Казочка про вогняного дракона Рябоконя

1

Липневе сонечко неспішно підіймалося невидимими східцями, і до полудня торкнулося маківкою блакитного кришталевого купола небес. Спека стояла страшенна – навіть звичні до літніх температур ящірки непритомніли від перегріву. Змії згаряча заплутувалися у своїх кільцях і у розпачі кусали самі себе за хвости. Черепахи масово отримували теплові удари у розжарених панцирах.

Лицар на ґрунтовій дорозі, що вивертала то вліво, то вправо серед нагромаджень скель, повною мірою відчував на собі гарячі ласки небесного світила. Не рятував навіть пурпуровий плащ, накинутий на плечі. Звали лицаря Ойлерт і був він єдиним сином короля Бургомії Карла-Вільгельма фон Бургофена. Сталевий шолом і металеві старі, ще прадідусеві лати, в які Ойлерт був одягнений, розігрілися настільки, що на них зараз цілком можна було смажити яєчню. Зняти бодай шолом лицар, однак, не наважувався – ось-ось дорога серед скель мала б закінчитися, і він в’їхав би до Семизіркової долини, в якій, за чутками, і звив гніздо вогнедишний дракон, з яким лицар повинен був битися. А раптом підступне чудовисько вирішить влаштувати засідку і нав’язати бій одразу, як тільки захований під металом ніс молодшого з роду фон Бургофенів висунеться з-за скель? Єдине, на що наважився Ойлерт – це підняти забрало шолома. Але це анітрохи не допомагало. Піт струмками стікав по щоках лицаря.

Ойлерт скосив погляд на ртутний термометр, дбайливо приторочений королевою-матінкою Інгельбордою під лівою мишкою його лат. Термометр показував тридцять дев’ять градусів спеки за шкалою шведського вченого Андерса Цельсія.

– Клятий липень, клята спека, клятий дракон! – в серцях засварився Ойлерт фон Бургофен.

Кінь під ним саме в цей момент смикнувся всім корпусом і протяжно заржав.

– Мій вірний Доремісоль! – Ойлерта зворушила підтримка старого друга. – Наші душі та відчуття, як завжди, єдині!

На жаль, доблесний лицар помилявся. Кінь Доремісоль, звичайно, теж був одягнений у металеві лати – від вух до хвоста. Але його хвіст через спеціальний отвір у задній частині лат був висунутий назовні – вважалося, що цією частиною коня у бойовій сутичці можна було й ризикнути. Крім того, на лицарських турнірах, кінь із виведеним назовні хвостом виглядав краще, ніж його побратим із хвостом, повністю захованим під метал. Від самого державного кордону під лати Доремісоля забився великий шершень. Зараз шершень активно перебирав лапками, докладно досліджуючи підхвостову зону тіла коня, і Доремісоль періодично смикався, намагаючись притиснути клятого шершня сідницями до металу лат. Але поки ця операція не вдавалася – крилата комаха вчасно встигала ретируватися. Ось і зараз шершень втік від розплати, і Доремісоль засмучено заржав.

– Прокляте чудовисько! – знову зі злістю промовив молодий фон Бургофен. – Бридка худоба!

Ще тиждень тому все було добре, скрізь панували мир і лад. Батечко Ойлерта король Карл Енний мирно правив своєю європейською мікродержавою, яку можна було за один день по периметру об’їхати на коні. Енним короля називали тому, що рід фон Бургофенів був дуже древнім, і при коронації принца Вільгельма ніхто до ладу не міг пригадати, яким за рахунком Карлом він мав тепер стати: дев’ятим, шістнадцятим або навіть двадцять сьомим. Виникли три наукові школи істориків, які почали бурхливо обговорювати нумерацію молодого короля. Літописи і легенди не давали однозначної відповіді, наукові суперечки затяглися, і Вільгельму довелося коронуватися на високу посаду державного правителя під найменуванням Карл Енний, маючи на увазі, що колись у майбутньому «математичне питання» зніметься. На жаль, навіть через чверть століття після коронації проблему так і не було вирішено. Навіть археологічні розкопки, заради яких довелося переносити королівський замок на півкілометра на південь, не дали однозначної відповіді, хоча королівський музей і поповнився цілою купою цікавих експонатів – від кісток неандертальця Йохобубу до нічної вази прапрапрабабусі королеви Дремеси. Деякі особливо улесливі придворні пропонували принцу Вільгельму коронуватися під ім’ям Карл Великий, але принц рішуче відкинув пропозицію: по-перше, один Карл Великий в історії Європи вже був, а по-друге, юнак був рішучим противником насадження культу особистості.

І ось липнева тиша і благодать королівства Бургомії випарувалися, наче вода на сонечку. Батечко Ойлерта по Королівській Пошті отримав секретний лист від доброго сусіда і старого друга – короля Тир’ямтамтамії Метра Тридцять п’ятого, з яким дружив з юних років і раз на квартал, у четвер після дощичка, грав у шахи у спеціальному будиночку, побудованому точно на державному кордоні саме для цієї мети. Королі-сусіди потоваришували так, що твердо вирішили одружити своїх дітей: принц Ойлерт мав взяти за дружину старшу дочку короля Метра – принцесу Сантисенту. Весілля вже було призначено на перші числа січня наступного року – щоб на протязі всього життя майбутнє подружжя від святкування Нового року плавно переходило до святкування чергової дати сімейного щастя.

Складена двома люблячими татусями міжкоролівська угода ускладнювалася тим, що потенційне молоде подружжя одне одного ну анітрохи не любило. Вісімнадцятирічна Сантисента була розумницею і красунею, але при зустрічі з Ойлертом показала йому язика і відвернулася. Ойлерт був хлопець статний і хоробрий у бою, але образ принцеси-сусідки зовсім не зачіпляв його серце. На жаль, батьківську волю в обох королівствах було прийнято виконувати беззаперечно. Молоду поросль монархій у майбутньому чекало похмуре і безрадісне життя у подружжі.

І ось король Тир’ямтамтамії Метр секретним листом сповіщав сусіда – весілля під загрозою, минулої п’ятниці принцесу Сантисенту викрав серед білого дня якийсь залітний вогненний дракон, який нібито звив собі тимчасове гніздо в Загір’ї, у Семизірковій долині. Отже, згідно з прийнятими загально лицарськими канонами, Ойлерт фон Бургофен мав негайно сідлати бойового Доремісоля і їхати рятувати свою майбутню дружину.

Того ж дня похмурий і роздратований лицар фон Бургофен вирушив у похід – королівська честь була вищою за його особисті пристрасті. І ось він уже серед Скелястих гір, і ось-ось має з’явитися лігво вогнедишного дракона.

Чесно кажучи, в існування дракона Ойлерт не вірив. Він здобув чудову освіту в Кембриджі, був знайомий з азами палеонтології і бачив останки великих динозаврів на профільній кафедрі. Тому в особисту наукову парадигму молодого лицаря існування дракона, який ще й дихає вогнем, і літає, зовсім не вписувалося. Але… Чим магія не жартує, коли наука спить?

2

Але дракон таки існував насправді. Правда, чекав він на хороброго лицаря зовсім не в долині, а на невеликій прогалині прямо між скелями.

Дракон виявився майже таким, яким його малювали у старовинних книгах з усілякими казками і пригодами.

Висота від лап і до верхівки – метрів десять із копійками. Лапи мали по чотири пальці, увінчані здоровенними кігтями, які так блищали в променях сонця, наче були виточені з металу.

На лапи спиралося велетенське яйцеподібне тіло, яке закінчувалося приблизно восьмиметровим хвостом із масивною кулею на кінці, що наїжачилася в усі сторони гострими товстими голками. Від потилиці й до краю хвоста тіло дракона покривали овальні чорні та білі пластинки луски.

Потужні білого кольору крила, схожі за формою на багаторазово збільшені крила кажана, були розгорнуті вліво та вправо. Загальний розмах крил Ойлерт фон Бургофен оцінив приблизно у двадцять метрів. Кожне крило закінчувалося п’ятипалими відносно маленькими лапами, причому кігтів на лапах не було. З яйцеподібного тіла вгору піднімалася мускулиста шия – не дуже висока за драконівськими мірками, всього метри зо три.

Голова дракона, однак, виглядала дуже незвично й суттєво відрізнялася від тих зображень, які Ойлерт бачив на старовинних картинах і літографіях. Ні, вона мала звичайну витягнуту морду, схожу на голову гігантського алігатора, з квадратною щелепою й верхніми і нижніми іклами, що висунулися ліворуч і праворуч. Але задня частина голови відразу за пащею круто піднімалася вгору, утворюючи майже кулю. Куляста частина драконового черепу мала два гострі вуха, увінчані пензликами вогненно-рудого волосся. З потиличної частини донизу, до яйцеподібного тіла, спускалася шкіряста грива, що складалася з пелюстків трикутної форми. Передня частина морди чудовиська несподівано закінчувалася товстими яскраво-червоними губами.

Очі дракона теж виглядали дуже незвичайно. Вони були схожі на дві однакові за розмірами трапеції з великими сторонами внизу і світилися рівним зеленувато-жовтим кольором – наче фосфор у темряві. Повіки драконових очей мали довгі смолисто-чорні вії. Над очима розташовувалися кущисті брови рожево-сивого кольору.

Принцеси Сантисенти ніде не було. Але ліворуч від дракона, що розсівся прямо поперек дороги серед скель, фон Бургофен побачив вхід у печеру.

«Напевно, саме там лиходій і тримає в ув’язненні свою полонянку, – подумав лицар. – Що ж, настав час братися за справу!»

Ойлерт проковтнув нервову грудку в горлі, набрав більше повітря в груди і щосили закричав:

– Гей, бридке чудовисько! Виходь на бій! Тебе викликає лицар Ойлерт фон Бургофен!

Скелі відгукнулися луною:

– …Овище! …Ій! …Гофен!

Крик молодого лицаря викликав такі наслідки.

Дракон трохи схилив голову вліво і скосив погляд особисто на фон Бургофена. При цьому ліва брова трохи піднялася – немов чудовисько було дуже здивоване появою лицаря на дорозі серед скель. Потім дракон підняв голову до неба, склав губи трубочкою і випустив у бік сонця, що поступово сповзало на захід, довгий язик рудо-червоного полум’я. Кінь Ойлерта злякано зробив крок назад, але дракон зовсім не збирався нападати – принаймні негайно. Ще більше витягнувши губи в трубочку, він басом заспівав:

– Ой, летів собі дракончик через ліс!

Ой, летів він в літню спеку сам один!

За принцесою летів він,

Бо кохатись захотів він!

Ойлерт здивовано витріщив очі. Він чекав від дракона чого завгодно, але не виконання пісень з репертуару народної самодіяльності при королівському замку.

– А, то ти ще й насміхаєшся, чудовисько прокляте! – знову в запалі вигукнув молодий фон Бургофен. – А ось подивимося, хто з нас сміятиметься останнім! Виходь на ратний поєдинок, боягуз!

Дракон у відповідь промовчав і не зробив жодного руху. Зате з печери вийшов смугастий кіт величезних розмірів, мазнув по лицарю лінивим сонним поглядом, підійшов до дракона впритул і, піднявши хвіст, помочився на його ліву лапу. Дракон на таке нахабство ніяк не відреагував. Кіт позіхнув, сказав у простір довге «Ня-а-а-в-в!», і неспішною ходою попрямував назад у темряву печери.

Ойлерт фон Бургофен незграбно зліз зі спини Доремісоля на землю. Ситуація виходила з-під контролю. Дракон ніяк не реагував на лицарський виклик.

«Рубанути, чи що, мечем його по лапі? – подумки прикинув фон Бургофен. – Чи краще за хвостом? Прямо під основу кулі з шипами!»

З боку печери повіяло прохолодою. Ойлерт принюхався. З величезної дірки в скелі поширювалися аромати добре прожареного м’яса й ще якихось кулінарних смаколиків.

«Боже мій, невже ця тварюка вже встигла засмажити принцесу? – з переляком подумав фон Бургофен. – Що ж я тепер скажу татові та сусідові-королю?»

– Ось я зараз задам тобі тріпку, клята тварино! – втретє закричав лицар і рішуче потягнув меч із піхов.

– Ну чого ви там репетуєте? – пролунав знайомий голос із глибини печери.

Ойлерт повернув голову. На порозі заглиблення у скелях з’явилася принцеса Сантисента власною персоною. Одягнена її високість була в довгу літню сукню в блакитну квіточку, рожеві босоніжки і білий кухонний фартушок.

– Чого ви кричите, Ойлерте? – З легкою посмішкою на губах повторила принцеса. – У мене ледве борщ на плиті не скис!

Фон Бургофен придивився до обличчя дівчини, на її щоках були помітні сліди від сльозинок:

– А, то цей лиходій ще й змушує вас готувати йому їжу! – знову заволав доблесний лицар. – Мила принцеса, вам не доведеться більше плакати! Я не зволікаючи не секунди, відрубаю голову цьому чудовиську!

– Тю! – сказала Сантисента і її обличчя осяяла легка посмішка. – Це я цибулю різала! Я готую обід! Для мого коханого!

Фон Бургофен подавився повітрям і закашлявся.

– Тобто, – голос лицаря відчутно затремтів, – ви хочете сказати, що знаходитесь тут абсолютно… д-д-добровільно?

– Ну, звичайно! – Сантисента засміялася. – І навіть із превеликим задоволенням!

– Але… Але так не має бути! – Ойлерт розгублено розвів руками. – Я нічого не розумію!

– Іванко вам все пояснить! – Знову залилася сміхом принцеса. – О, ось і він, до речі, повертається!

Фон Бургофен прислухався. З дороги, яка майже одразу за хвостом дракона повертала круто вліво і знову заглиблювалася в скелі, чувся далекий спів, а над вершинами кам’яних виступів тремтіла хмаринка білої пари.

3

Нічого подібного до екіпажу, який виїхав на дорогу, що звивалася серед скель, Ойлерт фон Бургофен у житті не бачив. Екіпаж мав двоє візків і їхав сам собою, без упряжі коней. І рухався не з гірки, а навіть на деякому, хай і ледь помітному, підйомі дороги.

На передньому візку лежав величезний, блискучий металевий циліндр. На його верхній частині виступав червоний конічний розтруб, з якого валив білими щільними клубами пар. Пар піднімався вгору білими хмаринками і швидко розсіювався в небесній висоті. За баком виднілася ще якась металева будова, схожа на невеличкий будиночок із двома заскленими віконцями, дахом і вхідними дверцятами із закругленими кутами.

Слідом за першим візком був причеплений другий, без бака й металевого будиночка, зате з високими бортами, над якими височіла ціла гора акуратно складеного хмизу.

У обох візків було по чотири великі колеса, обтягнутих по колу чимось чорним, пухким і ребристим – наче вісім величезних гусениць, що згорнулися кільцями.

Одне з вікон будиночка на першому візку було прочинене, і Ойлерт почув задерикуватий і веселий молодий голос:

– Моя мила, моя мила!

Що ж ти мене не любила?

Мене що ж не цілувала?

Тільки лиш очима грала!

Принцеса Сантисента засміялася і заспівала у відповідь:

– Ах, мій котик, мій соколик!

Ти гарненький, як смаколик!

Нумо приходи в вівторок –

Поцілую разів сорок!

У відповідь екіпаж раптом видав гучний звук, схожий на протяжне «ту-ту», загальмував і зупинився всього метрів за десять від Ойлерта, що стояв край дороги, скам’янівши від здивування. Металевий розтруб на циліндрі виплюнув у небо ще дві білі хмаринки – «чух-чух!» – і потяг з двох теліжок остаточно завмер.

Принцеса Сантисента з усіх ніг кинулася до екіпажу. Двері будиночка за металевим циліндром відчинилися, і на землю зістрибнув високий і стрункий лицар у легких сріблястих латах. Обіруч він обняв принцесу за плечі і поцілував. Сантисента відповіла йому довгим і пристрасним поцілунком.

«От так виглядає справжнє кохання!» – подумав Ойлерт фон Бургофен і зітхнув.

Принцеса і лицар у сріблястих латах нарешті припинили милуватися і звернули погляди у бік молодого фон Бургофена.

– Ойлерте, дозвольте вам відрекомендувати мого коханого і нареченого Іванка, – в очах Сантисенти бризнули веселі іскри.

Лицар у сріблястому одязі легенько відсторонився від принцеси, зробив кілька кроків уперед і простягнув руку:

– Іванко Айвенко, всесвітольотчик.

Звичайно, Ойлерт не знав, що означає слово «всесвітольотчик», але як вихований молодик, він теж зробив пару кроків назустріч, зірвав з правиці рукавичку і потиснув простягнуту руку:

– Ойлерт фон Бургофен, принц-лицар.

– Мій батечко збирався видати мене за Ойлерта заміж за укладеною з сусіднім королем міжкоролівською угодою, – принцеса Сантисента весело захихотіла. – Тільки я не хочу за нього заміж!

Лицар Ойлерт фон Бургофен впав навколішки перед принцесою і простяг їй свій меч:

– Ваша високість! Прекрасна принцеса Сантисента! Я не можу більше терпіти, і мушу зізнатися вам: я теж не люблю вас. Моє серце навіки віддано іншій! Тому прошу негайно відрубати мені голову!

– Ось ще! – Принцеса пирхнула. – Милий Ойлерте, я зовсім не збираюся рубати вам голову!

– Але ж я люблю іншу! – Фон Бургофен підвів на неї погляд. – І ця інша – ваша молодша сестра Мілісента!

– Та я знаю, знаю, – змахнула рукою Сантисента. – Це ж саме я порадила сестричці надсилати вам любовні записочки голубиною поштою! Тому можете підвестися з колін – я не збираюся рубати вашу голову! Гадаю, що моїй сестричці ваша голова ще знадобиться!

– Справді, друже Ойлерте, ми зовсім не збираємося завдавати вам зла, – сказав Іванко і допоміг фон Бургофену підвестися на ноги – у важких латах це було нелегко зробити. – Рубати голови – це середньовічні дурниці, і вони не гідні світу освічених людей!

– Ми з Іванком давно вже любимо один одного, – продовжила пояснення Сантисента. – І навіть знайшли спосіб писати один одному листи через час і простір. А тепер я хочу вирушити з моїм коханим у його світ і вийти за нього заміж!

– Отже це викрадення вас драконом … – Ойлерт здивовано відкрив рота.

– Лише вистава, розіграна Іванком і його Рябоконем, – принцеса кивнула у бік дракона, – за написаним мною сценарієм!

– Знімаю свій лицарський шолом перед вами, ваша величність. Сценарій вам вдався, та й вистава драконом була розіграна блискуче – в обох союзних королівствах всі абсолютно переконані, що вас викрав підступний крилатий хижак. І як вам тільки вдалося приручити такого?

– Нікого, друже Ойлерте, приручати не довелося, – сказав Айвенко. – Цей дракон створений моїми руками. Спроектований і сконструйований. А потім виготовлений у металі.

– Сконструйований і виготовлений? – Брови лицаря піднялися вгору. – Значить, він… Він – не живий?

– Ні, звичайно, – Іванко підійшов впритул до чудовиська з крилами і ляснув долонею по його шкірі. Корпус дракона відповів металевим гулом. – Це дуже складний механізм, що вміє літати. Такий собі керований робот.

Голова дракона негайно звісилася вліво і видала звук із запитальною інтонацією:

– М-м-м?

– Нічого, Рябоконе, – відмахнувся Іванко. – Це я розказую нашому другові Ойлерту про тебе. Відпочивай.

Голова дракона щось задоволено хрюкнула і негайно вернулася у попереднє становище.

– Механізм… – фон Бургофен окинув захопленим поглядом крилату громаду. – Але чому ви називаєте його Рябоконем?

– Тому що в казках усі принци приїжджають до своїх принцес на білих конях, – принцеса Сантисента засміялася, – а цей металевий дракон покритий білими і чорними платівками, – тобто наче рябий. Ось і вийшло – Рябоконь! Це я дала йому таке ім’я!

– Доблесний лицар Айвенко, у мене непогана освіта, але, зізнаюся, нічого подібного я ніколи не бачив і нічого такого не чув. Ви не могли б мені при нагоді розповісти про загальний устрій цього агрегату?

– Та запросто, – Іванко знизав плечима. – І навіть дещо можу показати! Зараз ми піднімемося до кабіни управління!

– О, починаються звичайні хлопчачі посиденьки! – Сантисента зі сміхом закотила очі. – Вибачте, хлопці, але це поза моїми дівочими інтересами! Піду я краще доварювати борщ!

І вона знову зникла у печері в скелі.

– Гей, Рябоконе, – Айвенко підняв погляд нагору. – Спусти нам драбинку!

У лівому вусі дракона негайно відчинилися довгасті дверцята, і до ніг молодих людей упав кінець мотузяних сходів.

Іванко першим ступив на мотузкову сходинку, збираючись піднятися вгору і жестом запрошуючи Ойлерта лізти за ним, але фон Бургофен не зрушив з місця.

– Прошу пробачити мені, доблесний лицарю Айвенко, але мої лати надто важкі, щоб піти за вами!

– Гм, справді проблемка… – Іванко почухав пальцем потилицю. – Е… А зняти лати не можна?

– Тільки шолом і рукавички, – Ойлерт гірко зітхнув. – Ну, і ще ці металеві шортики – це для задоволення фізіологічних потреб. А все інше…

Він відкинув пурпурову плащ-накидку і повернувся до Айвенка спиною. На корпусі лат від потилиці і до попереку виявились три пудові металеві замки.

– Ключі залишилися у Батечка-короля, – пояснив Ойлерт. – І знімати лати я не маю права до виконання своєї лицарської місії.

– Угу, – Іванко спантеличено кивнув. – Так, в такому важкому скафандрі вам по мотузковій драбині самостійно точно не піднятися… Я, звичайно, міг би відкрити ці замки відмичками, але це суперечило б вашим лицарським законам…

Фон Бургофен знову зітхнув. Йому дуже хотілося подивитись на нутрощі літаючого механізму.

– Втім, у мене ж є лебідка! – Обличчя Айвенка осяяло посмішкою. – Зараз, друже Ойлерт, ми вас піднімемо!

Не минуло й п’яти хвилин, як Ойлерт фон Бургофен слідом за Іванком опинився всередині «голови» механічного дракона.

4

Очі чудовиська виявилися зсередини великими трапецієподібними вікнами. Перед ними розташовувався схожий на столик виступ, на якому розмістилися різні пухирці, стручки і віконця. У віконцях миготіли вогники і бігали якісь незнайомі літери. Ойлерт з жахом подумав, що нічого зрозуміти і запам’ятати не зможе – університетських знань було явно замало.

Навпроти столика було встановлено два широкі і м’які крісла. Іванко посадив гостя у ближнє від дверей крісло, а сам сів у дальнє.

– Друже мій Айвенко, – Ойлерт вирішив бути чесним, – боюся, що моїх нікчемних знань не вистачить, щоб зрозуміти будову цього драконового механізму.

– Е… Давайте перейдемо на «ти», друже Ойлерт? – запропонував Іванко. Фон Бургофен радо кивнув, погоджуючись. – Ну, от і добре. Буду відвертим: я зовсім не збираюся розповідати тобі все – так тільки основне. На жаль, у моєму світі існує сувора заборона ділитися знаннями під час подорожей у часі навіть у паралельних світах… Ах, так… Ти ж не знаєш, що це таке – паралельні світи…

І Айвенко розпочав пояснення. Говорив він дуже простими словами, і Ойлерт одразу ж зрозумів, що десь за зірками є невидима грань, за якою розташована безліч паралельних світів. Світ, у якому мешкає Іванко, дуже схожий на світ, у якому живуть Ойлерт і Сантисента. У своєму світі Айвенко живе в країні на ім’я Україна, яку заснував приблизно п’ятсот років тому славетний гетьман Олелько Буркотун.

– Історичні події у наших світах дуже схожі, тож заснування України на північних землях вздовж Чорного моря в цьому світі слід очікувати років за десять, – сказав Айвенко. – А поки що ті землі під владою Мордордії.

Подорожувати у часі назад у власному світі, на жаль, неможливо – не дозволяють закони природи. Але такі подорожі цілком можливі у паралельних світах – отже, й у світі, де живуть Ойлерт і Сантисента. Айвенко саме й займався такими подорожами для вивчення «білих плям» в історії. Щоправда, займався не особисто, а за допомогою маленьких керованих здалеку механізмів, яких легко можна було замаскувати під місцевих мух, метеликів чи бджіл.

Якось під час таких історичних досліджень Айвенко побачив принцесу Сантисенту і закохався у неї з першого погляду. Він був такий зачарований дівчиною, що навіть сконструював спеціальний механізм – «двовимірний проникник», за допомогою якого зміг спілкуватися зі своєю коханою, надсилати їй листи та зображення, які називалися «фотографіями». Сантисента теж полюбила хлопця з іншого світу.

Жити один без одного вони тепер не могли, і Айвенко вирішив забрати Сантисенту у свій світ – вона була згодна на переїзд до коханого. Для цього Іванко самотужки сконструював і створив у металі спеціальний апарат – «всесвітоліт» – для маскування у вигляді механічного дракона Рябоконя.

– Дозволь тебе спитати, доблесний лицар Айвенко, – перервав його розповідь Ойлерт, який слухав гостя з паралельщини дуже уважно. – Якщо цей дракон – звичайний механізм, хоч і складний за устроєм, то навіщо йому вогонь із пащі? Це якась зброя?

– О, ні, друже Ойлерт! – Айвенко труснув головою. – Вогонь із пащі – це просто вихлоп зайвої енергії, яка іноді виникає під час роботи двигуна, встановленого в тілі дракона. Справа тут ось у чому…

І Ойлерт дізнався, що проникнення в паралельний світ робить непрацездатними безліч досконалих двигунів зі світу Іванка – «ядерних», «дизельних», «бензинових» та усіляких інших. Але цілком працездатними залишаються парові двигуни на спалюванні, наприклад, хмизу.

– Тому мені довелося встановити на дракона саме такий двигун, – сказав Айвенко. – До речі, і на моєму всюдиході теж встановлений аналогічний, але тільки меншого розміру рушійний агрегат.

Він кивнув у бік механічного візка з причепом, який, як і раніше, стояв на дорозі і який зверху, з «голови» дракона, було чудово видно.

– Ага, а хмиз – це паливо на зворотний шлях! – здогадався Ойлерт.

– Абсолютно вірно! Навіщо тягти з собою в чужий світ те, що можна легко знайти і тут?

– Механізм … Дракон – простий механізм … Стривай, але я ж на власні очі бачив, як він рухався самостійно, коли тебе не було! І навіть співав!

– Дрібниці, – відмахнувся Айвенко. – Коли мене нема, драконом керує комп’ютер. Е… Комп’ютер – це такі штучні мізки. Прості, але ефективні. Отаке у мене вийшло поєднання технологій ери пари і електронної ери – стимпанк з елементами кібернетики.

Іванко дістав з якоїсь бічної полиці на стіні кілька аркушів чистого паперу і щось схоже на кольорову паличку:

– Зараз я тобі накреслю схему парового двигуна, і ти все остаточно зрозумієш.

– Стривай, друже мій, – зупинив гостя Ойлерт. – Мене цікавить устрій серця дракона, але… Чи не порушиш ти оті ваші заборони на передачу знань?

– Аніскільки! – Іванко засміявся. – У вашому світі такий двигун ось-ось сконструюють і почнуть широко застосовувати. Тому жодного ризику немає: ти просто першим отримаєш ці знання. Та й те лише теоретичні – чесно кажучи, для створення цього двигуна в металі, потрібно неабияк повозитися…

5

Коли Сантисента закінчила готувати обід, нагодувала смугастого кота-ненажеру і вийшла на поріг печери, обидва лицарі все ще розмовляли в «голові» дракона.

– Хлопчаки! – голосно покликала вона. – Досить копирсатися в цій залізяці! Обід вже готовий!

На землю Ойлерта фон Бургофена повернули знову за допомогою лебідки. Іванко спритно спустився мотузковими сходами самотужки.

– Ось, власне, і все, що я можу тобі показати, друже Ойлерте, щоб не порушити наших заборон, – сказав Айвенко.

– Ха, та й цього цілком достатньо, – Ойлерт акуратно склав учетверо аркуші паперу з малюнками Іванка і засунув їх за горло всередину своїх лат. – Друже мій Айвенко, я багато про що сьогодні дізнався і багато чому навчився!

– Хмизу я набрав у достатній кількості, – сказав гість із паралельного світу, – і вже сьогодні ввечері ми з принцесою можемо стартувати на мою Землю.

– Бажаю вам щастя, друзі мої! – Фон Бургофен трохи схилив голову.

Кінь Доремісоль, який пощипував траву біля дороги, видав гучне тріумфальне іржання.

– Ось і кінь мій приєднується до моїх щирих побажань! – усміхнувся лицар.

Він знову помилився. Просто саме в цей момент Доремісоль таки притиснув клятого шершня дупою до металу своїх лат.

– Ойлерте, ти можеш переночувати в цій печері в скелі, – сказала Сантисента. – Там є зручне ложе, запас води, а вечерю і сніданок я тобі приготую. А завтра з ранку вирушиш у зворотний шлях і надвечір вже будеш дома.

– Дякую, ваша високість, мила Сантисенто, – Ойлерт знову схилив голову і сумно посміхнувся:

– Але додому повернутися я вже не зможу! Тепер моя доля – це довічні мандри!

– Але чому? – брови Сантисенти здивовано злетіли вгору.

– Я порушив усі лицарські канони, – Ойлерт знизав плечима. – Я не переміг дракона, не відрубав йому голову і не повернув вас додому… Тому приречений тепер на вічне вигнання… І я ніколи більше не зможу побачити вашу сестру, прекрасну принцесу Мілісенту…

– Еге, ситуація, – Іванко почухав потилицю.

Деякий час всі сумно мовчали, осмислюючи становище, що склалося.

– Є ідея, – принцеса Сантисента широко посміхнулася. – Іванко, ти якось казав, що можеш виростити у дракона ще дві додаткові голови?

– Можу, але що це нам дасть?

– Хлопчики, вислухайте мій план.

6

Опівдні наступного дня король Бургомії Карл Енний отримав по секретній Королівській Пошті ще одного листа від друга – короля Тир’ямтамтамії Метра Тридцять п’ятого.

«Милий мій друже, – писав король-сусід, – запрошую вас прибути завтра на другу годину пополудні до мене в гості разом з вашою дружиною. Я отримав звістку від моєї доньки принцеси Сантисенти і вашого сина Ойлерта фон Бургофена. Вони повертаються додому і завтра приблизно о третій годині дня розраховують бути у столиці моєї держави».

Зрозуміло Карл Енний з дружиною Інгельбордою вранці наступного дня вирушив у путь в супроводі цілого почту придворних і простих городян: чутки про секретний лист королю від монарха-сусіда і про зміст цього листа поширилися по столиці Бургомії зі швидкістю блискавки, тому всім було цікаво подивитися на щасливу пару закоханих і на відрубану голову літаючого чудовиська. Цей трофей Ойлерт фон Бургофен повинен був надати як доказ своїх військових перемог. Вранці наступного дня сотні карет мчали по шосе у бік Тир’ямтамтамії.

Карл Енний так поспішав, що прибув до короля-друга навіть раніше означеного строку – ще до полудня. Так що дві королівські родини встигли ще й разом пообідати, а за півгодини до обумовленого в записці від принцеси Сантисенти часу зручно розташувалися всіма сімействами під наметом у кріслах на центральній площі столиці Тир’ямтамтамії.

Його Величність Карл Енний був високий на зріст, статний і геть вже сивоволосий. Він мав славу людини суворої вдачі, консервативних поглядів і жорстких рішень. А ось королева Інгельборда була жінкою м’якою, доброю і завжди усміхненою. Але її м’якість зовсім не означала, що вона грає у сімейному дуеті другу партію. При дворі короля всі чудово знали, що жодне розпорядження Карла Енного не буде виконано і навіть не буде оголошене без схвалення «матінки-королеви».

Його Величність Метр Тридцять п’ятий являв повну протилежність королю Карлу Енному. Він був невисокий на зріст, повненький, з помітним животиком. Вважався людиною широких демократичних поглядів, проводив у королівстві дуже ліберальну політику і захоплювався читанням художньої літератури. Король любив карнавали і бенкети, любив випити пива з друзями і потеревенити про політику. Королева Децисента була, навпаки, худорлява, аскетична і виховувала молодих принцес у строгості – що, однак, не означало, що вона була жінкою сухою і холодною: просто королева вміло приховувала свою емоційність та доброту.

Головне місто Тир’ямтамтамії було прикрашене блакитними національними прапорами і жовтими королівськими штандартами. На стіні королівського замку висіло гігантського розміру гасло: «Народ вітає славного лицаря – переможця вогняного дракона!». Площа була переповнена людьми. Усі перебували у нетерплячому очікуванні.

Рівно о третій пополудні пролунав гучний крик дозорця з оглядового пункту на стіні навколо королівської столиці:

– Їдуть! Їдуть!

Натовп захвилювався. Усіх охопило радісне збудження.

Нарешті, ковані ворота столиці відчинилися.

Добре, що королівські архітектори, – ніби передчуваючи, що це колись знадобиться, – зробили ворота широкими і високими.

Присутні королівські родини, місцеві жителі та гості столиці ахнули. Світ ще не бачив процесії, подібної до тієї, яка увійшла на головну магістраль міста через парадні ворота.

Попереду бадьоро пішим порядком марширував сам лицар Ойлерт фон Бургофен у повному лицарському одязі, гуркотячи металевими підошвами бойових чобіт по кам’яній бруківці. На гостру вершину його шолома було одягнуто великий вінок із польових квітів, сплетений, беззаперечно, самою принцесою Сантисентою на знак подяки за визволення її з лап проклятого дракона.

Слідом за лицарем, верхи на Доремісолі, їхала сама принцеса Сантисента, з великим смугастим котом на руках. Принцеса була одягнена у своє традиційне вбрання: сріблясті туфельки, довгу синю сукню з золотистими поздовжніми прожилками, невелику корону і гостру червону шапочку. А слідом за принцесою…

За Її Високістю Сантисентою, перевалюючись на величезних пазуристих лапах як звичайна домашня качка, крокував власною персоною вогнедишний дракон – його вів на товстому металевому ланцюзі Ойлерт фон Бургофен. Ланцюг охоплював шию дракона біля самої її основи і був замкнений на три величезні замки. Не відрубана голова крилатого чудовиська дивилася прямо перед собою, сонячні відблиски грали в її величезних очах, відбиваючись зеленого кольору зайчиками. Ліворуч і праворуч від центральної голови з плечей дракона піднімалися ще дві голови набагато менших розмірів. Ліва зосереджено смоктала пляшечку з чимось білим усередині – мабуть, з молоком. Права задовольнялася величезною соскою-пустушкою, одночасно посміхаючись у всі молочні драконові зуби і стріляючи темними очима по глибоким декольте на платтях місцевих красунь.

Ойлерт фон Бургофен дійшов до самих королівських лож, чітко обернувся обличчям до монарших родин і опустився на ліве коліно. Не відпускаючи металевий ланцюг із прив’язаним до нього драконом, він склав руки на грудях, схилив голову і промовив:

– Батечко мій, король Карл Енний, і ви, король Метр Тридцять п’ятий! Завдання ваших величностей виконане: злісний дракон переможений і взятий у полон, принцеса Сантисента вільна.

Карл Енний підвівся з крісла, відкашлявся і почав:

– Сину мій Ойлерте, я на власні очі бачу твої успіхи. Але за лицарськими статутами голова дракона має таки бути відрубана.

– Дозвольте слово мовити, ваша королівська величність! – Принцеса Сантисента легко зісковзнула зі спини Доремісоля і підійшла до королівських лож. Смугастий кіт залишився сидіти верхи на закутому в лати коні. Він не гаяв часу на усякі людські дурниці і грівся на сонечку.

– Батечки і матінки мої, королі та королеви! – Дзвінкий голос принцеси розлетівся над площею. – Доблесний лицар Ойлерт фон Бургофен тричі хоробро відрубав голову цьому дракону!

Натовп на площі захоплено загув.

– Але драконова голова знову і знову приростала на своє колишнє місце!

Площа злякано і дружно зойкнула.

– А після третього відсікання і зовсім сталося несподіване – зліва та праворуч від центральної почали стрімко рости ще дві додаткові голови.

Народні маси тривожно захвилювалися. По лицарським укладанням лицар не мав юридичних прав самотужки боротися з триголовим драконом. Для цього вже була потрібна участь у битві мобілізованої королівської армії та всенародного ополчення.

– Але ж це ек… екс… – Король Карл Енний подавився повітрям, не наважуючись вимовити страшне слово.

– Ви маєте рацію, ваша величність, – принцеса Сантисента кивнула. – Саме це і є!

І вона чітко і по складах вимовила жахливе слово:

– Ес-ка-ла-ці-я!

Натовп на площі злякано загудів, чоловіки зблідли, дами масово непритомніли. Королеви Інгельборда та Децисента, не змовляючись, одночасно схопилися руками за серця.

Принцеса Сантисента підняла праву руку, закликаючи всіх до спокою і мовчання. Поступово площа вгамувалась. Щоки чоловіків порожевіли, жінки стали виходити з непритомного стану.

– Це триразова ескалація! – суворо продовжила дівчина. – Можете уявити, яку глибоку занепокоєність могли б висловити з цього приводу Організація об’єднаних королівств і Королівська Рада Європи.

Натовп подумки представив безодню, що могла розкритися на політичному просторі, і злякано завмер.

– У цих умовах бойових дій мені нічого не залишалося, як виступити із мирною ініціативою! – У голосі принцеси прорізалися жорсткі нотки.

«Молодець, доню! Уся в мене!» – із захопленням подумала королева Децисента.

«Ну, ні, люба! – відразу подумки заперечив їй король Метр. – Сантисента – вилита моя бабуся! »

Королівська подружня пара так довго жила разом і так кохала одне одного, що давно вже встановила між собою телепатичний зв’язок.

– Я негайно зупинила поєдинок і дала згоду вийти заміж за дракона! – проголосила принцеса Сантисента.

Площа хором ахнула і миттєво запанувала цілковита тиша. Тільки чути було, як у Доремисоля під латами натужно дзижчить черговий шершень.

– А натомість дракон зобов’язується назавжди покинути межі наших королівств, – твердим і чітким голосом продовжувала принцеса. – І бере зобов’язання на п’ять тисячоліть уперед захищати нашу територію від зазіхань інших драконів та усіляких зовнішніх ворогів.

«Дівчинко моя! – у королеви Децисенти защеміло серце. – Вона збирається вийти заміж за нелюбимого дракона!»

«Дочка виросла справжньою патріоткою і дипломатом, – з гордістю відзначив про себе король Метр. – Вона вирішила пожертвувати своєю любов’ю до Ойлерта фон Бургофена заради порятунку наших королівств!»

Площа зашелестіла голосами. Придворні та народ почали обговорювати рішення юної принцеси.

– Доню моя, – королева Децисента підвелася з крісла. В її очах стояли сльози. – Але як же ти житимеш із цим драконом? Адже він навіть не людина!

– Матінко, – принцеса підбігла до королеви і обняла її за плечі, – ти ж казала мені, що кохання може творити чудеса! Ось і я вірю, що моє кохання зможе зробити з цього чудовиська красиву і розумну молоду людину!

Сказавши це, вона кинула веселий погляд у бік голови дракона.

Немов на підтвердження її слів, дракон підняв угору морду і випустив у небо струмінь вогняного полум’я. А потім басом заспівав:

– Для принцеси Сантисенти

Все зроблю без сентиментів:

Буду плідно працювати,

Щоб прекрасним принцом стати!

Закінчивши співати, дракон незграбно човгнув лівою ногою по бруківці – на камені навіть залишилися сліди від його металевих кігтів.

Площа дружно зааплодувала. Почулися крики «Біс!» і «Браво!». Жителі королівства любили народну самодіяльність і цінували вокальне мистецтво.

– Стривайте, друзі мої, – король Карл Енний насупився, – але чи згоден син мій Ойлерт поступитися своєю нареченою цьому… претенденту?

Тисячі поглядів сконцентрувалися на Ойлерті фон Бургофені, який так само стояв перед королівськими ложами, спираючись на ліве коліно.

Лицар одним рухом стягнув з голови металевий шолом, труснув кудрявим волоссям і, дивлячись королю прямо в очі, чітко й голосно промовив:

– Батьку мій, ваша величність, король Карл Енний! Я згоден добровільно відпустити мою наречену принцесу Сантисенту, щоб вона могла щасливо влаштувати свою долю!

Жіноча половина площі бурхливо зааплодувала. Чоловіча частина присутніх розійшлася в думках про вчинок лицаря і засперечалася між собою.

– Але тоді згідно з лицарськими укладаннями, – похмуро почав король Карл Енний, – ти, сину мій Ойлерт, повинен назавжди піти у вічне вигнання. Бо жодна дівчина з наших королівств не наважиться тепер зв’язати свою долю з відступником! Немає таких дівчат!

– Є така дівчина! – пролунав дзвінкий голосочок, і з-за королівських лож виступила вперед юна принцеса Мілісента. Одягнена вона була точно, як і її старша сестра, але колір сукні у неї був малахітово-зеленим. – Батечко і матінко мої, король Карл Енний і королева Інгельборда! Я згодна вийти заміж за лицаря Ойлерта фон Бургофена замість моєї старшої сестри Сантисенти. Королівські закони припускають таку заміну!

Народ дружно й радісно заволав.

«Доню моя, – знову розчулилася королева Децисента, – заради щастя сестри і безпеки королівства, вона готова вийти заміж за лицаря Ойлерта! Копія моєї матусі!»

«Ах, та до чого тут ваша матуся, моя люба? – подумки заперечив король Метр Тридцять п’ятий. – Це ж живе втілення моєї прабабусі по батьківській лінії!»

Карл Енний повернувся до сина-лицаря, що так і стояв на лівому коліні:

– Ойлерте, сину мій, чи згоден ти взяти за дружину принцесу Мілісенту?

Молодий фон Бургофен підхопився з коліна і відповів голосно і чітко:

– Згоден, батечко мій!

Принцеса Мілісента кинулася до нареченого і повисла на його шиї. Лицар обійняв і поцілував дівчину.

– Ну що ж… – голос короля Карла Енного здригнувся. – Друже мій, королю Метре, нам, здається, залишається тільки одне – благословити ці дві пари: принцесу Мілісенту і мого сина Ойлерта фон Бургофена, принцесу Сантисенту і цього… дракона!

Площу наповнили радісні вигуки. Жінки витирали щасливі сльози хусточками.

– Батечко і матінко мої, – сказала принцеса Сантисента, як тільки радісні вигуки вщухли, – я маю намір негайно вилетіти з улюбленим драконом у його заморську державу.

Вона підійшла і по черзі обняла батька і матір.

– Дорогі мої, не сумуйте – ми обов’язково побачимось знову. Крім того, ми зможемо листуватися: дракон у своїй доброті залишив лицарю Ойлерту спеціальний механізм – «двовимірний проникник». Ми будемо вести пряме і регулярне листування.

– Боже мій, доню, – королева Децисента окинула поглядом величезне тіло дракона, – і ти не боїшся летіти верхи?

– Навіщо верхи? – Сантисента посміхнулася. – Я полечу в його вусі – там достатньо місця, щоб я могла розміститися!

Вона обернулася до дракона і крикнула:

– Любий мій, я готова летіти!

У лівому вусі дракона миттєво відчинилися дверцята і звідти до самої землі опустилися мотузкові сходи.

– До побачення, тату! До побачення, мамо! До побачення, Мілісенто! – принцеса по черзі обняла і поцілувала родичів. – До побачення, ваші величності і всі-всі-всі! Я відлітаю!

Вона підбігла до драбинки. Смугастий кіт зіскочив зі спини Доремісоля і блискавично видерся на плече принцеси. Притримуючи поділ сукні, дівчина стала підніматися мотузковими сходами. На прощання Сантисента помахала рукою з прорізу дверцят у вусі дракона, а потім дверцята зачинилися.

Обидві маленькі драконові голови негайно втягнулися в плечі чудовиська, і їх зверху прикрило щось схоже на звичайні металеві каналізаційні люки.

Дракон підстрибнув з місця вгору метрів на десять. А вже на рівні дахів будинків і споруд, що оточували площу, шалено замахав крилами і став повільно підніматися у небо. Коли він був на висоті приблизно п’ятдесяти метрів, крила його витяглися в два прямокутники. Звідкись з-під хвоста чудовиська вирвався потужний струмінь білої пари. Голова вивергнула у небеса потік полум’я, і дракон, з кожною секундою прискорюючись все більше і більше, злетів у блакитну височінь над королівським палацом і будинками. За ним слідом потяглася щільна смуга білої пари.

Народ на площі шаленів. Хто злякано витріщився в небо, хтось радо сміявся, хтось волав від захоплення – адже ніхто з людей королівства досі ще ніколи не бачив видовища дракона, що злітає у небесний простір. Тисячі рук махали знизу, проводжаючи її королівську високість у драконівське заокеання.

Дракон піднімався все вище і вище, відлітав все далі і далі. Ось він вже перетворився на чорну крапку на небі, а потім і крапка зникла серед блакиття височини. Тільки біла смуга газу, що поступово танув в повітрі, ще нагадувала про чудовисько, що відлетіло у далечінь з принцесою Сантисентою.

7

Звичайно, лицар Ойлерт фон Бургофен одружився з улюбленою принцесою Мілісентою. Королівства Бургомія і Тир’ямтамтамія об’єдналися в єдине королівство Бургомтир’ямія. На об’єднаний трон зійшов Ойлерт. Оскільки «математичне питання» так і не було вирішено істориками, молодий король фон Бургофен взяв собі ім’я Карл Ен-плюс-перший.

Обидва старі королі пішли у відставку. Тепер вони могли повністю присвятити себе улюбленій шаховій грі і стали проводити щорічні шахові турніри «Золота корона», а раз на чотири роки – чемпіонат світу.

Королеви Інгельборда і Діцесента захопилися розведенням квітів у Об’єднаному Королівському саду. Крім того, Інгельборда зайнялася письменницькою діяльністю – писала романи в жанрі фентезі про принцес і драконів,  і її творчість користувалися великою популярністю. Децисента ж відчула потяг до живопису, і незабаром стала знаменитою художницею – на її полотнах мужні лицарі перемагали багатоголових зміюк, рятуючи прикутих до скал ланцюгами юних принцес. Літературні фестивалі та художні виставки прославили Королівство Бургомтир’ямію в усьому світі – одного разу в гості завітав навіть цар ацтеків Мітцеткоакль з ще невідкритої ніким місцевої Америки.

За допомогою «двовимірного проникника» Ойлерт і Мілісента одразу після свого весілля надіслали листа Сантисенті. Незабаром прийшла відповідь і купа невеликих за розміром ілюстрацій до неї, які молоде подружжя іменувало «фотографії». Принцесі Сантисенті дуже швидко вдалося зробити з дракона нормального і дуже симпатичного принца – Іванка Айвенко, за якого вона вийшла заміж. Радості об’єднаного королівського сімейства не було меж.

Ойлерт керував державою дуже вміло. Дипломати донесли всім ближнім і далеким монархам, що Бургомтир’ямія – держава, яка знаходиться під патронатом крилатого вогняного дракона. З того часу охочих оскаржити цю тезу у військово-політичній сфері не знаходилося від Британських островів на заході до країни Ніппон на крайньому сході.

Молодий король заснував університет, де особисто читав лекції з проблем місцевого самоврядування. Випускникам університету присвоювався титул «магістр-бургомістр». Якість їхньої освіти була настільки високою, що їх з радістю почали брати на роботу градоначальниками у всіх державах Європи.

Ойлерт виписав з багатьох країн найкращих механіків, побудував фабричні виробництва і навіть сам по вуха вліз у конструкторські роботи. Вже через рік за поріг столичної майстерні виїхав перший колісний екіпаж на паровому двигуні. Ще через три роки по Одеру і Віслі пішли експериментальні кораблі-пароходи. Не пройшло і п’яти років, як центральні європейські міста зв’язали лінії залізниці, по яким тягали пасажирські і вантажні вагони паротяги бургомтир’ямського виробництва. Світ завмер у захваті, коли особисто король Карл-Ойлерт Ен-плюс-перший виконав політ на висоті майже п’яти кілометрів на паровому  дирижаблі «Люба Мілісента».

За допомогою «двовимірного проникника» Ойлерт листувався з такими знаменитими людьми як Галілео Галілей, Ісаак Ньютон, Імануїл Кант та інші. Галілея він переконав направити оптичну трубу по черзі на четверту, п’яту і шосту планети Сонячної системи. В результаті було відкрито два супутники у Марса, чотири місяці біля Юпітера і велике кільце навколо Сатурна. Ісааку Ньютону Ойлерт відправив свій науковий трактат «Про дивну поведінку стиглих яблук у королівських садах». Імануїла Канта в особистому посланні переконав звернути увагу на моральний закон усередині нас і зоряне небо над головою.

Ойлерт уважно стежив за політичними новинами з Мордордії. Але гетьман, який у світі Іванка Айвенка створив біля Чорного моря нову державу, все не з’являвся і не з’являвся. На десятому році після відльоту Іванка і Сантисенти король остаточно втратив всяке терпіння. Він тимчасово передав правління королівством у ніжні руки Мілісенти, а сам інкогніто відбув у тривале королівське відрядження.

Згодом, буквально з нізвідки, на західних землях Мордордії з’явився таємничий гетьман Олелько Буркотун. Він підняв народне повстання, організував визвольну армію і вигнав геть загарбників-мордордійців. Від Сяну до Дону повстала нова держава – Україна. Гетьман Олелько Буркотун провів чесні вибори і передав кермо влади молодою країною всенародно обраному президенту – ним виявилася дуже гідна і шанована в суспільстві людина. У ніч після дня інавгурації гетьман Олелько Буркотун раптово безслідно зник. А невдовзі до королівства Бургомтир’ямії повернувся з далекої подорожі законний король Карл Ен-плюс-перший.

А далі… Що було далі?

Усі жили довго, щасливо і благополучно. Іванко і Сантисента з дітьми та онуками неодноразово прилітали в гості на батьківщину принцеси. У свою чергу, вся об’єднана королівська родина літала в паралельний світ на відпочинок і для всіляких розваг. Рейси між двома світами виконував той самий вогнедишний дракон Рябоконь. Щоправда, його голову-кабіну довелося дещо модернізувати: її зробили «багатоокою» і розміром з міжміський автобус – інакше королівські родини в ній просто не помістилися б.

Тут і казочці кінець, а хтось прочитав – молодець.