Таємниця чарівної Книги

Частина перша

1

Широка київська траса, що марно претендувала на горде ім’я «автобан», залишилася позаду, і стало зрозуміло, що її претензії були небезпідставними. Автівок усе меншало, нібито вони знали якийсь інший шлях й обирали його, залишаючи таких, як ми, невдах самотужки боротися з досягненнями українського автодору. Сутінки густішали, зависали над дорогою спекотним маревом, яке не зникало, а лише посилювалося надвечір. Друзі дрімали, довіряючи мені не лише кермо, а й свій спокій. Нарешті попереду з’явилося невелике село. Таких ми вже проїхали безліч і ще стільки ж мали подолати до пункту призначення. Місцевість здавалася знайомою, але низьке сонце засліплювало очі, тому розпізнати щось було важко.

Бажання дістатися рятувального відпочинку було таким палким, що я натиснула на педаль газу, максимально прискорюючи рух авта. Раптом з невисоких кущів біля мосту, що був перекинутий через пародію на місцеву річку, вискочив поліціянт зі смугастою паличкою, активно махаючи нею в наш бік. Дивно, наче поліцейські давно такий раритет не використовують. А раптом це якась підстава…

Однак довелося зупинитися, та й було чого: швидкість на останніх кількастах метрах зашкалювала за 100 кілометрів, хоч обмежувальних дорожніх знаків я не бачила. Утім, ми вже хвилин п’ять їхали селом між хатами, тому заперечувати очевидне було б зайвим.

Я вийшла з автівки. Метрів за десять позаду з протилежного боку дороги виднівся знак, що вказує на кінець населеного пункту. Навпроти стояв такий самий «спиною» до мене. Як я його прогледіла?

Одеські номери оптимізму не додавали, що й стало першим каменем у наш город з боку стражів місцевого порядку:

– Т-а-а-к! Сержант Гоцуленко! – поліцейський продемонстрував свій нагрудний знак. Потім подивився на номери автівки: – Порушуєте, панове одесити! Гадаєте, що виїхали зі свого славетного міста і вже правила змінилися? Хіба тут не люди живуть? А якби на дорогу зараз вискочила маленька дитина?

– Ну що Ви, пане начальнику! Ми взагалі люди мирні, ніколи в житті нічого не порушували, це випадковість, – мої виправдовування виглядали смішно, але зупинитися було важко. – Втомилися дорогою, хотіли швидше вашого села дістатися. Справді винні, перевищили…

Сержант не звернув на мої слова жодної уваги. Він взагалі нібито не чув і не бачив нас, говорячи до свого напарника, який повільно підходив до автівки з іншого боку.

– Ромку, пам’ятаєш, минулого вівторка такі ж уроди півня баби Мар’яни задавили. І теж казали – «ми вперше в житті». Але для півника це «вперше» стало й «останнім». – Нарешті сержант повернувся до мене, усім своїм виглядом демонструючи огиду та переконання в тому, що на моєму рахунку вже не один збитий півень, а, може, й не лише півень.

– Хлопці, – я вирішила взяти ініціативу у свої руки, – давайте домовимося. – Скажіть, «скільки», і ми поїдемо далі.

– Ти гадаєш, що за смерть невинного птаха можна так просто розрахуватися, сволото? – гаркнув на мене новоприбулий Роман.

Я трохи ошаленіла. Може, цей поліцейський хворий чи п’яний? Який півень? Ми тут до чого? Але поборники закону не жартували.

– Збили улюбленого півня баби Мар’яни, ганяли селом на шаленій швидкості, а тепер відкупитися надумали? Цей півень усе село на світанку будив, будь він не ладен, – уже тихіше додав перший поліцейський. І знову голосно продовжив: – Гадаєте, тут за гроші все купити можна?! Ви не в себе вдома.

Таке ставлення мене вже обурило. Я проїхала майже 800 кілометрів спекою під 40 градусів, петляючи між вантажівками, об’їжджаючи ями і пагорби, а тепер якийсь недоугий поліцейський буде ображати і мене, і  моє місто? А що за маячня про півня? Де ця холера взялася на мою голову? Але вголос сказала:

– Не хочете грошей – виписуйте штраф за перевищення швидкості. Крапка. І так вже сил немає. Хотіли в селі перепочити, але краще далі поїдемо.

Мені село вже не здавалося таким привітним, як тоді, коли ми вирішили в ньому залишитися до ранку.

– Зара, поїдуть вони. Штрафом думаєте відбутися? – Роман знову почав заводитися, киваючи у бік сержанта Гоцуленка. – Генку, вони хочуть штраф і поїхати. Ну, ти таке чув? А хіба життя безвинного півня вже нічого не варте?

Поліцейський так розпереживався через невідомого півника, що майже пустив сльозу, мстиво додавши:

– Живодери!

Мої друзі почали виходити з автівки, зрозумівши, що швидко домовитися не вийде. Хоч я завжди вступала у безнадійні перемовини і могла переконати навіть впертих і недалеких співрозмовників, цього разу мої здібності було дарма витрачено на місцевих поліціянтів, які не піддавалися жодному з правил аргументації та риторики. Кумедність ситуації поступово починала віддавати божевіллям.

Сержант Гоцуленко раптово смикнув мене за руку. Від несподіванки я впустила ключ від автівки, який він одразу схопив. Мій друг Юрко спробував відібрати ключа, але отримав від другого поліцейського смугастою палицею під ребра і завмер біля відчинених дверей, скрутившись від болю. Марічка вже і не намагалася опиратися, ми всі чекали, що буде далі. Нарешті сержант Гоцуленко почухав лоба й виніс вирок:

– Романе, відведемо їх до Старости. Нехай начальство розбирається, що з ними робити. Нас це не обходить. Як накажуть – так і буде.

– От і добре, – Генек обійшов нашу автівку з іншого боку і штовхнув мене в плече. – Ходімо. А машину вашу ми перегонимо під сільраду.

Я вирішила все ж таки спробувати пояснити ситуацію, але, мабуть, обрала хибний тон:

– Яке відношення до перевищення швидкості на сільській дорозі має сільська рада і якийсь староста? – нахабно запитала я в сержанта, бо втрачати було вже нічого.

Поліціянти зупинилися і з гідністю відповіли майже в один голос:

– Не «якийсь староста», а Староста.

А Генек додав:

– І раджу не нахабніти під час розмови, бо навічно тут залишитеся.

Остання погроза прозвучала якось дуже переконливо, тому сперечатися далі ми не стали. У голову полізли думки про «перевертнів у погонах», згадалися жахи про поліцейських-убивць. Тим часом сутінки змінилися глибоким вечором, що довгими тінями наповзав на міст, річку і непривітне село. Ми рушили до сільради під конвоєм двох божевільних поліціянтів.

2

У напівтемряві село видавалося безлюдним і навіть якимсь «безтваринним», бо жодний собака не загарчав з-під паркану, поки ми прямували вузькою вулицею. Хоч було ще зарано, створювалося враження, що місцеві мешканці поснули разом з усім пташиним і тваринним світом, а не сплять лише наші нові знайомі – стражі дороги. Невеличкі хати стояли близько одна до одної і виглядали нібито намальованими дитячою рукою: такі яскраві фарби стріх, вікон та фіранок можна було побачити в наших краях хіба що перед Великоднем після весняних ремонтів та підфарбовувань. Проте тут кожна хатинка сяяла свіжопомитистію та свіжопофарбованістю, як на свято. І від цієї несвоєчасної урочистості ставало моторошно.

Ми підійшли до найбільшої в селі хатини, що відрізнялася не лише своїми розмірами, а й віком. Вона була стара і почорніла, наче виліплена з землі, тому різко контрастувала з яскравими хатинками поруч. І тут я зрозуміла, що мене здивувала не лише відсутність людей і тварин, а й картинно привабливе селище, яке здалеку притягувало погляд, а тепер виглядало штучним і несправжнім, як різдвяна іграшка. Лише ця величезна хатина здавалася реальною і кликала до себе, вимагала підійти ближче й торкнутися її стін. Проте ми раптово зупинилися не в змозі рухатися далі, нібито наштовхнулися на скляну стіну.

– Ти бач, Генку, – одізвався один з наших конвоїрів, – і на них діє. Дарма, що чужинці…

Договорити, що саме на нас діє, він не встиг, бо двері хатини з грюкотом розчинилися, і на порозі з’явився сивий старий. Поліцейські мішками впали на коліна та сховали обличчя, навіть не намагаючись дивитися в його бік.

– Це кого Ви, хлопці, притягли до нашого берега? – на диво гучним і глибоким голосом запитав старий, анітрохи не напружуючись.

Спочатку я не все зрозуміла, наче дід використовував невідомий мені діалект. Але поступово всі слова набули значення, і далі я сприймала його говірку без проблем.

– Подорожні, Батьку, – промовив сержант Гоцуленко. – Вони вбили на смерть найкращого півня баби Мар’яни – того, що ми вчора зварили на борщ. А сьогодні ці зайди ганяли нашим селом, не шкодуючи про заподіяну бідній пташці смерть.

На це мовчати було не сила, і я вирішила взяти участь у розмові божевільних:

– Даруйте, панове, але вчора нас тут ще не було. Ми приїхати сьогодні, а вчора ще загоряли на пляжі у своєму рідному місті, тому не могли ані покалічити, ані вбити цього довбаного півня, – емоції заважали говорити повільно і виваженого.

– Чуєте, Батьку, – миттєво відреагував на мої слова один з поліцейських, – вони ще й ускладнюють ситуацію. Брешуть, як ті, минулого разу, які також намагалася втекти, переїхавши калюжу в центрі села, де до того водилися жабки.

– Та які у вас тут жабки, навіть мухи не дзижчать! Вони б і так поздихали від голоду, ваші жабки, – я вже кричала. – Тут тихо, як на цвинтарі.

Я раптово замовкла і подивилася на своїх друзів, які чомусь стояли мовчки. Вони задумливо дивилися кудись крізь стару хату й дивного старого, нібито не чули, про що ми говоримо. Шукати цьому пояснення у мене не було ні часу, ні бажання. Потрібно розібратися з цими ненормальними селянами й швидко забиратися звідси, поки не впала ніч.

Але старого, навпаки, здивували не мої мовчазні друзі, а моє нахабство. Я згадала про попередження Генека, але стриматися все одно не змогла:

– Невідомо, чого нас зупинили, звинуватили у смерті ще вчора померлого півня, якого вже з’їли у борщу… Відібрали ключа від автівки, потягнули чорт зна куди…

Старий помахом руки зупинив мій словесний потік і як гаркне:

– Не згадуй дідька проти ночі!

Я одразу замовкла.

Від старого віяло впевненістю і силою, тому я вирішила помовчати та подивитися, що буде далі. Жодної небезпеки не відчувала, навпаки все дійство видавалося несправжнім і нереальним. І закляклі у пилюці біля ніг поліцейські, і мої мовчазні друзі, і невисокий сивий старий, – певно, все це зараз зникне. А ми потім посміємося з того, що примарилося від спеки і втоми дорогою до Карпат.

Але видіння були надто реальними і чомусь не зникали. Старий уважно подивився на мене і прийняв рішення:

– Заводьте їх до хати, я подумаю, як будуть відробляти штраф. І покличте Старосту. Ми маємо щось вирішити разом.

Я здивувалася, бо гадала, що цей старий і є той староста села, до якого нас вели на зустріч. Поліцейські, не піднімаючи очей на старого, потягли нас до невеличкої хатинки, що незграбно притулилася з лівого боку до чорного будинку. Чому ми її до того не бачили? Великий будинок заполонив весь сільський майданчик, тому, напевно, ми і не роздивилися цю землянку.

Поліціянти підштовхнули мене в лівий бік, надавши прискорення, і за мить ми всі стояли перед низькою призьбою хатинки-дитинки. Вона була такою ж старою і почорнілою, але двері самі собою прочинилися, випускаючи на вулицю слабке світло. Однак навіть його вистачило, щоб освітити вхід, бо надворі вже панувала ніч – без Місяця і зірок, чорна, як глибокий колодязь. Двері з грюкотом клацнули за нашими спинами.

3

Стомлені дорогою і зморені спекою, мої друзі зраділи від тимчасового відпочинку. У невеличкій кімнаті було по-селянськи просто й охайно: посередині стояла піч, обмазана глиною; перед нею – невеликий низький дерев’яний стіл з двома лавами; за піччю, скоріше за все, мали бути ліжка для ночівлі. Хоч рішення старого щодо нас я вважала непередбаченим, і, як сказали б мої університетські викладачі, спонтанним, проте на столі ми побачили глечик з молоком, огорнутий рушником хліб, пару цибулин й нарізане м’ясо. Але особливе здивування викликали три глиняні тарілки з дерев’яними ложками. Отже, випадковості не було, бо хтось мав принести все це сюди, знаючи, що нас буде троє і ми будемо голодні й стомлені. А головне – хтось знав, що ніч ми проведемо в цьому непривітному селі в чорній низенькій хатинці, не замислюючись про такі дрібниці, як вчасно подана їжа і відсутність вікон у кімнаті. Так, порожні чорні стіни, жодної ікони на почесному місці, як в усіх українських хатах, і лише зачинені двері позаду.

Але це все буде помічено пізніше, а зараз Марічка зливала Юркові на руки дерев’яним ківшиком з маленької діжки, що стояла біля дверей. Я підійшла й підставила руки під струмінь на диво холодної в цю спеку води:

– Потрібно зателефонувати батькам. Гадаю, вони хвилюються… – і взяла телефон. – Отакої, зв’язку немає. Тут таки діра дірою. Марічко, може, в тебе «ловить»?

– Ні, так само. Тут взагалі зв’язку немає, як у бункері.

Ми посміялися і сіли їсти.

– «Якщо не можеш змінити обставини, зміни ставлення до них». Хто це сказав? – запитав Юрко і ковтнув молока з глечика, бо наливати його було нікуди.

У моєї мами вже була б істерика, якби вона побачила, як ми всі з одного глека відсьорбуємо молоко. Але зараз нас це не бентежило, і хвилин за десять спільними зусиллями на гостинному столі нічого не лишили. Ми жваво обговорили пригоду та посміялися над «сектантами», вирішивши так називати наших господарів-тюремників.

– Слухай, Дарцю, а про що казав той старий, до якого нас водили? Ти щось зрозуміла? – Юрко вже наївся і перейшов до застільної бесіди.

– Він і є Староста села? – це вже Марічка виявила цікавість.

Зараз мої друзі такі балакучі, а перед старим стояли, як пні.

– Так він сказав, що завтра вирішать, як ми будемо штраф відробляти. Хіба ви не чули? Ранком дізнаємося. І він не Староста…

– Чули-то ми чули, але ниць не зрозуміли… Він же якоюсь дивною мовою розмовляв. Як ти розібрала про штраф? – Юрко здивувався.

– Мені також спочатку здалася його говірка дивною, але я прислухалася – і все зрозуміла. Потрібно було уважно слухати, ви ж знаєте, що тут у кожному селі – свої особливості. Забули, як ми на діалектологічну практику до Коломиї їздили? Ви тоді все розуміли?

– Тоді інакше було, – наполягала Марічка. – Траплялися незнайомі слова, але жодних сумніві, що то наша, українська мова. А тут.. Навіть не знаю, як це сказати.

– Це ви з перевтоми, завтра все буде гаразд, говірка як говірка. Така собі місцева специфіка, навіть цікаво…

Ми почали гадати, яке ж покарання за уявне порушення на нас чекає.

– Змусять ці хати чорні фарбувати в такі ж кольори, як інші будинки в селі, – припустила Марічка. – Здається, їх ніколи не фарбували і не білили. Такі чорні, мов обгорілі…

Юрко запропонував всій варіант:

– Ні, будемо дороги асфальтувати, бо тут жодної нормальної немає.. Пам’ятаєш, Дарцю, як у цьому мультфільмі…

– «Тачки»? – підказала я.

– Точно. Там маленький червоний автомобіль заблукав чи загубився, а погані автомобілі змусили його працювати в такій самій дірі, якої, напевно, і на мапі немає. А ці дурні поліцейські будуть за нами наглядати – з вилами, – Юрко веселився.

Ми утрьох засміялася. Вийшло трохи нервово, але не так лячно. І перспектива відпрацювання на користь невідомого села вже не виглядала так жахливо, як раніше.

– Завтра побачимо. Чомусь здається мені, що в цьому божевільному місці ми так легко не відбудемося, – я заповнила паузу. Ось і мій оптимізм скінчився.

Проте гарний апетит моїх друзів дав потрібний результат, і після вечері вони вирішили влаштовуватися спати.

– А за піччю немає ліжок, – розгублено протягнула Марійка. – Тут на печі постелено, хоч і не знаю, як ми всі вмістимося.

– Звісно, дівчата – на печі, а я – на лавці ляжу, – Юрко був суцільна мужність і шляхетність.

– Лягайте вдвох на печі, – я вирішила не порушувати очікування моїх друзів щодо спільної ночі, – взагалі не хочу спати. Щось перенервувала. Вийду – погуляю.

Подумки порахувала, що годинки вистачить побути на самоті. І мені корисно, і друзям приємно. Штовхнула двері. Вони важко, але піддалися. Дивно, я очікувала побачити когось з наших минулих «охоронців», але ані Генека, ані Романа біля дверей не було. Взагалі нічого не було, крім чорного неба і двох чорних хатин – великої і маленької. Зникло розмальоване село, зникли дорога і паркан… Нас оточувала темрява, така густа і непроглядна, що здавалася не повітрям, а тугою рідиною, яка стіною стояла навколо двох землянок.

– Лише не галасуй, добре? – тихий голос, чи то жіночий, чи то чоловічий, почувся зненацька.

– А я маю галасувати? – свого співрозмовника я не бачила, але відчувала його присутність. – Де ми? Що відбувається?

Несподіванка додала сміливості або я просто не встигла перелякатися.

– Завтра дізнаєшся, – голос лунав нібито з-під стріхи нашої хатинки, але там не було місця сховатися. Проте я відчувала присутність іншої людини. Голос продовжив:

– Не відходь від хати, сиди тут, дихай собі повітрям і слухай. Я Староста цього села.

Я вже хотіла посміятися, бо замість села навкруги розтягнулася чорна імла, але голос не дав мені вставити ані слова:

– Не варто мене перебивати!

Він що, думки читає? Голос був незадоволений.

– Ти можеш помовчати?

Так я нібито ще й нічого і не сказала, хоч мені й кортіло відповісти або хоч би повернутися і побачити таємного відвідувача чи відвідувачку

– Не будемо обговорювати твою з друзями провину.

Я вважала, що обговорювати є чого, бо ми нічим не завинили.

– Завтра ти дізнаєшся, як ви будете відробляти покарання.

Голос раптово зник, я не встигла відповісти, але вже зрозуміла, що позаду нікого немає. Озирнувшись, встигла побачити лише тінь, яка промайнула на розі великої хатини. Можна було не поспішати, за моїми розрахунками в мене було ще хвилин сорок. А й справді, чому б не подихати нічним повітрям?.. Дивне це місце: дихається легко, повітря чисте, але жодного звука, звичного для нічного села: не дзюркотять цикади, не кричать жабки (згадала, їх такі ж, як ми, туристи, розчавили в калюжі), не чути кроків запізнілого пияка, який вночі повертається додому… І небо чорне, жодної зіроньки, нібито всі вони одночасно впали на землю, розгубившись від побаченого згори. Усе, час спати.

Я тихо повернулася до хатинки. Друзі залишили для мене на лавці ковдру, під якою я і забулася нервовим, але міцним сном. Прокинулася за звичкою рано, як на роботу, хоч відсутність вікон і не давала будь-яких шансів на встановлення реального часу. Півнів також не чула. Півник баби Мар’яни, гадаю, був єдиним у селі, але ми й того вбили. Тьху, сама починаю в цю дурню вірити….

Вмилася водою з діжки, потягнулася й з силою відчинила двері. Водоспадом проміння на мене впало ранкове сонце, а з усіх усюд накрило мільйоном звуків – кричали півні, гавкали собаки, селяни перегукувалися на городах. Навколо двох чорних хатин вирувало повноцінне сільське життя…

4

Поруч з великою чорною хатою згуртувалися такі ж маленькі чорняві хатинки, що ледве стирчали над землею, наче молоді гриби. Здавалося, що хатинки виросли із землі чи вросли в неї. Жодних парканів або інших меж між будиночками не було. Їх розділяла лише висока густа трава, у якій рясніли червоні маки. Ось ці маки мене й доконали! Останніми роками майже не бачила у полях червоних голівок, що розчинялися в пшениці або житі, – боротьба з наркоманами вийшла на новий рівень заборони цієї краси. Залишилися маки на вишиванках і пластикових віночках, пропонованих торговцями усіх карпатських ринків.

– Отакої! – Юрко вийшов за мною на світло. – Де ж дільничний ходить? Прямо макова країна! – Потім придивився. – Ти не бачиш нічого дивного?

– Я не бачу нічого звичайного і нормального. Але тепер наша хатинка виглядає вельми органічно на цьому фоні, – посміхнулася я.

Ми вдвох вирішили прогулятися селом. Дорослих майже не видно, а біля хат лише діти й старі. Перші бавляться в траві, другі виконують якусь хатню роботу. На нас ніхто не звернув уваги.

– Якесь бідне село, я таких не бачив, – зауважив Юрко. – Діти голі, старі – в лахмітті.

– Так, у своїх пошарпаних джинсах ми тут як з іншої планети.

Я раптово замовкла, відшукуючи пояснення побаченому. До голови лізли картини з прочитаних раніше фантастичних романів і гоголівські сюжети, де панночки літають у труні та перетворюються на відьом.

– Дивись, корови і кози, – захоплено вигукнув Юрко.

– Дитя асфальту, ти хіба вперше бачиш живих кіз і корів?

– Ні, не вперше. Але таких ще ніколи не бачив!

Я повернула голову праворуч і побачила сіру корову «в яблуках». Раніше я думала, що такими бувають лише племінні коні. Поруч ліниво смикали тривинки кози бузкового кольору з довгим хутром. Вони нагадували перських котів, проте розміри та роги в поєднанні з характерним меканням наштовхували на думки, що це все ж таки кози. Сюрреалізм у дії: не вистачало лише механічних іграшок Далі. А ось і вони: з-за одного з будинків було видно нашу автівку, що стояла поруч з поліцейською старою «Тойотою». На фоні скособочених хатинок з різнокольоровими тваринами це видовище не стільки дивувало, скільки вносило певний дисонанс у загальну картину.

Ми рушили далі оглядати село. Воно було невеликим і дуже компактним. За хатами проглядав ліс, а в кінці села ми побачили оброблену ниву, з якої недавно зібрали врожай. Проте жодного трактора або комбайна, хоч поле було й немаленьким. Посеред ниви стояла велика фігура дивної баби, що нагадувала опудало, але була явно зроблена не для відлякування вороння. Гарне вбрання, заплетені в коси-трави стрічки, віночок на голові й спідниця з квітів, – усе це вказувало на шанобливе ставлення до штучної жінки. Вона була вища за мене і за Юрка десь на півметра та дивилася зверхньо на все навкруги дивними синіми очима. Жінка посеред поля тримала в руках якісь довгі нитки, що падали на пашню, а вітер повільно розмотував їх, розносячи по бороні. Якісь давні спогади були пов’язані з образом цієї фігури, щось дивне і казкове вбачалося в її образі, і це не давало мені спокою. Не виникало бажання й підійти до неї, наче щось зупиняло на півдорозі й дозволяло лише милуватися образом здалеку.

Усе в цьому селі являло контраст різних часів та епох, нібито ми потрапили на знімальний майданчик історичної кінострічки. Але щось не давало зробити такий висновок. І тут я зрозуміла: не щось, а відсутність чогось! Тут не пахло пальним, газом, пилом, тобто, – цивілізацією. Жодного електричного дроту чи газової труби, жодної поштової скриньки чи активної техніки. У високому блакитному небі – тільки сонце і хмари. Я стояла довго, проте жоден літак не залишив сліду в цьому яскраво-синьому небі, лише птахи зависали над селом, повільно оглядаючи свої володіння.

– Гей, порушники, – покликав нас Генек. – Вас хоче бачити Староста.

5

На майданчику перед великою хатиною зібралося кілька осіб, вдягнених у довгі полотняні сорочки, підперезані кольоровою крайкою. Я нарахувала п’ятьох чоловіків похилого віку і трьох жінок з дітьми на руках. Здається, вони також чекали на Старосту, бо наша поява нікого не зацікавила.

З хатини вийшов вчорашній старий, а за ним – жінка середнього віку з непокритою головою і дивно заплетеними косами, майже як у тієї фігури, що ми бачили посеред ниви. Усі місцеві вклонилися.

– Староста, Староста, – прошепотіли поруч.

Юрко нахилився до мене:

– Це і є Староста?! Куди ми потрапили? Секта матріархату!

– Тихо, зачекаємо. Усе одно щось вирішиться.

– До речі, я так нічого і не розумію.

Жінка спочатку відпустила молодиць з дітьми, відповідаючи на їхні прохання, а потім звернулася до чоловіків. Як я зрозуміла, йшлося про врожай і заготівлю, а також про негоду, яка знищила частину засіяних полів. Звичайні господарські справи…

Дійшла черга і до нас. Помахом руки жінка запросила нас до хатини та увійшла першою. За великим дерев’яним столом ми сіли по різні боки від Старости. Вона уважно подивилася на мене, потім на моїх друзів. На них затримала погляд довше, і знову я помітила на обличчях Юрка та Марічки ті самі вирази, що і ввечері під час розмови зі старим – вони нібито і тут, і десь в іншому місці.

Староста посміхнулася, але почала розмову серйозно:

– Тепер ви всі мене розумієте, – невідомо до чого заявила жінка. – Наші чергові стверджують, що ви порушили громадський порядок, навіть вбили півня баби Мар’яни. За це ви маєте відпрацювати певний термін у нашому господарстві.

– Але це брехня! Ми нічого не робили!

– Який півень, це вигадки!

– Ваші поліцейські взагалі були п’яні, коли нас зупинили.

Ми перебивали одне одного, намагаючись пояснити Старості цю заплутану ситуацію.

– Зупиніться, – Староста не підвищила голосу, але всі одночасно замовкли. – Хіба важливо, що саме було? Важливо, як ми це бачимо. Усе сказане чи написане колись було чи буде. Може, і не ви задавили бідного півня, а, може, він і зараз бігає вулицею…

– Ні, пані, ми його давно з’їли, – пошепки нагадав старий.

Староста продовжила, нібито не розчувши:

– Ви могли це зробити, тому вас буде покарано за нашими законами. Як бачу, ви освічені та грамотні, читати-писати вмієте?

– Так, – разом закивали головами вчорашні студенти-філологи. Що-що, а читати і писати нас за п’ять років навчили…

Я подумала, що зараз доручать вчити нездалих дітей або писати листи під диктовку старих дідів, однак Староста вразила всіх:

– Є в нас Книга, яку ніхто не може прочитати. А нам конче потрібно знати, що там написано. Прочитаєте та перекажете – вільні.

Ми перезирнулися.

– І все? Лише прочитати якусь книжку? Це і є покарання? – Юрко полегшено зітхнув.

Але я вже зрозуміла, що для нас приготували щось особливе. Така ж думка майнула і в Марічки, яка до того мовчки спостерігала за ходом цієї бутафорської наради. Вона і спитала те, що з ранку турбувало мене:

– Даруйте, але можна запитати? – і не чекаючи дозволу: – Де ми?

Староста на мить замислилася:

– Гарне питання. Я вже гадала, коли ж ви поцікавитеся.

І відповіла так, нібито провела все життя в нашому місті – питанням:

– А, по-вашому, де ви були і де зараз знаходитеся?

Юрко одразу видав:

– Ми собі їхали на відпочинок до Карпат, нікого не чіпали. Тут божевільні поліцейські нас зупинили і притягнули до якогось села, де панує секта, очолювана такою ж божевільною тіткою. Може, ви ще немовлят їсте на сніданок…

– Тю, хіба нам тут нема чого їсти! – старий щиро обурився таким закидам.

Ця перепалка посилила напругу. Я вирішила все ж таки з’ясувати, де ми, без скандалу.

– Ми вчора виїхали з Одеси, прямуючи до Львівської області, у Східницю. Лишалося кілометрів 200, але шалена спека і втома змусили шукати ночівлю. Ось і вирішили переночувати у вашому селі.

Староста зупинила на мені свій погляд:

– Це ти так вирішила і ти була за кермом?

– Так, але яке це має значення? Ми всі втомилися, коли натрапили на це бісове місце…

– Не лайся! Краще послухай, – тоном людини, яка звикла наказувати, відрубала Староста. – Я не знаю, що таке «секта» і «матріархат», але спілкування з вашими сучасниками навчило нас пояснювати все за допомогою ваших понять. Ви потрапили в зону часового переходу і за одну ніч провалилися більше ніж на тисячу років у глиб часів, в одну  з можливих реальностей. Уже минула не одна сотня років, як ми прийшли на ці землі, і раз на рік на новий Місяць, коли темрява огортає все навкруги, до нашого світу потрапляють чужинці. Чи нащадки, це як подивитися. Цього разу це ви.

Ми завмерли, намагаючись второпати почуте.

– Ніхто не знає напевно, коли це станеться. Ніхто не знає, звідки прийдуть до нас гості. Але випадковостей не буває. Серед подорожніх завжди є людина, чутлива до переходу і здатна поєднати два виміри. Вона може «привести» за собою і своїх друзів, – Староста показала на Юрка і Марічку. – Так сюди потрапили Генек з Ромком і багато інших. Усі подорожні залишаються в нас, бо назад дороги немає. Мій дідусь, помираючи, заповідав мені стару Книгу і сказав, що в ній ми знайдемо відповідь на те, як знищити часові переходи. Проте ніхто з нас не вміє читати давньою мовою, якою написана Книга, тому ми і чекаємо на того, хто зможе дати відповідь на всі питання.

– Але ж ви не одні, – я вирішила згадати уроки історії. – Поруч є інші села або хутори, там живуть інші люди. Можливо, вони вам допоможуть.

– Нас бояться сусіди, бо гадають, що ми чаклуни. Як можна пояснити всі ці речі, що потрапляють сюди разом з подорожніми: наприклад, вашу автівку? А як пояснити те, що наші діти майже не хворіють, а ми п’ємо дивовижні напої, які ви називаєте «чай» і «кава»?

На іншому кінці столу старий мрійливо прошепотів:

– І темне львівське пиво…

Староста зиркнула в його бік, і старий замовк. Вона продовжила:

– Наше село всі обходять кружнім шляхом, коли прямують до Опілля. Навіть хозари бояться, хоч це радше рятує нас від загибелі. Так і живемо – від нового Місяця до нового Місяця, чекаючи на того, хто прочитає Книгу. Ваше завдання зрозуміло?

– А якщо ми не зможемо цього зробити? – це знову втрутилася Марічка.

Староста посміхнулася:

– Тоді обирайте собі роботу по душі й будуйте хату. А до того можете спати там, де ночували сьогодні. І розберіть свої речі в автівці – ліки та їжу здайте діду Яркові, – Староста показала на старого. – А все інше – ваша справа. Завтра можете ставати до роботи, ледарів ніхто годувати не буде. Усі вільні.

Ми встали, але Староста показала на мене:

– Провідник хай залишиться.

Пауза тривала надто довго. Староста стояла обличчям до стіни, охопивши себе руками.

– Книгу зможе прочитати лише Провідник, – вона знову замовкла і недобре на мене подивилася. – Книга сама обирає тих, хто має прийти до нас, і кличе їх через перехід. У тебе буде достатньо часу, ми не поспішаємо, але ваше повернення залежить від того, чи впораєшся ти із завданням…

Але чому в мене таке враження, що впоратися із завданням неможливо? І що Староста не лише в цьому переконана, але й не дуже хоче, щоб у нас щось вийшло?

Синопсис