Не шкодуйте видресуваних собак

-1-

Побачивши на екрані далевізора Сайруса Лордо, котрий нахабно паркувався на одному з двох місць, заброньованих нашою детективною агенцією, я скривився. Моллі ж відверто матюкнулася, й це, мабуть, був саме той випадок, коли я зі своєю керівницею цілком погодився, хоча взагалі матів не виношу.

Сайрус Лордо — детектив другого рангу з сусідньої поліцейської дільниці. А ще він той, кому ми з Моллі зобов’язані знайомством і, власне, створенням детективної агенції. З цієї причини Сайрус часто дозволяє собі… вільнощі. Приміром, присилає клієнтів, відверто повідомляючи їм, що насправді агенцією керує неповноправна мінус третього розряду, в офіційних звітах позначена секретаркою.

Долинула друга порція матів: з пошарпаної автівки Сайруса вивалився чоловічок з пожваканим обличчям — щоки обрезкли зморшками, довгий ніс звисав сумним знаком питання, вузькі губи ховалися за двома шарами опасистого підборіддя… Костюм, зроблений на замовлення, мав на ньому вигляд блискучої обгортки навколо грубо виліпленого шоколадного гнома. Розгорнеш привабливе паковання, а там така пика, що діти плачуть. Хоча гноми навряд чи тягають із собою розкішні саквояжі з натуральної шкіри, вартістю приблизно в півтори-дві Сайрусові автівки. Чоловічок геть не пасував занедбаній підземній автостоянці, де з як-не-як пофарбованих стін повсякчас текла вода, розмиваючи написи, а биті на всі копита малолітражівки неначе змагалися за звання найнемитішого та найпотолоченішого авто. В цьому сенсі машина Лордо була цілком спроможна претендувати на перемогу: її, певно, не мили приблизно з дня випуску, зате регулярно обстукували її бортами всі паркани та бордюри по дорозі звідси до дільниці й далі. Сайрус також ідеально вписувався в обстановку: волосся похапцем пригладжене й немов пилом припало, на діловому костюмі — нашвидкуруч замита пляма, чи то від крові, чи то від кетчупу… Сьє детектив був тут своїм. Сумний гном належав геть іншому світові.

Я його явно десь бачив, а Моллі напевно знала, де саме, тому я розвернувся до неї й питально гмикнув. На відповідь уголос моя уявна секретарка не здобулася, однак на екрані мого комп’ютера з’явилося досьє. Цього раз й я заледве вгамував бажання вилаятися.

Ілберт Мерц, адвокат. Не з тих публічних захисників, котрі інколи підкидають нам чергового клієнта, вражені його важкою долею, й не з тих дешевих контор, які виникають та прогорають, наче бульбашки на поверхні ставка в дощ. Ні, «Бенефезер, Мерц і компанія» — фірма поважна, вистояна, яка не гребує нічим, лишень би витягти сухими з води володарів світу сього. Зокрема, з-поміж їхніх клієнтів можна назвати близько двадцяти родин плюс четвертого розряду та лише одного неповноправного — Ашиля Но зі Східних кварталів. Про останнього всі намагалися не надто розводитися. Ашиль — з тих неповноправних, хто подекуди вказує політикам та економістам їх місце. Або допомагає одним політикам та економістам позбутися інших, інсценувавши автомобільну аварію чи падіння зі сходів.

Цікаво, якого милого цей сумний бульдог приплентався до нас? Моллі, здається, з Ашилем знайома — та вона з усіма бандитами зі Східних більш-менш знайома! — але поверхнево: в числі її клієнтів сьє Но не значився. Втім, про Моллі ніколи не можна сказати напевне…

— Він тут у яких справах? — про всяк випадок поцікавився я. У відповідь отримав гучне зітхання й роздратоване:

— Та не знаю я! Той, про кого ти подумав у першу чергу, з’явився б особисто, навіть не сумнівайся. Він не любить посередників, стара школа. Дивно, що досі не сидить, з таким-то підходом, але в нього, напевно, компроматів сила-силенна й адвокати гарні.

Не люблю я, коли Моллі демонструє свої знання людської психології. Знаю, що то дурня надзвичайна, але я, що б там як, плюс другий, а вона — мінус третя. На думку деяких політиків, у людей з її фізичними вадами та набором вроджених захворювань має бути не більше розуму, ніж у гребінця чи кухонної шафки. Я прожив чималу частину життя, довіряючи тій маячні, що линула з далевізора. Складно так просто взяти й припинити.

Моллі втиснулася в спинку крісла, нагадуючи роздуту малинову ропуху — сьогодні їй заманулося вбратися в криваво-червоний светр і темно-вишневі, майже коричневі штани. І те й інше їй абсолютно не пасувало, так само як сережки у вигляді ніжно-бузкових троянд, що теліпалися в її дещо повідгинаних вухах. От хто б міг подумати, що під цим прищавим лобом ховаються мізки, яких у більшости повноправних не знайдеш! За зовнішнім виглядом і способом одягатися ніколи не скажеш. Отримавши можливість заробити й самовиразитися, Моллі почала протиставляти себе світові, не знаю навіщо. Здається, це взагалі притаманне людям з синім обмежувальним паспортом.

Добре, якщо клієнта привів Сайрус, значить, Ілберт Мерц в курсі, хто насправді верховодить у детективній агенції «Белью та партнери». Я кивнув на свій письмовий стіл:

— Пересядеш?

— Ні. Мені й тут добре.

Я придушив зітхання. Чудово, свято неслухняності триває. А кому віддуватися? — саме так, номінальному власникові агенції.

Сайрус і його супутник вже були біля дверей. Стенувши плечима, я пішов відчиняти. От така в мене секретарка — їй ліньки відчиняти двері й наливати каву. Нічого, люди звикають і до гіршого.

Ілберт Мерц роззирався, не надто приховуючи гидливість. Який він там — плюс третій, плюс четвертий? Байдуже: я все одно відчув щось подібне до образи. Нормальна кімната — так, не обклеєна купюрами по сто ауреусів, але й фарба від стін не вилущується. Навпаки — робочий кабінет ми нещодавно відремонтували, причому хід робіт я контролював особисто. Бо ж мені тут якраз бракувало рожевих плюшевих пуфиків зі стразами посеред миршаво-сірих стін — а від Моллі й не такого можна очікувати! Результат мені сподобався: пластикові панелі на стінах, звісно, не порівняти з дорогими дерев’яними, однак вони світлі, додають кімнаті повітря та простору, а ледь помітний зигзагоподібний візерунок осолоджує монотонність і робить приміщення більш-менш індивідуальним. Двері я для контрасту замовив темно-коричневі, майже чорні, і меблі також поставив доладні: два ділові столи, на моєму — монітор і стос солідних папок з витисної шкіри (підробка, але якісна); на столі Моллі — передбачуваний розгардіяш із папірців, інфокристалів і двох горняток із черепами, проте обгортки від бутербродів не валяються й таргани за минтусами не бігають. Крісла для клієнтів теж незлецькі: сіра тканина «під шкіру», штапована спинка, м’які підлікітники… Навіть заміокулькас у своїй діжечці стирчить бадьоро, бо вчора поливали! Рослину придбала Моллі, я переконаний, що через назву, а я зумів наполягти на пристойному горщику, однотонному, без дурнячих написів і по-звірячому вишкірених пик. Якщо навіть заміокулькасові все гаразд, чого, скажіть на милість, Ілберт Метц бундючиться? І взагалі, нечувано, проте правда: ніхто його сюди волоком не тягнув. Якщо прийшов — виходить, пришкварило. До нас звертаються здебільшого ті, хто без нас обійтися не в змозі.

Схоже, я надто багато спілкуюся з Моллі. Зазвичай то її слова.

Продовжуючи нас ігнорувати, сьє Мерц тим часом звернувся до Сайруса:

— Ви впевнені? Ці люди справді… найкращі?

Останнє слово сьє адвокат промовив з великим сумнівом.

Сайрус витримав уїдливий погляд і твердо відповів:

— Якби мова йшла про Пагорб чи Долину, я б перший порадив звернутися до Вайберга. Чудова детективна агенція, тамтешні спеціалісти працюють ефективно, але ґречно.

Авжеж, в розкішних віллах Долини цвіркунів чи помпезних родових маєтках Західного пагорба — двох найбільш елітних районів Ленґхем-сіті — ґречність не просто заохочується, а її буквально вимагають усі можливі правила, таємні та видимі. Отже, працювати доведеться не там.

Сайрус негайно підтвердив мої найгірші побоювання, ведучи далі:

— Однак якщо вірити вашим інформаторам, потрібний вам… суб’єкт наразі перебуває в Східних кварталах. І от там допомога сьє Белью та ейди Майян може виявитися неоціненною.

— Але наші розцінки пришпилені до дверей, якраз у вас за спиною, — миттю встряла Моллі. — І вони приблизні. За складність доведеться доплатити.

Що і треба було довести. Східні — паскудне місце, притулок неповноправних майже всього Ленґхем-сіті. Як люблять говорити політики, коли їх не чують журналісти, «адже ці потвори мають десь жити». Втім, іноді журналісти чують, і тоді політик ненадовго має клопіт. Може, сьє Мерц через це нас навідав? Треба вмовити журналіста з напрочуд гострим слухом? Ай, та ну-ж бо, які там у Східних журналісти! Тільки й того, що назва. І підкупити потрібну людину адвокат прекрасно зумів би й без нас.

Мерц поплямкав губами й нарешті спромігся перейти до суті:

— Власне, нічого складного я від вас не хочу. В Східних треба знайти одну людину, і більш нічого.

Я помітив, як Моллі на мить зіщулилась. Овва, як цікаво. Отже, знайти людину в Східних. А в табунці оселедця сьє адвокатові не треба одного відшукати? Визолоченого такого, щоб балакав і бажання виконував?

От чесне слово, рибу в морі знайти вийде легше.

Моллі вочевидь подумала те саме, проте вголос кинула крізь зуби, навіть не намагаючись вдавати з себе чемну дівчинку:

— Кого саме знайти?

— Перш ніж я введу вас в курс справи, — сьє Мерц витяг із саквояжа, лише кинувши око на який, крокодили посивіли б від жаху, стос паперів і потрусив ним, — всі присутні тут особи мають підписати угоду про конфіденціальність. І зробити це слід негайно.

Я хотів був заперечити, що ми й так зберігаємо таємниці клієнтів, але поглянув на Сайруса, який безуспішно намагався зіграти роль грізного охоронця правопорядку, на підкреслено байдужу фізіономію Моллі, й передумав. Зрештою, якого голомозого даймона? Якщо ці папірці не можна підписувати, нехай керівництво так прямо й каже!

В тому, хто в нашій детективній агенції керує, я анітрохи не сумнівався, хоча за документами Моллі й записана секретаркою — інакше закон взагалі заборонив би їй працювати. На жаль, щодо цього він, тобто закон, безжальний: володіти компаніями мають повноправні. А тих сердег, що через жалюгідний стан здоров’я нездатні потурбуватися навіть про самих себе, не можна обтяжувати ще й веденням бізнесу.

З точки зору Моллі Закон «Про недопустимість небезпечних робіт для деяких категорій громадян» (він же — «Закон про меншовартих виродків») слід було розідрати на шматки й спустити ті шматки в унітаз, але з нею з цього приводу ніхто не радився. Яка ж прикрість.

Підписуючи стос папірців і передаючи їх Моллі, я все міркував, чи розповість нам зрештою сьє адвокат, кого саме слід знайти, чи вигадає новий спосіб позволікати. Однак наші підписи сьє Мерца, схоже, повністю задовільнили, хоча він і розглядав їх прискіпливо, наче Сайрус — звіт, надісланий черговим недбалим підлеглим. Вивчивши папери і сховавши їх до саквояжу, адвокат цілком спокійно впакувався у крісло для гостей, розвернув його так, аби дивитися в стіну чітко між мною та Моллі, й повідомив, зберігаючи суворий і незворушний вираз обличчя:

— Максейн Реф’єл.

Спочатку я не второпав, про кого мова. Але Моллі кивнула, випнувши нижню губу, а Сайрус Лордо рішуче втрутився у бесіду:

— Офіційно юнак не зникав. Його рідні… скажімо, не мають палкого бажання збирати біля будинку натовп репортерів.

Тепер і до мене дійшло. Родина Реф’єлів належала до тих, кого називали «з горіха зерня» — ми з Моллі цю братію терпіти не могли. Старовинне сімейство, бездоганний родовід і банківський рахунок із такою кількістю нулів, що в очах би замигтіло. Офіційно Реф’єлам належали кілька трастових фондів, двійко заводських комплексів неподалік Ленґхем-сіті, лікарня, збудована позаминулого століття, й щось іще, так одразу й не пригадаєш. Перелік неофіційного майна, оформленого на підставних осіб, був десь утричі довшим. Моллі турботливо мені його скинула, я в пів ока його продивився і вирішив ознайомитися прискіпливіше, коли сьє Мерц піде… чи коли знадобиться. Якщо знадобиться.

Набагато більше мене цікавило досьє на зниклого Максейна, одного з потенційних спадкоємців родинного капіталу. На перший погляд нічим особливим хлопчина не був: звичайнісінький багатий гівнюк, таких у заможних родинах на дванадцятку дванадцять штук. Кілька разів влаштовував п’яні дебоші в найдорожчих нічних клубах, але робив це як море горить — так само як кілька сотень інших багатих гівнюків. Скандалів з дівками не мав — чи їх почали приховувати ще до того, як вони спалахнуть. Зрештою, недарма ж Реф’єли тримають такого крутого адвоката… Навіщось він їм потрібний, інакше не платили б.

Втім, цілком можливо, що відпочатку сьє Мерц знадобився своїм наймачам аж зовсім не через Максейна. Не той у нього рівень фанаберій, аби витрачатися на послуги Бенефезера з Мерцем.

«І все ж, цей карлючка сюди пришвендяв, — Моллі, як завжди, розбирається в моїх думках краще за мене самого й не проґавить нагоду продемонструвати це. — Отже, хлоп у дупі».

Я ледь не здригнувся, коли на екрані спалахнув цей напис. От вміє ж висловитися, бодай її!

— Гаразд, якщо хлоп офіційно не зникав, тоді якими неофіційними способами ви з’ясували, що він у Східних, а не в чергової подружки?

Голос Моллі сьогодні неприємно бринів. Що там у неї знов болить — серце, легені? Коли клієнт забереться, треба б перевірити…

— То не ваша справа, — відрізав сьє Мерц. —  Ви лише маєте відшукати сьє Реф’єла у Східних кварталах і доправити його додому.

Ми з Сайрусом зітхнули в унісон. Що трапиться просто зараз, бравий сьє поліцейський знав достеменно. І зарадити цьому не міг аж ніяк. Втім, і не хотів, зізнаємося чесно. Здається, Сайруса сьє адвокат теж дратував. Цікаво, за які ниточки Мерц — чи Реф’єли — підчепили хвацького детектива другого рангу?

А, неважливо. Важливо, що на нас у Мерца — чи Реф’єлів — нічого такого немає. Інакше вже б дістали й показали.

— Ну, не наша — то й не наша, — весело погодилася Моллі. — Папери про нерозголошення ми підписали, отже, нічого не розголошуватимемо. На все добре, сьє Мерц, було неприємно побачитися, сподіваюся, більше не зустрінемось.

Варто віддати адвокатові належне: тримати удар він умів. На міліметр підняв бров, злегка повернув голову до Сайруса Лордо:

— Що все це означає?

— Вони відмовляються працювати без додаткової інформації, — сьє детектив добре тямив, як грати роль недоумкуватого служаки. Гадаю, без цього в поліції взагалі нема що робити.

— Ти обіцяв, що вони впораються з завданням.

— Як візьмуться — впораються. Просто вони не хочуть працювати на ваших умовах.

— Змусь їх!

— Не можу. Виходить за межі моєї компетенції, — готовий заприсягтися, останні слова Сайрус промовляв із злостивим задоволенням. Схоже, адвокатисько й його дістав. — Я привів вас до тих, хто може зарадити в цій біді, а далі вже самі домовляйтеся. Наказати їм я не в змозі.

Щиро кажучи, а змозі, та ще й як: от якраз у Сайруса Лордо на мене й Моллі є купа компромату, й бравий правоохоронець геть не соромиться, раптом що, цим компроматом погрожувати. Отже, сьє Мерц і справді дістав нашого недоброго детектива.

Адвокат глибоко вдихнув, видихнув — і перевтілився. На його губах заграла найпривітніша усмішка, яку я тільки бачив у своєму житті — а я натрапляв на багатьох шахраїв! Тепер я збагнув, чому цей паскудний тип бере за свої послуги так багато.

— Що ж, я помилився, — дружньо промовив сьє Мерц. — Спробуймо ще раз. Я хочу винайняти вашу фірму, аби відшукати Максейна Реф’єла. Це дурнувате хлопчисько листувалося з кимось зі Східних, тому є підстави вважати, що воно зникло саме там. Крім того, Максейн не засвітився в жодного зі своїх старих приятелів чи подружок.

— А як перевіряли? — негайно зацікавилася Моллі. Сьє Мерц знову розплився в усмішці.

— Ну, запитувати напряму ми не могли через вимогу зберігати таємницю…

Ще б пак! Хтось обов’язково стукнув би журналістам. Як не приятель Максейна, то його прислуга чи особистий шофер. Усі хочуть підзаробити.

— Зрештою довелося задовільнитися зовнішнім наглядом. Було залучено… добровольців із поліцейського управління, плюс, наша фірма задіяла детективну агенцію, з якою ми зазвичай співпрацюємо. Жодних результатів. Тоді ми…

— Стільки праці, — Моллі говорила наче в нікуди. — Стільки клопоту. І все — заради того, аби газетярі не наробили шуму. Виникає природне питання: в яке ж лайно вляпався той Максейн?

— Перепрошую? — усмішка немовби примерзла до обличчя сьє адвоката.

— Переформулюю: чому родина так ретельно приховує зникнення сина й спадкоємця? Плюс четвертий, золотий хлопчик, елітні гени… Коли такий зникає — немає значення, в Східних чи на модному курорті, — галас здіймається навіть не на весь Ленгхем-сіті, а на весь регіон, якщо не на всю країну. Реф’єли ж чинять геть навпаки, ще й поліцію просять не втручатися, — Моллі скоса поглянула на Сайруса, що притулився до дверей і безуспішно прикидався чи то настінним календарем, чи то взагалі фіраночкою, що звисала з надвірка. — От мені й цікаво, куди нас може завести розслідування й чи варто нам туди заходити.

Сьє Мерц все посміхався, але мені його усмішка радше скидалася на вищир. Бульдоги — дивні створіння: виглядають привітно, аж допоки не оберуть вчепитися тобі в горлянку.

— Боюся, родина не надала мені повноважень видати цю інформацію, — зрештою промовив він.

— Що ж, це теж відповідь, — серйозно кивнула Моллі.

Адвокат розслабився, відхилився на спинку крісла та знову всміхнувся — але цього разу геть по-іншому. Так, наче побачив перед собою гідного супротивника.

— Чудово, — пробуркотів він. — Радий, що ми… порозумілися. Втім, родина Реф’єл надала мені повноваження щодо вже згаданого листування, яке Максейн вів із невстановленою особою зі Східних кварталів. І я вважаю за необхідне передати вам копію цих повідомлень.

Інфокристал довелося забирати мені: Моллі не зволіла ані пальцем поворухнути. Я не втримався від допитливого погляду в її бік, і на екрані спалахнуло одне коротке слово: «Потім».

Гаразд, потім то потім.

— Коли саме сьє Максейн зник?

— Трохи більше тижня тому.

— «Трохи більше» — це вісім днів тому, дев’ять, десять? — негайно влізла Моллі.

Сьє Мерц розвів руками, наче вибачався.

— Його зникнення виявили з ранку понеділка. Але оскільки всі звикли, що по п’ятницях молодий Реф’єл з самого вечора починає, гм, розважатися, то сказати точно вкрай складно. З камер спостереження в останньому з відвіданих ним казино він зник о третій сімнадцять ранку в суботу. Це, як ви розумієте, нічого путнього не означає. Він міг, гм, перейти до розваг, що потребують приватності.

— Для таких розваг у нього були постійні, е-е-е, люди?

Та бодай його! Спілкуючись з Ілбертом Мерцем і такими як він, і собі підхоплюєш оту барвисто-туманну мову, кучеряву й закрутисту! Не те щоб мені це подобалося.

— Було кілька, — тим часом відповів сьє адвокат. Примарилося, чи тон його голосу став сухішим, а обличчя дещо почервоніло? — Їх, звісно, перевірили. Проте молодий Реф’єл завжди був готовий… до експериментів.

— Експериментів з незнайомими людьми? — готовий заприсягтися, в голосі Моллі промайнула веселинка. Власне, вона любить подібне словесне мереживо ще менше за мене.

— Можна й так сказати, — кисло покивав сьє Мерц.

— І, гадаю, — іронія в голосі Моллі стала ще відчутніша, — не всіх незнайомців вдається вчасно… вполювати?

Сьє адвокат похитав головою, зітхнувши при цьому так тяжко, що я йому навіть поспівчував. Не вголос, а так, подумки. Я вже мав чималий досвід спілкування з Моллі, але й мене вона подекуди дістає так, що я вибухаю, а людині, яка зустрілася з нею вперше, зовсім непереливки стає.

— Отже, — голос сьє Мерца став на диво неприємним, хоча, здавалося б, куди ще? — Чи беретеся ви за справу?

Замість відповіді я скосив погляд на Моллі. Зрештою, вона в нас головна, їй і вирішувати, чи не так?

Моллі пожувала щось невидиме, тоді рвучко кивнула.

— Так, за цю справу можна взятися. Але я не гарантую, що сьє Реф’єл-молодший повернеться додому цілим і неушкодженим.

І, випереджуючи сьє Мерца, який був підскочив, швидко додала:

— Ми зі сьє Белью його, звісно, не чіпатимемо. Ну, хіба що сьє Реф’єл отримає по пиці раз чи два, якщо відмовиться повертатися додому добровільно. Однак це дурне хлоп’я, за вашими словами, застрягло у Східних. Звідти людей нерідко привозять порізаними на стейки… Наша агенція не несе відповідальності за таку подію, якщо вона станеться чи вже сталася. Прошу зафіксувати цю обставину в договорі.

На мить мені здалося, що сьє адвокат зараз роздується та лусне від люті. А хто, питаю я вас, стіни відмиватиме? Авжеж не Моллі! Однак Ілберт Мерц вартував тих грошей, які йому платили. Він майже одразу опанував себе та знову кисло всміхнувся.

— Розумне зауваження, ейдо Дахан, вельми розумне. Проте є кілька уточнень…

Взагалі, якби Моллі не починала біситися десь на десятій хвилині подібних теревенів, то цілком могла б сидіти не в задрипаній детективній агенції, а в пристойній адвокатській конторі. Але наразі справи були такими, якими були, й мене це тільки тішило — з цілком зрозумілих причин. Ще більше я потішився, коли обговорення формулювань договору зайняло хвилин сім, а отже, Моллі не встигла розійтися як слід, показавши кожну сторону препаскудної своєї натури.

— Чудово, — підсумував сьє адвокат, забираючи один із примірників договору. — Тоді чекаю на новини. Не варто мене проводжати, сьє детектив, я в змозі знайти дорогу.

І підвівся з крісла, підкреслено ігноруючи нас. Усіх нас. Сайрус насупився, а Моллі посміхнулася — майже з замилуванням.

— Пуцько образилося, — пояснила вона нам із сьє детективом, щойно Ілберт Мерц залишив кімнату. Певен, сьє адвокат чув цю прощальну репліку.

Інакше чого б його спина раптом стала такою неприродно прямою?

-2-

— Хотіла б я подивитися, що він на тебе має, — життєрадісно повідомила Моллі Сайрусові, заледве двері встигли зачинитися за сьє адвокатом.

Бравий детектив ледь чутно промимрив щось на кшталт «ні на мить не сумнівався» й одразу перейшов до справи:

— Перевіряли приятелів Максейна, звісно ж, так… робили, аби робилося. Втім, і сам той хлопець не геній маскування. Отже, скидається на те, що, оскільки й нишпорки Реф’єлів не впоралися, й ми виявилися безпорадні, вам доведеться добряче побігати, допоки вдасться відшукати ту діру, до якої він забився.

Еге ж. І діра ця, радше за все, знаходиться саме у Східних. Хоча приятелів хлоп’яти варто б перевірити наново. Взагалі ж, як ми з Моллі повинні з цим упоратись, коли поліція й гожі слідчі сіли в калюжу?

От даремно ми так швидко погодилися, дуже даремно.

— Між іншим, ти взялася за справу, навіть не дослідивши до пуття обставини, — Сайрус не запитував, проте й не намагався схвалити чи, навпаки, побуркотіти. Просто констатував факт. Для нього це досить незвично.

Моллі знизала плечима.

— Ти б все одно не відчепився. Отже, радій — заради тебе стараюся.

Радіти Сайрус не спішив, і я його розумів. Коли Моллі так швидко й охоче погоджується — бути біді. Їй геть не властиво марудити клієнта менш ніж пів години, не витягнувши з нього при цьому всі жили.

Наші з Сайрусом шляхи перетнулися, коли я намагався позбутися ігрозалежності, а він міркував, кого б приставити до Моллі. Вона тоді щойно вийшла з в’язниці, де відсиділа десь половину строку за певне дрібне порушення. Навряд чи адміністрація чманіла від щастя, відправляючи Моллі на умовно-дострокове, проте вибору вона, гадаю, не мала: дехто із сильних світу цього заборгував моїй майбутній керівниці, й вона стребувала борг. Всіх подробиць я досі не знаю й не певен, що хочу знати. В усякому разі, Сайрус вирішив піти шляхом найменшого зла — і так виникла детективна агенція «Белью та партнери».

З тих пір минуло вже кілька років. Ми з Моллі й досі разом, а Сайрус Лордо досі є нашим куратором. Його ставлення до нас завжди коливалося від більш-менш задоволеного до геть негативного з рідкісними вкрапленнями доброзичливості й частими спалахами гніву. Зараз, схоже, воно невідворотно котилося до роздратування.

— Мені потрібно, щоб ви зробили це швидко.

— Звісно, сьє детектив, — добросердо відгукнулася Моллі. — Чи є якісь нюанси, що їх не можна було розглядати при цьому гладкому кнурі?

Сайрус тужливо поглянув на екран дальвізора. Там сьє Мерц сідав до лімузину, що вже приїхав по нього. І коли тільки встиг викликати? Що й казати, поліцейські в таких їздять, хіба якщо видираються нагору й беруть хабарі нечуваних розмірів. Нашому доброму другові не світить ані те, ані інше.

Здавалося, сьє детектив спершу недочув, що Моллі щось запитала. Проте кілька секунд потому все ж зволів відгукнутися:

— Поглянь на листування. Мені цікаво, що ти про нього думаєш.

Розмовляв він, як і завжди, не зі мною. Свого часу я ображався. Потім звик: мені ж легше, коли ці двоє гризуться між собою, не звертаючи на мене уваги.

Моллі знову знизала плечима.

— Гаразд. Тайсоне, зроби таку ласку…

Так, звісно. Хто в нас хлопчик на побігеньках, хто мусить виводити на екран отриману інформацію? Ну, точно не вона.

Я мовчки вставив інформаційний кристал до приймача. Сайрус ненав’язливо підсунувся поближче.

Внутрішній світ Максейна Реф’єла мені відверто не сподобався. У гарненького хлоп’яти всі думки були лише про секс, легку наркоту й способи ухилитися від зобов’язань. Певно, як і в більшості представників юних плюс четвертих. Надмірні можливості породжують лише надмірні забаганки, а не величезну відповідальність перед суспільством чи що там ще намагаються прищепити елітним діткам.

— Наркота — це бодай якийсь слід, — промимрив собі під ніс Сайрус, і я подумав, що він правий. Переважна більшість наркотиків проходить через Східні. Якщо Максейн закупався там, можна вийти на продавця…

— Але ви цей слід ще хтозна-коли перевірили, — Моллі вдивлялася в літери на екрані, немовби намагалася їх загіпнотизувати.

— Ми знаємо не всіх постачальників, — м’яко заперечив Сайрус.

— Як ви не відшукали, я й поготів не знайду. Ні, тут інше… Де там його витрати за останні місяці?

— За місяці нема, — Сайрус дещо спантеличено кинув оком на Моллі. — Є за тиждень.

— Так дістаньте! Адвокат наче ще не надто далеко від’їхав. Гм… даймони драні, та що ви кажете-то один одному, га?

Сайрус уп’явся в Моллі ошелешеним поглядом. Я теж, потім, спохопившись, поглянув на екран. Діалог, який прокручувала моя удавана секретарка, нічим не відрізнявся від багатьох інших: Максейн індичився перед якимось Роймом, а той доволі мляво притакував.

— Отут, — Моллі завзято торохкотіла клавіатурою; один із рядків засяяв червоним. — Тут вочевидь щось про гроші, причому переслані раніше. Коли «раніше», куди саме? В його витратах за тиждень цього немає. Там нічого такого, непересічного.

— А мало бути непересічне? — спитав я. Сайрус тим часом набирав номер, закочуючи очі під лоба й усіляко демонструючи, як же він втомився від витівок Моллі. Їхня улюблена гра, «обожнюю тебе ненавидіти». Зняли б уже кімнату десь, чи що…

Моллі поглянула на мене… ну, загалом як завжди. Зараз її мозок працював на повну силу, отже, вона перескакувала з своїх міркуваннях із п’ятого на десяте, випускаючи ланки, неочевидні звичайним людям. Годі й казати, що я не встигав за її думкою. Мені бракувало пояснень, і їй доводилося гальмувати, розтлумачуючи мені, що до чого. Звісно, її це дратувало. Нічого, переживу якось.

— Мусить бути непересічне, — нарешті вона завдала собі клопоту відповісти. — Раніше Максейн не надто цікавився Східними, а тепер не вилазить звідси.

— Чи з доброї волі? — промимрив Сайрус, поспіхом закінчивши розмову та ховаючи телефон.

— Поїхав точно з доброї волі. Доволі незвично для плюс четвертого.

— Звідки ти знаєш, що з доброї? — якщо спочатку сьє детектив сперечався радше за звичкою, то тепер зацікавився всерйоз.

— Листування, — Моллі мотнула кошлатою головою в бік екрану. — Викрадачів багаті хлопчики, як правило, не називають «дорогенький» і не висловлюють надію зустрітися незабаром. А, ось іще: «Щиро твій, Максі». Ні, всі хлопці з багатих родин підписуються або «щиро твій», або «люблю-цілую», але «Максі» — це дещо особливе. Підлаштування знизу: в інших листах — дивіться! — він або «Макс», або «Максейн». Ким би той Ройм не був, він головний.

Я ще раз уважно прочитав листування. Насупився. Або я зовсім тупий, або нічого подібного в тих посланнях не було. Молодий Реф’єл старанно розпускав перед Роймом павовий хвіст — але ж він перед усіма його розпускав. А ось Сайрус замислено кивнув:

— Еге ж. Наш Максі всерйоз намагається сподобатися Роймові, навсправжки.

Скидається на те, що я-таки тупий. Гаразд, переживу якось. Мені це не вперше демонструють.

— Тобто це ниточка, — резюмував Сайрус, пожвавішавши. За що я завжди цінував сьє детектива — так це за вміння в потрібний момент сховати пиху куди подалі й щиро порадіти чужій провидливості. Моллі у відповідь смикнула плечем:

— Така собі ниточка, правду кажучи. У Східних цих Роймів — хоч греблю гати.

Ми з Лордо одночасно кивнули. Ім’я і справді поширене.

— Ось тому мені й потрібен перелік витрат нашого Максі. Щоб ниточка поміцнішала.

Сайрус знову набурмосився:

— Я пам’ятаю, що продивлявся ці витрати. Нічого такого, що кинулося б у вічі. Дівчата, ще раз дівчата, випивка в елітному коктейль-барі, нічні клуби, дівчата…

— А я й не шукаю те, що кидається у вічі. Мені потрібне інше, — добираючи слова, Моллі окреслила долонею у повітрі коло, тоді ще одне. — Щось непримітне, що не було б дивним для будь-якого багатенького хлоп’яти, однак не властиве цьому конкретному Максі. Іти від супротивного, розумієш? Це не дівчата — ну, або дівчину звуть Ройм…

Сайрус вміхнувся.

— Оце вже навряд. Хлопцями Максейн Реф’єл у цьому сенсі не цікавиться абсолютно.

— Ага… Це не наркота — всіх наркокур’єрів ви перевірили неодноразово. До того ж, за наркотики Максі повинен платити регулярно й на конкретні рахунки: або пил привозять до нього додому перевірені постачальники, або він розраховується готівкою в якому-небудь клубі. Поліція до Реф’єла не причепиться, йому немає потреби бути обережним. Судячи з тижневих рахунків, азартні ігри хлопця не цікавлять…

— Він геть не про це, — похитав головою Сайрус. — Кілька разів дав у борг приятелям, аби вони розплатилися за власні програші, й на тому все.

— Приятелів перевірили? — одразу ж напружилася Моллі.

— Одного. Але принцип я втямив, дякую. Перепровірю й другого. А, ще: сьє Мерц обіцяв надіслати перелік витрат Максейна, щойно дістанеться контори.

— Чудово. Тоді азартні ігри на тобі, а нам залишається все решта.

Подумки я застогнав. Хто-хто, а я достеменно знав: жодного «нам» у цьому питанні не існує. Моллі ніколи не б’є ноги, бігаючи містом і збираючи інформацію.

— Цей Ройм… Звідки він виходив на зв’язок? — поцікавилася тим часом моя невгамовна керівниця. Сайрус знову похитав головою:

— Гадаєш, я пам’ятаю все й усіх? Втім, постривай… — сье детектив витяг із кишені засмальцьований і наче кимось пожований записник, зашурхотів сторінками. — Так… мгм… Постійного комунікатора не має, так само як улюбленого клубу даль-зв’язку. Вештається то тут, то там… Звичне діло для тих хлопців із Східних, які взагалі знають про існування даль-зв’язку.

— Де конкретно вештався? Список маєш?

— При собі не маю, — в голосі Сайруса знову забриніло роздратування. — Буду у відділку — надішлю.

— То чому ти ще тут? — Моллі демонстративно відвернулася до свого екрану. — Я чекатиму на дані.

Не втримавшись, я кинув на Сайруса співчутливий погляд. Так, звісно, він — мерзенний поліцейський, котрий не погребує тим, аби використати нас навіть у найбрудніших оборудках — особливо в них! — але й він не заслуговує на таке ставлення. Хоча, з іншого боку, мене Моллі взагалі щодня ганяє… Певно, то вже звичка.

Сайрус у відповідь закотив очі під лоба й рушив до дверей, не прощаючись. На порозі все ж озирнувся, гмикнув, вочевидь хотів сказати щось уїдливе, та передумав і вийшов. Моллі не звертала на нього жодної уваги, захоплена читанням стенограми розмов Максейна Реф’єла.

Гадки не маю, які знаки долі вона намагалася там угледіти.

Синопсис