боку цього «титанського крейсера». Колеса шалено оберталися, забезпечуючи рух обох посудин. На носі бовваніли відносно невисокі вежі, з яких в нашому напрямку витягувалися три товсті труби з темними отворами на торцях.

Хлюп-хлюп-фух, хлюп-хлюп-фух.

– Це кораблі, – безпристрасно сказав Мінамото. – Бойові кораблі. Дуже схожі на старі земні посудини.

— Тільки з гребними колесами, — пирхнув Фаразітинські. – Які, здається, можуть використовуватися не лише для веслування…

Ден мав рацію. Ці два металеві монстри, не зменшуючи швидкості, викотили на мілководдя, а потім метрів на десять виїхали аж на берег. І лише тоді різко зупинилися. Фух-фух-фух.

На борту лівого металевого чудовиська від носа до корми йшов напис «Її Імператорська Величність Катерина Друга» – у варіанті до мовної реформи 1918 року. Борт правого прикрашала назва «Військовий нарком товариш Троцький» – вже у післяреформеному написанні.

4

– Спробуємо обережно відійти до нашого корабля, – сказала Мар-Мар. Сказала зовсім спокійним голосом. Немов вона щодня бачила гігантські бойові крейсери, що з’являються з жовтого туману над морем на Титані. – Повертаємось і не поспішаючи йдемо до «Сигізмунду».

Ми повільно обернулися і рушили до корабля. Але тільки-но ми зробили кілька кроків, у просторі загуркотіло. Щось грізно просвистіло над нашими головами, і пройшлося двома зустрічними ланцюжками ґрунтових фонтанчиків метрів за п’ятнадцять попереду від нас.

– Еге, по нас стріляють, – злякано пролепетав Фаразітинські. – Ці хлопці очевидно хочуть, щоб ми залишалися на місці.

– Добре, ми залишаємось, – погодилася Мар’яна. – Не загострюватимемо ситуацію.

Ми завмерли на місці і знову повернулися обличчями до моря. Шість гарматних дул, як і раніше, вирячилися на нас. Стріляли, звичайно, не вони, а щось явно менше. Якісь приховані кулемети.

– Шкода, що ми не озброєні, – сказав Ден. – Ніхто просто не здогадався взяти зброю в наукову експедицію на Титан.

– Тому стоїмо і чекаємо на розвиток подій, – вирішила Мар-Мар. – До нас, напевно, мають з’явитися співрозмовники.

Ми замовкли. Над узбережжям знову повисла цілковита тиша.

Але не надовго. Не минуло й п’яти хвилин, як пролунали нові звуки. Буль-люп-п, буль-люп-п-п.

Звуки долинали теж із моря, звідкись із глибини вати між застиглими кораблями на гігантських колесах. Я вдивився в туман. Щось значно менших розмірів, ніж крейсери, що виїхали на берег, швидко наближалося до берега. І незабаром висунуло носа з жовтизни.

– Підводний човен, – Ден нервово хихикнув. – Тільки з вихлопною трубою і на колесах!

Те, що виїхало на берег і зупинилося кроків за двадцять перед нами, справді віддалено нагадувало підводний човен. Витягнутий корпус, над металевим тілом округла вежа. І вісім коліс на роздутих шинах, але менших, ніж шини гігантських крейсерів. Над вежею піднімалася довга труба з розтрубом на кінці, як у перших земних паровозів.

Щойно ця посудина завмерла, збоку на вежі з металевим скреготом відчинилися округлі дверцята. З них до самої поверхні полетів трап – мотузкові сходи розвернулися просто на льоту. І відразу ж по черзі по ним почали спускатися один за одним п’ятеро. Виглядали вони людиноподібно – голова, тулуб, дві руки і дві ноги.

Коли всі були вже внизу, той, який зліз третім, першим ступив до нас, решта четверо, попарно ставши ліворуч і праворуч від ватажка, рушили слідом, відстаючи від нього лише на крок.

Приблизно за три метри від нас гурт зупинився, і ми змогли добре розглядіти несподіваних візитерів.

5

Так, вони були людьми. Очі, ніс, вуха мали такі самі форми і розміри, як і в земних людей. Ось тільки шкіра у них була яскраво-синя, а навколо очей залягли густі фіолетові тіні. Це були люди, які жили в місцевій атмосфері, яка не мала й натяку на кисень, і майже повністю складалася з азоту.

Передній був одягнутий у начищені до блиску чоботи і мундир салатно-зеленого кольору. На плечах кітеля – великі офіцерські погони. Ремінь, портупея, кобура на боці. Кашкет з високою тулією на голові. І кокарда на ньому – двоголовий орел тримав у лапах п’ятикутну червону зірку. Офіцер мав трохи витягнуте обличчя, чорні очі, акуратно підстрижені вусики над верхньою губою сизого кольору.

Четверо задніх були одягнені однаково. М’яті кашкети, пісочного кольору гімнастерки, підперезані ременями, штани галіфе та чоботи. А в руках… В руках гвинтівки Мосіна зразка 1891 року. З примкненими до них довгими багнетами.

– Доброго дня, панове, – офіцер говорив російською мовою. При підвищеному тиску його голос звучав трохи пискляво.

– Що він говорить? – сполошився Ден. – Я не розумію!

– Я вам перекладатиму, – заспокоїв його я. – Він привітався.

– Доброго дня, – сказала у відповідь на привітання візитера Мар-Мар. – Я – командир космічного корабля «Сигізмунд» із планети Земля.

– Поручик Малов’яземський-Дев’ятий, – офіцер клацнув підборами. На схожому на піщаний ґрунті і при низькій гравітації це вийшло трохи незграбно.

«Що означає це «Дев’ятий?» – подумав я. – Прізвище чи номер?»

– Маю честь запросити вас, – продовжував поручик, – до резиденції Верховного Комісару – Правителя Титанороської Республіки адмірала Кіндратія Мефодійовича Пупіка.

– Ми не відмовляємося від вашого запрошення, але наразі нам треба повернутися на корабель, – Мар-Мар чарівно посміхнулася. – Щоб поповнити запаси повітря у наших скафандрах.

– …І зв’язатися з Землею, – поручик посміхнувся фіолетовими губами. – Не переймайтесь, мадемуазель. Зв’язок літального апарату із Землею надійно заблоковано. Що стосується запасів повітря у ваших костюмах, то в резиденції приготовлене приміщення з газовою сумішшю, звичного для вас складу. Прошу негайно піти за нами.

– Це вже більше схоже не на запрошення в гості, а на полон, – з сарказмом зауважила Мар’яна.

– Можете думати, що завгодно, мадемуазель, – Малов’яземський-Дев’ятий знизав плечима. – Мені наказано доставити вас й ваших супроводжуючих на бесіду до Верховного за будь-яку ціну.

– Добре, – кивнула Мар-Мар. – Куди нам іти? На цей ваш підводний човен?

– Вам буде подано спеціальний швидкісний екіпаж, – з цими словами поручик розстебнув кобуру і витягнув зброю – щось, що нагадувало наган з потовщеним стволом. Піднявши свою зброю стволом у небо, офіцер натиснув спускову скобу. Яскрава сигнальна ракета із шипінням пішла у височину.

Через кілька секунд з висоти почулося однотонне гудіння. У густому тумані над Морем Лігеї виникла четверта темна пляма. Минуло ще близько хвилини і перед нами з жовтизни виринуло схоже на гігантський огірок сріблясте тіло з довгою гондолою в нижній частині. Ліворуч і праворуч гондола мала крила, на обох кінцях яких було по два пропелерні мотори. Мабуть, вони теж рухалися паровими двигунами, оскільки мали з боків вихлопні труби, з яких щільними лисячими хвостами валив дим. На сріблястому борту літального апарату було намальовано дві блискавки – чорну і червону.

Небесний «огірок» швидко знизився поряд із нами. У гондолі відчинилися двері, на ґрунт випав широкий ступінчастий трап із червоною доріжкою.

– Прошу пройти на особистий дирижеплан «Громовержець» Верховного Комісар – Правителя адмірала Пупіка, – Малов’яземський махнув рукою у бік апарату, що опустився на ґрунт.

– Доведеться йти, хлопці, – сказала Мар’яна і першою зробила крок до відчиненого люка в гондолі «Громовержця».

6

Летіли ми недовго, близько години. Політ проходив на висоті близько п’яти кілометрів і за швидкості приблизно двісті кілометрів на годину.

У гондолі був просторий салон із м’якими кріслами. Ми вчотирьох сіли біля правого борту, поручик Малов’яземський з солдатами – біля лівого.

Коли злетіли, Мар-Мар повернулася до Малов’яземського-Дев’ятого:

– Я хотіла б поставити вам кілька запитань, пане поручику.

– Вибачте, мадемуазель, я не уповноважений моїм командуванням відповідати на ваші запитання, – відрізав Малов’яземський. – До речі, можете відчинити забрала на ваших шлемах. У салоні вже встановилися тиск й атмосфера потрібного для вашого вільного дихання хімічного складу.

Далі летіли мовчки. Уздовж крісел тягнувся ланцюжок овальних ілюмінаторів, і я почав розглядати навколишній простір. Тільки дивитися не було на що – і знизу, і зверху навколо нас клубочився непроникний жовтий туман.

Я зорієнтувався у просторі. Усупереч моїм припущенням ми летіли не над Морем Лігеї, а вздовж його узбережжя, кудись на захід.

Коли дирижеплан почав знижуватися, і шар жовтих хмар став танути, внизу виявилося багато цікавого.

Ми знижувалися над чимось, що було схоже на щільно забудоване місто. Опускалися по спіралі, і я побачив унизу щільні висотні забудови: будинки, висотою не менше десяти поверхів, ґратчасті вежі, біля яких висіли в повітрі дирижеплани, зменшені копії нашого, димлячи труби якихось підприємств. Над ними у просторі снували сотні літаків-біпланів, мабуть, теж на парових рушіях, оскільки з вихлопних труб біля основи їхніх крил валили щільні хвости диму. Ще вище був шар простору для пересування великих дирижепланів – пасажирських і вантажних, і їх там неквапливо пересувалося багато десятків.

На ґрунтовій поверхні були збудовані різноповерхові будинки. Блимали кольорові вогні – швидше за все реклама. Місто перетинала пряма як лінійка залізниця, нею повз справжнісінький паровоз, за яким хвостом тяглося два десятки навантажених платформ і вагонів. Між будинками, вулицями та проспектами, мчали сотні колісних екіпажів, які теж диміли паровими моторами.

Ніс нашого дирижеплану націлився на центр міста, і я відразу побачив куди саме. Над центральною частиною цього поселення височів округлий пагорб, на вершині якого було збудовано справжнісінький палац – фортецю з кам’яними вежами, ровом навколо стін з яскраво-червоної цегли, та адміністративними будинками з високими шпилями. Над найвищим будинком майорів чотириколірний прапор: половину полотнища, біля держака, займали три однакового розміру смуги – чорна, жовта й біла, а друга частина прапора була повністю червоною.

Опустилися ми на великий посадковий майданчик біля найвищої будівлі. Поручик Малов’яземський-Дев’ятий зійшов трапом першим, слідом вийшов наш екіпаж, а замикала процесію четвірка солдатів з гвинтівками.

До Малов’яземського негайно підскочив якийсь унтер-офіцерський чин, кругленький, пузатенький, у випрасуваному кітелі. Козирнув і скоромовкою випалив:

– Ваш бродь, наказано вести прямо до приймального залу Його Світлості!

Наша процесія у тому ж складі увійшла у високі двері палацу і рушила коридорами та анфіладами резиденції. В одному з прохідних залів четвірку солдатів із гвинтівками замінила охорона з палацу – четверо лисих й накачаних хлопців із наганами в руках. Я подумки відразу ж назвав їх «фантомасами» – як у старому і дуже кумедному французькому фільмі.

Нарешті ми опинилися біля входу до приймальної зали Його Світлості. Двоє лакеїв, одягнених у гусарські мундири, відчинили двері, і ми увійшли до кабінету Верховного Комісар – Правителя Титанороської Республіки адмірала Кіндратія Мефодійовича Пупіка.

7

Це була величезна зала з колонами, з великими й високими вікнами. Підлогу викладено натертим до дзеркального блиску паркетом. На дальній стіні я помітив дві двері звичайного розміру, а між ними було поставлено довгий і масивний письмовий стіл. У широкому і м’якому кріслі за столом сиділа людина. Перед столом стояло ще чотири крісла менших розмірів.

За нашого наближення господар кабінету підвівся з крісла. Він був високий, з помітним випираючим животом. Одягнений у синій мундир із позолоченими еполетами та аксельбантами, із посипаними діамантами орденами зірчастої форми на грудях. Обличчя широке, обрюзглі щоки обрамляли довгі кучеряві бакенбарди. Волосся сиве, густе, без натяків на залисини. Кущаві брови, чорні, глибоко посаджені очі. І, звичайно ж, синя шкіра обличчя та рук.

– Адмірал Пупік, правитель Республіки, – говорив хазяїн кабінету басом з легкою хрипотою. – З ким маю честь?

– Капітан космічного корабля «Сигізмунд» Мар’яна Мар’янець, – представилася Мар-Мар, а потім по черзі представила і всіх нас.

– Сідайте, панове, – Пупік кивнув на крісла біля письмового столу.

Ми розсілися. Я опинився в крайньому правому кріслі поруч із Мар’яною. Краєм ока побачив, що четвірка бодігардів стала за нашими кріслами, стволи їхніх пістолетів були націлені в потилиці членів нашого екіпажу.

Пупік теж розвалився у своєму кріслі, схожому на царський трон:

– Отже, з якою метою ви прибули на Титан, панове?

– Ми – наукова експедиція, – відповіла Мар-Мар. – Досліджуємо ґрунт, атмосферу, клімат планети…

– Знаємо ми ці наукові експедиції, – пирхнув правитель планети. – За науковими експедиціями зазвичай приходять солдати!

– Часи колоніалізму давно минули, – Мар’яна похитала головою. – Земна спільнота сповідує тепер зовсім інші принципи.

– Інші принципи? – Пупік скептично зігнув брову. – Це які? Нумо, розкажіть мені про нинішній політичний і державний устрій на Землі… Може, й справді людство змінилося? До речі, а чим закінчилася вся ця повоєнна заваруха в Росії між більшовиками й білим рухом? Хто зрештою здобув перемогу?

І Мар-Мар почала розповідати. Детально, але без надмірної деталізації. Після розповіді про підсумки Громадянської війни 1918-1922 років володар Титану трохи зажурився, але ненадовго – його дуже зацікавила Друга світова, сталінська політика, пізній СРСР.

Розповідь Мар’яни зайняла близько години. Закінчила свою просвітницьку промову наш капітан детальним описом нинішньої системи управління Землі: Світовий парламент одночасно зі збереженням національних урядів, Керуючий кабінет, який діє тільки у загальносвітових кризових ситуаціях, Президент Землі як гарант Конституції нашої планети.

– Анархія, анархія, анархія, – правитель похитав головою. – Відмова від традиційних цінностей: віри, царя, Вітчизни…

Якийсь час він мовчки буравив нас глибоко посадженими чорними очима, потім сказав:

– Ось що, панове… Мені потрібно, щоб ви взяли у зворотний шлях на Землю трьох-чотирьох моїх… е… співробітників.

– Ви теж хочете влаштувати наукову експедицію на нашу планету? – запитала Мар-Мар.

– Так, експедицію… Наукову… – Володар Титану пирхнув. – Тільки мої люди полетять із вами негласно. Інкогніто. Так, щоб ваше земне керівництво про це не знало.

Мар’яна мовчала. І їй, і всім нам стало зрозумілим, що Пупік збирається відправити на Землю своїх підлеглих аж ніяк не з науковими цілями.

– А якщо ми відмовимося? – Мар-Мар усміхнулася. – Категорично!

– У вас буде час подумати, мадемуазель, у тому приміщенні, куди вас зараз супроводять, – правитель Титану у відповідь теж розтягнув сизі губи в посмішці. – Думаю, що трьох діб буде цілком достатньо. А потім за кожну зайву добу зволікання ви платитимете життями своїх колег. Першим буде страчено вашого вузькоокого професора. Я воював на Далекому Сході, і отримаю неабияке задоволення, коли цього япошку піднімуть за горло на шибениці на центральній площі Свято-Петрограду. Потім настане черга громадянина Північно-Американських Сполучених штатів. Після того, як на мотузці закачається ваш другий пілот, страта чекає і на вас, мадемуазель. Поважаючи капітанський чин, ми публічно гільйотинуємо вас.

– І чого ви досягнете, вбивши наш екіпаж? – Мар’яна залишалася цілком спокійною. – Ні ви, ні ваші люди не вміють керувати «Сигізмундом». Отже, Землі вам не бачити, як власних вух без дзеркала.

– На борту вашого корабля, напевно, є якісь інструкції щодо управління ним в польоті. А я маю цілу наукову академію з усіляких там професорів. Мої вчені рано чи пізно розберуться із керуванням вашою ракетою. Для моєї мети рік чи два не мають істотного значення.

Він різко підвівся з крісла й віддав розпорядження охоронцям:

– Відведіть їх до спецприміщення!

8

Спецприміщення являло собою кімнату площею приблизно чотири на п’ять метрів, без вікон, із броньованими дверима. Уздовж стін стояли чотири м’які диванчики. За викладеною з цегли Г-подібною загородкою виявилися металеві унітаз й рукомийник.

– Життєрадісно, – промовив Фаразітинські, оглянувши кімнату. – Дуже нагадує тюремну камеру.

– Ситуація тупикова, – Мар’яна зітхнула.

– Але ми маємо ще три дні, – сказав я. – Ви тут думатимете, а я… Схожу на розвідку. Подивлюся, що і як. Спробуємо вибратися з цієї ситуації самотужки.

– Не думаю, що нам дадуть спокій на всі три дні, – Фаразітинські похитав головою. – Прийдуть перевіряти, а тебе нема.

– Залишу тут скафандр із «привидом» усередині, – я посміхнувся. – Він імітуватиме всі дії людини. Навіть говорити зможе. Щоправда, буде дурень дурнем, тому що багато мізків я йому не виокремлю.

– Починай, Вест, – кивнула Мар’яна. – Успіхів!

– Як вибиратимешся? – запитав Фаразітинські. – Проникнеш через замкову щілину? Чи, може, скористаєшся зливом в унітазі?

– Навіщо? – я посміхнувся у відповідь. – Ось просто шикарні ворота!

Я поглядом вказав на мініатюрні вентиляційні грати під стелею.

– А протиснешся? – засумнівався Ден.

– Дивись!

Я миттєво створив «привида» всередині скафандра – тоненького, буквально в один наношар, – а всією рештою маси виплеснувся через забрало гермошолома назовні у вигляді сріблястої хмари. Ще пара-трійка секунд пішла на те, щоб втягнутися всередину вентиляційної труби за ґратами. Позаду пролунав захоплений зойк Дена.

Труба мала діаметр близько десяти сантиметрів, і після п’яти поворотів закінчилася герметичною пробкою. Зрозуміло чому: у спецприміщенні була атмосфера із суміші кисню та азоту, а зовні – вже суцільний азот.

Я склав свою передню частину в маленьке тоненьке свердло і вгризся в матеріал пробки. Це виявилася звичайна гума з двома сталевими прошарками невеликої товщини. Я протиснувся крізь просвердлений отвір, а потім закупорив його знову тією ж стружкою, що утворилася під час свердління. Під жодним мікроскопом отвір тепер неможливо було виявити.

Далі перешкод уже не було, і за кілька хвилин я вилетів у небесний простір над палацом.

9

Мою вилазку варто було розпочати із загальної розвідки.

Найкраще в цих умовах підходила піша розвідувальна місія вулицями міста. Як його називав Пупік? Свято-Петроград.

Я зорієнтувався, пригадав вид міста з висоти під час польоту на дирижеплані, і вирішив рушити у напрямку Моря Легеї. Мені треба було продумати спосіб втечі для хлопців, після того, як я якось витягну їх з тюремної камери: або летіти до «Сигізмунда» по повітрю на якомусь захопленому літальному апараті, або знайдуться якісь інші варіанти.

…Я, Сільвестр Барвінок, – не людина.

Півтора роки тому мене й трьох моїх братів – нам дали імена Ай, Бі, Сі та Ді – створили у науковій лабораторії у Житомирі під керівництвом академіка Барвіна. Звідси, до речі, і наше спільне жартівливе «прізвище» – Барвінки, індивідуально – Барвінок. Ну, і замість односкладових імен виникли, відповідно, Айзек, Біллі, Димитр і моє особисте – Сільвестр.

Мене створили із мільйонів нанороботів. Кожен наноробот за розміром менший за людську клітину. Всі разом вони і є я. При цьому кожен окремо наноробот – теж я. Тому, що містить весь мій індивідуальний набір пам’яті. І тому мене практично не можна знищити. Навіть якщо в результаті якогось катаклізму від мене залишиться одна дрібнесенька частиночка, вона досить скоро відродить все моє тіло повністю.

Мої брати зайнялися роботою на Землі, а я вирішив спеціалізуватися в галузі практичної космонавтики. І отримав призначення в екіпаж Мар-Мар – у них вийшов на пенсію по здоров’ю колишній другий пілот. Команда прийняла мене добре. Як свого хлопця. Як людину. Та я, мабуть, і був людиною у певному сенсі. Тільки зробленою з іншого «тіста» й зі штучним інтелектом.

…Я опустився на міську вулицю за стінами палацу і миттєво склався на точну копію поручика Малов’яземського. Навіть застарілий шрам на його лівій скроні відтворив.

Пішки рушив до набережної. Неквапливо йшов вулицями міста, розглядаючи все, що мені траплялося по дорозі.

Незабаром у мене склалося враження, що міська архітектура, транспорт, синьошкірі жителі є практично калькою земного міста першого-другого десятиліття двадцятого століття, але з наявністю всепроникної технології парових рушіїв. Дирижеплани та біплани з газовими моторами. Відкриті автомобілі на вулицях дуже нагадували перші «Форди», але були всі на паровому ходу. Трамвайні вагончики – копія старих земних, але їх рейками тягли не коні, а пихкаючи паровозики. Все місто пронизували труби діаметром близько п’ятнадцяти сантиметрів, усередині яких весь час з шерехом щось проносилося – і я здогадався, що це був якийсь різновид пневмопошти. Можливо, в цьому світі десь і були якісь електроприлади, але мені вони не потрапили на очі. Навіть миготлива реклама на фасадах будинків була заснована на використанні стиснутих розцвічених газів.

Населення – суцільно синьошкіре. Жінки-аеліти в сукнях і спідницях трохи вище щиколотки і гостроносих черевиках, в крислатих капелюхах з вуалями і чомусь із парасольками в руках. Джентльмени з контор і банкіри у фраках. Бородаті купчики в розкритих на пузах куцих піджачках, у круглих кашкетах. Городові на перехрестях вулиць – все як на підбір осанисті, широкоплечі, у білих мундирах, з шаблями на поясах.

Вивіски теж були у тому ж давньому стилі. «Парова станція. Концесіонери Я.Р.Остроухов та В.С.Сухомлянов». «Кінематограф «Ілюзіон». «Заклад мадам Пороутінової «Мої ціпоньки». «Титанороський комерційний банк». «Центральний комітет Титанороської с.-д. партії (більшовиків)». «Парова макаронна фабрика І.П.Санпіпера». «Фотографічна студія Ісаака Зільберштейна». «Громадська бібліотека імені Святої княгині Ольги».

О, це саме те, що мені потрібно! Як збирається дев’яносто відсотків розвідувальної інформації? З відкритих джерел. І поручик Малов’яземський завітав до читальної зали бібліотеки.

Господаркою у читальні виявилася досить ще молоденька на вид місцева аеліта, яка відверто грала очима і густо ліловіла, що певно означало почервоніння для земної дівчини звичайних кольорів. Дівуля, ліловіючи щоками, зорієнтувала веселого поручика у інформаційному полі.

Мене цікавили місцеві видання. У Свято-Петрогаді виходили дві газети: патріотична «За віру і Вітчизну!» і ліва «Пролетарій Титанівщини». Взявши підшивки, я досить швидко виявив серед моря інформаційних повідомлень короткі зведення про корабель якихось «перетанців». Ще більше заглиблення в інформаційні хащі принесло додаткову інформацію: перетанці – це якісь інопланетяни, і їх корабель заблоковано десь на заході від центральних воріт міста.

Призначивши лиловощокій аеліті побачення завтра ввечері біля резиденції правителя Титану, я виринув з інформаційного моря у бібліотеці на вулиці Свято-Петрограда.

10

…Огляд прибережної зони не приніс нічого нового до моєї скарбнички ідей для організації втечі. Так, якісь плавзасоби там були – парові дрібні кораблики, катери і навіть індивідуальні човни. Але вздовж берега тягнувся триметровий паркан. Всі входи в портову зону охороняли вишколені солдати та офіцери – щоб увійти були потрібні перепустки у вигляді металевих жетонів. Я б подолав ці кордони не напружуючись, а ось решта членів екіпажу «Сигізмунда», люди, – на жаль, ні. Їх видали б і скафандри, і світла шкіра обличчя за склом гермошоломів.

Тепер треба було вийти за межі міста і відшукати корабель загадкових перетанців – можливо, вони якось зможуть допомогти звільнити з полону моїх друзів. Я миттєво розсипався на елементи і склався в щось схоже на дуже довгу тонку змію брудно-сірого кольору. Нечутно ковзнув уздовж міського муру і незабаром знайшов вузьку щілину в кам’яній кладці. Просочився назовні і поповз між каменів і дрібних валунів геть від міста.

У західному напрямі на горизонті були помітні якісь пагорби. До них стрічкою бігла асфальтована дорога, і можливо саме там було заблоковано корабель інопланетян.

Я знову став поручиком Малов’яземським і поспішив до пагорбів. Піднімався по схилу звичайним кроком, а на саму вершину заповз повзком: якщо корабель перетанців і справді блокований синьошкірими, то зовсім нема чого мені передчасно світитися.

11

Зореліт перетанців з усіх боків оточували три кордони колючого дроту. Уздовж дроту розгулювали вартові з гвинтівками – по шість коло кожного кордону.

Корабель інопланетян виявився гантелеподібним за своєю формою. Дві кулі з діаметрами близько півкілометра кожна було з’єднано між собою циліндричною перегородкою. Діаметр «коридору» між кулями я оцінив приблизно в сто метрів. Посередині від цієї труби у бік поверхні Титану відходило такого ж діаметру відгалуження, але ґрунту не торкалося, і закінчувалося на висоті близько п’ятдесяти метрів. Зореліт був схожий на дві кулі, які поєднувала між собою гігантська літера «Т».

Я знову розсипався хмарою, надав собі маскувального жовтуватого відтінку і поплив над головами вартових до вершини лівої кулі. Вартові не звернули на мене жодної уваги.

Опустившись на вершину корабля перетанців, я провів оперативний хімічний аналіз зовнішньої оболонки. Нічого особливого, звичайна сталь. Часу шукати вхідні люки і відкривати їх у мене не було, тому я вчинив найпростішим способом – максимально витончився і просочився через оболонку корабля всередину, розсуваючи тілом металеві кристалічні структури.

Я почав діяти. Безпосередній прямий контакт залишив на майбутнє, а зайнявся тим, що наступні двадцять чотири години детально вивчив нутрощі корабля прибульців. Хмаркою, невидимою змійкою, окремими частинками я пройшовся обома сферами і буквою «Т» зорельота, збираючи потрібну мені інформацію і водночас навчаючись багатьом невідомим для мене речам.

А рівно через добу знову склався в людину біля круглого люка головної рубки управління, в якій зараз сидів у самотній задумі командир перетанської експедиції Шурханель-Шу – я часу даремно не гаяв і вже знав його ім’я. Чемно постукавши пальцями по поверхні пластмасових дверей, я ступив усередину.

12

Реакцію командора можете собі уявити. Ти спокійно напівлежиш на пілотському лежбищі, втомлено витягнувши чотири руки і чотири ноги, дивишся шістьма очима в стелю рубки, думаючи про щось своє, і тут з коридору з’являється двонога і дворука потвора з круглою головою на подовженому тілі.

– Добрий вечір, шановний Шу, – сказав я.

У перетанців на кораблі справді вже був пізній вечір, вони жили на Титані за годинником своєї рідної Перетанії. Їх мову я встиг вивчити за добу своєї розвідувальної діяльності на міжзоряній «гантелі». Для земного вуха вона звучала як пташине щебетання. Щоб спілкуватися з командором Шурханель-Шу без людського акценту, мені навіть довелося перебудувати власне горло.

– Я член екіпажу космічного корабля «Сигізмунд» з третьої планети біля тутешнього центрального світила. Наш корабель прилетів на Титан близько двох діб тому.

Він слухав мене мовчки. Можливо, вважав, що я примара, плід його уяви. Мені не залишалося нічого іншого, як підійти до нього впритул і обережно провести пальцями по одній із його рук:

– Як бачите, я цілком матеріальний. І хотів би поспілкуватися з вами.

– Бачу, що матеріальні, – я віддав належне його самовладанню. Він говорив так, ніби щодня зустрічався з інопланетянами. – І бачу, що землянин. Я вже вдосталь ситий спілкуванням із вашими співпланетниками – цими, у яких зараз синя шкіра. Ви розраховуєте на конфіденційну розмову? Тет-а-тет?

– Ні, – я посміхнувся і похитав головою. – Я не маю секретів. Можете запросити інших членів вашого екіпажу.

І Шурханель-Шу викликав у рубку шістьох своїх заступників. Після того, як хвиля колективного подиву минула, я сказав:

– Отже, я – член екіпажу земного корабля «Сигізмунд». Щоправда, не людина, а нанокібер, об’єднання мільйонів нанороботів. Мої колеги й друзі, справжні люди Землі, опинилися в полоні у місцевих синьошкірих мешканців. Мені вже зрозуміло, що й сам Пупік, і вся його зграя якось теж пов’язані із Землею, але… Але ж у нас на Землі про них нічого не відомо!

– Мені доведеться багато чого розповісти вам, Сільвестр Барвінок, – похмуро мовив Шурханель-Шу. – Це дуже сумна історія…

13

…Приблизно два століття тому, наприкінці дев’ятнадцятого століття по земному літозліченню, до Сонячної системи прибув корабель з Перетанії, другої планети зірки Іпсілон у сузір’ї Індіанця. Летіли цілеспрямовано саме до Землі, – дистанційно, спостереженнями за допомогою космічного телескопу, перетанцям вдалося встановити, що на Землі є вода, кисень в атмосфері і, отже, можливе життя.

Біля Сатурна перетанці вирішили поповнити запаси палива для свого корабля – дрібні елементи, з яких складалося кільце навколо шостої від Сонця планети, ідеально підходили для цього.

– І тут сталася фатальна випадковість, – сказав Шу. – Серед забраної на борт корабля речовини виявився найдрібніший магнітоль із законсервованою частинкою антиречовини усередині.

Магнітоль – це самозамкнене магнітне поле. Антиречовина всередині нього може зберігатися як завгодно довго і не реагувати ніяк з оточуючими її частинками речовини. Але коли увімкнувся двигун корабля перетанців для останнього перельоту на навколоземну орбіту, магнітоль опинився всередині власного магнітного поля корабельного двигуна і розпався. Антиречовина миттєво вступила в реакцію з частинками речовини й анігілювала з виділенням величезної кількості енергії. Вибух повністю зруйнував двигуни.

З великими труднощами екіпажу «гантелі» вдалося посадити пошкоджений корабель на поверхню Титану – інакше він би пірнув у бездонну атмосферу Сатурна. Ані політ до Землі, ані повернення на рідну планету були для перетанців тепер неможливі. Зовнішні антени корабля, за допомогою яких можна було послати на Перетанію сигнал лиха, також виявилися вщент зруйнованими, бо знаходилися як раз над двигунами. Спробували сигналити у бік Землі меншими антенами, але на радіоімпульси ніхто не відповів.

– Так, на Землі в ті роки радіо ще не використовувалося в достатньому ступені для прийому вашого сигналу, – відразу пояснив я. – Але чому ви не спробували зв’язатися пізніше?

– У цьому вже не було потреби, – відповів Шу. – Стало ясно, що Земля населена дуже агресивною й ворожою до перетанців расою розумних істот – людьми.

Незважаючи на те, що вони опинилися у скрутному становищі, перетанці не збиралися відмовлятися від досліджень Землі, хай і дистанційно. Років за десять після катастрофи, коли бортові системи космічного корабля були вже практично повністю відновлені, – крім, зрозуміло, двигунів і системи наддалекого радіозв’язку, – прибульці вирішили зайнятися наукою.

Візуальні спостереження третьої від Сонця планети були майже неможливі – заважала щільна атмосфера Титану. Але в розпорядженні перетанців був новий винахід їхньої науки – дистанційний гравітаційний захоплювач. З його допомогою можна було здійснити забір речовини з поверхні Землі, доставити її на Титан і дослідити в наукових лабораторіях «гантелі». Речовину вирішили взяти з водного середовища – щоб гарантовано виявити життя, якщо воно є. І космонавти виконали цю операцію – пробу діаметром близько п’яти кілометрів було взято та перенесено крізь космічний простір.

А потім був жах: серед водяної проби виявилося дев’ять плавальних засобів землян, доверху набитих мертвими людьми, які загинули під час перенесення речовини в космосі.

У розпорядженні перетанської науки були сильні медичні засоби, а заморожені у воді тіла добре збереглися. Тому прибульці з Іпсілон Індіанця змогли реанімувати землян, які випадково потрапили в гравітаційний захоплювач. І не просто реанімувати, а пристосувати їх для життя на Титані, у його атмосфері без кисню. Земні мешканці здобули синій колір шкіри і перестали дихати, їхні тіла тепер не старіли, і вони стали практично безсмертними.

Коли перероблені люди прийшли до тями, перетанці відразу ж встановили з ними контакт, вивчили їхню мову і почали активно спілкуватися.

…Восени 1919 року з причорноморського міста до Туреччини відпливли шість великих кораблів, доверху набитих білими офіцерами, солдатами та цивільним населенням, що тікало від Червоної Армії, – банкірами, купцями, професурою, панночками з публічного будинку та іншою публікою. Навздогін за ними рушили три судна з революційними матросами і солдатами – класовому ворогу не можна було дати можливість втекти від гніву повсталого пролетаріату. Поле гравітаційного захоплювача перетанців упало з небес на дев’ять кораблів у той самий момент, коли червоні наздогнали білих на морських просторах і почалася інтенсивна перестрілка.

На Титані продовжувати усобицю землянам не було жодного сенсу, і перетанці швидко умовили їх піти на взаємні компроміси. А потім пояснили, що швидкого повернення на Землю не буде: якийсь час доведеться пожити на супутнику Сатурна, поки прибульці з космосу не відновлять двигуни свого корабля.

Перетанці дуже сподівалися, що ці земляни, які випадково опинилися на Титані, їм якось допоможуть, і одночасно суттєво підвищать свій рівень знань за рахунок передових досягнень перетанської науки. Для цього перетанці збудували їм ціле місто – Свято-Петроград. Робочих рук не вистачало, і прибульці навчили синьошкірих клонуванню – причому одразу дорослих осіб, оскільки синьошкірі втратили здатність мати дітей. Земляни із захопленням прийняли винахід і негайно почали розмножувати один одного.

«Так ось звідки взявся поручик Малов’яземський-Дев’ятий, – здогадався я. – Це дев’ятий клон поручика Малов’яземського!»

Перетанці подарували синьошкірим практично всю їхню техніку: морські кораблі на колесах, дирижеплани та літаки, паровози і автомобілі, та ще багато чого. Оскільки на Титані немає кисню, створити двигуни на горінні речовин не було жодної можливості, і прибульці з Іпсилона Індіанця сконструювали парові двигуни на розщепленні азоту. На додачу до всього, виробили для синьошкірих радіолокатори і радіосистеми, які могли діяти на відстані десятків кілометрів – це сильно спрощувало плавання і перельоти у жовтих щільних хмарах місцевої атмосфери.

Синьошкірі незабаром створили свою власну управлінську структуру – Титаноросськую Республіку – на чолі з Верховним Комісар – Правителем адміралом Пупіком і парламентом – Радо-Думою. Зберегли свої збройні сили – мало що, а раптом із підземних світів нагрянуть агресори? Перетанці дивилися на все це як на не зовсім зрозумілі їм забави землян.

Але близько ста років тому, коли населення Свято-Петрограда завдяки клонуванню досягло вже сотень тисяч осіб, синьошкірі вирішили влаштувати державний переворот і остаточно взяти владу у свої руки.

– Справа в тому, що ми, перетанці, маємо строк індивідуального життя близько п’яти тисяч земних років, – пояснив Шурханель-Шу. – Тому розмножуємось дуже рідко. А у космічних експедиціях це взагалі робити не прийнято. Справа обмежується, як правило, лише… е… тантричним сексом.

Перетанців синьошкірі збиралися перетворити на свій обслуговуючий персонал, на постачальників нового обладнання і техніки. Шурханель-Шу і його команді вдалося відбитися від синьошкірих загонів і забарикадуватися у своєму кораблі.

14

– Отак ми з того часу й живемо, – закінчив розповідь командир міжзоряного корабля. – Звісно, у нас є потужні засоби захисту, але… Застосовувати їх проти синьошкірих ми навіть у цій ситуації вважаємо не етичним.

Тепер настала моя черга розповідати. Я коротко виклав історію Землі – приблизно в тому ж ключі, в якому Мар-Мар інформувала правителя Пупіка, розповів про посадку «Сигізмунда» на Титан і про наш полон.

– Адмірал Пупік хоче, щоб ми взяли на Землю кількох його агентів. Щоправда, чомусь інкогніто.

– Тому що вони збираються захопити вашу планету, – збуджений Шурханель-Шу навіть схопився зі свого капітанського лежбища. – Ми ловимо їхні радіоновини. У них є злий розум – професор Забей-Гнилорильцев. Він вигадав жахливий вірус. Якщо його розсіяти над Землею в атмосфері, то за кілька днів ваше людство загине. Думаю, що цей десант має намір захопити ваші космічні кораблі і повернутися на них на Титан, а потім Пупік і вся його зграя поступово переселяться на спустілу Землю і заселять її клонованими синьошкірими. Ваш «Сигізмунд» потрібен їм лише як засіб для транспортування десанту і вірусу через космос.

– Я припускав щось подібне, – кивнув я. – Пупік титанівський збирається стати пупом Землі!

За добу моїх прихованих переміщень у «гантелі», я детально вивчив корабель з Іпсилона Індіанця.

– Шановний Шу, у мене є план, як запобігти захопленню Землі, і разом з тим допомогти і вам, і моїм друзям з «Сигізмунда».

15

У дорогу назад я вирушив вже зовсім відкрито. Ще близько доби я та команда «гантелі» погоджували найменші нюанси майбутньої операції. А потім Шурханель-Шу провів мене до вхідного люка на вершині кулі. Ми тепло попрощалися, і я виліз назовні. Виростив собі потужні крила, розбігся по металевій поверхні зорельоту і сиганув униз. Набравши додаткову швидкість за рахунок падіння, я перейшов у горизонтальний політ над головами синьошкірих вартових, що сили замахав крилами і стрімко став віддалятися від корабля. Мені принесло чималу насолоду побачити перекошені від страху й здивування пики солдатів та офіцерів адмірала Пупіка. Я вже набрав висоту і пірнув у жовтий серпанок, коли почулися запізнілі постріли ззаду.

Над морем вирішив знизитися, згадавши про локатори на колісних морських кораблях синьошкірих. Якщо летіти на малій висоті, шанси, що мене виявлять і нав’яжуть бій, були меншими.

Летів над самим метановим морем, мало не торкаючись невисоких хвиль. Атмосфера була густа, як наваристий суп. Махати крилами в цьому щільному середовищі виявилося не дуже легко навіть за низької гравітації.

На півдорозі опинився в епіцентрі бурі. Почався метановий дощ, краплі рідини, що перевищували за розміром дощові водяні краплі на Землі вдвічі-втричі, повільно спадали з неба – наче дощовий снігопад. Гучно загуркотіло, зеленими зміями, що звивалися, як навіжені, кинулися з небес у рідкий метан блискавки.

Перед самим берегом Моря Лігеї я вирішив вибрати місце для висадки біля стін Свято-Петрограда і піднявся на велику висоту. І нарвався на повітряну армаду з двох дирижепланів і трьох парових біпланів: або мене все-таки засікли радіозасобами ще над морськими просторами, або я випадково попався авіапатрулю біля міста синьошкірих. Звичайно, вони негайно відкрили по мені вогонь зі всіх своїх гармат і кулеметів. Навколо засвистіло й завило.

Під час повзання ґрунтом Титану я прихопив із собою трохи місцевої речовини – збір зразків, не треба забувати про науку навіть у критичних ситуаціях. На жаль, тепер довелося цією речовиною пожертвувати. Швиденько спорудив із неї снаряди й відправив їх у бічні двигуни дирижепланів. Влучив, звичайно. Один з «огірків» задимив моторами і круто пішов на зниження, другий взагалі перекинувся і впав у метанове море. Вже мертві не можуть загинути, але хоч скупаються.

Один із біпланів спікував на мене зверху – можливо, хотів притиснути до ґрунту і змусити до посадки, але я спритно вивернувся в останній момент, а льотчик не розрахував маневр виходу з піке і гарненько приклався носом у розсипи валунів на узбережжі. Два інші біплани зрозуміли, що я пожива не для їхніх зубів, і швиденько накивали п’ятами кудись на схід, сховавшись у серпанку над морем.

Далі все пішло вже як по маслу. Я приземлився біля самих міських стін, перетворився на повзучу тварюку, і через якийсь каналізаційний отвір втягнувся у простір Свято-Петрограда. На вулицях міста синьошкірих я відтворив форми поручика Малов’яземського-Дев’ятого і бадьорим кроком промарширував до самої резиденції Його Світлості Верховного Комісар – Правителя Титанороської Республіки адмірала Кіндратія Мефодійовича Пупіка. Тут я розсипався на хмару і через знайомі вже вентиляційні труби повернувся до «спеціального приміщення», в якому нудилися мої друзі. Миттю заліз у рідний скафандр, розчиняючи у собі «привида»заступника, і оголосив:

– Опаньки! А ось і я!

– Нарешті, Вест! – полегшено видихнула Мар-Мар. – Дві з половиною доби! Я вже почала турбуватися.

– У нас ще є трохи більше дванадцяти годин, щоб остаточно затвердити наш план дій, – я весело підморгнув Мар’яні. – Встигнемо!

– Не тягни кота за хвіст! – сказав Фаразітинські. – Розказуй, що бачив!

Я дуже докладно розповів Мар-Мар, Дену та Йоцу про всі мої пригоди і про корабель прибульців із Іпсилон Індіанця. А насамкінець виклав той план наших дій, який ми детально узгодили з капітаном Шурханель-Шу.

Протягом моєї розповіді Мар’яна постійно у захваті закочувала очі, а Ден гарячково повторював лише одне слово – «Офігенно!». Що стосується Йоцусине Мінамото, то коли я закінчив свою лекцію і розповів про план порятунку, професор з Японії незворушно сказав:

– Мабуть, це реальний шанс вибратися звідси!

16

– Значить, ви згодні, – Пупік втупив очі в Мар-Мар. – Кажучи чесно, не чекав.

Ми розташувалися у кріслах навпроти письмового столу правителя планети, сам адмірал розсівся на своєму «троні».

– У мене є інший вихід? – Мар’яна гірко пирхнула. – Я відповідаю за життя кожного члена екіпажу як командир корабля. А ви поставили мене у безвихідь… Взагалі-то, це не по-джентльменськи, і в пристойному суспільстві так не роблять!

– Та киньте ви це словоблуддя, мадемуазель Мар’янець! – Адмірал скривив губи. – Для досягнення кінцевої мети припустимо все!

– Чому ви самі не хочете повернутись на Землю? – у лоб запитала Мар-Мар. – Навіщо треба відправляти туди ваших співробітників?

– Я, звісно, хочу повернутися на Землю, – Пупік розтягнув фіолетові губи в посмішці. – Але зроблю це потім. Іншим разом.

– Шкода, – знизала плечима Мар’яна. – На «Сигізмунді» стоять дуже потужні двигуни. Такі потужні, що він міг би за один раз доставити на землю все населення вашого міста.

Тінь зацікавленості виникла на обрюзглому обличчі володаря Титану.

– Потрібно лише мати корабель або хоча б якусь ємність, щоб розмістити ваших людей, – продовжувала капітан. – Вони ж не вибагливі, так? Їм не потрібні повітря, вода, їжа. Кілька тижнів доведеться провести в екстремальних умовах, але потім усі ви опинитеся на рідній планеті.

– За один раз… – Пупік задумливо забарабанив пальцями на поверхні свого величезного письмового столу. – Заманливо…

– Але не реалістично, бо немає великого корабля, – скептично посміхнулася Мар-Мар. – Ось вам особисто вирушити на Землю з першим же рейсом, з нами, – цілком реально. Навіщо посилати когось?

– А в цей час хтось прибере до своїх лап владу тут, на Титані? Ви думаєте, що не знайдеться бажаючих?

– Навіщо вам цей Титан? – Капітан вдала, що дуже здивована. – Ви вже будете на Землі, вдома.

– Мені потрібний Титан, мадемуазель, – процідив, випнувши нижню губу, Пупік. – Мій власний Титан.

Якийсь час правитель мовчав і пильно розглядав Мар’яну. Наче подумки оцінював щось. Потім сказав:

– Але ідея відлетіти всім на Землю за один раз за допомогою двигунів вашого корабля мені таки подобається. А що, як я знайду такий корабель, у який поміститься вся моя команда?

І він розкрив нам «таємницю інопланетного корабля». А заразом розповів історію появи на Титані синьошкірих. Щоправда, у його версії прибульці з Іпсілон Індіанця – підступні поневолювачі, яких повалили захоплені ними із Землі люди, перетворені інопланетянами на рабів. Космічні рабовласники забарикадувалися у своєму зорельоті. Поки правитель планети розповідав, ми дружно вдавали, що вражені тим, що чуємо.

– Якщо нам, мадемуазель, вдасться викурити їх звідти, – закінчив розповідь Пупік, – то в нашому розпорядженні опиниться перетанський корабель.

– Навіщо викурювати? – Мар’яна посміхнулася. – Можливо, буде достатньо дипломатичних засобів.

– Дипломатичних засобів? – Сиві брови правителя злетіли вгору.

– А чому б і ні? Вам потрібно на Землю. Нам потрібно на Землю. І прибульці з Іпсилона Індіанця теж летіли саме до Землі. Чому б не поєднати зусилля? Тим паче, що знання інопланетян можуть суттєво збагатити земну науку.

– Так-так, – закивав головою адмірал. – Корабель перетанців може нам стати в нагоді і на Землі… А що? Спробуйте. Під моїм контролем, звичайно.

17

Особистим дирижепланом Пупіка нас доставили до «гантелі» перетанців. Мар-Мар викликала по радіозв’язку Шурханель-Шу для прямих переговорів.

Як і було заздалегідь мною і Шу обумовлено, спочатку капітан космонавтів з Іпсілон Індіанця сприйняв ідею спільного польоту до Землі в багнети. Але приблизно через добу таки дав свою згоду.

І робота з підготовки до старту з Титану закипіла.

Перетанці звільнили від обладнання та приладів всю праву кулю свого корабля. Вона перетворилася на порожнє приміщення, схоже на покинутий склад. Проте в цій ємності можна було розмістити все до останнього синьошкірого населення Свято-Петрограда – Пупік не хотів залишати на планеті навіть чергову зміну. Він збирався знищити всі будинки і машини перед відльотом – на Землю їх брати не мало сенсу, вся ця машинерія могла працювати тільки в тутешній атмосфері, і була непридатна для роботи в повітряному середовищі Землі. Мар’яні коштувало великих зусиль умовити його це не робити – обладнання могло стати в нагоді для майбутньої космічної бази. А як земляни знову полетять на Титан? Адже сам адмірал мріяв про «братський союз двох планет». Подумавши, комісар-правитель погодився.

Потім «Сигізмунд» перелетів через Море Легеї до «гантелі» інопланетян. Нас жорстко контролювали при перельоті: Деніел Фаразітинські та Йоцусине Мінамото були залишені в резиденції правителя як заручники, поки Мар-Мар і я робили стрибок в атмосфері на нашому кораблі. Більше того, в кабіні «Сигізмунда», у нас за спиною, у кріслах Йоцу та Дена сиділи два охоронці-«фантомаси» із зарядженими наганами.

Переліт пройшов успішно. Два земні тижні пішло на адаптацію обладнання «Сигізмунда» і корабля-«гантелі». Працювали у світлі прожекторів – на Титані на той час настала ніч.

У результаті наш корабель був з’єднаний з нижньою частиною «ніжки» «літери «Т» корабля з Іпсілон Індіанця. Саме там розташовувалися баки з паливом на зорельоті перетанців. Додаткові трубопроводи зв’язали ці паливні баки з рушійною установкою нашого корабля.

Самі перетанці з усім своїм обладнанням і приладами тепер перебували у лівій кулі «гантелі». Вони були лише пасажирами у цьому польоті. Управляти «Сигізмундом» на зльоті та в п’ятнадцяти добовому рейсі до Землі мали тільки я і Мар-Мар із рубки нашого корабля. Під контролем охоронців Пупіка.

18

І ось день старту настав.

– П’ять хвилин до запуску двигунів, – повідомила Мар’яна по гучному зв’язку. – Всім підготуватися до зльоту!

Мар-Мар, Йоцу, Ден і я сиділи у своїх кріслах. А за нашими спинами у спеціальних стартових розкладних шезлонгах розташувалися із зарядженими наганами в руках лисі охоронці з резиденції правителя Титану – адмірал Пупік не довіряв нам анітрохи.

І, загалом, правильно, що не довіряв. Тому що в моєму кріслі в скафандрі сидів зараз лише мій «привид». Сам я у розпластаному стані приклеївся до стелі в коридорі між рубкою та кают-компанією «Сигізмунда».

– Вест, перевір систему дренажу, – звернулася Мар-Мар до мого примарного близнюка.

То була наша заздалегідь обумовлена кодова фраза. Настав час діяти мені. Я миттєво злився зі стелі і склався в нове тіло. Це тіло вальяжною ходою увійшло до рубки корабля і махнуло рукою «фантомасам»:

– Вирушайте на наш корабель! Я хочу поговорити з екіпажем наодинці.

Охоронці один за одним миттєво зникли – наче вітром здуло. Як вони могли не послухатися самого адмірала Пупіка, який з’явився на борт «Сигізмунда» власною персоною та при всіх своїх еполетах, орденах й аксельбантах на мундирі?

Мар-Мар вела четвірку охоронців відеоспостереженням, поки вони не пройшли коридорами «літери «Т» і не задраїли люк у праву кулю. Як тільки це сталося, я вийшов з образу правителя Титану і всмоктався у свій рідний скафандр.

– Команда, старт! – Мар’яна миттєво натиснула кнопку запуску двигунів.

Наші ракетні мотори грізно рикнули внизу, під дном корабля і, несамовито завивши, почали виходити на повну вогневу міць. «Сигізмунд» з насадженим на його ніс кораблем з Іпсілон Індіанця смикнувся і плавно пішов угору. Старт відбувся.

Перевантаження – правда, дуже слабке, півтори одинички, – притиснуло нас до крісел. Я мазнув поглядом по пульту:

– Бортові системи працюють нормально! Тиск у камерах двигунів допустимий!

На висоті приблизно двадцять кілометрів над поверхнею Титану закінчилося паливо «Сигізмунда». Це й не дивно, адже ми злетіли з величезним додатковим вантажем – «гантеллю» з Іпсилон Індіанця.

– Переходжу на другий ступінь! – повідомила Мар-Мар гучним зв’язком, і тихенько шепнула мені:

– Вест, працюй!

Я знову вилетів зі скафандра, тепер не залишивши навіть примарного заступника. Сходами, тунелями і переходами дістався до самої вершини «літери «Т». Тут був невеликий технологічний люк, що вів назовні корабля. Люк розкрив майже блискавично і так само швидко вилетів крізь нього. Вихід за собою задраїв відразу ж – нічого втрачати перетанську атмосферу у вакуумі.

Виростив собі чотири лапи з присосками, і, переступаючи ногами-щупальцями по металевому корпусу «гантелі», дістався стику правої кулі, в якій зараз у повному складі знаходилося все синьошкіре воїнство на чолі з адміралом Пупіком, з торцем перекладини «літери «Т». Космічний восьминіг Сильвестр Барвінок поповз круглим стиком між «літерою» і кулею. Щупальцями одним за одним розкривав замки кріплень – ми заздалегідь обговорили із Шурханель-Шу всю цю процедуру.

– Корабель вийшов на орбіту, курс – Сатурн! – повідомила Мар-Мар. Ця фраза була адресована персонально мені – мовляв, закінчуй.

Я й закінчив – розімкнув останній замок.

– Алло, рубка! – пролунав в ефірі роздратований голос Пупіка. – Чому курс на Сатурн?

– Тому що це ваша кінцева станція – цвинтар, – відповів я замість нашого капітана. – Щасливої дороги, адмірале!

Я щосили відштовхнув кулю від ніжки «літери «Т».

– Переходжу на третю ступінь! – голос Мар’яни дзвенів від напруження. – Курс – Земля!

Знову почали працювати двигуни, розганяючи зчіпку «Сигізмунда» та корабля з Іпсилона Індіанця до населеної людством планети.

Права куля з армією Пупіка падала прямісінько на Сатурн. Тепер місце синьошкірих було там, у похмурому царстві Хроноса. У корабля перетанців міцна оболонка, і вона не лусне в атмосфері Сатурна від потужного тиску. Права куля зануриться на багато кілометрів, доки не зупиниться остаточно. Так і висітиме вічно в холодних хмарах атмосфери шостої планети, доверху набита складеними штабелями синьошкірими зомбі на чолі з їхнім правителем-адміралом.

А ми поверталися на рідну планету, де на нас і перетанців чекали гарячий прийом, радісні посмішки та дружні обійми. Нас чекали обмін знаннями й ремонт космічного корабля прибульців.

Ми летіли до Землі, і попереду нас чекало саме Життя – радісне і щасливе.