Петрович із лісу

— Придурок! Куди лізеш!

Олена вилаялася та ледь встигла крутнути кермо, щоб не збити чоловіка, що раптом вискочив на дорогу з лісу. Він з’явився наче нізвідки та зупинився просто перед машиною, розкинувши руки в боки. Широко розкриті очі дивилися на неї, і вона останньої секунди повернула, щоб об’їхати безумця. Продовжуючи лаятися та ледь утримуючи кермо руками, що тряслися, Олена подивилася в дзеркало. Чоловік так і стояв на дорозі, продовжуючи дивитися услід автівці. Він щось промовив. Олені здалося, що лаявся на неї. Але хіба розчуєш нормально?

— Божевільний…

І справді якийсь дивний. Одягнений у брудне лахміття, що аж звисало уривками до землі, довге розпатлане волосся, що вже почало сивіти, і очі, що, здавалося, дивилися просто в душу… До речі, а звідки він? Скільки Олена не їздила до бабусі із самого дитинства, ніколи не бачила того чоловіка. Може, нещодавно тут оселився? Треба запитати в бабусі…

Машина зупинилася біля такого рідного та знайомого з дитинства зеленого паркана. У дворі забрехав Рекс. Олена вийшла з машини та постукала у хвіртку. Бабуся вийшла з будинку та побігла відчиняти онучці. Судячи із закачаних рукавів та рук, укритих борошном, вона якраз готувала обід.

— Оленко! Ну нарешті! А то вже жду, жду…

Олена мовчки обійняла бабусю. Так вони стояли, не заходячи у двір, аж бабуся нарешті запитала:

— Оленко, а чому трусишся? Образив хто? Розказуй усе!

— Та що ти, бабусю, ні! Просто втомилася, дорога така розбита…

— Ну що ж ти зробиш, дитино, — бабуся похитала головою, заводячи онуку до двору. — Оце дощі ішли, розмило. Обіцяють усе положити асфальт, обіцяють, і все грошей нема. Обіцянки-цяцянки! Ну ти давай, віддихни з дороги, а я якраз варенички доліплю.

— Та ні, я не втомилася. Краще тобі поможу вареники ліпити. Ой, я ж продуктів привезла.

— Та нащо? Тут усе своє, домашнє, городнє, натуральне! Скучила, ага?

— Скучила, бабусю. Ти ж знаєш, як я люблю вареники. А з вишнями будуть?

— Ну а як же, — бабуся посміхнулася та пішла на літню кухню.

Бабуся ретельно розкочувала тісто, наспівуючи собі під ніс, а Олена видавлювала чашкою та ліпила вареники. І начинки клала побільше, як вона любить.

— Ой, Оленко, та ти так багато вишеньок кладеш, що в мене стільки немає. Піду ще нарву…

— Бабусю, чекай.

— Чого це?

— Не йди. Хочу в тебе запитати…

— Ну питай.

Олена розповіла про дивного незнайомця, якого зустріла дорогою та ледь не збила. Бабуся одразу перемінилася на обличчі.

— То Петрович. Він у лісі живе. До людей рідко виходить. Тому й не бачила ти його раніше, коли в мене гостювала.

— Як це — у лісі живе? Він бомж?

— Та не те щоб… Хатка в нього в лісі. Він мужик напівдикий. Я ж кажу, рідко в село ходить, тільки коли треба що. Тому й поліз під машину, відвик, що треба на дорогу дивитися.

— І давно він так живе?

— Та давненько вже. Хочеш, розкажу про нього. Не так скучно буде вареники робити.

— Розказуй.

— Добре. З чого почати? А, почну з матері його. Звали її Марина. Перша дівка не селі була, не брешу. Така висока, видна, волосся біле, як пшениця, в’ється красиво, коса до пояса була, та товста така. І на лице гарна, і роботяща, і грудаста така. Словом, дівка видна. Сваталися до неї всі, кому не лінь. І з нашого села, і з сусідніх, і навіть з райцентру один начальничок приїжджав, але всіх Марина проганяла. Казала, що такі прості хлопці їй не треба, а треба їй жених завидний, гарний і небідний, якраз під пару. Перебірлива була, аж до дурості доходило. Отак перебирала вона, перебирала, вже їй год двадцять п’ять було, всі подруги давно заміж повиходили, а вона все чекає принца свого.

— І що, дочекалася?

— Еге ж, та який же жених! Льотчик! Тоді це було ого! Не знаю, як ото зараз, а тоді льотчиків поважали. І платили їм добре, і робота була престижна. А той льотчик ще й гарний хлопець був, високий такий, на лице симпатичний. Словом, всі раділи, що знайшла Марина жениха. Відгуляли вони весілля, і забрав він її до себе в Київ. Прожили отак недовго. Може, пів року, чи менше. Аж оце вертається вона назад до батьків у село, вся заплакана. Всі сусіди повиходили, дивляться. Ну, розказала все, як було. Розбився її чоловік, щось там у літаку заклинило. А Марина вагітна вже була, та все одно свекруха її прогнала, отака бісова баба була. Казала, ніби то, може, і не від чоловіка дитина, вона могла й нагуляти. Отака сволота, та що зробиш? Прийняли Марину назад батьки. Родила вона хлопця Максима, якраз того Петровича, що ти стріла. Ще зовсім малий був, а вже видно, як на покійного батька похожий. Марина вийшла заміж, щоб з хазяйством легше було. Вже не перебирала, бо мало хто хотів з дитиною брати. Чоловік був простий, якийсь механік, але добрий і роботящий. Отак живуть вони, вже дочка в них родилася. Максиму вже було год шість, чи що. Аж тут приїжджає до них… Угадай, хто?

— Та звідки ж я знаю, бабусю?

— Бувша свекруха! Отак без попередження завітала в гості. Та така горда, така пані! Ніс догори, вся в білому. Вийшли сусіди до неї, а вона так на тих селян глянула, наче кішка на мишей. Приїхала й каже Марині та її чоловіку: хочу внука побачити! Хтось їй розказав. Каже, себто зрозуміла, що була неправа, вибачаюся. Ну вивели до неї внука. Як побачила його баба, то одразу на лиці перемінилася, усміхається, обіймає його. Каже, що дуже похожий на покійного сина. І стала вона вимагати, щоб їй Максима віддали. Ну Марина з чоловіком спочатку не хотіли. Та баба невістку вигнала, а тепер за внуком приїхала. Де таке бачено? Але вона стоїть на своєму, і все тут. Каже, буцімто, що йому в селі рости, яке в нього майбутнє буде? Обіцяла його здати в хорошу школу, на заняття водити, розвивати. Вона була жінка небідна, свої люди багато де.

— І що, вони віддали?

— Все-таки віддали. Хотіли для дитини луччого майбутнього, освіти. Не знаю, чи то купилися на вмовляння свекрухи, чи щось інше. Тоді з дітьми не так возилися, як оце зараз. А в них мала дочка була, треба з нею сидіти, іще робота в чоловіка, город в Марини. На Максима сил не лишалося. Забрала баба Максима в Київ, повела там у школу, на заняття. Привозила батькам тільки на літо, і то ненадовго. Казала, нібито не можна йому заняття пропускати. Аж потім зовсім перестала привозити. Дзвонили їй, писали. Відповідала, що зайнята. І ось приходить Марині телеграма, що вмерла бувша свекруха. Максима родичі привезли в село до матері назовсім, бо буцімто не могли за ним доглядати. Тоді було йому год дванадцять чи тринадцять уже. Ну що робити, почав він знову жити з батьками та сестрою. Але став якийсь дивний, наче підмінили дитину…

— Та не дивно, він же в місті жив, відвик від села.

— Та не в тому діло, Оленко. Він взагалі тримався, як дика людина. Ні з ким не говорить, тільки буркне щось, як запитають, і все. Пробували питати про покійну бабу, як жив із нею — мовчить. Сторонився людей, як треба кудись іти, то тільки сам. І часто з дому тікав. Прийде зі школи, сумку покладе — і біжить кудись. На вихідних по пів дня десь пропадав. Бачили його в лісі, на полі, біля боліт. Побували люди підійти до нього, запитати, що сам робить, а він зразу тікає. Словом, дикий хлопець, наче не в Києві жив, а в лісі зі звірами. Спочатку думали батьки його перевчити, до себе привернути — марно. Як бігав по лісах, так і бігає. Почав уроки прогулювати. Ледь школу закінчив. А ото як закінчив, то взагалі з дому почав пропадати на кілька днів. Ото втече тихенько, поки батьки з сестрою на городі чи сплять, і може об’явитися через два дні, а то й через три, чи більше. Приходить весь замурзаний, одежа порвана, але такий задоволений. Дивиться отак блаженно перед собою та посміхається. А сусіди від нього сахаються та поглядають, як на дурника. Тут би на роботу йти, чи в технікум, а воно від людей ховається. І де та наука та культура, що нібито в Києві получив?

— Та може, він гриби збирав, ягоди. Мало що там у лісі робив.

— Та які там гриби, Оленко? Вертався завжди з пустими руками. Ну іноді матері приносив якісь лісові квіточки, щоб не дуже сварилася. Та батьки й так махнули на нього рукою. Вже жаліли, що віддали на виховання свекрусі, але що зробиш?

— Так, а як він сам пояснював, де пропадав?

— А ніяк. І розпитували, і погрожували батьки — даремно. Щось там бурчав, що в лісі гуляв, пташок слухав, та й усе. Пояснювали, що там небезпечно, що можуть звірі напасти, або заблукає — а йому все з гуся вода. Бігає та бігає. Махнули на нього батьки рукою. Вже дорослий, хай живе, як знає. І Максим почав усе довше в лісах пропадати, додому рідко приходив, десь на тиждень раз. А то одного літа і зовсім пропав. Тиждень його нема, два. Вже люди почали скрізь шукати — як крізь землю провалився. Аж ось знайшли. Дід з бабою пішли по гриби, заблукали, зайшли далеко — і бачать хатинку в лісі. Не було її раніше, видно, що недавно зробили. Хатинка з дерева, покрівля з моху та кори. Ну просто хатка лісовика, не інакше! Дід з бабою спочатку злякалися, але вирішили подивитися, чи є хто там. Треба ж дорогу додому знайти, може, підкаже. Постукали, і вийшов до них Максим. Весь такий злий, лютий, аж гарчить. Вони отетеріли. А він їм каже: “Чого прийшли сюди? В селі мені спокою ніхто не давав, тепер і в лісі будете докучати?” Показав їм дорогу та послав геть. Відтоді ніхто більше туди до лісу не ходив, боялися зустріти Максима. І він сам рідко в село заходив, тільки коли треба було що, одежа там, чи сірники. Обмінював на гриби, ягоди та трави, бо звідки ж у нього гроші? Так і називали його Петрович із лісу. Всі знали, що він дивний та живе в хащі з тваринами, збирає гриби, ягоди, а потім вимінює. Ото і ти його зустріла сьогодні, вийшов за чимось у село.

Олена замислилася. Руки на автоматі ліпили вареники, а думки літали десь далеко. Вона й раніше чула та читала про людей, що відмовилися від благ цивілізації та жили самітниками серед дикої природи. Але особисто ніколи таких не зустрічала. Це ж такий шанс! Її лише нещодавно взяли на роботу у перспективне видання, і тепер шукають якісь цікаві матеріали для статей. Ось же він, матеріал, просто під носом! Інтерв’ю з самітником, що живе в лісі — це точно щось нове, що зацікавить читачів, підніме рейтинги, а для неї — вагомий шанс отримати визнання та зробити кар’єру. Ні, вона не може випустити таку можливість!

— Бабусю, — обережно запитала вона, — а хтось у селі пам’ятає, де хатка того Петровича?

— А нащо тобі?

— Для роботи.

— Це як?

— Спробую взяти в нього інтерв’ю. Це буде дуже незвично — відверта розмова із самітником, що живе в лісі. Це мій шанс, розумієш? У нас суцільні нудні статті ні про що, а це буде…

— Оленко, та ти що? — бабуся не на жарт перелякалася. — Його всі бояться, а ти хочеш з ним говорити, та ще й записувати? Та не буде він тобі відповідати! Одразу пошле геть, а то й…

Бабуся запнулася, щось пробубніла та повернулася до ліплення вареників.

— Ні, почекай, — Олена стояла на своєму. — Що він мені зробить? Я піду не одна, я ж дороги не знаю. Раптом що, маю з собою ніж та балончик. Але втрачати такий шанс я не хочу. Тим паче він сам до мене вийшов. Хіба не знак? То скажи, чи знає хтось, де він живе?

Бабуся трохи помовчала, позітхала, але все ж відповіла:

— Та знають. Думаю, проведуть. Ти така вперта, що від свого не відступишся. Добре, іди до нього, якщо так хочеш. Але будь там обережнішою.

Сашко, Толік та Ярик сиділи на траві під старою розлогою яблунею. Ярик озирнувся і, упевнившись, що навколо нікого немає, дістав з рюкзака цигарки.

— Хлопці, давайте швидше, поки ніхто не бачить! — він відкрив пачку та протягнув друзям по цигарці.

— Та самі знаємо! — хихотнув Сашко, затягуючись. — В мене з того разу ще зад болить від дідового ременя.

— Мабуть, сам курив, коли малим був, а тобі забороняє, — зауважив Толік.

— Та всі дорослі робили всяку фігню, а нам кажуть, що були золоті в наші роки, — кивнув Ярик.

— Ну треба ж їм якось підтримувати авторитет та повагу, — Толік вилаявся та сплюнув на землю.

— Шухер! — раптом скрикнув Ярик та викинув цигарку. — Оно баба Ліда йде, все нашим батькам розкаже!

— От блін! — Сашко востаннє затягнувся і теж викинув недопалок. — Поламала все задоволення! І що їй тут треба?

— Та не сама йде, а з онучкою Оленою! — зауважив Толік.

— І що вони…

Сашко запнувся, бо баба Ліда з онучкою саме підійшли до хлопців. Вони вдали, що збирають на землі опалі яблука.

— Добрий день, хлопчики! — привіталася баба Ліда. — Ви зараз не дуже зайняті?

— Та от, яблучка збираємо, — відповів Ярик.

— Поможете внучці моїй? — баба Ліда кивнула на Олену.

— А що треба? — пожвавішав Толік, передчуваючи можливість підзаробити.

— Ну мені треба додому, роботи багато, а Олена вам усе пояснить.

Дочекавшись, поки бабуся зникне з виду, дівчина підійшла до хлопчиків та запитала:

— Бабуся казала, що ви знаєте, де живе Петрович, котрий із лісу. Зможете мене до нього провести? — побачивши здивування в очах хлопців, вона додала: — Заплачу за допомогу.

— Скільки? — діловито запитав Толік.

— Ну… сто.

— На трьох? Щось малувато, — зацокав язиком Сашко.

— Туди йти далеко, — пояснив Ярик.

— Ну добре, двісті плачу. Нормально?

Хлопці перезирнулися й закивали.

— Чудово. А просто зараз зможете мене відвести?

— Гроші наперед! — Сашко простягнув долоню.

Олена зітхнула та поклала в неї рожевий папірець.

— Ну, можемо йти! — Сашко заховав гроші, махнув рукою, і четвірка повернула до лісу.

Деякий час ішли мовчки. Хлопці все занурювалися в хащу, і Олена ледь встигала за ними, то пролазячи через чагарники, то відмахуючись від набридливих комарів. Від села вже відійшли далеченько, але хатки самітника все ще не було видно.

— А далеко ще йти? — нарешті запитала Олена.

— Та ні, не дуже, — відповів Толік.

— Можна запитати? — обережно звернувся до Олени Сашко. — А нащо вам треба до Петровича?

Олена зітхнула, обдумуючи відповідь. Вирішила, що краще не брехати, бо хлопці хоч і не дуже великі, але хитрюги ще ті.

— Я журналістка. Хоча взяти в нього інтерв’ю.

Хлопці раптом зупинилися та здивовано подивилися на неї.

— Інтерв’ю? — перепитав Ярик. — У Петровича? Та він…

— Що він?

— Та не буде він з вами говорити, — Сашко похитав головою, — зуб даю!

— Чому це не буде? — обурено запитала Олена. — Я вам гроші заплатила, тож ведіть мене до нього.

— Та чого ви зразу за гроші? — відказав Толік. — Сказали б зразу, для чого вам туди треба, ми б усе пояснили. Петрович з людьми не говорить. Ну, майже не говорить. Він у лісі давно живе, відвик від людей. Приходить у село дуже рідко. Міняє свої трави та грибочки на різні речі та зразу йде назад у ліс.

— Знаєте, хлопці, це моя професія — вміти розговорювати людей! І не в таких диваків інтерв’ю вже брала. Наприклад, були різні сектанти… Був колишній зек… Навіть міжнародний аферист! І ви гадаєте, що самітник не дасть мені інтерв’ю?

— Та ні, при чому тут аферист? — відказав Сашко. — Петрович взагалі не такий. Він не говорить ні з ким, ну хіба що тільки коли йому треба.

— А ви пробували до нього заговорити? Хлопці, ви взагалі часто його бачите?

— Ні, — відповів Ярик. — Випадково набрели на його хатку, тому й знаємо, де він живе. А він нас прогнав! Це весною було.

— Угу, накричав і палицею махав, ледь утекли! — кивнув Толік.

— Ну що ж, зброя в мене є, — видихнула Олена. — Як треба буде, то…

— Ой, дивіться! — Толік перейшов на шепіт та тицьнув пальцем у гущавину.

Усі повернулися в той бік, куди він показував. Серед гілля, метрів за десять, промайнув олень. Високий, чималий, з красивими гіллястими рогами. Тварина принишкла, зрозумівши, що її помітили. Блискучі чорні очі дивилися на людей, ніздрі тривожно роздувалися. Олена обережно відкрила рюкзак та дістала телефон. Їх погляди зустрілися. На мить здалося, що в оленя розумні, зовсім не тваринні очі, що наче зазирали просто в душу. Від несподіванки Олена впустила телефон на землю. Олень різко скочив та зник серед кущів.

— Зараза, не встигла сфотографувати, — Олена вилаялася та підібрала телефон.

— А красивий же, — цокнув язиком Сашко. — Ну, пішли далі. Зовсім недалеко вже.

— Звідки тут олень? — здивувався Толік. — Ніколи вони тут не водилися. Мабуть, із заповідника забрів. О, ми вже прийшли!

Перед мандрівниками відкрилася простора галявина, оточена з усіх сторін стіною густого лісу. З протилежного боку, біля самих дерев, притулилася хатинка зі зрубу: приземкувата, з низенькими дверима та маленькими віконцями. Покрівля, зроблена із дерева та кори, геть заросла мохом, і здалеку можна було прийняти хатку за зелений пагорб. Біля хатинки була посаджена картопля та морква, трохи далі — яблуні, груші на інші плодові дерева.

— А тут у Петровича непогане господарство, — зауважила Олена.

— Ну він же не зовсім дикий, — знизав плечима Сашко. — Час від часу в село приходить, обмінюється, з людьми хоч мало, але говорить. До речі, димок з труби іде. Мабуть, він удома.

— Ну, хлопці, ви постійте тут, а я піду постукаю.

Залишивши хлопчиків на краю галявини, Олена повільно пішла до хатки. Зупинившись біля дверей, вона прислухалася. Ніяких звуків не долітало зсередини. Олена обережно постукала у двері. Ніхто не відповів. Вона ще трохи постояла, чекаючи на господаря, але марно. Хлопці вже переминалися з ноги на ногу, нудьгуючи. Олена зітхнула та розвернулася до своїх провідників. Мабуть, господаря таки немає вдома, і доведеться виловлювати його для бесіди іншим разом…

Аж тут позаду почувся приглушений стогін. Олена знову повернулася до хатинки та прислухалася. Тиша. Невже здалося?

— Ну що там? — гукнув Сашко.

— Хлопці, ану ідіть сюди! — Олена махнула їм рукою.

— Що там? — знову запитав Сашко, підійшовши ближче.

— Ви чуєте? Наче хтось стогнав у хатці.

— Не чули, — Толік почухав потилицю.

У хатці знову почувся чи то стогін, чи то скиглення.

— Там хтось є! І йому потрібна допомога! — Олена потягнулася до ручки.

— Почекайте, а раптом…

Ярик не встиг договорити, бо Олена вже штовхнула двері. На щастя, вони не були замкнені. Усі обережно зазирнули в хатинку. Тут панував напівморок, світло ледь пробивалося через маленькі віконця з каламутним склом. У ніс ударив аромат різноманітних трав, що висіли пучками під стелею. Очі трохи призвичаїлися до мороку, і Олена роззирнулася. У хатці була пічка, дві лавки та грубий стіл, збитий із дощок. Господаря ніде не було видно.

— Агов, тут хтось є?! — гукнула вона.

Ніхто не відповів.

— Може, підемо вже в село? — запитав Сашко занудженим голосом. — Нас, мабуть, уже батьки шукають. Можуть і ременя дати!

— Я все поясню вашим батькам. Стійте тут. Я сама не дійду до села.

— Та нема там нікого. Мабуть, стогін вам почувся, — відказав Толік.

Раптом з хатки долинули дивні звуки. Вони нагадували стогін, змішаний зі звіриним гарчанням. Наче хтось важко дихав, а на видиху хрипів. Спочатку звук був тихим, ледь чутним, але швидко став голоснішим, і нотки гарчання змусили Олену нервово здригнутися.

— Це що там? — перелякано прошепотів Ярик. — Звір якийсь?

— Не знаю, — відказав Сашко. — Але люди точно так не гарчать.

Невідома істота, наче почувши непроханих гостей, загарчала ще голосніше. Олена відсахнулася від входу. Хлопці заверещали та кинулися навтьоки, спотикаючись об корені та штовхаючи один одного.

— Стійте! Куди ви?! Я ж дорогу назад не знайду! — крикнула їм услід Олена, та марно: хлопці вже зникли за деревами.

От дідько! Вона ж не дійде сама до села. По дурості не запам’ятовувала дорогу, а роздивлялася лісових пташок та квіти. Клята дитяча мрійливість! Їй уже двадцять п’ять, а іноді поводиться так, наче років десять, не більше. Думки закрутилися в голові. Олена намагалася пригадати, як вони сюди йшли, куди повертали, але марно. Вона навіть напрямку до села не могла визначити, а орієнтуватися за мохом на деревах чи сонцем не вміла. Та й день був хмарний. Що ж робити? Чекати на Петровича, щоб він показав їй дорогу? Але чи покаже він?

Раптом із хатки знову долинув стогін. Олена повільно зазирнула всередину, але як не намагалася, нікого не розгледіла.

— Хто там? — запитала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Поможіть, — хрипло промовив хтось із темряви.

— Хто це?

— Поможіть…

Олена заклякла. Там хтось є. Мабуть, він хворий, чи йому погано. Допомогти треба… Але раптом це засідка? Та ні, не може бути! Вона ж прийшла сюди без попередження. Олена глибоко вдихнула, дістала з рюкзака ніж та стисла в руці. Хай там що, треба перевірити. Буде, що буде!

Вона повільно ступила в напівтемряву хатки. Під ногами зашурхотіло сіно, яким було посипано земляну підлогу. Тут пахло травами, сушеними грибами, димом з печі, якимось варевом, що стояло в казанках, та ще чимось дивним, невпізнаваним, таким, чого вона ніколи не відчувала ні в бабусиній хаті, ні в інших сільських домівках.

— Поможіть, — знову простогнав хтось із темряви.

Олена роззирнулася і зрештою знайшла того, хто її кликав. Чоловік лежав на підлозі, між столом та лавкою, і тому його не було видно з вулиці. Олена заховала ніж у чохол на поясі, присіла біля чоловіка та увімкнула ліхтарик на телефоні. На сіні лежав Петрович, той самий “дикун”, якого вона ледь не переїхала вранці. Він важко дихав. На правому боці було видно великі свіжі плями крові. Кров крапала на сіно та розтікалася по ньому. Схоже, рана велика. Олена спробувала розірвати лахміття, щоб дістатися до рани, але чоловік різко сіпнувся, і вона відсмикнула руку. Петрович пильно подивився на неї, уважно оглянув з голови до ніг. Здається, він упізнав Олену, але знаку не подав.

— Що з вами? Де ви поранилися?

— Не треба… Не треба чіпати, — повільно промовив він, важко дихаючи та затуляючи рану рукою. — Воно само заживе. Тільки дай мені відвар, дитино…

— Який відвар?

— Он там, на пічці, стоїть чайничок…

Олена швидко знайшла маленький закіптявілий чайник та піднесла чоловікові.

— У рота влий, — простогнав він.

— Скільки?

— Все…

Він розкрив рот, і Олена вилила туди темну рідину з чайника. Вона мала насичений аромат трав, але яких саме, визначити було важко. Петрович ковтнув усе, знову застогнав та заплющив очі.

— У мене з собою немає аптечки. Давайте я збігаю в село за фельдшером! У вас стільки крові. Відвар не допоможе! Треба хоча б перев’язати…

— Не треба! — відрізав Петрович. Його голос звучав рівніше та впевненіше. — Від відвару все пройде.

— Що значить “не треба”? Може, ви тут помрете у мене на очах. І я буду в цьому винувата, бо ви не дозволили допомогти! Я швиденько! Туди й назад!

— Не бігай нікуди! Не помру! Помовч, заспокойся! Он там сядь та не заважай, — Петрович роздратовано засопів та вказав рукою на лавку біля протилежної стіни.

Олена зітхнула, але сперечатися із впертюхом не зважилася. Мовчки опустилася на скрипучу лаву, підперла підборіддя руками та втупилася на хворого господаря. Він, на її подив, почав дихати рівніше, спокійніше, без стогонів та гарчання. Так минуло хвилин десять. Петрович затих на підлозі, ніби заснув. Олена вже хотіла підійти до чоловіка та перевірити, але він раптом розплющив очі.

— Он ти збиралася в село, — раптом перервав Петрович мовчання, трохи піднявши голову, — а дорогу хоч знаєш?

— Ні…

Олена відповіла на автоматі та одразу ж заклякла. Дідько, він що, читає думки? Чи почув, як вона кричала до хлопців?

— Отож. Ще б сама заблукала! І нащо така допомога? — він через силу посміхнувся. — Он почекай ще трохи, затягнеться рана, і покажу тобі дорогу. До речі, дякую, що допомогла. Як тебе звати, доню?

— Олена.

— А мене Максим Петрович, але всі кличуть лісовиком, чи то дідом із лісу. Я тут давно живу.

Олена мовчки кивнула, проте думки були далеко. Щось недобре ущипнуло всередині. Затягнеться рана? Від якогось трав’яного відвару? Цей відлюдник і справді збожеволів? Мабуть, роки життя вдалині від людей далися взнаки. Ні, треба швидше забиратися звідси, як тільки йому стане краще. До біса інтерв’ю! Хто знає, що він може зробити самотній беззахисній дівчині. Хоча, чому це беззахисній? Олена стисла руків’я ножа на поясі. Це трохи додало впевненості

— Дозволь запитати, — перервав роздуми Петрович, — а як ти опинилася тут, у густому лісі, вдалині від людей? Бачу же, що не місцева. Ніколи не бачив тебе в навколишніх селах. У мене хороша пам’ять на обличчя.

— Приїхала в гості. Просто гуляла, — Олена відповіла, не задумуючись, намагаючись говорити рівно. — Тут місцеві хлопчики обіцяли показати місце, де багато малини. Знаєте, я люблю збирати лісові ягоди. Бабуся попросила нарвати. Але ми набрели на вашу хатку. Хлопчики почули ваш… стогін… і розбіглися.

Петрович тихенько захихотів.

— Хлопці? Злякалися мене? Ой, не можу. І чого це? От боягузи зараз пішли! Скоро від миші тікати будуть! І що ж таке страшне вони почули?

— Ну… Ви дуже голосно стогнали. І ще хрипіли, ніби гарчали. Вони подумали, що це якийсь звір…

Петрович раптом перемінився на обличчі. Нотки сміху геть пропали, губи стислися, брови насупилися. Він стривожено подивився на Олену, сковтнув слину та повільно перепитав:

— Хлопчики чули, як я гарчав?

— Ну, так, чули. Ви стогнали та хрипло видихали, і це все звучало, як гарчання. Вони перелякалися і…

Петрович голосно видихнув та схопився рукою за лоб.

— От чорт! Вони ж усе в селі розпатякують. Ще селян мені тут не вистачало…

— Що розпатякають?

— Як — що? Що чули.

— Та не думаю. Вони мене тут саму покинули, тож будуть мовчати.

— Буду сподіватися. А я не дуже голосно гарчав?

— Та… Не дуже. А що?

— Нічого, — відрізав Петрович та обережно помацав бік. — О, здається, відвар допоміг!

— Справді? — Олена підвелася та підійшла до Петровича. — Як ваша рана?

Петрович відсунув лахміття, і Олена відкрила рота від подиву. На місці, де щойно зяяла велика закривавлена рана, буквально на очах виросла нова блідо-рожева шкіра, затягуючи рану рубцями. На мить їй здалося, що на залишках рани щось заворушилося, і з’явився свіжий рубець. Але, мабуть, таки здалося. Не може так швидко загоюватися поранення.

— І це від відвару? — здивовано запитала Олена, не відриваючи погляду від чудодійно зціленої рани.

— Ну так, від нього, — буркнув Петрович та швидко підвівся на ноги. — Ну все, вже можу йти. Давай проведу тебе до села. Іще раз дякую за допомогу. Без тебе я б…

Він запнувся та попрямував до дверей.

— Чекайте, тобто ви справді вилікувалися цим відваром? — Олена кивнула на порожній чайник. — Випили, і рана загоїлася?

— Олено, я ж уже сказав: так, вилікувався. Все, ходімо в село, якщо хочеш встигнути до смерку.

— А що це за відвар? Мені справді цікаво. Якщо він такий цілющий, його можна було б…

— Не можна було б, — перебив Петрович. — Він не вилікує так інших людей.

— Як це…

Олена дивилася йому в очі, він на неї. Кілька хвилин у хатці було тихо, лише чути їх дихання. Зрештою Петрович зітхнув та сів на лаву.

— Бачу, Олено, ти дівчина допитлива. Нічого від тебе не приховаєш. То що, підемо в село? Чи хочеш поговорити?

Синопсис