Вітром, сталлю

Із самого ранку селяни запримітили невідому постать козака. Він все оглядався селом і допитувався кожного, «…як знайти дурнуватого Костя Ковтнихліба…», та люди, які чомусь рідко бачили зроду козаків, навіть таких злиденних, як заїжджий Микита Хріновиця, відходили в глибину дворів, ховаючись. І не допомагало йому знайти ласки серед місцевих ні традиційне християнське знамення, ані щирий уклін аж до кінської гриви. «Ну, дивні люди! Козака бояться, немов дідька, – думав Хріновиця, – а може й немов самого пекла. Чи не краще б їм було боятися татарина?» Микиті непереливки знайти хоч одну прихильну душу в цьому глибокому селі, але він знав, що однак хтось мусив заговорити з ним і підказати, де ж жив той напівміфічний Ковтнихліб. До Ковтнихліба Хріновицю послав сам сотник, як чоловіка покладистого, але не гордого, який не відбере тієї розкоші, про яку сам пан сотник дізнався від захожого ченця, котрий прогрішився проти нього грою в карти і щоб не знімати з себе сутани на глум усьому Запорозькому товариству, пообіцяв вказати, де пан сотник зможе знайти таку річ, яка дозволить добре поганяти наляканого татарина вільним степом.
Хріновиця об’їжджав село по колу, вже трошки дратуючись, і тільки-но збирався зіскочити з коня й розпалити носогрійку, як вгледів маленького хлопчика, біля котрого крутилося щось залізне, й огидне, мов щурик. Хлоп’я тримало здоровецького ключа і сміялося до своєї забавки. Та нагадувала чоловічка, який тріскотів своїми сталевими здоровецькими щелепами і пританцьовував, перекидаючись із ноги на ногу, а коли помалу зупинявся й застигав у одному положенні – малюк засував ключика десь у спину забавці й вона знову починала тріскотіти щелепами й витанцьовувати. Козака те видовище дуже здивувало, він непомітно для себе перехрестився, але помалу звернув коня до хлопця.
—Здоров будь, дитино! І що це в тебе за лялька така дурна? Все сама стрибає. Скільки не їздив степом, Річчю чи де ще – зроду не бачив такої химери. Ох, яке ж моторошне! – почав говорити Микита до хлопця, пильно розглядаючи забавку й лаштуючи їй такі гримаси, ніби старався налякати.
—А гляньте-но, дядьку, він ще й очима кліпає! – відповіло хлопченя і козак дійсно помітив, як іграшка підморгнула йому.
—Хлопчику милий, добра ж у тебе забавка, хоч погана й видом. Це ж де такої можна пошукати? Чи не в Ковтнихлібовій господі? Ану й мені підкажи, як його хату знайти.
—А ви ж хіба дядька Костя знаєте? То він мені таку цяцьку на іменини зробив, небожеві своєму. У нього, так. Тримайте цоб, та все поза нашою хатою через кукурудзиння, городом прямо, там вуличка, всього дві хати. Дядькова й відьмина. На відьминих воротях лапи курячі висять, а вам до дядька треба – так у нього воріт нема зовсім.
—Бувай здоровий, дитино. Чекай-но, тільки скажи, чом це у вас так на козака глядять, неначе на собаку скажену? – поцікавився Микита.
—А скажу, чому. Ну то тітки хіба, ви ж не бачили й одного дядька? Дядьки до полковника на хутір пішли, які вижили, щоб хлопців розставив селом, а то ногайці налетіли – підняли гамір, багато наших дядьків згинуло, проте відбили село, не дали ясир узяти. Село ж, бачте, саме тут, як сирота, коли й вирвешся – ногай у степу точно нажене! Та тільки я, дядьку, думаю, що відбили наші дядьки село хіба тому, що татарви мало було й такі, лише залітні розбишаки. Ми боїмося мурзи Даміра. Він постійно випалює село, коли немає козаків і хапає всіх молодиць та дівчат у ясир, а чоловіків, як і мого батька… – мова хлопця урвалася через сльози. Він розплакався й уже більше не міг говорити, лише хлипав та все поглядав на козака, щоб той ненароком не примітив сліз на очах.
—Не бійся, хлопче, не литимуться твої сльози більше. –став заспокоювати малого Микита. – Полковники збираються на Крим, тож трусонемо хана так, що до Туреччини полетить.
Рот хлопця розтягся в посмішці, але він і далі продовжував рюмсати.
Козак взяв цоб і дійсно, об’їхавши хату, втрапив у кукурудзиння, пробравшись крізь яке ,вгледів щось подібне до малесенького хутірця на дві хатки, одна з яких справді не мала воріт. Микита зупинився біля нещодавно сплетеного тину й зіскочив на землю, почав припинати коня. Підправив пояса, пригладив вуса і ще трохи тупцював на місці, приводячи себе до ладу, аж доки не зважився зайти до господи.
—Господарю! Костю! Господарю, агов, виходьте! Гості у вас! – гукав Микита на все подвір’я. Інший товариш із Запорожжя уже б і двері з завіс підняв та й увалився до хати, проте Хріновиця був не з таких метушливих і міг ввічливо почекати на запрошення.
Двері з тріскотом розчинилися й на подвір’я вийшло стомлене й худе тіло, яке, здавалося, втомилося не лише щось робити, але й навіть носити довгу худу голову. Чоловік був одягнений у все темне, а поперед себе мав шкіряний фартух; руки його були повністю вимазані якимись чорними мастилами, а сам він весь був ніби рясно потрушений вугіллям. Оце й був Кость Ковтнихліб.
—Здоров’я тобі, козаче! Щось ви припізнилися, еге? Уже ногайця й самі прогнали, слава Богу! Чого ж тобі тепер від мене треба? – жваво допитувався господар, привітно всміхаючись, на відміну від співмешканців свого села. Було видно, що він не звинувачував Микиту в тому, що козаки забарилися в скрутну хвилину; та й Микита не належав до місцевого полку, тож все це його насправді мало стосувалося.
—Чи пустиш до хати, чи й будемо стояти посеред двору, як торгаші?
—А чом же? Проходь-проходь, козаче. Та тільки ж за якою ти справою в мене?
—А біда така, що й сам не знаю! Пан сотник направив, може то ваше щось?
—Ич, яке! А може й наше, проходь.
Чоловіки зайшли до великої хати, дуже пропахлої шмаровидлом. Величезна піч горіла, не зважаючи на те, що не видно було поруч і одного горняти; через цю піч у хатині панувала більша спека, ніж на вулиці, а дихати було взагалі нічим. В хаті було світло й привітно, піч розписана червоними маками та півнями, заметено, на столі розшита скатертина.
—По чарці, аби язик не плівся, як говорити будемо? – весело кинув Кость.
—Хіба ото! Сип! – погодився козак.
—Мишко! Мишко, принеси нам із гостем пляшку пінної, та хутко.
—Ґаґ, ґаґ, ґеґу! – відповів десь глибоко в хаті риплячий глухий голос. Він одразу не сподобався козакові. До світлиці повільно завалилося дрібненьке тільце, все зроблене з заліза. Ручки та ніжки його були різної довжини і з різною кількістю пальців. Воно дуже хиталося й не надто вправно несло величезну сулію самогонки, видаючи якийсь тихий стогін, непритаманний живій людині.
Воно підійшло до столу, незграбно видерло кукурудзяний качан із горлечка сулії й почало заливати оковитою скатертину. Козак вражено дивився на все це, скам’янівши від несподіванки. Як його не налякала забавка хлопчика, з яким вони зустрілися, проте та цяцька не виконувала хатньої роботи й не відповідала своєму господареві.
—Мишко! Підніми пляшку, Мишко! Чи ти сліпий, чи не бачиш? Ти ж чарки забув! – крикнув Кость.
Мишка повільно повернув голову до козака й з дірок, на тому місці, де в людини знаходяться очі, полилися тоненькі цівочки мастила. Вочевидь, Мишка дуже засумував, зробивши таку помилку. Кость зіскочив з місця й припав до нього, обійнявши й почавши заспокоювати. Мишка й далі рюмсав мастилом, скрегочучи ротом.
—Мишко, ну Мишко, любий. А ось ми як сядемо й я тобі буду читати, га? А питки? Може час питки? Ти ж трошки мазі виплакав, мій золотий? Питки дати?
—Ґи-и-и-и-и. – і далі скреготів ротом Мишка. Він поволі підняв свої залізні руки й обхопив ребра Костя так, що здалося, ніби там щось хруснуло.
Заспокоївшись, Мишка пішов назад у хату й виніс звідти дві чарки. Ковтнихліб уже сам наливав горілку, постійно нахвалюючи Мишку.
—Що це за чудо таке? Дивовижа, а не цяцька! – вигукнув Хріновиця, трохи заспокоївшись. – Ніби нежива дитина, а робить роботу й щось каже, старається, харциз. Де ж ти таке диво знайшов? Скажи! Чи по це мене пан сотник послав, так?
—Е, брате! Дитина моя тобі не потрібна. Ми ще не бачили, за чим тебе пан сотник послав до мене. І як так можна, вигравши в карти, погодитися вислухати небувалицю? Це ж хай воно насправді, пощастило, так, а якби ж брехня?
—Та Божий же чоловік… – почав було Микита.
—Та Божий же, так тільки як у карт не здатний різатися, не сідай, бо карти – річ така, що й сам Бог не поможе, як не здатен. Ну та то вже його. Нумо ж вип’ємо за мою дитину!
Козак вихилив чарку, навіть не замислюючись, а Кость почав кашляти й плюватися, лише понюхавши. Довго мружачись і збираючись із силами, він таки подужав її, але одразу кинувся до полиць по шматок хліба. Серед купи різного лахміття й залізяччя окраєць було знайти непросто, але Ковтнихліб таки знайшов його й з’їв, здавалося, навіть не пережовуючи.
—Отак і краще. Тьфу, тобі, брате й закусить не дав. А чи в тебе, товаришу, хоч шабля гостра? – запитав у Микити, примружуючи одне око й піднявши брову.
—Нагостримо. – відповів козак.
—А чи порох в пістолі ще не намок?
—Ха-ха, де б у мене той порох? Цукор!
—Тоді погуляй хвилинку, я лише пану сотнику вісточку надішлю. В мене все вже написано, лише надіслати треба.
Кость знову пішов до полиці й почав щось там вишукувати. Цього разу він витяг якогось маленького незграбного журавлика. Це не був зовсім справжній журавлик, це було щось, що лише мало обрубок довгої шиї й пластинки-крильця, прикріплені до тіла, яке виглядало хоч трохи доведеним до ладу. Ковтнихліб посмикав крильця(вони одразу ж голосно й неприємно зарипіли, аж козак затулив долонями вуха) й заходився крапати на їх з’єднання мастилами, потім узяв з печі жарину, відчинив маленькі дверцята в тілі журавлика й підпалив ще меншу свічечку всередині, а в дірочку в шиї насипав трошки пороху. Порох одразу почав легесенько бухкати й журавлик самостійно затріпотів крильцями.
—Ось так, моя пташечко. Дивися, оце віднеси панові сотнику, та тільки, щоб не було так, як минулого разу, добре? – говорив Кость до пташки і прив’язував до шийки папірця. Він відчинив двері хати й журавлик миттю випурхнув у них, злітаючи в небо все вище й вище. Кость обернувся до Микити й мовив:
—Чи доправить вістку? Помагайбіг! Ну, ходімо ж до моєї кузні, саме час глянути, за чим тебе сотник послав.
Кузня Костева, як виявилося, знаходилася просто в хаті, але в кімнаті через сіни. Велика й простора, вона була неначе друга світлиця, тільки зовсім без вікон. У кузні стояв здоровецький стіл, горно – усе, як і в звичайній кузні, проте тільки здивувала Микиту велика кількість якихось дивовижних пристроїв, які самостійно виконували просту роботу з виплавлення металу у потрібну форму, остуджування його і приводилися в дію якимось одним важелем. Кость зайшов, потяг на себе важеля й уся робота кузні припинилася.
—Привабливо? Атож, я й сам знаю. Та те, що зараз тобі покажу – ще набагато ліпше. – хвалився Кость. – Це моє головне творіння, мій скарб.
Так, у кутку дійсно стояв якийсь незрозумілий силует, прикритий брудною, в мазі, рядниною. Кость ішов до нього дуже й дуже повільно, ніби лякаючись, а Микита взагалі не міг знайти собі місця. Він дістав носогрійку й запхнув до рота, проте закурювати не зводилися руки, натомість потягся правицею до руків’я шаблі. Йому здавалося, що під рядном стоїть сам сатана, який накинеться на них і почне крутити в’язи.
—Ну що? З Богом? – запитав Кость.
—Ні пуха! – відповів Микита.
—Ні пуха, ні пуха. Ні праху, словом, дивися, брате! – видихнувши, мовив Кость і різко шарпонув рядно на себе. Воно десь там зачепилося й довелося кілька разів ще його стягувати, щоб побачити, що він там ховав.
Микита пильно прикипів очима до Ковтнихлібового творіння. Перед ними стояв здоровецький, в півтора рази вищий од звичайного, кінь! Такої здорової конячини Хріновиця сам зроду не бачив, не на те, щоб взагалі сидіти; та й не личило воно простачиськам, таким як Хріновиця, сидіти на подібних конях. Мабуть, і сам сотник не сидів на такій коняці.
—Я його назвав Вітриком, тож якщо можна, хай сотник і залишить. – благально запитав Кость. – Я й у вістці це залишив, проте хай як знають. І головне, щоб у карти на нього не грав, особливо з ляхом чи москалем. Він сталевий. Багато я шабель переплавив на цю красу. Який лицар сяде на нього – не мусить більше боятися, що його кобила чи жеребчик десь зламає ногу чи його буде вбито – цьому не страшна ні шабля, ні куля, ані дуля. А що швидкий – то вже спробуй вгнатися! Ще й не зупиниш потім. Навантажимо його вугіллям, аби, бідний, з голоду не здох, а вагу він тягне легко. Два мішки дам, це на трошки буде. Сотникові й скажеш, що їсть вугілля. Маззю я його промастив, де потрібно, щоб у нього ніжки не боліли. Давай у двір виведемо.
Кость відтягнув убік кришку на боці коня, й Микита побачив якісь дивовижні сіточки механізмів, сніжинки-шестерні й різні, невідомі йому деталі всередині. «Ох і лихо. Побачать такого коня – і в церкву не пустять!» – подумав Микита.
Десь, ближче до шиї, лежала купка соломи, а на ній холодне вугілля. Кость побіг до хати, хутко повернувся з жаром із печі й розпалив солому, від якої почало червоніти вугілля. Вітрик закліпав очима й повільно повів головою до Костя. Той протягнув йому вуглинку, яку кінь ухопив своїм сталевим язиком. Тільки-но кінь почав рухатися, як залунали приємні однотипні звуки роботи деталей всередині нього. Ковтнихліб попхав коня до виходу, той не надто впирався й рухався, куди його сунули. Вже на вулиці Кость застрибав навколо свого дітища й усе щось примовляв. Микита повільно вийшов із хати й закрив долонею очі, які одвикли трохи від сонячного світла у кузні. Він трохи побоювався підходити до коня, але підходив. «Каже на таке страховіття Вітрик! Та який же це, трясця, Вітрик! Це, хоч як, сам Стрибог, не менш!»
—Брате, заскакуй! Он з-під сідла сходинка, чи видно тобі? Бачиш, під стременом ще одне, бо так, ги-ги, дивись не заскочиш! Підходь, не бійся, він сумирний. Цей кінь створений для бою та для козака, щоб бути сумирним. Ось стрибай на нього, бо я заслабий, не видеруся.
—Дай вуглини, я пригощу коня, – попросив у Ковтнихліба. Той не пошкодував і насипав повну жменьку, – бо лячно так, їй-Богу.
Козак почав годувати коняку вугіллям, тихенько щось примовляючи й погладжуючи тепленьке тіло, яке прогрівалося зсередини. Нібито налаштувавшись, схопився за залізну узду й з одного стрибка вже був у стремені, перекинув ногу через велику спину та й сів, як пан! Козака здивувало що не довелося хльоскати по крупу й по морді нагайкою для заспокоєння – кінь стояв, як укопаний.
—Дай закаблуками в боки! – гукнув Ковтнихліб.
—Не скине? – спитав козак.
—Дай!
Микита дав закаблуками в боки коневі, пролунав якийсь звук і Вітрик помаленьку пішов уперед. Він рухався легким і поважним кроком, зовсім не змінюючи швидкості.
—Бачиш узду? Ну, оте залізне, замість узди! На себе – стане! – кричав Кость. Хріновиця виконав вказівку. Потяг узду й кінь став, але тупцював на місці так, що видно було, що він не заглох. – Так, а тепер трішки узду вниз – він піде. Бачиш, важіль теж пішов уперед? Цоб-цабе – ясно! Узду вгору – піде чвалом. Вниз – таким галопом поскаче, що ніяка татарська конячина не нажене, а як униз двічі узду – то вже коли треба так летіти, щоб про тебе й люди забули, та тільки тоді багато вже дуже їстиме. Як бачитимеш, що очі його червоним горять – шарпни за хвоста – ніздрями піде дим, скинувши зайву пару. Бо як дуже будеш гнати без продиху, парою коня розірве, а тебе підкине до неба. Стрибає сам! Коли на місці гарцює – на себе узду потягни – стане дибки й заірже так, що все навколо розбіжиться! Та тільки ж годуй Вітрика, бо стане, як укопаний. Як йому черево відчинити – бачив. Солому підпалюєш, вугілля й через рота можна. Словом, ти не дурний – розберешся!
Микита спробував усе, лише не натискав двічі на узду, щоб кінь не позносив тини й хати та й сам надто не пошкодився, потім зупинив його й зіскочив на землю. Його трішки трусило від захвату і дуже хотілося ж таки розігнатися степом на такій чудній новизні.
—Костю, слухай лиш. Чи хто піде на мене, ой, тьфу, тобто на сотника боєм, як забачить оцю тварюку? Рухається-то він спритно, гарцює гарно, землю підбиває, не сплутаєш із живим, та тільки ж дуже блистить сталевим. Чим би його хоч трохи примаскувати? Га?
—Чим? А ваксою! В мене повно вакси, якраз наварив полковникові не так давно. Ти ходи до хати та спочинь, а я вже натру, як треба Вітрика. Слухай, ми ж так і не познайомилися, тебе як?
—Микита Хріновиця(мовив тихіше).
—Хай йому грець! А Петро Хріновиця чи не рідня? – дуже зацікавлено спитав Кость.
—Атож, ріднесенький братик молодший. Та тільки біда… Проткнули його ляхи списами у січі. Нема Петра. Ти ж може й батька нашого знавав? Омеляна Хріновицю?
—Знавали мій батечко покійні. Та розповідали за Хріновиць, добре ж усе товаришували, лугові. І балакали ж ще, що Хріновиці хоч і не дуже лицарі великі, більше непорадні зі зброєю, тільки ти не зобидься, але люди чесні й такі, що ніколи не вкрадуть нічого й ніколи не продадуть нізащо товариша, хоч ти їх за ребро підвішуй. Ось так. Ну та йди вже в хату, перепочинь на лаві, а хочеш – то полізь на піч.
—Спека така, що хіба на піч. Я на лаві ляжу, під образами. – відповів Микита й почимчикував у світлицю.
Він був сонний і не особливо дивився поперед себе, а тому випадково забрів знову до кузні. Там усе відпочивало, коли вивели коня, нічого цікавого більше не залишилося. Лише одне кинулося йому в очі – на столі лежала якась особлива рушниця. Вона мала звичайне руків’я , але дуже широке дуло, в яке можна було всунути 3, а то й 6 куль. Чим вперти в плече не мала, а на місці приклада прироблена ніби якась коробочка. Микита підійшов до коробочки й відкрив, вона була повна куль. Хріновиця подивися на зброю й нічого не зрозумів. «Потім запитаю…» – подумав він. Козак пройшов сіни й завернув до світлиці. Біля печі стояв цебр. Він нахилився й, розбризкуючи воду на всі боки, добре вмив спітніле лице. Мишка ходив навколо й скреготав ротом. Вочевидь йому потрібен був повний цебр, проте козака це вже не хвилювало. Він горілиць завалився на лаву й одразу ж задрімав. Мишка почав мити долівку з цебра, скрегочучи ротом. Козакові це не заважало, він проспав аж до вечора, а добре виспавшись, різко зірвався на ноги.
—Де я? – крикнув.
—Спокійно-спокійно, випий водиці. – відповів Ковтнихліб, що тупцював ся вже в хатині.
Мишка підносив кухля дуже обережно, намагаючись не розхлюпати.
—Ґиґаґ ґоґу, ґґаґе. – ласкаво проскреготав залізний і подав козакові кухля.
Той одним ковтком спустошив його й піднявся на ноги. Він одразу попростував надвір, подивитися чи не наснився дивовижний кінь. «Хоча, оце мале залізне ж води подало, отже й кінь є». І дійсно, тепер вже вороний кінь трусив головою, стоячи посеред двору. Козак покружляв, оглянувши наваксованого коня й пересвідчившись, що немає пропусків, простяг руку господареві, який вийшов слідом за ним. Той рішуче вхопив двома руками дужу козацьку долоню.
—А вашого коника я в сажок поставлю, ви приїздіть потім, забирайте. Радий бачити.
—А скажи, братку, ще: що то в тебе в кузні за така дивовижна рушниця лежить? – напівшепотом запитав козак, схилившись.
—Та рушниця – добрий самопал, який пускає кулю за кулею, не перезаряджаючи. Натис на гачка й вицілюй ногайців. Як мішки падають…
—Дай же її мені! То добра річ, знадобиться. Подаруй! Або забери мого коня взамін! Добрий кінь.
—Знаєш, брате, кінь у тебе добрий, а самопала я, мабуть, розберу. Не прийшов ще його час, зарано рукам людським такою зброєю орудувати, зарано.
Козак усе зрозумів і твердо стиснувши уста, з розумінням кивнув. Він скочив на Вітрика й звично дав коневі погарцювати на місці.
—А скільки тобі, брате Костю, пан сотник дав за такого коня, ха-ха-ха?! – закричав Микита.
—Скакай уже, скільки треба, стільки й дав. От ви, козаки, язик ваш гострий, але ж і шабля не іржава. Бувай здоровий, заїжджай! – попрощався Ковтнихліб, а поруч невміло махав рукою Мишка.
Вечір заглядав у очі козакові, а захід сонця проводжав у спину, вів Микита коня чвалом, бо не було як розігнатися слобідками – боявся порозвалювати людям тини та хати й сам випасти з сідла, погубивши дорогу сотникову забавку, якої той ще не встиг навіть і побачити на власні очі. Їхалося добре, ніщо козака дуже не хвилювало, окрім люльки з тютюном, та все хотілося, щоправда, вже виїхати в широкий степ, таки ж погнати добряче Вітрика, а ще ліпше – настигнути якого татарина й перевірити, що ж той хвалений сталевий кінь може. «Їхав козак Хріновиця, та й побачив молодицю, «Агов-агов, Хріновице, не тянися до спідниці! Агов-агов, Хріновице, не тягнися до спідниці!» – співав Микита, сам вигадуючи слова, бо дорога була довгою й щоб зовсім не з’їхати з глузду – треба було якось себе розважати. Думав про Костя, про Мишку, чи дійшла вісточка з журавликом до пана сотника, проте таки найбільше ниточки думок вели до можливого бою з татарином. Новий кінь був важким і великим, спритним, а тому неймовірно додавав козакові відваги та хоробрості, до того ж родова непорадність трохи краяла серце Микиті. Недарма ж він довго й, наче дурно махав у повітря шаблею, вправляючись, також стріляв із пістоля то в дерево, то в яблуко, попсувавши добру сотню куль, аби тільки виправитися в стрільбі так, щоб з добрих ста кроків збивати ворога із сідла на скаку. Така тяжка виправа давала Микиті змогу лишитися живим у всякій тяжкій битві, на відміну від того ж брата Петра, який став перед ляхами, мов укопаний, не зметикувавши прудко, як йому вискочити з метушні живцем, ні, Микита неодноразово вискакував, не давши так само вискочити кільком ляським чи татарським душам, проте брак таланту все ж відчувався у бійці з добрим фехтувальником. Козаки цінували їхню родову вірність товариству, проте при найменшій же нагоді, брали на кпини за непорадність. Та чи й така вже непорадність? Не аж, проте чомусь саме Хріновиці впродовж років найдужче кидалися в очі хлопцям у кожній січі. «Ні, хай йому. Наскочу зараз десь на татарський загін самотужки та й подивимося, чия безпорадність. Змушу татар бігти й стріли губити, голосячи, якого чосу завдав їм пан Хріновиця! Хоча, таки ліпше з товаришами, а то всяке може…» Микита завертівся в сідлі, випнувши груди трохи вперед; він втягнув стільки диму, що закашлявся, та так, що певне чули той кашель по всіх прилеглих околицях, тож він озирнувся в різні боки, чи ніхто з нього потайки не глузує. Ближче до ночі Хріновиця дістався до першої на його шляху застави. Козак ще здалеку привітався до варти й перехрестився, аби не зустріли рушничними пострілами, а тоді стишив хід, доки й зовсім не зупинив Вітрика. Троє козаків вискочили назустріч коневі, не звертаючи уваги на приїжджого козака. Одразу за ними із намету виволочився ще один сонний козарлюга, здоровецький, як гора. Він накинув на себе сорочку, потягнувся, хруснув ребрами й теж пішов до коня.
—Гей, козаче, добрий же в тебе кінь! Скільки за нього хочеш? – запитав козак у сивій свитині. – Сам ти, дивлюся, кармазина не носиш, де такого коня взяв? Ну й величезний же, сатанисько!
—Води дайте, хлопці. – ігноруючи запитання козака, мовив Микита.
—Води он до криниці, там під горбом криниця, набери в цебр. Веди конячину. – пояснював той самий козак.
—Він не спраглий, хіба я нап’юся, помагайбіг, товариші!
Здоровецький козарлюга простягнув коневі до рота трохи цукру, проте той відвів убік морду й хмикнув з ніздрів такого густого та важкого диму, що велетень одразу відскочив убік.
—Не давай. Однак він не візьме. Вітрик нічого не хоче від чужих, він і від мене не все бере, це дуже розумна тварина. – відбріхувався Микита. Він не бажав розповідати навіть козакам усього, що знає про коня. Тому саме його й послав пан сотник на таке завдання.
—Хе-хе, Вітрик, каже, чуєте хлопці? Та не Вітрик! Вітрюган! Де б це простий козак дістав такого коня величезного, доброго та породистого, га? – із підозрою запитав здоровило.
—Та я… Хлопці, цього коня я вкрав! – раптом різко вигукнув Хріновиця, вперше в житті, мабуть, збрехавши. – А украв я його не в кого іншого, як у мурзи Даміра. І тепер він хоче мене за це вбити. Тож, і приїхав сюди я, хлопці, щоб спитати у вас допомоги. Сам я йому нічого не зроблю, проте чи вистоїть який татарський загін проти п’ятьох козарлюг? Га? Та нізащо! Тож і звертаюся я до вас, козаки, з тим, аби сісти нам на коней та зустріти в степу широкому Даміра й дати добрий бій. З таким конем, як у мене, ми знищимо його, як блоху! Чи пан, чи пропав, братці, двічі ж не вмирати! Гайда? – закликав козаків Хріновиця і сам навіть дивуючись своїм словам.
Здоровило перший підійшов до Микити й обійняв так, що в нього почало хрускотіти десь у спині.
—Ось так і має бути! Так воно, брате, й має бути! Поїдемо, аякже, поїдемо. Паньку, Грицьку, Семене? Допоможемо козакові в такій добрій справі лицарській? Покажемо, дамо чосу ногаєві? – підбурював товаришів здоровило. – Тебе, хлопче, як звуть? Я Данило Штовхач, а це ось хлопці!
Микита дуже зрадів Данилові, але не помітив того хвацького запалу в очах інших козаків. Вони втупилися в землю й копирсали її чобітьми, аж доки той, що в сірій свитині, теж не підняв голови. Він почухав чуприну й мовив:
—Ну, та з Данилом і я поїду, а чом же не поїхати. А Грицько з Семеном, мабуть, хай лишаться на варті. Нас менше, та ж справді, що як двічі не вмирати.
—Правильно, застави нічого кидати. Ми ось із Семеном тут хоч би ради дали. А раптом татарин, еге? Їдьте, хлопці, з Богом! – розбалакався неохочий до походу Грицько. – Їдьте, ех, шкода, що й ми з вами не можемо. Так би дали татарві!
—Дав би ти купу в штани, як я бачу, ха-ха! – перебив товариша Данило. – Ай, козаки, ну будьте! Ставайте на чатах, а ми хоч до ранку передрімаємо.
Хлопці пустили коней пастися, Микита поставив Вітрика за наметом та й сіли вечеряти. Їжі на заставі дуже не було, тож пожували хліба та й полягали. Грицько й Семен сіли під горбом і цілу ніч про щось теревенили, а Микита ж лежав і все не спускав очей зі свого коня – боявся, аби ніхто не надумав хитро викрасти серед безпечної зоряної ночі. Полежав-полежав та й вирішив стати на ноги, розімнутися – однак уже вилежався мало не до світанку, тільки й діла, що не спав. Микита відійшов трохи від гурту, ближче до коня, дістав шаблю з-за пояса та й давай вправлятися. То туди, то сюди, все рубає козарлюга повітря, вкарбовуючи собі в свідомість образ майбутнього зустрічного татарина. Микита відчував усім своїм тілом, що мурза Дамір зі своїми головорізами бродять околицями поруч, проте тільки трохи вгамувавшись після вправ, сівши серед росяної трави і вглядаючись в схід ранкового сонця, помітив, що стиснутий кулачисько труситься, не так від страху, як від запалу, в очікуванні жорстокої січі і, зрештою, вирішив, не гаючи часу, будити нових товаришів. Тож Микита заскочив до намету й почав вигукувати:
—Агов, пугу-пугу! Вставайте, годі лежнем валятися, час уже й по конях.
—Дідько б тебе побрав. – тихенько вилаявся Панько, трясучись від ранкової прохолоди. Він обгорнувся сірою свитиною й трішки посидів нерухомо, вдивляючись за обрій. – Ми бачили Даміра! Кілька його гадів проскакали крізь нашу заставу. З рушниць по них стрельнули, ба більше так – наполохати. Он там бачиш, лісочок, куди пальцем показую – за ним десь вони й стоять. Полковник уманський трішки зменшив їхнє поголів’я, проте Дамір завжди бере з собою лише кращих, та я не знаю, наскільки ж добрі там вояки, проте полковник уманський застерігав нас. Це вже ми, братку, з тобою так: або слави добути, або вдома не бути.
Панько перехрестився й трішки опустив голову з почервонілим від прохолоди носом. Він знизав плечима й копнув ногою Штовхача. Той спав, мов убитий і лише муркнув, махнувши рукою.
—Та вставай же, ледащо, славу проспиш! Ну, кому кажу! – гукав Панько, дужче й дужче копаючи ногою Данилові в боки. – Та вставай же ти. Чи лишатимешся з Грицьком та Семеном? Тоді спи, а ми якось із Микитою вдвох! Тьфу.
Микита встав, добре висякався й надяг свитку повністю, потім витяг шаблюку, провів по ній пильним оком, перекинув з однієї руки в іншу й знов засунув до піхов. Микита в цей час потайки підбіг до Вітрика й роздмухував тліючі рештки вугілля. Коли очі Вітрика трішки спалахнули, він подав трохи вугілля коневі до рота, той застукотів сталевим копитом об землю. Шестерні всередині нього знову мелодійно застукотіли. Доки козаки, хто як міг, готувалися до нальоту, прокинувся й Данило. На його обличчі було написано, що козак довго й мертво спав і не може ще добре втямити, що сталося.
—А чого ж ви мене не розбудили? – вражено запитав здоровань.
Пантелеймон махнув до нього рукою.
—Лаштуй коня, їдемо Даміра лякати! – відповів.
—Оце воно. Ну та ви вже, бачу готові. – почав розмірковувати Данило. – Агов! Семенку, Грицю, ану ж хутко мені, хлопці, Гнідка сідлайте, бо дам прочухана. Вам однак сидіти, а я на доріжку носа погрію.
Грицько та Семен, які сиділи віддалеки од гурту, неохоче піднялися й почали лаштувати сідло. Семенові та справа швидко набридла й він просто сів поруч і розважав товариша теревенями. Коли всі були готові – попрощалися з вартою й вирушили.
Їхали наче недовго, проте сонце вже скоро стало припікати в спини. Панько зняв свитку й намостив її десь попід гепу, аби не випала дорогою. Данилові м’язи добре вигравали на сонці, було видно й дурному, що неабиякою силою володів цей добрий козак; Хріновиця все поглядав на впевненого й рішучого Данила й відчував деякий сором за те, що вихопив з доброго дива отак двох козаків і веде, можливо, на вірну смерть, але потім поглядав на свого величезного сталевого коня й трохи відводив від себе погані думки. Зрештою, додумався до витівки.
—Гей, хлопці! Ану ось слухайте, маю шапку смушеву. Хто мене спіймає зараз – віддам, ще й дукачів жменю насиплю. Гайда ж! – виголосив Микита й засвистів, як уміють лише луговики.
Він погнав коня чвалом, а коли помітив, як завзято побратими женуть своїх коней за ним – перевів важіль на галоп. Ледь Микита встиг схопити узду, як кінь стрімко набирав швидкість. Поволі хлопці відставали й відставали, Хріновиця бачив це й дуже пишався. Він, бувало, повертав назад і проїздив прудко між двома товаришами, які все норовили його спіймати, але ніяк не могли того зробити. Він дуже ганяв Вітрика й бачив, що з ротів коней Панька й Данила уже йшла піна, а тому вирішив перевірити останнє. Коли хлопці погнали на нього, він не крутонув вуздечку цоб або цабе, а погнав на них, аж раптом, а диво всім, тільки-но Данило вже мав ухопити Микиту за сорочку й, можливо, стягти з Вітрика на такій шаленій швидкості, як кінь підскочив вище від Данилового коня разом з ним, м’яко потім ставши на лапи й одразу ж, тільки-но торкнувшись землі, на шаленій швидкості рушив далі вперед. Хріновиця помітив, що очі Вітрика трохи почали червоніти й легенько крутнув його хвоста і з ніздрів коня вийшли дві хмари чорного густого диму.
—Ну, все, козаки, не догнали, не догнали й край! – глузував Микита.
—Це не кінь, це стерво. Я ще не бачив і одна коняка так скакала, через мене перемахнув і далі несеться. Воно якесь, мов божевільне. Продай, га? – аж підкрикував Данило.
—Дай же хоч на дукачі подивитися? – попросив Панько.
—От Даміра зв’яжемо і витрусимо з нього всі дукачі.
Нарешті, вже ближче до обіду, хлопці підступили до ліску, за яким мав стояти мурза Дамір з татарами. Згодилися так, що двійко чекають тут, на місці, а інший піде поглянути й розповісти потім, скільки воїнства й у якому стані перебувають, а випала ця роль якраз Панькові, який більше за все не любив робити щось самотою. Та усе-таки не лаявся, а пішов. Він подерся просто в чагарники, повільно розсуваючи гіллячки в сторони, намагаючись не робити зайвого шурхотіння й не дряпати тіла. Голова його крутилася на всі боки, аби в разі чого, раптово помітити засідку чи просто вартового татарина; скільки він не оглядався, як довго не йшов, а в лісі татарів не було. Пройшовши ще з кілька верст за лісом, зовсім прикуняв і мало не виткнувся усім тілом просто в обійми Даміру. Дійсно, за лісом, у ярочку стояло все татарське юрмище. Вони не гуляли й не відпочивали, а, мабуть, готувалися йти, бо ватри були погашені, а сама татарва стояла при спорядженні. Мурза Дамір розмахував руками й щось викрикував то одному, то іншому, не задовольняючись виконанням власних наказів. Одні стругали стріли, інші гострили страшні ятагани, треті готували коней – усе метушилося й щось робило. Козак все водив очима по яру, намагаючись знайти ясир, але так і не помітив. Звісно, на трьох козаків, навіть таких, здавалося б, добрих, як вони, двох десятків татарів було наче й забагато, але, козак думав: «Певно, Хріновиця ж має план!» Він не став затримуватися, адже більше не було більше чого виглядати, й вирішив іти назад до товаришів, щоб розповісти про все, що побачив.
Назад Панько йшов узагалі безпечно, на півдорозі запаливши люльку й мугикаючи якихось дурнуватих пісень собі під носа. Назад дійшов швидко, так само швидко й розповів товаришам про все, що бачив. Данило сидів і чухав потилицю, нервово гриз довгого вуса, а над скронями йому ходила ходором шкіра.
—Вертатися треба! Два десятки найкращих! Та від нас і мокрого місця не лишиться. Вертатися треба. – мовив він.
—І дійсно каже Данило. Ти диви, який здоровило, тільки й дай кого оддухопелити, а зметикував. – додав Панько.
—Не гоже, козаки, в штани пудити, ой не гоже! Та гляньте на себе – козаки ви чи немовлята? Та вас би за таку слабкодухість пан сотник Дараган давно б пустив вулицею без штанів! Ану, зберіться! Ви коня мого бачили? Все сам зроблю, ваше діло – з татарвою в квача грати. А вже я раду дам. Хлопці, ну?
—Паньку, чуєш? – звернувся Штовхач. – Ми ж самі погодилися, треба йти. Якщо цей божевільний переконав нас їхати битися з хмарою татар, може ж він доведе це діло до кінця?
—Я просто з тобою поїду, Даниле. – мовив, схиливи голову Панько. Він зовсім не любив хоробростей.
—Отак краще, за мною, хлопці.
Вони повели коней до яру, де мали раптово налетіти на татарву, перед тим добре обсмаливши їх із рушниць. Козаки хотіли почати все несподівано, раптово накинутися на ворога й, можливо, навіть без битви змусити їх дременути, міцно схопити мурзу за шаровари й виміняти потім на невільників, а також вишкребти усе до копійки Дамірове багатство. Виїхали на поле й оминали лісок, тримаючи цабе, ведучи коней стернею, а не чагарником, аби ті не повидирали очей серед гілля. І яке ж було велике їх здивування, коли на іншому боці невеличкого поля, серед неприбраної ще пшениці, на них чекав Дамір із татарами. Вони тупцювалися кіньми на місці, переглядалися, тицяли пальцями в козаків і реготали. Через якісь хвилини до козаків виїхав низенький татарин на сірій кобилі. Він підскочив до них і кинув відтяту козацьку голову з розтуленим ротом просто хлопцям під ноги.
—Це великий мурза Дамір дарує вам і радить забиратися, трійко гяурів.
—Тоді перекажи мурзі, що натомість нехай візьме оцей подарунок! – відповів Хріновиця й кинувся до татарина, одним рухом витягнувши шаблю й махнувши по шиї.
Він підхопив голову ворога, який тільки й встиг, що зціпити зуби для смертельної маски, і галопом помчав до татарського табору. Татари не рушили йому назустріч, а мурза взагалі стояв, не показуючи жодної емоції. Він був не менший від Штовхача, а також мав пильний погляд, глибоко посаджені чорні очі й густу чорну бороду. Стояв він попереду своєї юрми й не спускав погляду з Хріновиці. Коли той під’їхав і кинув відтяту голову під ноги мурзі, той розсміявся.
—Нас все одно більше, гяуре! Тебе не врятує смерть одного правовірного. Ходи до мене, гяуре! Відречися своєї поганої віри і ти отримаєш все.
—Срав пес твоїй матері! – відповів Микита й поскакав назад.
Дамір звернувся до своїх:
—Віддам усе золото з походу й увесь ясир тому, хто захопить цього коня!
Між татарвою почався гамір. Мурза махнув рукою, щоб воїни вгамувалися й чекали наказу. Хріновиця вертався до хлопців і все вкидав коневі в рота вугілля, аби він не заглох посеред січі й не зрадив його й усіх товаришів одразу, лишивши в степу три обезголовлені козацькі тіла. Хлопці помалу підтягувалися йому назустріч. Ставши нога в ногу, вони чекали на татар. І недовго й чекали, назустріч їм уже мчали п’ятеро лютих головорізів. Вони розмахували ятаганами, але десь на половині шляху дехто з них поховали їх і натягували луки. Хріновиця сам виїхав назустріч, добре зіщулившись за кінською шиєю. Татарів лякав Вітрик, навіть вони ніколи ще не бачили такого велетенського коня, який пускав хмари чорного диму з носа й не мав і краплі тривоги в очах. Спритні стріли тільки свистіли повз або відбивалися від міцної кінської шиї, за якою ховався Микита, аж доки не порівнявся з двома першими лучниками, по яких вцілив із пістолів. Татари впали додолу. Третього звалив із рушниці Панько. Двоє, що лишилися, дістали ятагани й почали впритул наближатися до Микити. Він погнав Вітрика вперед і коні татарів так врізалися в твердючу сталь, що повалилися на боки, потрощивши кістки. Татарів добряче трусонуло, один із них повалився на землю, а інший, що встиг перед самим падінням зіскочити з коня, почав битися із Микитою. Вони рубали один одного шаблями, аж доки Микита хитро не вивернув долоню так, що шабля його знизу розпанахала татарського рота. Татарин схопився за обличчя, а Микита розрубав йому голову, немов стиглого гарбуза. Того татарина, який упав, Данило розтоптав кінськими копитами.
Микита підморгнув хлопцям і ткнув пальцем на Даміра, який на іншому кінці поля розмахував кулаками й кричав. Бусурманин відправив на бій ще десятьох татарів, які мали швиденько впоратися з козаками. Микита повернув рукою, куди його мають гнати татари. Вони встигли перезарядити рушниці й пістолі. Частина татар погналися за Микитою, рясно посипаючи стрілами, проте Вітрик, мов замовлений, так спритно збочував від них, розвертався й бив татарських коней, що ті не могли втямити, що робиться. Данило сам помчав на п’ятьох, але Панько застрелив двох із них ще на підході. Як виявилося, він був дуже вправним стрільцем. Штовхач махав шаблюкою так грізно й завзято, що татарва спершу не насмілилася навіть підступитися. Він викручував Гнідка в різні боки, аби жоден татарин не наступив зі спини. Врешті, не витримавши, Данило вихопив пістоля й таки пристрелив одного, але й хтось із татарів простромив йому плече двома стрілами. Козак розлютувався й кинувся з шаблюкою на двох, що лишилися. В цей момент кинувся на поміч Панько й обоє козаків почали змагатися з татарами. Данило не міг добре тримати шаблю правою, тож змінив руку, хоча суттєвої різниці не було – він махав так само добре, змушуючи татар дуже лякатися. Одному з нападників, здавалося, було років 14, проте Штовхач роздивився це уже тоді, коли поміж очима татарченяти з’явилася борозна довжиною аж до пупа. Останній татарин кинувся тікати назад, махаючи руками, на що ті, які лишилися на тому боці, швидко зреагували метушнею, виводячи до мурзи якісь великі установки. Данило погнася за втікачем, аби не дати з’єднатися зі своїми, щоб добивши, розвертатися на поміч Хріновиці, тож гнав коня, як тільки міг швидко, тримаючи у руках короткого кинджала, якого непомітно дістав під час найбільшої метушні. Він витирав спітніле чоло, а очі, залиті потом йому сльозилися. Порівнявшись зі зляканим бусурманином, видерся з ногами на спину Гнідка й перескочив на татарського степовика, одразу ж перерізавши горло вершникові. Татарин, захлинаючись кров’ю звалився донизу.
—Паньку, до Микити! До Микити, нумо! – вигукував Штовхач. –Добрий степовик, наздоженемо! Гайда-гайда! Но!
Доки козацький загін з’єднувався, татари із Даміром готували якусь незрозумілу величезну машину. Вона мала два колеса й одне дуло, трохи товще від рушничного; татари відкрили коробочку біля руків’я і засипали туди багато маленьких ядерець. Збоку стирчала ручка, подібна до ручки колодязя, біля якої прилаштувався татарин. Інший татарин брав ядерця й вставляв у кожне маленького ключика, накручуючи якийсь механізм усередині них.
Загін козаків ніяк не міг з’єднатися, навіть радше Панько з Данилом з’єднувалися з осатанілими татарами, яких уже ніщо не цікавило, окрім диявольської козацької коняки. А Вітрик прудко-прудко гнав полем, доводячи татарських коней до кривавої піни з рота. Панько й Данило потроху замахувалися шаблюками, але татари сліпо відбивали всі їх атаки. Їм не вистачало дистанції, щоб добре втяти по ворогові, але вони могли потроху дряпати татарський одяг. Микита розвернув Вітрика й попер у татарське кодло, розкинувши головорізів у різні боки (трохи ще й Панька зачепив, який так завзято рубав татарву, що вже не дивився поперед себе). Круговерть людей і коней не дозволяла бачити, де свої, а де чужі. Дехто з татар і Панько позлазили з травмованих сталевим Вітриком коней і вже билися пішими. Данило помітив, що його долоні вже залиті кров’ю, а права рука повністю заніміла. «Втруєна, – подумав він». Трішки від’їхавши від баталії, Данило відідрав шматок сорочки й тільки заходився перев’язувати поранену руку, як у стегно йому влучила ще одна татарська стріла, а за нею й ще одна. Козак скрикнув від несподіванки й розгніваний кинувся прямо на лучника. Данило вхопив татарина за чуба й погнав степовика в такий галоп, до якого зроду не розганявся жоден татарський кінь. Татарин дуже страшно волав, борсаючись, не в змозі вирватися з міцної козацької долоні. Штовхач не міг нічого зробити, права рука його нерухома, а в лівій татарин, тож Данило вирішив покинути ворога, який ліг, хекаючи, ні живий, ні мертвий, але лежав недовго. Цього татарина Штовхач теж затоптав конем. Микита став до бою одразу з двома татарами попереду, але розмахавшись шаблюкою поперед себе, не помітив, як один із кримських ятаганів розсік його долоню, від чого та розп’ялася й шабля упала на землю. Козак помалу відводив Вітрика назад, а татарва все сунула. Позаду Хріновиця помітив Панька, гукнув до того:
—Брате, шарпни, Вітрика за хвоста! Та швидше! – він зірвав голос.
Панько витяг пістоля й кинув одному з татарів у лоба, аби трохи зменшити натиск. Щойно випала хвилина, як він одразу з усієї сили шарпнув Вітрика за хвіст. Із двох великих ніздрів одразу вирвалися два потужні струмені гарячої пари, які так ошпарили пики татарам, що ті покидали все й істерично заволали. Микита скерував Вітрика на диби й той повбивав обох копитами. Останніх двох татарів, які вже наготувалися вбивати Панька, затоптав в останню мить Данило, збивши з ніг і тупцяючись на них довше, ніж звичайно.
—Даміре! Та чи ти мурза, а чи хіба замрзаний? Давай своїх п’ятьох, а сам драпай, бо гетьман Хріновиця з його гетьманським конем здере з тебе шаровари, а самого повісить на дереві! – закричав Хріновиця.
—І будеш ти гірший од останньої курви! – додав Данило.
Дамір посміхнувся й поплескав по плечу свого підданого. Той почав крутити ручку й на козаків із дивного механізму полетіли ядерця. Ті, що були на конях встигли поодбігати, а Пантелеймон упав на живота й закричав. Коли ядерця торкнулися землі – щось у них заворушилося й за одну мить вони стали, немов якимись Жучками. Панько пересів на гепу й почав боязко відповзати від жучків, які все рухалися на нього. На кожній із залізних комашок була шестерня, яка крутилася, коли жучок рухався, а рухався кожен в бік Панька. Раптом! Шестерні зупинилися і з десяток жучків навколо Панька завмерло. Він ковтнув повітря й закляк, а постоявши трохи, вигукнув:
—Це все? Це, проклятий бусурмане, все?! Паняй звідсіля!
Не встиг Панько добре зареготати, як щось навколо нього дуже гахнуло! Йому одразу мало б позакладати вуха від того гуркоту, проте бідолашний Панько нічого з того вже не чув. Тіло його більше не трималося разом, а очі, повернуті в бік хлопців, уже все забули, закляклі в вічному спокої.
—Паньку, брате! Як же це так? – закричав Данило й кинувся до побратима. Він біг і кричав, Микита хотів його було зупинити, але сам мало не впав із коняки, тож вирішив пустити Штовхача. Він погнав Вітрика цабе, рухаючись в напрямку Даміра. Штовхач зіскочив з коня на поранену ногу, але підкосився й упав. Він припадав біля побратима, аж доки татарин не закрутив ручку установки. Ще з десяток жучків-ядерець полетіли на Данила. Козак вчепився в стремено, але хвора рука не змогла вхопитися за коня, тож він теж упав, як міх, на землю. Жучки обсіли його, не даючи навіть перехреститися. Після сильного вибуху не стало Данила Штовхача.
Микита із заплаканими очима вже майже під’їжджав до татарського табору, але його теж зустріли жучками. Комашня вибухала, не встигаючи торкатись землі, залишаючи навіть на тілі Вітрика дірки та подряпини.
—Гяуре! – закричав мурза Дамір, очі його налилися кров’ю. – Твої собаки мертві, гяуре! А тебе чекає те ж саме! Я одразу впізнав твого коня! Його зробили, певно, там, де й мою установку! Тікай, гяуре! Жоден кіно не переможе того, що я припас! Тікай! – він дивився на Микиту, мов поранений ведмідь і кричав.
Татарин крутив ручку, інші постійно подавали ядерця. Диовижна машина викидала їх дуже швидко, страшно лякаючи Данила. Якби не Вітрик, цей шибайголова, який потяг своїх товаришів на вірну смерть казна за що, лежав би разом з ними, простягши бліді губи до небес, наївшись землі і не тримаючись купи, як Панько чи Штовхач. Чудні шестерні, які крутилися від ручки, так швидко й точно кидали жучками, які ще й самі підлазили до козака, змушували Хріновицю молитися, згадувати всіх святих, водити сталевого коня з одного боку в інший. І він сам, подряпаний, побитий рештками підірваних ядерець, знесилено ковтав повітря, обливаючи сорочку слиною, не маючи змоги навіть стулити рота. Він щось вицілював із пістоля, але бахнувши бозна-куди, втративши набій, залишений для мурзи Даміра, якого Микита б зроду не здолав у чесному поєдинку, просто далі й далі ганяв коня.
—Гяуре, піди й підніми свою шаблю, невірний! – волав мурза.
—Ти… с-с-с-казав? – намагався щось вимовити Микита.
Машина викидала й викидала жучків одного за одним, доки не замовкла остаточно. Татари піднесли Дамірові якусь трубу. Хріновиця, знесилений під’їхав до покійних побратимів і, нахилившис, мало не падаючи з Вітрика, дістав із закам’янілої долоні Панька шаблю. Пустивши коня чвалом, уже повністю вилягшись на шию йому, він думав про те, що зовсім не вміє тримати шаблю в лівій, проте уже бездумно, майже божевільно рухався до Даміра. Татари розпалювали якусь залізну піч. До неї під’єднали трубу, яку держав мурза, не довіривши такої справи жодному з татарів. Здоровенний ногай у гостроверхій шапці вхопив величезний ковальський міх і подув у вогонь. Із труби в руках мурзи вилетів струмінь чогось вогненно-гарячого, яке спалило все, до чого торкнулося. Ноги Вітрика від цієї гидоти теж почервоніли. Тільки-но татарин дмухав міхом, як із труби в Микиту летів струмінь. Щоправда, він стояв далі осторонь і рідкий вогонь не міг дістати його, тож татари намарно лякали його, але це в них виходило напрочуд добре. Козак став, мов укопаний. А татари продовжували не підпускати його ні на крок. Здавалося, що мурза уже просто вживає все, що може залякати чи вбити людину, і так залякану мало не до смерті. Микита просто чекав. Він чекав довго й знав, що це не назавжди, що вогонь завжди гасне, треба лише почекати.
—А що? Як тобі наш Ут Шайтан? Чи подобається? Ти згинеш в муках, як мої відважні воїни! І я воїн, а ти лише розбишака на гарному коні! Я маю скакати цим конем! – голосно гукав мурза Дамір.
—Я – гетьман Хріновиця! – відповів Микита. – Стань проти мене, якщо ти такий великий воїн!
Мурза Дамір одразу опустив трубу, яка вивергала вогонь. Він наказав усім татарам відійти й дістав ятаган. Знявши панцир, Дамір оголив тіло, показуючи свою безстрашність перед козацькою шаблею. Хріновиця зліз із Вітрика, якого поставив дрибцювати неподалік, давши про всяк випадок до рота вугілля. Татарин ще не махав шаблею, тож виглядав значно свіжішим за козака з закривавленими вусами. Він волочив долоню, а в лівій руці невміло звисала шабля, яку він намагався здійняти, щоб спробувати, хоча б лише спробувати вдарити мурзу Даміра. Хріновиця йшов перевальцем, важко ступаючи і вкладаючи багато сили в кожен крок; мурза навпроти нього ефектно розмахував перед собою ятаганом.
—Гяуре, чи знаєш ти, що ви сьогодні знищили можливо кращих татарських воїнів із мого війська?
—Мовчи! Я вже близько! – гарчав Микита.
Дамір замовк. Хріновиця був уже дуже близько й підняв шаблю для удару. Татарин вийшов уперед і з усієї сили дав козакові ногою в груди. Микита впав назад і відкотився. Він дуже довго борсався, намагаючись встати. Спершу в нього не вистачало навіть сили видихнути, але згодом це минуло. Хріновиця знову й знову намагався встати, аж доки не встав. Він був увесь у землі, поколений стернею, знов підняв шаблю і знов замахнувся двома руками–здоровою й кволою, уже не зверху, якось збоку, ледь тримаючи зброю. Мурза підійшов до козака й так само сильно й різко пхнув його ногами в груди. Козак упав. Він упав і лежав значно довше, набравши повен рот землі, спльовуючи її й пускаючи носом криваві бульби, він знов намагався піднятися. Піднятися й здійняти шаблю, щоб знов нанести удар. Мабуть, останній у своєму житті удар, на який, мабуть, не стане в нього навіть сили, а мурза просто заб’є його, зрештою ногами, та він збирався далі йти на татарина. Микита невпевнено став і трусився на ногах, жадав задерти шаблю високо до неба, але руки не слухалися.
—Козак, ти – воїн. І мурза Дамір – воїн.
—Гррр… Що? – не тямив Микита.
—Мурза Дамір не буде забирати твого коня, він лишає його тобі, бо ти – добрий воїн. Сідай на коня й скачи, лікуй свої рани і знов знайди мене. Також мурза Дамір дарує тобі, козаче, життя. – він трохи схилив голову перед козаком.
—Воїни мої, – продовжував мурза, – посадіть цього козака на його коня!
Татари легко підняли майже зомлілого Микиту й висадили на величезного Вітрика. Хріновиця спершу виглядав так неначе заснув або згинув і не зможе підняти голови. З рота його стікала кривава слина, він довго сидів нетямущий, але все ж підняв голову й глянув на татарів, а потім на мурзу Даміра.
—Мурзо, ти ще зустрінешся з великим гетьманом усієї України, Хріновицею, прийшовши знову по ясир, та другий раз живим вернутися в Крим не вийде. Помагайбі! Но!
Микита погнав Вітрика в степ, потроху приходячи до тями, соваючись і краще влаштовуючись у сідлі. Микита опустив узду донизу й кінь почав скакати таким пекельним галопом, яким ніколи в житті не скакав жоден живий кінь. «Шкода, – думав Хріновиця їдучи, – що в пана сотника ніколи не буде такої доброї коняки!»