Штормова угода

— Е2 – е4. Твій хід, тату…

Ейлін торкнулася дерев’яної фігури, через що невидима пружина спрацювала. Пішак трохи підвівся і неквапливо почимчикував а на вказану клітку. Там він зупинився, клацнув внутрішнім механізмом на знак виконаної роботи та й затих. Гравець, що сидів у кріслі навпроти, схилив голову набік та хмикнув. Світло у вікні за його спиною на кілька хвилин зникло, загуркотіли залізні колеса неподалік, через що весь будинок затрясся. Зі стелі на шахівницю посипався пил. Ейлін звичним жестом прикрила долонею чашку з чаєм, а чоловік голосно чхнув. Низенький табурет під його забинтованою ногою небезпечно рипнув, схвильованим гавкотом відгукнулася домашня жаба. Нарешті гуркіт затих. Батько поправив окуляри з непрозорими стеклами, що з’їхали на ніс, і ткнув пальцем у кам’яний пішак чорного кольору.

— Тримай. Місіс Мор передала, — господиня в білому фартуху із прилиплою на ньому домашньою жабою вручила Ейлін паперовий пакет.

Та відразу запустила всередину руку й відкусила величезний шматок рум’яного пиріжка.

— Уфм-м, дякую, мам, — невиразно проплямкала вона.

Господиня посміхнулася, відклеїла від себе зеленувато-синю тваринку, і, вручивши зраділій жабі брикет сушених комарів, повернулася до письмового столу. Над ним у рамках висіли креслення, намальовані явно дитячою рукою, диплом із гарною печаткою, фотографія молодих та усміхнених господарів будинку. Мати вклала книгу в пухкий конверт із підписом «Аркенійське географічне товариство», покрутила в руках листок з карикатурою на якогось мужика з кролячими зубами та руками-лопатами. Й обернулася до Ейлін:

— Тут випало зі сторінок. Тобі потрібно?

— А? Та ні, це просто закладка.

Ейлін потяглася, не встаючи з крісла, відчула, як воно сильно хитнулося під нею, і перехилившись через підлокітник, поправила газету під ніжкою. «Страйк на шахті обернувся трагедією», — можна було прочитати у заголовку. Трохи нижче за жирний шрифт тягнулося доповнення: «Хто заплатить за завдану шкоду?». Механічний годинник на столі сухо клацнув стрілками, світло за вікном знову затьмарилося, під акомпанемент коліс на стінах замиготіли тіні. Ейлін допила чай одним ковтком, цмокнула батька в сиву верхівку.

— Передавайте місіс Мор привіт, — сказала вона біля порога. — Не знаю, коли ще зможу зайти.

Господиня обняла дівчину, ледь не силою впхнула їй до рук пакет із пиріжками та дбайливо поправила розтріпане волосся дочки, через що та зі сміхом сіпнулася.

— Пощастило тобі, тату, — Ейлін зняла всюдисущу жабу зі штанини та затягла шнурки на важких черевиках. — Якби не робота, я би тебе точно обіграла.

— Ага. Мрій, — пирхнув батько.

— Так, тут ти йому не рівня. Він тільки й робить, що фігурки рухає, — з усмішкою підтакнула господиня й відразу серйозно спитала:

— На річницю від смерті Тома знову не прийдеш?

— Ні, — коротко відповіла Ейлін. — Не забудь надіслати сьогодні книжки, я й без того їх добряче затримала.

Знову відчепивши жабу, Ейлін попрощалася з батьками та вибігла за поріг. Обідній час невблаганно закінчувався.

Похмуре, затягнуте вугільними хмарами небо низько нависало над кратером, у повітрі лунав запах мокрої землі та розлитого палива. Десь високо на підвішених кроквах працював робітник, начисто відмиваючи одне з дзеркал. Разом із сотнею інших воно утворювало освітлювальну систему. Ейлін струсила крихти з мереживного коміра модної безрукавної блузки, засунула руки в кишені. Над її головою промайнули ланцюжки вагонеток.

«Хлюп!»

Хтось потрапив у мазутну калюжу, що натекла з бака. Затріщав електричний вузол, що живив монорейки. Декілька хлопців та дівчат проскочили повз Ейлін, піднялися по тріщинах на дах невисокого будинку. Сівши там, вони звісили ноги, й під бешкетні жарти почали плювати насіння. Якась жіночка визирнула з вікна витрусити скатертину. Тканина кілька разів голосно ляснула на вітрі, разом з нею колихнувся жирок на руках господині.

— Іде! — вигукнув хтось на даху.

Жіночка глянула вгору. Відпрацьованим рухом вона згорнула тканину в джгут і хльоснула нею по чиємусь черевику.

— Тітонько, ну ви чого?! — пролунав скривджений крик, який відразу заглушив дружний регіт. Жіночка долучилася до веселощів, притиснувши долоні до пухких щічок.

— Тепер тобі щаститиме весь день, — пояснила Ейлін, спритно видершись по стіні.

Тріск посилився, рейками пройшлися блакитні розряди. Залунав приголомшливий гуркіт, а далі попереду з’явився потяг. Ейлін віддала «щасливчику» промаслений пакет, сунула в зуби останній пиріжок, за звичкою наморщивши носа. Порив гарячого вітру приніс пил та сморід розжареного металу. А тільки-но вагонетка зрівнялася з дахом будинку, хлопці та дівчата стали в неї стрибати. Ейлін пішла за ними та й легко перемахнула через борт.

Над кварталом майстерень вона залишила гостинну вагонетку, зістрибнувши на пружний тент. А потім попрямувала до великої сірої будівлі. Табличка на стіні гласила: «Майстерня Ленса». Зітхнувши, Ейлін рвонула важкі двері на себе, й одразу гучний вереск відрізного верстата ледь не збив її з ніг. Затиснувши вуха, робітниця  нахилилася та забігла до роздягальні.

— Ну, одне з двох, — пробурмотіла Ейлін, надягаючи навушники. — Або я знову запізнилася, або Ленс залишив різьбяра без обіду. Зараза.

Поспіхом напнувши свій комбінезон,  дівчина акуратно визирнула з роздягальні та оглянула велику залу. На перший погляд, все здавалося гаразд. Верстати, робітники, пил, іскри, що летять, — рутина тобто. Світло у вікнах кабінету Ленса на другому поверсі було запалене, тому Ейлін, начепивши масивні захисні окуляри, рушила до верстата. Там для неї вже склали нові деталі на доопрацювання. Потягнувся нескінченно довгий робочий день. І ось ледь дзвіночок задзвенів, Ейлін випустила з онімілих тремтячих пальців набридлий напилок. Той ображено брязнув об стіл. Ейлін зі стогоном спробувала розтерти м’язи, склала інструменти по місцях і попленталася в свою кімнату на горищі майстерні. А зачинивши двері, дівчина припала спиною до стіни та глянула у дзеркало.

— М-м-м, красуня, — іронічно зітхнула вона.

Обличчя й руки були вимащені в маслі, під очима чорніли кола, що здавалися в напівтемряві кімнати продовженнями темних очниць.

— Ось він, макіяж на найближчі років десять, — пробурмотіла Ейлін, стираючи плечем пил на щоці.

Вона з огидою позбулася комбінезону. Вмилася. Тяжко впала за старий креслярський стіл і глянула на записки, що були пришпилені до дошки:

Адреса патентного бюро, варіанти для нових конструкцій…

Робітники багато балакали в їдальні, скаржилися, підкидали нові ідеї. Більшість із них було викреслено, кілька обведена жирною лінією, а один напис виявився зовсім зафарбованим. Ейлін все одно розлютилася, тільки-но його побачивши, згадала, як вона кілька місяців працювала над кресленням, щоб зробити зручний легкий світильник. То мала бути чудова допомога в роботі за верстатом, та й непогана можливість заробити грошенят. Креслення було майже готове, коли в кімнату ввалився Ленс із охороною та забрав все до останнього аркушика.

Новий проект не так сильно надихав Ейлін. Вона розклала листи, макнула латунний кінчик пера у чорнильницю, взялася за лінійку-рейсшину. Поруч горіла олійна лампа. Проте щось не клеїлося. Ейлін все нижче схилялася до листа, борючись із печінням в очах, та в якийсь момент її чоло торкнулося стільниці. Мить — і вимотана дівчина заснула.

Прийшла вона до тями ривком, неначе й не спала. Кілька секунд моргала, не в змозі збагнути, що відбувається. А потім зрозуміла, що лежить щокою прямо на папері, як на подушці.

— О, боги, тільки не це!

Ейлін відірвала обличчя від паперу та спробувала оцінити шкоду. Чорнило, що не встигло засохнути, було частково розмазане по листку потворною плямою та, звичайно, відбилося на щоці. До того ж, частина старих схем розмокла через слину, яка, очевидно, потрапила на лист, поки Ейлін спала.

Масляна лампа практично догоріла, і тепер тьмяно освітлювала навколишній простір. Сумно окинувши поглядом роботу кількох тижнів, Ейлін подивилася у вікно. Надворі панувала ніч. Великі краплі стікали по товстій слюді, заспокійливо шелестів дощ. Він неначе за завісою ховав вуличні вогні й сусідні дахи. Та аж раптом спалахнула блискавка, освітлюючи блакитно-білим світлом усю кімнату. В цей момент, незліченні краплі за вікном, здалися дівчині великими перлинами, нанизаними на шовкові нитки.

— Безсоння? — зненацька пролунав незнайомий чоловічий голос.

Трохи сухий, хрипуватий, низький та звучний. Ейлін сіпнулася. Біля протилежної стіни, припавши до неї спиною, стояв чоловік. Він був одягнений у сіре пальто, білу сорочку, прості чорні штани та чоботи. Мав чіткі лінії обличчя, великий ніс, тонкі губи. Акуратно розчесане світло-лляне волосся з ледь помітним срібним відливом сивини.

— Що за…?! — Ейлін схопилась зі стільця.

— Тихіше, бо розбудиш Лінса, чи як там його … — з легкою посмішкою промовив гість. Його наче розважала реакція дівчини.

— Ленса? То ви через нього прийшли? — Ейлін гарячково озирнулася. — Та гімна йому на лопаті, не дам більше нічого!

Чоловік пирхнув, стримуючи сміх.

— Ні. Здається, ми почали трохи не з того. Дозволь я спершу назвуся. Моє ім’я Рутгер, і я прийшов до тебе з пропозицією.  Про співпрацю, якщо можна так висловитись.

Ейлін завмерла, уважно слухаючи промову незнайомця.

— Я знаю про твоє бажання. І збираюся допомогти його здійснити.

— Ой та годі тобі! Звідки вам узагалі знати, про що я там мрію?

— Я щойно збирався до цього перейти.

— Та хто ти взагалі такий? Хоча ні, не важливо. Забирайтеся, містере!

У відповідь чоловік кивнув головою кудись убік. Ейлін натрапила на кілька глиняних фігурок і металеву піалу для олій — домашній вівтар, встановлений на підвіконні.

— Один з них. Хоча мого зображення серед тотемів тут немає, — промовив блондин. В його голосі чулося розчарування.

Ейлін перевела погляд із вівтаря назад на чоловіка.

«Так, — подумала вона. — Якщо я все зрозуміла правильно, цей божевільний вважає себе духом».

Ейлін нервово хихикнула. Звідкись із глибин пам’яті раптом випливли слова батька, ніби сперечатися з безумцями то небезпечно. Не чекаючи на якусь допомогу, Ейлін вирішила підіграти.

— Звісно, там немає вашого зображення. Там тільки духи, шановані в нашій сім’ї, — вимовила вона і, не обертаючись, намацала на столі кілька інструментів.

Тендітна лінійка, олівці, прикручений до стільниці кронштейн зі збільшувальним склом… Ага, ось це підійде! Пальці Ейлін стиснули важку чорнильницю з міцного скла.

Гість хмикнув.

— Звісно,  знаю. Та, знаєш, усе одно прикро. Я стільки всього зробив для світу, а хоч би хтось поставив статуетку на вівтар.

— Н-ну добре. Я можу. Але щоб виготовити статуетку, потрібно точно знати, який ви дух, з якими силами пов’язаний…

— Ну, це якраз найпростіше пояснити. Енергія. Я керую енергією. Чисте її втілення.

— Та-ак… Добре. Енергія… Мгм… Енергія на ім’я Рутгер, значить. Я запам’ятаю … — Ейлін намагалася якнайсильніше розтягувати слова. Непомітними кроками вона рушила до дверей.

— Звичайно, ти мені не віриш. Я доведу тобі, що говорю правду. Наприклад так. Назви будь-яку цифру.

Чоловік, не моргаючи, дивився дівчині просто у вічі. Ейлін остаточно втратила сенс розмови. До дверей лишалося кілька кроків, довелося продовжувати гру.

— Нехай буде п’ять, — сказала вона.

— П’ять, то п’ять. Дивись у вікно.

На кілька хвилин кімната поринула в тишу. Ніч прокралася крізь раму, забрала рештки світла і вкрала тіні голосів, змішавши їх із барабанним дробом дощу. Її мокре дихання лягло на підкопчене напівпрозоре скло, змиваючи денний бруд та кіптяву фабричних труб.

І раптом кімнату висвітлив яскравий сполох! Блискавка. Вдарила прямо в бруківку, випалюючи в камінні химерний слід. А далі, попри всяку логіку, вона не зникла, не пішла в землю, не розчинилася в переможних гуркотах грому, а ковзнула іскристим струмком до стіни будинку. За секунду дісталася вона до вікна і майнула всередину. Ейлін дзвінко скрикнула. Блискавка розшарувалася на п’ять частин і затанцювала на пальцях незнайомця, наче вогонь на кінчиках свічок. Секунда — і чоловік стиснув долоню. Блискавка згасла.

— Трясця! Не підходь!

Ейлін скрикнула і кинула в гостя чорнильницею. Та потрапила точно між очей непроханому гостеві, та не зустрівши ніякого опору, пролетіла наскрізь і вдарилася в стіну поруч із вікном. Ейлін зупинилася. Рутгер зітхнув.

— Чорнильниця? Серйозно? — після секундної паузи спитав він.

— То ти не справжній…

— Що?

— Ти не справжній! Мені ввижається, — голос Ейлін змінився з радісного на пригнічений. — О ні… Боги, за що? Я так багато працюю, що вже просто божеволію.

Вона закрила обличчя руками і глибоко вдихнула:

— У мене ж зовсім немає грошей на ліки!

— Ейлін, послухай…

— Ні-ні… Нічого я слухати не буду. Я не збираюся з тобою розмовляти.

Робітниця впевнено рушила до ліжка.

— Зараз я ляжу спатоньки, а на ранок все буде нормально. І жодних гостей у моїй кімнаті.

Ейлін зникла за подертою ширмою, натягла нічну сорочку і швидко стрибнула під ковдру. Відвернувшись, вона одразу заплющила очі.

— Ейлін …

— Ні! Тебе немає! Ти тільки у моїй голові! — гучним шепотом відрізала дівчина.

— Мені потрібна твоя допомога! Я знаю, що тобі бракую таланту, ти більш за все його бажаєш. То впусти мене у своє тіло, і я тобі допоможу.

Ейлін розплющила очі.

— Підійди.

Рутгер наблизився до ліжка.

— Ближче. Ще трохи…

Гість нахилився й одразу Ейлін вцідила йому ляпас. Проте пальці її пройшли крізь чоловіка, той лиш невдоволено скривився.

— Залиш мене в спокої, дурне видіння, — пирхнула Ейлін і знову зникла під ковдрою

— Ейлін?

Та не відповіла. Рутгер зітхнув і підійшов до письмового столу. Побіжно оцінивши малюнок, що лежав там, він посміхнувся. Кімната знову купалася у дощовій темряві. Піт, гар і кіптява — все пішло разом із денною втомою. Залишився лише запах озону. Влаштувавшись на стільці, гість прислухався, як схвильоване дихання дівчини швидко змінюється рівним сопінням. Сон швидко зманив Ейлін у своє м’яке царство. Рутгер її не турбував. Чекати лишалося лише до ранку.

Ще не розплющивши очі, Ейлін зрозуміла, що ранок буде далеко не добрим. Уві сні вона ніяково повернулася, ліжко хижо рипнуло і встромило пружину дівчині в ребро. Ейлін невдоволено застогнала. Піднявшись на лікті, вона потерла шию, що затерпла, і глянула на письмовий стіл. Видіння лагідно посміхнулося їй та знущально-мило помахало рукою. Дівчина знову застогнала та запустила в блондина подушкою. Та, звісно, пролетіла наскрізь, пролунав гуркіт і дзвін: лампа, гублячи залишки палива, тепер стікала олією прямо на зіпсовані папери

— О ні! Ні-ні-ні! — кинулася рятувати їх Ейлін.

— Правильно, так їм. Я теж вважаю, що це не найкраща твоя робота, — зареготав Рутгер.

Ейлін його ніби не чула. Вона струсила жирні краплі на підлогу, швидким поглядом оцінила масштаб лиха, після чого скривилася та скрутила папери. Олія, зрозуміло, розмастилася ще більше, та це Ейлін вже зовсім не хвилювало. Все й без того було зіпсоване.

Сонце скромно зазирало у вікно, абияк продираючись крізь товсте скло. Сліди вчорашнього дощу іржавими патьоками відбилися на стіні, й тепер у чаші для підношень із насінням і крихтами хліба лежало якесь сміття. Ейлін спробувала вибрати його і запалити кадило, але гість знову нагадав про себе:

— Можеш не намагатися, ніхто не прийде.

Рутгер провів долонею над фігуркою духа-охоронця, ніби намагався її взяти, але в останній момент схаменувся і заклав руки за спину.

— Він говорив про тебе, — кивнув на вівтар чоловік. — Бооджар. Шептав тобі раніше, поки не заслаб. Навіть йому вже не вистачає сил для всіх мешканців нома. А от інші…

Рутгер пробіг поглядом по обличчях домашніх духів.

— Багато хто злився з природою, або зовсім загинув. У будь якому разі нікого з них зараз не ти дочекаєшся. Охоронці знають, що я тут, і втекли заздалегідь. Маленькі боягузи…

— Досить!

Рутгер схаменувся. Він глянув на дівчину та м’яко посміхнувся. Ейлін здригнулася. З якоїсь причини посмішка гостя здалася їй неймовірно моторошною. Блакитні світлі очі, смаглява шкіра, сивувате волосся.

«Чи справді він мені ввижається? Чи міг дух дійсно завітати до простої людини?» — замислилася Ейлін.

І в ту ж секунду Рутгер зник. Він розсипався на тисячі іскор, засліпивши дівчину на мить, а потім швидкою блискавкою вдарив у зламаний фонограф. Той захрипів, ручка сама собою прокрутилася кілька разів, залунали уривки шиплячого запису. Фокус Ейлін оцінила, він навіть припав би їй до смаку, якби не гучний клекіт робочого дзвону. Зміна щойно почалася!

— Дідько! — Ейлін кинуася до умивальника.

Вода гулко застукала по відру, з запеклою швидкістю пройшовся по чорному кучерявому волоссю гребінець. Ейлін глянула на себе в дзеркало і підморгнула відображенню. Ним вона була цілком задоволена: синці від недосипу з лиця зійшли, виразні карі очі перестали нагадувати провали. Одна лише обставина продовжувала засмучувати. Рутгер навіть не збирався йти. Він знову стирчав біля вівтаря.

— Гей, Руґдаре, чи як там тебе! Тут десь мій черевик валявся. Звали, будь ласка.

— І це вона так з богом говорить, — філософськи зітхнув блондин, звертаючись до статуетки. — Закладаюся, друже-Бооджар, тебе ніколи не просили «звалити». Мене звуть Рутгер, щоб ти знала. І твій черевик лежить під стільцем.

— Хм…

Ейлін підібрала знахідку, забрала неслухняне волосся в хвіст і обернулася до гостя.

— Ну, скажімо, ти бог. Назви хоч одну причину, чому ти тут зі мною стирчиш, а не твориш десь круті божественні штуки.

— О, я тобі навіть дві причини назву, — Рутгер красномовно вперся оглядом у дівочі принади. — Дві дуже значні причини, до речі…

Дівчина наморщила ніс, стягуючи рукою розріз на грудях, і показала видінню язика. Воно у відповідь знущально посміхнулася.

«У мене точно проблеми», — похитала головою Ейлін і заплющила очі від раптового дзвону будильника.

Механічний мерзотник вирішив таки протарахтіти, спізнившись на цілу годину! Падлюка! Пообіцявши подумки розчленувати його на гвинтики, Ейлін швидко натягла сорочку і комбінезон, сунула в кишеню промаслені папери, й вибігла з кімнати.

Цех зустрів Ейлін гуркотом відрізної стрічки, металевою стружкою під ногами, запахом гарячого металу… Неприємною пикою Ленса. Той стояв біля верстата, весь чистий, сяючий щербатою усмішкою, одягнений у «найкращий із найгірших» костюм, ніби зустрічав важливу комісію, але забув о котрій годині та приходить.

«Зараз буде штраф», — приготувалася подумки Ейлін.

Але Ленс попри очікування добродушно привітався, викликаючи нову хвилю підозр, а потім з ентузіазмом потяг дівчину кудись на склад. Там навколо високого ящика метушилося кілька робітників. Хтось нетерпляче стискав у руках лом, хтось вивчав супутні папери, один хлопчик років тринадцяти намагався розгледіти хоч щось через щілину між дошками. Ще пара шибеників з важливим виглядом курила самокрутки поруч, Ленс їх звичайно примітив, та одразу вилаяв, щоб ті «не смерділи димом». Після чого юні працівники демонстративно загасили самокрутки об стіну, кинули недопалки до кишень, а до господаря майстерні підскочив помічник із документами в руках.

— Відкривайте, — скомандував Ленс і навіщось стягнув капелюх з голови.

Ейлін, заражена загальною цікавістю, потяглася вперед. Пара робітників із ломами в один рух відірвали стінку від ящика. Та з гуркотом звалилася на підлогу, піднявши невелику хмарку пилу та дерев’яної тирси, а дівчина зуміла нарешті розглянути вміст посилки.

Найбільше та штука нагадувала бочку або високий кошик, з якого стирчали довгі, зігнуті в кількох місцях кінцівки. Вгорі замість кришки лежав металевий капелюх-сомбреро, і щось Ейлін підказувало, що сплячій бочці вона потрібна була не просто так.

«Дель Аарон», — вичитала вона тиснення на корпусі. Під ним було надруковано серійний номер та таємничі літери: «Гу-1357-ЛяШ».

— Красень, скажи? — звернувся до дівчини сяючий Ленс. — Перший робочий автоматон у моїй майстерні.

— Неймовірний! — охоче підтримала Ейлін. — Покажете, як він працює?

Її голос збуджено затремтів, а уява вже намалювала неймовірні картини, де вона катається в автоматона на плечах. Найбільше зараз дівчині хотілося подивитися на цю річ у дії. Але ще сильніше — дізнатися, як вона влаштована зсередини.

— Звичайно, — відповів Ленс, і радісна Ейлін ледве стрималася, щоб не кинутися його обіймати. Обмежилася захопленим підстрибуванням та писком.

— До речі, ти звільнена, — додав Ленс.

— Е… що?

— Як би це сказати… Твоєї посади більше не існує. «Гуляш» все зробить замість тебе сам.

Господар майстерні зім’яв у долонях капелюх і відступив на крок.

— Сьогодні твій останній робочий день, за нього чесно заплачу. Кімнату теж звільни до завтра.

Секунду Ейлін шоковано дивилася на Ленса, а потім сплеснула руками і вказала пальцем на бочку в капелюсі.

— Але ж цю штуковину має хтось обслуговувати! Це тільки автоматон.

— Так, та точно будеш не ти. Прийде хтось з освітою, я вже домовився.

— Але…

— Ой, давай тільки без скандалів!

Ленс відступив ще на крок, ніби прочитавши думки Ейлін. Робітниця ледве стримувалася, щоб не кинутися «обіймати» господаря майстерні за горло

— Хтось, виведіть її звідси.

Троє хлопчаків підскочили до Ейлін та з неприхованим співчуттям поплескали її по спині та плечах. Дівчина стиснула губи, кивнула їм, та раптом різко рвонула назад:

— Та я тебе просто вдушу!

Хлопчики вчасно спіймали Ейлін, загомоніли наввипередки, намагаючись заспокоїти і відвести її зі складу. Робітниця їм навіть піддалася, глибоко вдихнула, дочекавшись, поки хлопці приберуть свої не дуже чисті руки від неї.

— Гаразд, я спокійна, все добре… Фух … Ні, я його все-таки задушу! Йди-но сюди, падло!

Відтаскувати Ейлін довелося вже силами дорослих працівників. Не чекаючи, доки в руках кволих голодних підлітків з’явиться хоч трохи м’язів, хтось просто підхопив тендітну на вигляд дівчину і, не звертаючи уваги на її «вибрики», забрав у цех. Там Ейлін залишили наодинці з верстатом та її блакитнооким ведінням.

— От же мерзота! Я потраплю тепер до боргового рабства! — гнівно копнула стілець вона.

Гора недороблених шестерень лежала на столі, чекаючи напилка. Протягом усього ранку вона височіла та росла, погрожуючи врешті-решт обвалитися під власною вагою, проте Ейлін плювати на це хотіла. За горою шестерень ніхто не міг бачити, чим зайнята робітниця, і вона вирішила цим скористалася.

Дістати матеріали для власного виробу в майстерні було нескладно. За пару годин Ейлін встигла підібрати потрібні деталі і навіть позбутися настирливого мурмотіння Рутгера за спиною. Того, схоже, захоплювала робота винахідниці, і він, як належить плоду уяви, припинив на якийсь час діставати Ейлін дивними пропозиціями.

Незабаром пролунав обідній дзвін. Дівчина встала, солодко потяглася, витерла вимазані руки об чорну ганчірку. Саме час.

— Так, буде нескладно, — сама собі прошепотіла Ейлін і рушила до чужого верстата.

Майстер пішов на обід, залишивши болванки без догляду, і дівчина зайняла його місце. Вона уважно оглянула складну систему важелів, намагаючись пригадати схему, що бачила в книзі лише раз. Принцип роботи був зрозумілим, залишалося з’ясувати, як налаштовувати цю штуку. Кілька хвилин Ейлін «чаклувала» над незнайомою технікою, поки Рутгер не втрутився.

— Спробуй встановити ці важелі в такому положенні.

Дівчина мовчки продовжила налаштовувати верстат.

— Давай же, це спрацює. Хоч раз мене послухай.

Дівчина зітхнула, перевела важелі.

— Задоволений?

— Ага. А тепер усе ж таки встанови їх так, як я сказав.

Ейлін тихо загарчала. Важелі клацнули, завібрував і зашумів верстат. В спеціальному гнізді закрутилася болванка, посипалася металева стружка. Незабаром робітниця вже тримала в руках новеньку деталь. Затиснувши її між двома пальцями, вона оглянула її спочатку одним оком, потім іншим.

— Хм… А непогано! Працює, — здивовано сказала Ейлін.

Рутгер опер підборіддя об кулак і посміхнувся. В його очах метався вихор. Дівчині ледь вдалося відвернутися, і вона вкотре зловила себе на думці, що Рутгер надто реальний для того, щоб бути лише видінням. Думка ця лякала, хотілося відволіктися, попрацювати, створити, наприклад, прототип винаходу до того, як Ленс викине колишню робітницю геть. Мріяти про духів їй було ніколи. Але виточити нову деталь Ейлін не встигла. Крізь шум верстата прорвався окрик майстра.

— Гей, ти шо тут робиш?

— Трясця, — процідила Ейлін крізь зуби.

Вона  підняла погляд і променисто посміхнулася.

— Приві-і-т! А я нічого … Так, вже йду.

— Ага, та розкажи ще! — гримнув майстер. — Зламала тут напевне все!

Ейлін скрикнула від болю, коли величезна мозолиста рука схопила її за зап’ястя. Десь збоку яскраво блимнув Рутгер. Дівчина без опору потяглася слідом за працівником, боячись лише того, щоб він не зламав їй руку. На очах у неї виступили сльози. Ейлін змахнула їх непомітно, а потім скорчила кривднику пику. Той з вигуком «посидь, поки Ленс розбереться», заштовхав дівчину в комору, а потім клацнув замком. Навколо запанувала темрява.

— О-о-о, та щоб тебе! — простогнала Ейлін і штовхнула двері ногою.

Серце шалено калатало, нестерпно нив зап’ясток. Повітря катастрофічно не вистачало. Темрява густішала навколо, забивала легені, проникала всередину, змушуючи кожну клітину тіла панічно тремтіти. Блиск іскор Рутгера здався Ейлін справжнім порятунком. Він виник з нізвідки, висвітливши собою тісну комірчину зі зламаними інструментами, і уважно подивився на перелякану полонянку.

— Трясця! Лайно лупате! Погань!

— Давай голосніше, він же не чує.

Ейлін впала на підлогу, стиснулася в тремтячу грудку, і замовкла на деякий час. Коли вона глянула на блондина наступного разу, в її очах уже не було страху.

— Ти правда дух? — серйозно спитала вона.

— Так.

— І ти можеш виконувати бажання, як інші захисники?

— Можу. Хочеш, щоб я витяг тебе звідси?

— Ні, — сказала Ейлін. — Хочу, щоб ти подарував мені геніальність.

На мить Рутгер спалахнув яскравим сполохом. У його блакитних очах здійнявся вихор, на губах заграла м’яка і водночас моторошна посмішка. Він відстав від стіни, до якої недбало тулився хвилину тому, і зробив крок уперед. Обличчя блондина виявилося дуже близько, але биття серця Ейлін не почула. Натомість вона відчула дивне поколювання по всьому тілу, ніби крихітні розряди енергії пройшлися по шкірі. Вона закусила губу і затамувала подих, дивлячись на Рутгера. Більше відвертатися не було сенсу.

— Так… — прошепотів чоловік, звертаючись ніби до самого себе. — Ось той смак, який мене привабив. Це воно… Я знайшов тебе. І можу виконати твоє прохання, але для цього доведеться укласти угоду.

Дівчина відчула, як стислося серце. Слів Рутгера вона майже не зрозуміла, енергія, що вібрувала навколо, буквально захоплювала її думки і рухи. Лише одне вона усвідомила точно: угода буде не простою.

— Моє тіло, отже? — уточнила Ейлін. — І що ти робитимеш із ним?

— Хех… Гадаю, час сказати, — хмикнув Рутгер. — Я збираюся побудувати одну особливу річ. Штуку, яка дозволить мені нарешті втекти з цього неповноцінного світу. Туди де є магія. Туди, де духи не зливаються з природою і не гинуть без сил.

— Звучить непросто. Але до чого тут я?

У відповідь Рутгер махнув рукою. Та легко пройшла крізь Ейлін та стіну, не зустрівши жодного опору. Дівчина навіть не відчула нічого, окрім легкого поколювання. Дух виразно глянув на неї, і та збагнула: «Точно, без тіла нічого не побудуєш, ручки в будь-якому випадку знадобляться».

— Згодна, — сказала Ейлін. — Ми укладемо угоду. Але для початку посвіти ще для мене.

Рутгер байдуже знизав плечима і привалився до стіни, продовжуючи нічого не робити, а Ейлін тим часом озирнулася в коморі. У ній було звалено кілька ящиків з мотлохом, старі мітли та швабри, діряві черевики, роба та почата банка з гнилими огірками. Останнє здивувало дівчину найбільше, але міркувати, як можна було забути щось подібне у коморі, Ейлін не стала. Більше її хвилювала перспектива самої стати такою ж забутою та гнилою, то ж дівчина з ентузіазмом почала ритися в ящиках. На підлогу полетіли зламані інструменти, рукавички, коробка для обіду, дефектна деталь. Коробку на вміст перевіряти дівчині не захотілося, хоч та й виглядала пристойно, а ось іржавий цвях і пара напилків її цілком влаштували.

Поморочившись трохи із замком, дівчині вдалося його розламати, заклинити випадково язичок, вилаятися, розколупати обидві петлі, і наостанок просто вибити хлипкі тепер двері ногою. Шум у цеху заглушив звук падіння. Світу постала спітніла, розпатлана, неймовірно зла, але задоволена собою Ейлін. Вона вперла кулаки в боки, глянула грізно, промовляючи всім виглядом, мовляв «я прийшла сюди вибити двері і надерти комусь дупу. Двері, як бачите, вже лежать». На щастя нікого поблизу не було. Дівчина рушила до своєї кімнати.

Там вона вимилася, закуталася в м’який рушник, блаженно впала на ліжко і потяглася всім тілом. Ніби відчувши момент, пружини вважали за краще «не висуватись». Ніхто не стукався, не поспішав виселяти чи замикати в іншій коморі. Ніщо не затьмарювало її відпочинок.

Окрім одного моменту.

— М-м-м, так мені подобається набагато більше.

Ейлін розплющила очі і побачила Рутгера. Той зовсім зухвало сів поруч, підперши голову рукою. Спроба придушити нахабу подушкою не дала результату. Дух тільки розреготався.

— Ти щось чув про особистий простір? — невдоволено загарчала дівчина.

Її погляд метнувся до стільця з чистим одягом, де чекали свого часу важкі черевики на шнурівці. Там же поруч лежала порожня сумка, куди Ейлін планувала звалити пожитки, а ще тепер висів на невидимій вішалці сірий плащ Рутгера.

— Знайомі якісь слова… Не збагну, що ж вони значать. Може, так: «який ще особистий простір, ми без п’яти хвилин «одружені» і твоє тіло ось-ось стане моїм»?!

— Тихо-тихо, не галасуй, — скривилася Ейлін. — І як це має бути? Обряд якийсь провести?

— Загалом, так, — посміхнувся блондин. — Сама вирішуй, як він пройде, тут немає правил. Мені достатньо буде виплеску енергії, а якої… Релігійний напад там, творче захоплення чи сексуальна розрядка — не важливо. Тільки без крові, прошу. Це ж потім лікувати.

Дівчина кивнула. Вона впорядкувала себе, запалила кадило на вівтарі, вдихнула терпкий солодкуватий дим. Кілька хвилин Ейлін стояла із заплющеними очима, прихиливши коліно перед спустілою полицею для глиняних фігурок. А потім раптом різко встала, озирнулася через плече, виблискуючи пустотливим поглядом, і з неприхованим лукавством прошепотіла:

— Я вирішила, як ти просив. Ходімо, Рутгере, проведемо обряд.

— Впевнена, що правильно розрахувала? Це дуже важливо. — Серйозно насупився блондин.

— Ще б пак, — з придихом відповіла Ейлін і розпливлася в широкій усмішці. — Клянусь, буде весело!

***

Скрегіт металу, гарячий пил, запах вугілля. В майстерні було душно та шумно. Лайка робітників перемішувалась зі свистом старих механізмів, гостра стружка під ногами так і норовила впитися в підошву. Вагонетки, що проїжджали над головою, деренчали і роняли клуби розпеченої пари, стіни вступали в резонанс із розміреним стукотом коліс, вібрували, покривалися дрібними тріщинами.

Ейлін перечекала, поки гуркіт стихне, і гукнула хлопчика-носильника. Той охоче кинув роботу і підскочив до ніші, де стирчала розслаблена жіноча постать. У пальцях його опинилась цигарка. Хлопчик вальяжно привалився до стіни поруч і запитливо глянув на винахідницю.

— Я тут з’їжджати зібралася … — Ейлін сунула руки в кишені і байдуже подивилася кудись у бік.

— Угу, чув.

— Думаю, куди дрібнички зайві прилаштувати. Тобі щось віддати?

Хлопчик закурив і знизав плечима:

— Що хочеш за них?

— А, справжню дурницю…

Ейлін розповіла хлопцеві план, ледве стримуючи усмішку. Юний працівник же розреготався від щирого серця, але вчасно схаменувся і затиснув собі рота. Сміх перетворився на неясне рохкання і тиху лайку — тліючий кінець цигарки боляче вжалив шкіру на долоні. Хлопчисько потрусив рукою, так і не випустивши курево з зубів, і, вже збираючись драпанути на пошук друзів, глянув на дівчину.

— Запам’ятав, що треба? — уточнила вона.

— Пф, звичайно! Для тебе тепер все, що завгодно зробимо. А той… цицьки даси помацати?

— Ну, ні, це ми вже обговорювали, — Ейлін склала руки на грудях і посміхнулася. — Це тільки для дорослих, містере.

— Нічого, я ще підросту, і тоді подивимося, що ти тоді скажеш, — підліток із важливим виглядом пихнув димом убік.

— Чекатиму, — реготнула Ейлін.

Хлопець зник серед верстатів, так і не забравши навантаженого візка, а винахідниця видихнула і струснула плечима, ніби збиралася стрибати в крижану воду. Дух, що стояв увесь цей час поруч, ступив раптом уперед і, ледве не торкаючись носом скроні дівчини, знущально прошепотів:

— Гей, та ти ж вся почервоніла.

— Ой, заціпся, Рутгер, — відмахнулася від нього Ейлін.

Вона ковзнула у бік складу, і за кілька хвилин почула високий ламкий голос одного з підлітків.

«А-а-а! — кричав він. — Допоможіть, вмираю!»

Дівчина у фарбах уявила собі, як здивовані працівники збираються навколо «загиблого лебедя», як пробивається до них помічник Ленса, щоб подивитися на цей театр одного актора, і як міцні хлопці намагаються зняти з пацана вантаж, що нібито сам впав. А хлопчисько, насолоджуючись увагою, продовжує голосно і пафосно «вмирати», доки з нього не знімуть зовсім не важкий ящик. Тоді юний працівник схоплюється на ноги, з натхненням обмацує себе.

«А! — каже. — Помилка вийшла», і звалює з місця подій.

А в спину йому оваціями мчить смачна лайка, а то й важкий черевик. До цього пацан готовий, недаремно з десяти мешкає у робітничому будинку, там іншої ласки й не знають.

Ейлін озирнулася. Уривки фраз та зойки, що долітали до неї, свідчили про те, що «концерт» тепер у самому розпалі, а значить і друга частина плану ось-ось вступить у свою фазу. Скориставшись галасом, дівчина проникла на склад і сховалася за ящиками. Звідти вона визирнула якраз вчасно, щоб розгледіти кволу постать одного з підлітків, що наблизився до вантажників. Виглядав він захеканим і червоним, ніби біг усю дорогу, а коли заговорив, голос його раз у раз обривала задишка. Він повідомив роботягам, що Ленс кличе їх до кабінету щось чи то перетягнути, чи то перетерти. Запам’ятовувати пацан не став, бо «воно йому треба?». А потім із почуттям виконаного обов’язку хлопчик узяв і спокійно закурив. Проходячи повз, один із вантажників ляпасом вибив у нього самокрутку з рота. Але хлопчисько навіть не огризнувся. Він просто підняв цигарку, заклав її за вухо і, сунувши руки в кишені, зі свистом пішов.

Ейлін закусила губу. Вона обережно прокралася між рядами з сировиною і товаром, озирнулася, підійшла ближче до «сплячого» автоматона. Той, як і раніше, сидів у затишній упаковці, в оточенні соломи та неосвічених дурнів. Великий, царствений та нерухомий. Кілька хвилин Ейлін крутилася навколо ящика, міркуючи, як краще підступитися. А Рутгер відверто позіхав осторонь. Інструкція, напевно, осіла в кабінеті Ленса, явних рубильників на корпусі автоматона серії Гу з номером 1357-ЛяШ не спостерігалося. Довелося дівчині самій лізти обмацувати барило з капелюхом у цікавих місцях. За цим заняттям і застав її помічник господаря майстерні.

— Гей! — обурено закричав він.

— Трясця, — зітхнула дівчина.

Вона повернулася і відскочила вбік. Помічник злютів. Він кинувся на порушницю з лайкою та кулаками, Ейлін нічого не залишалося, як тікати. Вона легко ухилилася від нової атаки, застрибнула на ящики, піднялася по них під саму стелю. Там вона перескочила на крокви і з грацією місячної лисиці перебігла в інший кінець складу.

— Спускайся, зараза! — червонів від натуги помічник.

Вилізти на ящики він не міг, пузо тягнуло вниз. Чоловік метався з боку на бік, бризкав слиною, намагався докинути до Ейлін якесь сміття. Одного разу їй навіть боляче прилетіло по нозі порожньою консервною банкою, довелося міняти напрямок, і на перетині балок повертати убік.

— Спускайся зараз, по-хорошому!

Ейлін зісковзнула вниз, повисла на балці, тримаючись руками, розхиталася злегка, а потім стрибнула на ящики. Один із них небезпечно захитався під ногами, дівчина ледве встигла поступитися, як він з гуркотом полетів униз. Розколовшись об підлогу, він розсипав латунні труби. Винахідниця скрикнула водночас із помічником Ленса. Хтось, напевно, чув цей шум. Мить-у-мить працівники могли увірватися на склад. Ейлін звела брови. Треба було спускатись. Дівчина пробіглася ящиками, зістрибнула так, щоб опинитися поза увагою чоловіка, а потім затихла в укритті.

— Знайду тебе та ноги вирву, — злісно промовив помічник, оглядаючи склад.

Ейлін акуратно рушила у протилежний бік. Спиною вона відчувала тверді шорсткі дошки, тирса під підошвами ледь чутно хрумтіла. Кров стукала в скронях, стримувати подих здавалося нестерпним. Дівчина позадкувала, дивлячись у бік чоловіка, той її не помічав. Тоді Ейлін розвернулася і з усіх ніг рвонула до виходу. Адреналін обпік її зсередини, окрик помічника підштовхнув у спину.

Досягши виходу, дівчина раптом нахилилася, підібрала з підлоги засув і накинула його на гаки. Двостулкові міцні двері опинилися замкненими зсередини. І вчасно! Хтось із криками «Гей, що там відбувається?» спробував проникнути на склад, але з подивом осікся, коли зрозумів, що все закрито. Помічник Ленса здивовано завмер, у його маленькому мозку не зуміли зійтись шестерні, зате Ейлін обернулася до нього, важко дихаючи.

— Ноги, значить, мені вирвеш… — прошипіла вона.

На мить чоловік здригнувся, спантеличений таким поворотом, але потім розлютився ще більше. Він кинувся на дівчину і розмахнувся для удару, сподіваючись лише на вагу. Ейлін відразу вивернулася, пірнула вниз, уникаючи зустрічі кулака з обличчям, виявилася збоку супротивника. Короткий удар. Перекат. Помічник захрипів від болю, закашлявся, схопившись за горло. Він насилу розвернувся до вертлявого дівчиська. Ейлін перекинулася, загребла з підлоги грудку тирси, кинула їх чоловікові в обличчя. Той із лайкою закрився рукою, і знову скрикнув. Удар припав у ребро.

— Я у Перанці виросла! — гнівно вигукнула Ейлін. — Серед шахтарів та військових! Тато вчив мене битися, а не вишивати. А ти мені «ноги вирву» кажеш? Думав, на панянку нарвався, чи що?

Помічник загарчав:

— Я покажу тобі, тупа хвойда!

Ейлін відстрибнула, цього разу ледь-ледь. Прямого удару відбити вона б не змогла. Розлючений чоловік наступав, не даючи розірвати дистанцію, дівчині доводилося метатися з боку в бік без шансу перехопити ініціативу. Знову помах. Помічник спіймав довге волосся Ейлін та смикнув її. Дівчина з шипінням вп’ялася нігтями йому в руку. А в ту ж секунду важкий черевик радісно піднявся вгору і врізався мужику в коліно.

«Ой!» — обізвався той, проте руку не розтиснув.

Чоловік притягнув дівчину до себе, і раптом вона відчула колючий розряд. В одну мить блискавка блиснула і звивалася змією біля її ніг, а потім вистрілила крізь скуті хваткою тіла. Вона пройшла через Ейлін і обрушилася всією міццю на суперника, обпекла, змусила конвульсивно смикнутися, закотити очі. В останній момент дівчині вдалося вивільнитися і відстрибнути, а чоловік звалився на підлогу.

— Рутгер! — із сумішшю злості та подяки видихнула Ейлін.

— Награлася? — почула вона у відповідь.

Дух стояв віддалік, облизуючи губи та з насолодою вдихаючи насичене емоціями повітря. У його синіх очах горів примарний вогонь, по одязі пробігали крихітні розряди.

— Він живий? — Схвильовано запитала дівчина, киваючи на нерухоме тіло. Наближатись до чоловіка їй було страшно.

— Угу. Без тями. Готова? Твій обряд.

— Так, — Ейлін спробувала вирівняти подих. — Але я не знаю, як ця річ працює.

— Пф! Зараз.

З долоні Рутгера зірвалося кілька іскор, він подув на них, наче на пилок, і ті яскравими точками закружляли над ящиком з автоматоном. Яскраві відблиски затанцювали на латунному корпусі, і дівчина відразу відкинула всі переживання. Напружений вираз обличчя змінився на задоволену дитячу посмішку, Ейлін обережно, немов найтоншу вазу, погладила долонею метал. Він виявився трохи теплим і рухливим. Невидимий механізм усередині стукав, підкоряючись волі духа. Латунь вібрувала у відповідь на дотик. Дівчина уявила собі залізне серце, що б’ється в центрі неживої «бочки». В очах її горіло захоплення, нетерпіння буквально розпирало винахідницю.

— Скажи мені, Ейлін, — задумливо промовив Рутгер. – А в тебе з батьком взагалі якісь стосунки? На плечах він тебе в дитинстві встиг покатати?

— Ну, тато завжди пропадав на роботі. Він і на весілля моє запізнився, тож…

— Яку ще…? — здивувався дух, але дівчина його перебила:

— Ритуал, Рутгер! Запускай автоматона! — Чи не вигукнула вона.

Дух хмикнув і стиснув пальці. Блискавка, ніби схоплена змія, заметушилась у його кулаку, а потім вдарила яскравою стрілою в корпус автоматона. Запізнілий грім розрізав повітря, а потім на кілька секунд запанувала тиша. Ейлін підвелася навшпиньки в спробі розглянути щось неіснуюче, і в ту ж мить автоматон ожив!

Він голосно загув і заклацав, капелюх його підвівся, виявляючи голову з намальованим усміхненим обличчям. Голова ця повернулася в бік Ейлін, руки-ноги почали рухатися. Автоматон одним поштовхом витягнув корпус із ящика, складені кілька разів кінцівки розправилися, після чого механізм завмер, височіючи над дівчиною на весь величезний зріст. Ейлін пискнула від захвату і підскочила до нього, а опинившись поруч, обернулася до Рутгера.

— Це так неймовірно! — вигукнула вона.

Дух добродушно посміхнувся і махнув рукою, мовляв, йди. Здавалося, він і сам тремтів від нетерпіння. Його тіло трохи розмилося і осяялося м’яким сяйвом. У голові Ейлін майнула думка, що він буквально обжирається її енергією, але дівчина її одразу відкинула. Це не мало жодного значення. Ритуал був готовий, хвилювання Ейлін тільки підганяло. Вона глибоко вдихнула, смикнула плечима, а потім вчепилася автоматону в руку. Поштовх. Легка жіноча постать легко піднялася по ковзному корпусу, механізм навіть не здригнувся. Ейлін міцно вчепилася в його голову, обвила ногами і скомандувала:

— Вперед!

Метал під нею затремтів, автоматон підняв одну ногу, завис на коротку мить, а потім зробив крок. «Бух!» Дивне почуття пронизало дівчину, і вона не втрималася від смішку. Ще крок. Автоматон прискорився, пройшов розмірено по складу. Ейлін навіть схопилася йому на плечі і помахала звідти Рутгеру. Той махнув у відповідь і засяяв ще дужче.

— Швидше! — радісно вигукнула дівчина і вчепилась у механізм усіма кінцівками.

Автоматон пригальмував на секунду, перебудував якісь деталі і раптово перейшов на біг. Ейлін струснуло! Та так, що вона із захопленням закричала. Повітря засвистіло у вухах, лоскітне почуття в грудях посилилося. Коктейль із гормонів у крові сп’яняв її. Швидкість, висота, небезпека. Неймовірний механізм під нею шумів, виходив паром, гудів і нагрівався. І раптом стрибок!

— Морок забирай!

Ця штука мало не скинула Ейлін. Будь-які думки миттєво вилетіли з голови, більше думати про те, як влаштований автоматон було ніколи. План втечі, хованки на кроквах, збори та хвилювання, помічник Ленса… Все опинилося позаду.

Залишився тільки чистий захват.

Механізм стрімко мчав уперед, і одного разу майже врізався в ящики, але різко згорнув. Ейлін смикнуло, її руки зісковзнули, і дівчина мало не зірвалася вниз. Вона тільки сильніше стиснула коліна, підтягнулася, сіла на «плечах» барила.

— Це просто неймовірно, — тільки й змогла вимовити вона.

У відповідь почула чужий низький сміх. Рутгер спалахнув, мов блискавка, розсипався іскрами. Мить — і чоловік завис у повітрі перед автоматоном. Простягнувши руку, він торкнувся його усміхненої міни, і в ту ж мить потужний заряд вдарив у латунний корпус. Дух зник, а голова автоматона шалено закрутилася, чому Ейлін довелося знову відпустити руки і повиснути вниз головою, щоб не отримати металевим капелюхом.

Піднятися вона вже не встигла, механічні лапи підхопили її та обережно перенесли вперед. Ейлін опинилася на руках у автоматона, що раптом підкинув дівчину і відразу спіймав. Скрегіт металу потонув у злякано-радісному крику і, зрештою, Ейлін вже довелося благати, щоб механічна штуковина поставила її на підлогу.

Автоматон підкорився, він опустив дівчину та завмер. Усередині його щось постукувало, шипіло, клацало, повільно остигав метал, згасали розпечені плями на «обличчі». Ейлін на тремтячих ногах відійшла від нього, і постаралася перевести подих, поки серце намагалося вискочити та подивитися, чим зайнята господиня.

— О, так… Чудовий смак, те, що треба!

Голос Рутгера змусив дівчину обернутися. Вона опинилася з ним сам-на-сам, і моментально загубилася у вирі яскраво-синіх очей. Гіпнотичний погляд духа підкорив її. Ейлін не зуміла ані зітхнути, ані відвернутися. Моторошно-лагідна посмішка ковзнула по губах Рутгера, він торкнувся волосся дівчини, провів по ньому безтілесними долонями, а потім Ейлін відчула колючий поцілунок. Електричний розряд прошив її наскрізь, через що все тіло вигнулося у болючій конвульсії. Рутгер перетворився на чисте світло, що обволікало Ейлін зовсім не лагідним промінням. Холодний, владний сміх — було останнім, що чула дівчина, перш ніж звалитися в небуття.

Договір було укладено.