Тінь інквізитора

1

Місто втопало в задусі. Липневе сонце розжарило бруківку, повітря, таке важке і нерухоме, вбирало в себе сморід стічних канав і зацвілих калюж. Рідкі перехожі виглядали змученими, байдужими до усього і походили скоріше на примар з нічних сновидінь, аніж на справжніх людей. У такій спекотливій порі, здається, лише ми, випускники Академії Інквізиції, залишалися при тямі. Пусті розмови, сміх, фривольні пісеньки та жарти – власне, з них і складались наші останні студентські дні.

Позаду зостались лекції в західному крилі, диспути у залі капітулів, заняття з ботаніки у внутрішньому дворику і, врешті-решт, досліди над трупами, що проходили у вічно холодному підземеллі. І все це було просякнуте зловісним, моторошним духом. Ми слухали лекції про відьомство, чорну магію, упирів, привидів та інших мерзенних істот, що траплялись у білому світі. У ботаніці нас цікавили лише ті рослини, що слугували інгредієнтами у зіллях і отрутах. А на препараційному столі майстра Климентія опинялись страчені зловмисники та їхні жертви. Весь цей морок тяжів над нами, пригнічував і страшив, а тому не дивно, що після занять, уже  за стінами alma mater, чимало студентів намагалось віднайти собі відраду у веселій компанії п’янюг і розпусниць. Формально слуги церкви, ми ще не склали урочистої обітниці, а тому мали право на слабкість. Певна річ інквізиція, ця серйозна організація з безліччю заборон, суворим моральним кодексом і монастирським уставом, ніяк не схвалювала подібних розваг. Проте навіть пси Господні були здатні на деякі негласні виключення. Тим паче коли вони стосувалися їх самих.

Знайома вивіска з давним-давно потьмянілими літерами скрипнула, коли ми зайшли до шинку. «Червоний камінь», здається він називався саме так. Відвідувачів мало цікавила назва та її історія, тим паче що Кузьма, власник закладу, був не з говірливих. Грузний, повільний, з масивними мішками під очима і вічно пустим втомленим поглядом, він, певно, швидко б втратив усіх клієнтів, якби не подавав на диво хороше пиво. Вартувало воно дешевше, аніж у конкурентів, смакувало краще, а тому студенти часто навідувались до «Каменю». Ось і ми не стали виключенням, четверо добрих знайомців: Іван, син ремісника з Дубровиці, Драгош з краю волохів (ті не мали своєї Академії, а тому приїжджали навчатись до нас), Андрій з лицарського роду Оріховських, які ще за минулого короля отримали маєтності на березі Чорного моря, а також я – Зорян із землі, яку здавна називали древлянською.

Сьогодні Андрій успішно пройшов Випробування, а тому проставлявся.

– Давай, друже, підіймай свою шляхетську дупу та організуй нам випити, – нагадав Драгош, зайнявши своє місце біля вікна. – І не смій зволікати.

Той лише роздратовано хмикнув, скоріше про людське око, аніж по-справжньому. Служіння Sanctum Officium рівняло всіх, а тому навіть волох-простолюдин міг інколи покпинити над лицарським сином.

– Гаразд, сьогодні я добрий, – Андрій відмахнуся та діловито поплескав себе по кишенях. – Хто що хоче?

– Темне пиво, – відізвався Драгош.

– І я також, – підтвердив Іван.

– А ти, Зоряне?

Я розгубився на хвильку і невпевнено розвів руками.

– Хочу спробувати сидру. Здається, у Кузьми був грушевий.

– Боже мій, все не як у людей…

– Ага…

– Та годі вам, – Андрій лише звів плечима. – Сидр значить сидр. Чекайте. Скоро буду.

Товариш відправився до стійки, а я тим часом оглянувся. «Червоний камінь» очікувано пустував; все-таки задуха і на диво мерзенна погода аж ніяк не сприяли пияцтву, гарячому обіду та іншим людським радощам. За сусіднім столиком лише тихо куняв дідок, а у протилежній частині залу втомлено перемовлялась пара поважних панів, певно купців-комерсантів.

– Я навіть не дивуюсь, – сказав один з них і злегка відсунув уже спорожнілу тарілку. – Ти коли-небудь бачив чесного війта?

– Ха, чесність! – слово прозвучало аж занадто ламко і голосно. – Про неї ніхто й не говорить. Тут справа у якійсь… товстолобості… Я готовий домовлятись, грати за правилами, якими б вони не були. Готовий платити. Але цей бовдур по-старому ні кує ні меле.

– Значить комусь це…

– А ось і пиво!

Я відірвався від чужої розмови про чужі проблеми та швидко перейняв в Андрія кружку з напоєм. Хлопці забрали своє пиво, і деякий час ми мирно бесідували, інколи перериваючись на те, аби зробити ще один ковток. Теми були найрізноманітніші – Іван розповів історію, почуту від одного  заїжджого крамаря, Драгош пригадав про своє короткочасне перебування у Царгороді, Андрія ж знову потягнуло у рідні для нього степи.

– Людей там, звичайно, живе небагато, але в цьому і є якась чарівність. Маяк – ну, ви пам’ятаєте, так називається королівський замок, а ще й містечко біля його стін і митниця – по-справжньому затишний. А навкруги – плавні, по інший бік – обривисті скелі, лиман і повітря таке живе. Водночас степне і морське, інакше й не передати… І не в порівняння цій гнилій задусі, будьте певні.

– Думаєш, скоро будеш вдома? – запитав я.

– Скоро, – Андрій навіть не сумнівався – Про все уже домовлено. Спочатку відвідаю батьків, трохи перепочину, а далі – служба… Тепер я буду справжнім майстром-інквізитором, хто б міг подумати.

– В тебе гарні здібності, тому не дивно. Не вартувало й переживати.

– А от прості смертні як ми, ясна річ, можуть мати сумніви, – додав Драгош, осушивши кухоль. – Ти ж-бо розумієш, що нас просто переповнюють питання.

Андрій і сам зробив довгий ковток та задоволено посміхнувся. Завжди такий серйозний і відповідальний, на мить він здався мені лише звичайним пустотливим хлопчиськом.

– Ви ж знаєте, розповідати про Випробування не дозволено.

– Знаємо. А тому будемо не проти від дещо… розпливчастих формулювань. Тим паче сам бачиш, підслуховувати нас нікому.

І дійсно. Торговці заплатили за свою трапезу та пішли, дідок за сусіднім столиком тихенько похропував, а Кузьма взагалі зник у темряві комірчини поза стійкою. Вулиця за вікном пустувала, і нових відвідувачів, схоже, не намічалось.

– Спочатку у вас буде екзамен. Усний, – сказав товариш за якусь мить. – Кожен викладач задасть по декілька питань і, якщо все пройде як треба, вас допустять до самого Випробування. А палягає воно в тому, що прийдеться випити трохи чорної води. Один маленький ковток.

Чорна вода… Почуте налякало мене, але не приголомшило. Якщо так подумати, правда завжди була на поверхні, така звичайна і буденна у своєму жаху. Інквізиція здавна славилася відкритістю, готовністю прийняти до своїх лав усіх охочих, не зважаючи на їхнє походження, статки й титули, речі безумовно важливі у мирському житті. На заміну орден вимагав іншого – допитливого розуму, хоробрості і надзвичайної сили волі. Для перевірки першого використовували звичайні задачі та питання, для всього іншого – частинку справжнього зла. Дотепер не можу забути те відчуття, коли на мою руку опустився маленький брусочок з на диво холодного темного заліза. Невимовний біль та жах охопили все тіло і лише потім, через кілька довгих, до непристойності розтягнутих секунд, прийшло порозуміння, що я цілком можу стерпіти ці муки. А значить, коли-небудь, у далекому майбутньому, зможу стерпіти зустріч з чимось по-справжньому потойбічним і злим.

Для перевірки абітурієнта Академія використовувала залізо, перетоплене з ритуального кинджала. Колись ним користувались божевільні дияволопоклонники, і навіть тепер проклятий метал зберігав у собі страждання усіх своїх жертв. Це була жахлива річ, мерзенна, але не настільки, як чорна вода.

І все тому, що набирали її з річки, яку ще давні язичники називали Стіксом.

– Вона ж отруйна, – Іван був першим, хто наважився прокоментувати таку заяву. – Кількох крапель буде достатньо, аби вбити тура, не те що людину.

Андрій лише відкинувся на спинку стільця.

– Як бачиш, я живий і навіть здоровий… Ну, майже… Значить усі розмови про найстрашнішу у світі отруту – лише пусті балачки.

– Тоді у чому суть випробування? – запитав я. – У болю? Як з проклятим залізом під час вступу?

На цей раз товариш трохи похмурнів.

– Без нього не обходиться, аякже, – кинув він, взявши невелику паузу – Але ця вода… впливає не тільки на тіло. Вона дає видіння, і у кожного вони свої.

– Тоді що ти бачив?

– На жаль, я не можу відповісти, Зоряне. Та й не хочу. Повір тільки, що то дуже неприємно. Тобі прийдеться терпіти і, в залежності від того, як ти себе проявиш, комісія прийме рішення. Ось і все Випробування.

– Звучить надто розпливчасто, – зауважив Драгош.

– Ми ж на це й домовлялись, чи не так?

Андрій знову посміхнувся, і ми дружнє його підтримали, хоча, напевно, в той момент кожен думав про своє.

Вечір втонув у зливі. Спочатку місто огорнуло важкими чорними хмарами, повітря стало ще більш парким та задушливим, і лише під самі сутінки небо нарешті луснуло, проливши на землю рясний дощ. Відчувши незбагненне бажання побути наодинці, я швидко накинув на себе куртку та вийшов зі споруди дорміторію, дах якого ми, прості студенти, ділили уже як чотири роки. Дощ лив як із відра, тому, не бажаючи намокнути, я обережно прилаштувався під навісом. Опершись спиною до стіни, меланхолійно споглядав, як буквально в одному метрі бісилися потоки води. Подібне творилося й на душі. Я не вважав себе сміливцем, сумнівався у своєму здоров’ї та силі, а тому з легкістю міг уявити, як провалюю екзамен та Випробування. За довгий час навчання я так і не зміг звикнути до потойбічного (якщо це взагалі було можливим) і досі вагався у своєму виборі. Але що залишалось натомість? Я не мав сім’ї та був один на один з байдужим і безжальним світом. Я не мав свого дому, не мав ніяких зв’язків, не мав ніякої іншої професії та корисних вмінь, що лише посилювало страх провалитись. У разі невдачі я просто загублю великий шматок власного життя і, що найнебезпечніше, опинюсь відкинутим від своєї головної мети. Тієї потаємної причини, яка, власне, і направила мене на інквізиторську стезю…

2

Капітулярний зал завжди справляв враження на гостей Академії. Ніби простої квадратної форми, він оперізувався десятком струнких колон з надзвичайно витягнутими капітелями. На перший погляд, вони нагадували пальми, дивовижні південні дерева з книжкових ілюстрацій. Стрілчасті вікна у гарну погоду пропускали достатньо світла, аби зала виглядала скоріше гостинною, аніж по-монастирськи суворою. Втім сьогодні, у день мого Випробування, небо все ще було затягнуте хмарами, і стіл, за яким зібрались викладачі й сам ректор, втопав у напівмороці. Я стояв прямо перед ними, готовий до нових запитань. Серце швидко калатало, голова здавалась вареною, і лише божественним дивом мені вдавалось віднаходити правильні слова серед рою метушливих думок.

– Отож, що ви скажете про крила кажана?

Майстер Єлизар, викладач ботаніки, був страхітливо худим і старим, хоча, попри вельми похилий вік, мав по-справжньому живий розум. Його високий лоб вкривали старечі пігментні плями, з довгої шиї, що виглядала зі складок інквізиторського вбрання, звисала зморшкувата шкіра, але погляд викладача все ще жеврів бадьорістю.

– В магії та зіллєварінні їх не використовують, – відповів я, не роблячи жодних заминок; питання і без того було простим. – Насправді крилами кажана називають висушене листя падуба.

– І звідки пішла така назва?

– Є дві версії. Перша полягає в тому, що це деяка кодова фраза, яку використовують відьми, аби захистити свої знання та секрети. Друга версія більш… проста і прозаїчна. Форма самого листя нагадує кажаняче крило, від того й назва.

Майстер Єлизар задовільно кивнув. Він не став ставити наступного питання, а тому я вирішив скористатись нагодою і більше розказати про падуб, благо, розділ про його властивості був вдало повторений перед самим екзаменом.

– Це вічнозелена рослина, витривала й стійка до морозів. Має шипи та отруйні плоди. Кельтські друїди використовували їх у своїх ритуалах, а також пагони – в якості оберега. У простонародді вважається, що вони можуть відводити нещастя, захищають від магічного впливу, а також не дозволяють відьмам і чаклунам переступати поріг. На практиці, звичайно, подібних властивостей падуб не має. І від чаклунів захистити не зможе.

– Тоді що має стати в пригоді?

– Віра, майстре Єлизаре. Віра, сталь і вогонь.

– Що ж, цілком вичерпна відповідь, – знову кивнув викладач. – Колеги…

Наступним був майстер Климентій. Все своє життя він присвятив трупам та їх секретам і виглядав як типовий вчений-анатом: холодний погляд, звиклий до найстрашніших картин, чіткі рухи і надзвичайна небагатослівність.

– Опишіть мені будову ступні, – сказав він як завжди просто і беземоційно.

– З чого саме я маю почати?

– З кісток.

– Так… Вони складаються з трьох частин: заплесна, плесна і фаланг пальців. Заплесно, своєю чергою, представлено п’ятковою кісткою, таранною…

– Латиною, будь ласка.

– Е… гаразд.

Я перейшов на імперську мову, перелічив усе, що знав, а потім, отримавши згоду майстра Климентія, став розповідати про зв’язки та м’язи. Пізніше були питання про згортання крові й трупні плями, які мені вдалося більш-менш детально висвітлили. Після Климентія настав час інших майстрів, які також не втримались від численних уточнень, деталей та усіляких дрібниць.

Врешті-решт усі вони залишились задоволені моїми знаннями. З усним екзаменом було покінчено, і попереду залишалось саме Випробування.

– Отож, юначе, ви знаєте достатньо, аби претендувати на диплом інквізитора, – ректор заговорив вперше за час іспиту, голос його звучав сухо та втомлено. – Втім, одних лише знань буде недостатньо. Інквізитор повинен мати виняткову витримку, внутрішню силу та вміння швидко приймати рішення, навіть якщо вони виявляються тяжкими й неприємними. Він має бути відданим справі усім своїм єством, бути безжальним до зла і, за потреби, пожертвувати власним життям. Тому перед тим, як вдягнути чорне і дати обітницю, ви маєте довести, що варті цієї пошани.

Ректор зробив паузу, певно згадуючи моє ім’я.

– Зоряне, чи готові дізнатись про Випробування?

Я відчув, як серце забилося десь у самому горлі. Потребувалась мить, аби нарешті взяти себе у руки та кивнути.

– Так, майстре. Готовий.

– Тоді підійдіть ближче.

На викладацькому столі опинився масивний срібляний кубок, вкритий витим орнаментом, за ним – глечик, наповнений водою, а також маленька сулійка, на вигляд зовсім проста й недолуга. Ректор взяв її до рук та, обережно прокрутивши, продемонстрував спочатку викладачам, а потім мені. Скоріше за все, це була частина церемонії, хоча та й не відзначалась особливою величністю або торжеством.

– Чорна вода, Зоряне, взята з ріки мертвих. Один ковток буде смертельним для простої непідготовленої людини. Знаєте, до чого я веду?

– Інквізитор – не зовсім проста людина.

Очевидна відповідь на таке ж очевидне питання. Ректор слабко посміхнувся.

– Безумовно. Перевірка проклятим залізом відсіює багатьох абітурієнтів, навчання витримують лише найсильніші, а до випуску доходять талановиті й по-справжньому віддані студенти. Ви уже знайомі зі злом, достатньо загартовані, а тому чорна вода не має принести особливої шкоди…

– Хоча вірогідність втратити усе, навіть власне життя, ніколи не дорівнює нулю, – додав майстер Єлизар. – Кожного року знаходяться студенти, не готові до такого ризику. Інші ж впевнені у своїх силах, але в результаті втрачають розум та навіть…

Керівник обірвав його на півслові.

– Ви ніколи не задумувались, чому студенти проходять Випробування окремо, а не усією групою?

Питання, чесно кажучи, вибило мене з колії.

– Ні, майстре, – відповів, розгублено хитнувши головою.

– Тому що ми розуміємо запал молодості. Перед очима своїх товаришів студент дасть згоду набагато скоріше, аби тільки не виглядати боягузом. Академія ж вимагає більш обдуманого, власного рішення. Відмова не викличе нашого засудження, і ви без перешкод зможете покинути ці стіни, хоча про службу в інквізиції прийдеться забути. В іншому разі – отримаєте шанс зайняти своє почесне місце у наших рядах.

Ректор зробив невелику паузу і кивнув на сулійку у своїх руках.

– Це перша причина. Друга ж полягає у видіннях. Чорна вода перевіряє тіло, а в поєднанні з настоянкою царинь-трави викликає марення. Особливі, що мають розкрити усю вашу суть… Ergo, Зоряне, чи готові ви доказати свої наміри? Якою буде ваша відповідь?

Я витримав мить, аби придати своїм словам додаткової вагомості, та ствердно кивнув.

– Я спробую, майстре.

– Радий це чути. В такому випадку, чекайте.

Майстер Єлизар налив у кубок трохи води, ректор відкоркував сулійку та обережно, навіть не дихаючи, пролив до срібляної посудини одну-єдину краплю. Вода одразу зашипіла, почала розходитись тонесенькими кільцями й вже за пару секунд набула густого синяво-чорного кольору. Я спостерігав за цим як зачарований, з покірністю кролика перед могутнім безжальним змієм. Все дійсно було обдумано, причому не один раз, а рішення – давним-давно прийняте. Я мав, просто мусив вдягнути інквізиторське вбрання, стати справжнім дипломованим ловцем нечисті, а для цього потребувалось ризикнути.

Ректор протяг кубок прямо у мої руки.

– Випийте, юначе. І нехай Бог допоможе вам у такій важливій справі.

Серце знову закалатало, повітря у залі, раніше такому просторому і пустому, почало кудись випаровуватись, зникати у безодні. Кепсько. Завдяки чисельним заняттям і найголовніше – практикам, я знав, як приготуватись до зустрічі зі злом і почав позбавлятись зайвих думок, робити свій розум цілковито чистим та відстороненим. І так непросте завдання, під уважними поглядами викладачів воно видавалось взагалі нереальним. Тільки дійшовши до потрібного стану, я забрав кубок та підніс його до губ. Від води тягнуло холодом, страхом і незбагненним мороком – знайома суміш для будь-якого інквізитора. Іншого не могло й бути. Зітхнувши про себе та зібравши усю хоробрість докупи, я врешті зробив один-єдиний ковток.

Спочатку була пустота. По горлу пронісся мороз, що продовжив свій шлях далі, розпливаючись по череву. За мить, довгу і нервову, холод перетворився на біль. Мені ще ніколи не доводилося переживати подібного. Хотілося впасти на підлогу, закричати з усієї сили, схопитись за пекуче місце у надії, що це зможе допомогти. І лише розум, загартований розум інквізитора, підказував мовчки терпіти, що було єдиним правильним рішенням. Я беззвучно ковтав повітря і з усією смиренністю чекав, коли біль нарешті відпустить. Андрію ж якось далося пройти Випробування? Він зміг стерпіти, рівно як сотні студентів до нього, а значить зможу і я. Варто всього лише зачекати…

За болем прийшли видіння. Я бачив тільки розмиті фрагменти, швидкі картинки, що змінювали одна одну з дивовижною частотою, але розумів усе, що на них відбувалося. Я бачив як римські солдати забивають цвяхи у руки Христа, чув крики його послідовників у Колізеї, бачив імператора Костянтина, що стояв поміж своїх соратників. Його легіонери наносили на свої щити знак Labarum, що означало початок першої Священної війни. Тепер вмирали уже старі язичники і римські патриції. Одне жахіття проносилось за іншим, війна за війною, страх за страхом. Люди ревіли, корчились у вогні, вмираючи у темних підземеллях,  на полях битв, міських площах і сатанинських вівтарях. І весь цей біль, всі ці муки та страждання, здавалося, були моїми. Я відчував це так яскраво і гірко, щиро хотів захистити невинних, врозумити неправих, розгублених та зневірених, стати поміж заклятих ворогів і зупинити кровопролиття. На жаль, всі потуги залишалися марними. Я міг лише спостерігати, страждати разом з усіма, однак нічого не міг змінити. Це і стало останньою краплею. Готовий до фізичного болю і страшних видінь нечисті й потойбічних потвор, я не витримав простого, буденного зла. Знесилений, впав на коліна і заплакав, заревів так сильно, як не ревів ніколи у своєму житті. Чоловіки не мають право на подібну слабкість, тим більше Господні слуги, мені мало б бути соромно, хоча в той момент на душі не залишалось нічого, окрім гіркого жалю.

Раптом все припинилось. Кошмари розчинились у повітрі, біль затих, присмак чорної води зник за звичною не надто здоровою кислотою. Я потроху приходив до тями, витирав сльози, намагався надихатись, немов виринув з-під води. Трохи оговтавшись, так і стоячи на колінах, глянув на викладачів.

– Надмірна м’якосердість може стати небезпечною у нашій справі, – тихо і повільно промовив ректор. – На жаль, Зоряне, ви не пройшли Випробування.

Слова інквізитора рухнули на мене важезною скелею. Приголомшений своїм провалом, я повільно звівся на ноги й кивнув.

– Тоді що я маю робити? – перепитав зовсім розгублено, не впізнаючи власного голосу.

Ректор розвів руками.

– Може йти… Поки.

Всередині все волало від несправедливості, прикрість панувала у кожному помислі, втім я так і не наважився ослухатись. Лише вклонився і з мовчазним послухом направився до виходу. Кроки роздавалися гулкою луною, неприродно гучною й від того нервовою. Вибравшись з капітулярного залу, я потрапив у східний коридор, наповнений випускниками,  що чекали своєї черги проходити іспит. Мені хотілось відгородитись, стати невидимим,  провалитись під землю або хоча б прибрати сліди від сліз на своєму обличчі. На жаль, подібного не вміли навіть найдосвідченіші чаклуни. Напевно тому, що ті ніколи не відчували подібного сорому, а тим паче – ніколи не плакали.

– Друже, з тобою все добре? – долинув голос Драгоша.

– Так, не хвилюйся, – відповів, навіть не озираючись. – Сподіваюсь, вам усім пощастить. А мені треба йти…

Синопсис