Олімпіада кульгавих

1. Олімпія. Уго

Ось така вона, Олімпія… У джеті, що мчав від космопорту до столиці цього світу, Уго пощастило зайняти крісло біля величезного ілюмінатора ледь не метрового діаметру. За ним стрімко пролітала безкрайня до самого обрію пустеля. Через монотонність пейзажу можна було б сказати «пропливала». Але міста-купола, що час од часу з’являлись на шляху, пролітали «зі свистом», даючи все ж таки реальне відчуття швидкості. До речі, якісь дивні купола – багацько височезних, просто гігантських труб, а більшість сегментів зовнішньої обшивки куполів прочинені, наче кватирки на провітрювання. Цікаво… Уго заходився завзято жмакати куточки універсальних окулярів доданої інформативності. Марно. Чи то мережа на Олімпії лайнова (що було б не дивно), чи тут взагалі протоколи якісь свої. Що ж, доведеться ввімкнути логіку й трішечки інтуїції. Головна дохідна стаття Олімпії – повітря, тож труби – скоріш за все – повітрозабірники для заводів-киснеконцентраторів. А навіщо купола у світі з надлишком кисню?.. Мабуть для захисту від піщаних бур. На планеті, де все, що не вода – пустеля, пилові бурі мають бути страшенними.

Тим часом джет стрімко перетнув відносно вузьку ділянку з кількох стрічок гірських хребтів і вилетів на не менш безкрайній простір смарагдового океану. Заклавши різкий віраж, джет розвернувся на сто вісімдесят і почав уповільнюватись і знижуватись. Попереду, на тлі рудого гірського масиву вимальовувалась зелена прибережна долина. І що дивно – ніяких куполів, лише низенькі у кілька поверхів будиночки, що ледь випиналися з моря зелені. Хіба що в центрі височів багатоповерховий блискучий овоїд. Мабуть щось урядове. Та й по всьому. Все решта – величезна безформна купа зелені, над якою наче комахи роїлась незліченна кількість дрібних літальних апаратів. Ось це і є столиця Олімпії – Помпеї? Якось геть не помпезно, навіть навпаки…

Джет повільно опустився вертикально на посадковий майданчик серед безлічі значно менших флаєрів різноманітних конструкцій і форм. Вийшовши назовні, Уго відразу ж відчув одночасно і шалену спеку олімпійського екваторіального полудня, і освіжаючий подих морського бризу, і підвищену гравітацію (в кріслі джета вона геть не відчувалась), і ліниву увагу байдикуватих пілотів-таксистів.

– Куди пан летіти? Домчати з вітром в найкращий люкс-кабріолет!

Натягнувши на макітру білосніжного ковбойського капелюха і закинувши за спину невеличкий наплічник, Уго впевнено попрямував розпеченим керезопластом майданчика, ледь помітно відмахуючись від ледачих і не надто набридливих таксистів, і ті звично перемикалися на наступного. Заздалегідь вивчивши мапу Помпей, він планував прогулятися до центру міста пішки. Щоб отримати перші враження в реальних, так би мовити, польових умовах. І себе показати, що в плані Уго значилось як пріоритет номер раз. Хоча метрів за триста вже почав жалкувати про таке своє рішення. Все ж таки температура разом з гравітацією давалися взнаки. Рятувала хіба що велика кількість зелені у вигляді різномастих пальм, що стирчали на кожному кроці, ба навіть звішувались з дахів будівель, створюючи достатньо щільну тінь, зводячи освітлення до прийнятного мінімуму.

Так, аж ось і привокзальний ринок. Теж затоплений в зелені, ніби торговці розкинули свої намети нашвидкуруч просто посеред джунглів. Треба обов’язково поштовхатися і тут, ненав’язливо звертаючи увагу місцевих на себе як на прибульця. Базарні джунглі густо наповнював гамір торговців і покупців, а також шалені всепроникні аромати фастфуду. Серед яток з різноманітним і не завжди зрозумілим крамом домінували павільйони з сувенірами на будь-який смак. Переважно з глини, каменю і кісток (рогів/копит?) місцевої фауни. Інколи оздоблені самоцвітним камінням. Ножі з вибагливим руків’ям у вигляді морських драконів, шарфи і пончо з ручною вишивкою місцевих орнаментів, неймовірні бубно-трубно-струнні музичні інструменти, здобувати з яких щось схоже на музику вдавалося лише продавцям. Траплялася й біжутерія майже на межі з ювеліркою.

Поштовхавшись достатньо серед базарних рядів, прицінюючись і торгуючись, Уго, так нічого і не придбавши, вивернув нарешті з ринку в одну з вуличок, що вела до центру. І лише тут звернув увагу, що під ногами – ніякого каменю чи керезопласту. Суцільний зелений газон від фундаменту праворуч до фундаменту ліворуч. Деінде – клумби з квітами усіх уявних кольорів. А ще ледь не на кожному кроці – арки-зволожувачі, що добряче рятували від спеки, продукуючи хмари освіжаючого ароматизованого туману.

Майже цивілізація, навіть цікаво! Уго посміхнувся своїм думкам і згадав про окуляри. Ну так, в цій «цивілізації» користі з них – як з бази даних без живлення. Хіба що адаптивне тонування – та й то, в столичних достоту затінених провулках не надто потрібне. Може десь за містом знадобиться. А от увімкнути режим камери заднього виду не завадить вже зараз. За кількасот метрів ця функція почала демонструвати свою незайвість. Вимальовувався стійкий «хвіст». Серед одноманітного розмаїття місцевих посполитих – сарі, хітони, хламіди й туніки усіх мислимих забарвлень, в чалмах і банданах, – виділявся один суб’єкт в плямистій панамі, неймовірно довгій бежевій жилетці на голому торсі й сірих шортах нижче колін. Зі взуття на ньому не було нічого, що зрештою являло чи не єдиний збіг з навколишнім натовпом. Майже всі олімпійці просувались ідеальними газонами своєї столиці босоніж. Виняток складали хіба що стражі порядку, що час від часу траплялись в напівсонному стані на узбіччях вулиць і перехресть. Бежеві шоломи, безрукавки, шорти і гумові кийки довершувались бежевими сандаліями з закритими носками. Мабуть, для захисту пальців ніг під час упокорення порушників порядку.

Іще «хвіст» відрізнявся від переважної більшості пересічних громадян кольором і статурою. Висловити це словами було б досить важко. Всі місцеві – природно смагляві, а цей – засмаглий з нетипово білою щетиною на кількаденно неголеному обличчі. Більшість олімпійців – ширококості й приземкуваті, майже розкоряки. А цей – теж кремезний, але якось навіть на свій граційний манер. Хоча його кремезну граційність чимало псувала кульгавість. Попри цю кульгавість «хвіст» чомусь ніяк не міг відчепитись від Уго. Час од часу він відставав настільки, що Уго навіть втрачав його з виду і починав уже вважати хибною тривогою. Але згодом «хвіст» з’являвся знову, наближаючись ледь не впритул, дивуючи такою спритністю як на кульгавого коротуна. Це свідчило про неабиякі навички майже професіонала наднизького рівня.

До речі, якщо «хвіст» трохи й виділявся серед місцевого натовпу, то випадіння з загального тренду самого Уго починало здаватись навіть дещо надмірним. Справа навіть не стільки в окулярах і ковбойському капелюсі, скільки в білих дихаючих термоградієнтних мокасинах. Вони дійсно відпрацьовували в цьому кліматі на всі сто, як і планувалось, але мали надто чужорідний вигляд на тлі тотального босоніжжя. Та ну й грець із ним! Зрештою, Уго і не планував тішити себе ілюзіями скидатися на місцевого. Навіть навпаки.

Але з «хвостом» треба було щось робити. Завернувши за ріг чергової будівлі, Уго притулився до теплого піщаника стіни. За пару хвилин з’явився й коротун, ледь не поткнувшись носом в Уго. До честі шпигуна треба визнати, що він ані на мить не розгубився.

– Хух, пане, нарешті я вас наздогнав! Вже пів години женуся за вами, щоб сказати, що так не можна… Я розумію, що ви приїжджий, і вам ніхто не пояснив, що так бігати Олімпією вкрай небезпечно… Для здоров’я… Особливо для чужоземця. Надлишок кисню створює небезпечну ілюзію легкості пересування, але ж гравітація… Без будь-якої задишки ви подолаєте велику відстань… навіть бігом… Але втрата сил… навалиться на вас дуже несподівано… Якщо це станеться на відкритій місцині… просто під жагучим сонцем…

– Гаразд, – перебив його Уго. – Я все зрозумів. Дякую. Я й справді уже відчуваю деяку втому. Із задоволенням би десь присів відпочити. Чи нема тут поблизу якогось придатного місця?

– Он там, – махнув рукою «хвіст» кудись уперед. – Досить пристойний генделик під навісом… До речі, мене звати Бенджамен О’Хмара, – «хвіст» трохи підняв на макітрі панаму. – Хоча місцеві поза очі мене більше кличуть «кульгавим Беном». Можна просто Бен.

– Окей, пішли посидимо у вашому генделику, – з легкою ноткою сарказму погодився Уго. – Мене звати Уго Шпілер. Можна просто Уго.

* * *

2. Забігайлівка. Бен

Це ж треба! Уго Шпілер. Це вам не Джон Сміт! Або справжнє ім’я (бува й таке), або ж серйозний профі. В будь-якому разі варто тримати такого екземпляра ближче до себе.

Під символічним навісом генделика – зеленою сіткою маскувального типу – юрмилось чимало відвідувачів. Тож Бену з Уго насилу вдалось відшукати для себе вільний куточок. Щоправда чисельна юрба поводила себе настільки мляво, що ніякої типової для такого збіговиська босяків метушні та рейваху не здіймалось.

– Аншлаг, – посміхнувся Бен. – А все дуже просто. Сієста в самому розпалі. Га, як сказонув – сієста та ще й у розпалі!.. Олімпійці й без того видатні ледацюги, а під час сієсти отримують гарну нагоду насолодитись цією чеснотою на повну.

– Олімпійський спокій, – кивнув із усмішкою Уго, знімаючи капелюха і заглядаючи в меню. – А ви так говорите про місцевих, ніби сам не тутешній.

– Та так, – погодився Бен. – Натуралізований кільканадцять років тому. Набридло вештатися Галактикою. От і вирішив тут осісти…

Тим часом до столика підійшла маленька смаглява офіціантка і Уго почав замовляти віскі з льодом.

– Хвилиночку, – втрутився Бен. – Я перепрошую, але це не найкращий вибір. Віскі в нас усе імпортоване, тому дороге, а якість… – Бен трохи скривився, демонструючи своє ставлення до якості віскі і повернувся до дівчини. – Манюню, принеси нам замість віскі найкращої текіли, сіль і шматочки лайму… із кавою, будь ласкавою, – і одразу ж звернувся до Уго. – І дешевше, а головне – смачніше. Такої текіли, як з наших кактусів, не роблять ніде в усьому Всесвіті.

– Ну гаразд, – усміхнувся Уго. – Хай буде текіла. Ви так кажете, наче весь Усесвіт понишпорили.

– Ну, весь – не весь, – зітхнув Бен, – а Галактикою помотало добряче.

– І що ж змусило галактичного бурлаку осісти в отакій глушині?

Ти ба, який допитливий! Ну гаразд, слухай тоді.

– Якось кілька років тому… – почав Бен, замріяно втупившись у сітчастий навіс, – начебто нещодавно, а таке як в іншому житті… тікав я на своїй утлій посудині від… скажімо так, зграї бандитів. І так вправно тікав, що нарешті відірвався. Але радіти довелось не довго. Виявилось, що я заблукав. Навігатор сказився, не в змозі визначити своє положення. І ось тоді мене накрило. Я раптом усвідомив, ба ні, відчув кожною клітиною, що таке пекло і що таке рай… Величезний, безкрайній Всесвіт, гарячий, як зорі, і холодний, як міжзоряний простір. З шаленою гравітацією і тиском чорних дірок і повною невагомістю порожнечі. Дуже різний, але завжди чужий, ворожий, непридатний і вбивчий для людини. Оце і є пекло. Безмежне все і ніщо… І в цьому пеклі існує хіба кілька дрібненьких піщинок, де можна спокійно всістися на березі моря, рибалити і слухати шелест хвиль… Милуватися сходом чи заходом сонця… І нічим більше не перейматися. Геть нічим… Оце і є рай… А коли мене врешті-решт знайшли, думав – відпустило. Дідька лисого! Більше не міг спокійно швендяти тим клятим космосом. Тож заникався тут – у найбільш глухому серед усіх райських куточків Усесвіту.

– Зрозуміло, – кивнув Уго і роззирнувся навкруги. – Щось довго нашу текілу не несуть. Вони що, просто зараз її переганяють?

– Хе-ге – реготнув Бен, – це ж Олімпія! Тут ніхто, ніколи й нікуди не поспішає. Найуживаніше слово в олімпійців – «маньяна». І це геть не гарантує, що завтра це точно відбудеться. Це просто означає «не зараз». Хе-ге. Такий олімпійський менталітет виховався в кількох поколіннях місцевим кліматом і гравітацією. До речі, про клімат. Раджу скинути черевики. Вони тут геть не потрібні, а ногам стане легше. Як казали стародавні мудреці, взуттям ми попираємо землю, босоніж – зливаємось із нею.

– І що, ви гарантуєте відсутність у траві всіляких колючок, кусючих комах та інших гадів? – засумнівався Уго.

– Хе-ге, – знову хитрувато реготнув Бен. – Гарантую! На суходолі Олімпії немає жодної небезпечної рослини чи тварини. Взагалі ніякої флори чи фауни.

– А оце все? – махнув рукою Уго. – Дерева, травичка, пташки співають?

– Хе-ге. Пташки співають виключно з динаміків. А все решта – пластик. Для наших заводів-друкарень це зовсім не складно. Хіба що знайдете в когось на подвір’ї хирлявеньку пальму чи кактус-покруч. Це як домашній улюбленець – треба доглядати, регулярно годувати. А зиску ніякого. Кисню й так вистачає, а створювати затінок і тішити око – із цим і друкована зелень упорається.

– А звідки ж тоді кисень? – зацікавився Уго, знімаючи мокасини й ховаючи до наплічника.

– Океан, – не замислюючись відповів Бен. – Бактерії, водорості. І ще купа всілякої дивної живності. Все життя там. А на суходіл виповзати не квапиться. Мабуть час іще не настав. Океанологи кажуть, що цей процес дуже гальмується відсутністю припливів. У Олімпії нема супутників. Горда і самотня…

– Цікаво було б скуштувати щось із місцевих морепродуктів. Щось порекомендуєте?

– Нічого, – захитав головою Бен. – Якщо зголодніли, можу порекомендувати друкований фалафельно-м’ясний біфштекс. Цілком пристойно. А щодо аборигенної живності – тут без варіантів. У нас з ними статус кво. Ми не їмо їх, вони не їдять нас. Зовсім різна органіка. Хіба що деякі токсини можуть бути і для нас шкідливими.

Тим часом нарешті принесли замовлення – кошик із льодом, з якого стирчала спітніла пляшка, а також виставили дві стопки і два блюдця зі шматочками лайма, пересипаного сіллю і кавовими зернами. Бен неквапливо розлив текілу по стопках і підняв свою:

– За знайомство! – закинув вміст стопки до рота, трохи покатав, ковтнув і заходився зажовувати скибкою лайму і кавовим зернятком.

Уго наслідував його приклад і задоволено зауважив:

– Дійсно незле. Цікаве поєднання смаків. Навіть трохи самбуку нагадує.

– На здоров’я, – відповів Бен. – Старий Бен лайна не порадить… Ну а ви, пане Уго, від якого біса ви сюди втекли?

– Утік? – звів брови Уго. – Чого це я маю від когось тікати?

– Тут усі втікачі, – посміхнувся Бен. – Одні тікають на Олімпію від світу… За різних мотивів… До речі, Олімпія не видає злочинців, тож втікачі тут трапляються різні… А інші, місцеві, – теж втікачі. Тільки навпаки. Мріють втекти з цієї діри до великого світу. Але це не так легко – потрібні виїзні візи… Якби влада не чинила перепон, місцевого населення давно б уже геть не лишилося… Тож яким вітром пана занесло до нашої глухомані?

– Я журналіст, – заявив Уго, впевнено дивлячись в очі Бену. – Проводжу журналістське розслідування. Розшукую деяку персону.

– Авжеж! – із задоволеною посмішкою відгукнувся Бен. – Я одразу так і подумав! Мисливець за головами. Хе-ге. Тільки ті голови зазвичай добре маскуються – змінюють імена, зовнішність, а іноді навіть тіла… Незмінною залишається особистість. Яку, власне, ви й збираєтесь шукати. Але тут я маю вас розчарувати. На Олімпії не працюють детектори психопрофілю. До речі, ще один плюс для втікачів різних мастей.

– Це ж чому така аномалія? – зацікавився Уго.

– Зараз розповім, – повільно відповів Бен, розливаючи текілу по другому колу. – Чіарс!

– Чіарс!

– Так ось… Планету цю відкрила Імперія іще в часи свого розквіту. До речі, досі смішно, як якийсь імперський бовдур назвав її так пафосно – Олімпія! Навіть не уявляючи, на який фарс це все перетвориться. Хе-ге… А далі – терраформування, включно з процедурою переформатування пси-поля. А люди завжди спочатку діють, потім розгрібають наслідки, і лише потім починають думати. А імперці – й поготів. Все зробили як для пустельної, біопасивної планети. Не врахували, йолопи, що тут в океанах цілий світ. Дуже навіть біоактивний… Коротше кажучи, вийшла така нісенітниця, що те, що збереглося в архівах, мабуть, не висвітлює і сотої долі тієї маячні… Олімпію зачинили на карантин без чітких термінів, і ті колоністи, що вижили, опинилися в повній ізоляції. Зараз же, коли Імперія розвалюється і на її теренах фактично панують корпорації, зв’язок потроху відновлюється. Особливо торгівля повітрям. Хе-ге… Головна прибуткова частина! Туризм – мізер, а наркотрафік… Це лайно обрахункам не доступне… До чого я все це?.. Ага, отже наслідки невдалого терраформування вже майже не відчутні. Але такі речі, як детектори психопрофілю просто не працюють. Тож, якщо ви притягли з собою щось подібне – можете залишити його в камері схову як абсолютно зайвий вантаж. І до речі, з енергетичною зброєю – та сама історія… Хе-ге. Вип’ємо за мир!

Бен розлив по третій. Випили.

– А що ж тоді тут править за зброю? – з удаваним здивуванням задер брови Уго, жуючи лаймово-кавову суміш. – Невже мечі, списи і катапульти?

– Та ні, хе-ге, – реготнув Бен. – Це вже занадто. Звичайна вогнепальна зброя. Балістика, реактивна… Тож якщо у вас у наплічнику бластер – краще обміняти його на щось типу автоґана.

– Зрозуміло… Що ж, прийму до уваги вашу пораду.

На хвилинку запала тиша, впродовж якої співрозмовники зосереджено жували лайм, хрустіли кавовими зернятками і мимохідь, наче ненароком, розглядали один одного.

– А що, пане О’Хмара, – перервав мовчанку Уго. – Може перейдемо нарешті до більш відвертої частини нашої розмови? Ви ж не вважаєте мене таким йолопом, що повірить у ваші філантропські мотиви мого переслідування? Аж від самісінького ринку?

– Кге, – скрушно крякнув у відповідь Бен і схопився знов розливати текілу. – Звісно, хіба я бовдур, щоб так задурно ганятись за йолопами! Я ж одразу визначив пана як типового мисливця… за головами. А в умовах повної недієздатності «детекторів аури» хто найліпший помічник такому мисливцю?.. Вип’ємо… за співпрацю!

– ..!

– Так ось, чи не єдиний архіваріус Олімпії до ваших послуг! Уявіть собі, є така робота… З огляду на те, що олімпійці цікавляться своїм минулим іще менше, ніж власним майбутнім… Коротше кажучи, посада за важливістю десь посередині між комунальними асенізаторами і нічим. Запитів майже не буває, вся робота – вчасна профілактика серверів. Платня відповідна… Тож конкуренція на цю посаду – мінус сорок мільйонів на місце… Зате вільного часу для приробітку – майже вічність… Отже… про співпрацю… Але краще не тут. До речі, ви вже десь зупинились?

Бен розлив залишки текіли по чарках, що опосередковано натякало на наближення фіналу цього етапу спілкування.

– Поки що ні, – з цікавістю відповів Уго, – Не встиг…

– От і добре, – як тост промовив Бен, піднімаючи чарку. – Пропоную оселитись у мене. Живу я самотньо, в передмісті. Тихо… Якщо не зважати на заклики муедзина на намаз тричі на день. Просто поруч зі мною анклав мусульманської громади… Хвала Аллаху, не ортодокси, а то було би п’ять… Але це навіть не заважає, лишень додає колориту… Платня більше ніж скромна, набагато менша, ніж у найгидотнішому хостелі Помпей… І ніхто не завадить нам порозумітись щодо співробітництва… Ну то як?..

Синопсис