Чорний

За вікном свистів вітер. Через протяг вікно з гуркотом зачинилося, змусивши Максима здригнутись. Він ще раз глянув на градусник, наче там могло б щось змінитися за декілька секунд, та поклав його назад у ящик.

Зібрався з силами. Одягнув стареньку куртку. Глянув на Чорного, що зовсім невимушено лизав свою лапку в кутку. Здається, він був цілком задоволений собою.

Пройшовши декілька поверхів помальованими графіті сходами, він опинився перед дверима квартири Василя. Від неї віяло холодом і вже знайомим відчуттям якоїсь гидотної сили.

Постукав.

– Ну, здоров! Таки вирішив зайти, – Василь глянув на нього втомленими порожніми очима із велетенськими посинілими мішками під ними.

– То можна?

– Проходь, якщо вже так.

У них невеличка однокімнатна квартирка в невеселому районі.

Брудна й зі старим, ще радянським ремонтом. В такій хіба що сходити з глузду або повільно гнити на самоті.

Максим присів на стілець поруч із Русланою, що вичавила із себе слабеньку посмішку та коротке «Привіт». Їй було всього дванадцять, ще зовсім малеча, жити й жити, а від неї уже віяло запахом смерті.  Гидота була настільки густою, що хотілося блювати від самого лише вигляду.

Цього разу Максим тримався значно краще. Навіть не подавав виду.

– Вибач, що я без нічого.

– Та забий, то таке. Як фронт? Багато кацапів завалив?

Чоловік натужно всміхнувся, відганяючи від себе хвилю неприємних спогадів.

– Вона як сказане, еге ж? – махнув рукою Василь, – Русо, дядьку то все вже так остогиділо, що краще ту тему не чіпати, добре?

Максим аж здивувався від такого розуміння з його боку.

– Ой, ну вибач тоді…

– Та все гаразд, краще розкажи, як ти? Як ви взагалі тут?

– Потихеньку. Недавно із лікарні виписали. Не уявляєш, як мене там дістали тими уколами та крапельницями. Життя не давали. Тут хоч спокійно відпочити можна, без купи людей.

– А кавалери не приходять хіба? – посміхнувся Максим.

– Та йди ти!

Чорна мара над нею заважала роздивитися щиру усмішку.

– Я кота завів. Великого такого, чорного. Прийдеш подивитися?

–  Ще питаєш?! Хіба можна від такого відмовитись?

– Тоді чекатиму у гості.

– А як хоч назвав?

– Та я… Я не спец в іменах…

– Та кажи уже! – ледь не вистрибнула з ліжка Руслана.

– Ну… Чорний.

Дівчинка вибухнула сміхом.

– Ти майстер вигадування найвищого класу!

Чим більше часу він знаходився в кімнаті, тим важче було триматися. Стільки липучої, темної гидоти навкруги, що важко встояти на ногах.

На чолі виступив холодний піт.

– Та не знущайся, ти ж мене знаєш, – махнув рукою Максим, все ще не подаючи виду.

– Ну, горілку не пропоную, а на чай хоч залишишся? – запитав Василь.

– Я б із радістю, але мені трохи зле відколи приїхав. Довго у вас гостювати не можу.

Нова хвиля жару накрила все тіло, пробиваючись аж до самих кінчиків пальців. Василь ще щось там казав. І Руслана. Але все перекривав дзвін у вухах. Кинувши якісь нашвидкуруч сплетені вибачення та відмовки, Максим покинув ту квартиру вже хитаючись. Спираючись на стіну, він дійшов до загального балкону та жадібно вдихнув свіже повітря.

Відчув холодок на спині. Липку темряву.

Та штука стояла у нього за спиною, вже готова піймати та поглинути.

Повільно розвернувся до неї обличчям. Ворогів треба зустрічати тільки так.

«Стрибнути не хочеться?» – єхидно промовив чийсь голос. Здається, він звучав лише у Максовій голові, але був явно чужим.

Жар лише посилювався. Як і слабкість. Та темрява, що постала перед ним, була густою, як смола. І живою, мабуть. Якщо це не його власна шиза та глюки, але він вже сумнівався у цьому.

«Давай же, стрибай, хіба ти не для цього сюди прийшов?»

«Може й справді…» – проскочило в голові Максима.

З висоти десятого поверху люди виглядали зовсім малими. Немов маленькі мурашки серед десятків сірих та брудно-коричневих багатоповерхівок.

Дивний голос продовжував нашіптувати якусь маячню про спокій і позбавлення від усіх проблем. Чоловік перехилився через бильця балкону, жадібно хапаючи прохолодне повітря. Він швидко обернувся, прорвавшись крізь стіну із мари у власній голові.

Нікого. Такий самий порожній коридор. По спині пробігли мурашки.

Додому він йшов, періодично оглядаючись. Кожен звук і відлуння викликали сильну атаку паніки, але їх принаймні можна було відігнати. Поки ще можна було.

Чорний зустрів його ображеним, навіть засудливим поглядом. Чогось очі у нього тепер були скоріше сірими, аніж зеленими. Мабуть, так падає світло.

Вперше за довгий час захотілося курити. І це після двох років витримки. На щастя, сигарет все одно не було поруч, тож бажання минулось саме собою.

З такими пригодами і в містику повіриш. Їй Богу, усіляка дурня в голову лізе. Чорний застрибнув на крісло та прийнявся вилизуватись. Щось потягнуло Максима до вікна. Просто захотілося визирнути.

Та сама темна фігура з ножем. Знову посмішка. Максим не відводив від неї очей, хоч і дуже хотілося. Здається, вона насміхалася з нього. Повільно здійняла свого ножа, піднесла до горла. Її силует став значно виразнішим. Якась жінка. Жінка, що розрізала своє горло, посміхаючись. І зникла, розчинившись у повітрі.

Декілька довгих хвилин Максим намагався оговтатись від побаченого. Чорний нявкнув щось йому в спину. Миттю одягнувшись, він вилетів на вулицю. Швидко дійшов до того самого пустиря, що недалеко від будинку. Від тиску цього місця ставало не по собі. Знову насувалися хвилі жару. Максим зітхнув, подумав про щось хороше, і це, на диво, допомогло впоратись із почуттями.

Врешті-решт, зосередившись, він зумів знайти місце, від якого віяло найдужче, де темна гидота була настільки густою, що її можна було буквально побачити. Максим опустився тут і почав рити землю, вириваючи молоду траву. Під його руками в променях сонця виблиснуло щось металеве. Ця річ була центром тиску та центром гидоти на пустирі. Розкопавши яму ширше, Максим дістав трохи проржавілого кухонного ножа. Від нього віяло такою кількістю темноти, що захотілося блювати. Проте, чоловік був уже достатньо досвідченим, аби втримати пориви. Темрява вже не тиснула аж так сильно. Разом із ножем він вернувся додому, поки ніхто із сусідів не побачив його з вікон. Власне, може, хтось уже й розгледів, але з тим нічого не вдієш.

…

Ніж відлежувався на кухні, акуратно очищений від піску. Його енергетика наповнювала собою все навколо. І щось підказувало Максиму — хлорка тут не зарадить.

Це іржаве лезо було з одного боку ключем, а з іншого — ну чим йому може допомогти кухонний ніж? Не йти ж у поліцію з мантрою про погану енергію що від нього йде? Дурня та й годі. Єдине, що він точно знав, — ця темрява була приблизно такою ж, як і в квартирі Василя. Значить, треба йти туди знову…

Чорний дивився на нього невдоволено і з якимось засудженням.

Так, справді, дурною ідеєю було йти у лігвище мари, яка ледь не змусила тебе вчинити самогубство. Чорний немов читав думки, не менше. Максим поставив йому повну миску корму, аби не вередував.

У дзеркалі промайнула чорна фігура. Та сама. Слідкує за ним звідкись. По спині пробігли дрижаки. Максим підійшов ближче до дзеркала. Поглянув уважніше. Виявилося, що навіть попри сон синяки під очима в нього такі ж великі, як і були. Навіть гірші. Та й поголитися вже варто було б. А він, було, очікував, що тварюка вилізе просто на нього з потойбіччя, як у фільмах. Чомусь дуже хотілося це перевірити, навіть попри тривогу. Хотілося буквально схопити її голими руками, але ніяк…

Чоловік загорнув  ножа у шматок тканини та поклав до сумки, аби не йти з ним у руках по будинку. Трохи дихальної гімнастики та моральної підготовки — і огидна квартира вже не тиснула аж так сильно. А може, ця штука сама дала йому прохід? Так, з цікавості.

Василь довго не відчиняв. Довелося грюкати в двері. Врешті-решт, все заради того, аби побачити його невеселе, понівечене пиятикою обличчя.

– У мене є кілька питань. Це серйозно.

– А твої ці серйозні питання не почекають до завтра? – скривився Василь.

– Ні.

– Що ж… Тоді заходь, – невдоволено пробурмотів він.

Максим, не гаючи часу, пройшов до кухні, краєм ока поглянувши на сплячу Руслану. Втягувати її у все це зовсім не хотілося, але… Що взагалі могло статися далі? Вірогідно, ця ситуація стосується й її теж. Тоді доведеться…

Максим перервав роздуми, аби не загрузнути в них. Вони з Василем усілися навпроти одне одного за кухонним столом.

На ньому красувалася відкоркована пляшка горілки. Ще дві вже випиті стояли знизу.

– То чого ти, власне, доколупався? – витріщився Василь.

Максим зітхнув, готуючись до важкої розмови.

– Послухай, не подумай, що я тут якусь маячню втираю, але в домі відбувається якась чортівня. Серйозно. Ти нічого не помічав останнім часом дивного?

– Дивного? Ти про що? – очі чоловіка забігали.

– Ну знаєш… Як тобі пояснити…

– Та не пояснюй, я в курсах, – махнув рукою Василь.

– Справді? Тобто, я не впевнений, що ми маємо на увазі одно й те саме.

– Все пішло шкереберть ще з тих пір, як ти на війну пішов. На тобі наче весь цей дім і тримався, чесне слово.  Марічка, звичайно, і до того була не надто розважливою. Ну ці, гормони, сам розумієш, вона стільки пігулок ковтає, ти собі не уявляєш, – Василь якось недобре посміхнувся.– Ковтала, тобто.

– Сварилися?

– Не те слово, ой не те слово, але то було так, по-доброму. А як ти поїхав, її наче зірвало. Чи то їй ті ліки в голову вдарили, чи просто якесь падло мозок проїло, а вона стала як та звірина. Я через те й почав трохи гуляти… Ну знаєш, не дуже то воно й хотілося додому вертатись, коли тут таке. Одна лиш горілка допомагала. Універсальні ліки, я тобі скажу.

Так-то рік і пройшов.  Вона гавка, а я тікаю. Ще й видно було, що їй та хвороба на мозги дає, але все вона не хотіла у стаціонар лягати. То грошей на те нема, то часу, то ще що. Та і я той момент пропустив. Не думав. Так-то і втратив її, сердешну. Жалко дуже.

– А ти певний, що вона від хвороби померла?

– А от чого ж? Ну звичайно.

– Пам’ятаю, як приїхав додому на місяць, на ротацію, і ти мені вперше сказав про її смерть. Ото тебе понесло тоді.

– Тільки через тебе й виліз.

– Та що ти все заладив про мене, – Максим дістав із сумки загорнутого у тканину ножа, розгорнув його та поклав  на стіл.

Василь витріщився на нього аж занадто виразно.

– А тепер давай чесно, від чого вона померла?

– Нащо ти це сюди притягнув? – перелякався Василь.

– Це ніж. І мені чомусь здається, що він належить тобі.

– Та з чого б це раптом?

Максим затнувся. Справді, а з чого б це? Пояснити це якимись притомними аргументами було практично неможливо.

Однак руки Василя тремтіли, а з чола стікала маленька крапелька поту. І погляд. Він ніяк не міг втримати свій погляд на співрозмовнику.

Значить, щось таки знав і лише робив вигляд невинуватого. Тут треба лише натиснути.

– Там твої відбитки пальців! Я перевірив у свого знайомого, ти не відвертишся, – дурний і гарячковий блеф, але… Могло спрацювати.

Василь затнувся, його руки вчепилися у стіл мертвою хваткою, шукаючи якоїсь опори.

– Зізнавайся! Ну ж бо! А то…

– Та нічого такого! Ну посварились ми в чергове. Слово по слову, вона за ножаку взялася, порізала мене, щоб ти знав! Я її штовхнув, а вона і биркицнулась головою по батареї. Ну і все. Нема її. Я ще цю всю дурню так довго залагоджував. Через знайомого мєнта. Записали як нещасний випадок. Наче посковзнулась та і впала. Ну буває ж таке. А ніж я просто так закопав, від гріха подалі.

Максим намагався переварити все це, вслухаючись у тишу, що настала в кімнаті.

Стільки гидоти навкруги, аж не віриться.

Дерев’яна стійка для ножів впала сама по собі, вивільняючи декілька гострих лез.

– Це ще що за дурня? – ледь не підстрибнув Василь.

– Тобі краще тікати звідси. І Руслану забери.

– Що? Навіщо?

Чорна гидота навкруги зібралась у якусь подобу людського тіла із самою лише широкою, кривою посмішкою на цілком чорному обличчі.

– О Господи! – Василь впав зі стільця, заледве дихаючи від жаху. Всі ножі піднялися в повітря, направлені на нього.

«Брехун… Вбивця…»

«Марічка не в гуморі», – подумав Максим, гарячково шукаючи щось  важке. Навряд чи це б спрацювало, але все ж таки.

«Вбивця…»

Ножі підступали все ближче до Василя. Він спробував чкурнути до кімнати, але двері перед ним зачинились самі собою.

Максим спробував вдарити фігуру сковорідкою, яку встиг знайти, але та лише промайнула її нематеріальну подобу, ніяк не зачепивши.

«Геній», – подумав було про себе чоловік. – Марічко, не треба цього робити! Ти чуєш мене? Ми ж були знайомі.

Вона штурхонула його якось силою, відкинувши до стіни. Біль пройшовся усім тілом, немов заряд струму.

– Не хочеш… балакати… – Максим опустився на підлогу, жадібно хапаючи повітря. Здається, ножі вже дісталися Василя. Принаймні, він кричав… Хоча від гулу в голові це й видавалося чимось зовсім далеким. Просто як колись.

Шум від «плюсів».

Біль.

Багато болю.

Кров, кишки і гуркіт гусениць.

Все розповзається… Нічого не видно.

– Ти зовсім дурник, так? – ці слова схопили його за комір і витягнули на поверхню. Дуже гучні. Гучніші за все навколо. – Я ж дивився на тебе найвиразнішим поглядом. Ну просто найзрозумілішим. Видно, хтось, хоч убий, не розуміє натяків.

Кіт стояв перед ним і споглядав зверху-вниз, як на якесь нерозумне дитя.

– Ч…Чорний?

– Якщо вже тобі так зручно.

– Що ти тут робиш?  І чого раптом говориш?

– Ти поліз куди не слід без жодного плану. Ця мавка досить сильна, вона б тебе не пожаліла, повір. В ній нічого людського не лишилось.

– Мавка? Марічка, тобто?

– Так, мислителю, вона. Але це наразі неважливо. А важливо дещо зовсім інше.

– Що?

– Щоб ти не припиняв дихати, бовдуре! – Чорний вдарив його лапою просто в обличчя. Вся мара навколо з тріскотом розбилась. Лишилися тільки біль і холод плитки, на якій він лежав увесь цей час.

Максим підвівся, хитаючись і вдихаючи повітря жадібними  ковтками.  Провів долонею по потилиці, відчувши щось в’язке і тепле на пальцях. Щось йому підказувало, що воно ще й червоне, але думати про ймовірний струс мозку зовсім не хотілося. Пощастило б, якби то був тільки струс.

Нарешті він озирнувся довкола, повертаючись до тями вже повністю.

На підлозі лежав порізаний ножами, весь у крові, жахливо понівечений Василь, якому явно вже не можна було нічим допомогти.

Максим зловив кілька неприємних спогадів, але втримався від гірших марень. Це зараз було зовсім ні до чого, і саме ця думка тримала його на ногах.

У кімнаті все ще мала бути Руслана. Жива, якщо мавка до неї не дісталася. Він кинувся туди, ледь не впавши носом у підлогу через проблеми з координацією.

Двері кухні відчинені, але ніяких звуків не було. Тиша. Зовсім нехороше відчуття.

Максим поглянув на неї, нажахану до напівсмерті. Здавалося, вона була прикута до ліжка цвяхами, так сильно вчепилася в нього блідими пальцями. Але жива. Справді.

Він полегшено видихнув.

– Дівчинку не встигла забрати… Ти ба, вона улюблениця долі, – нявкнув Чорний, виявившись просто на шафі.

– Марічка ж повернеться, так?

– Няв… Звісно. Вона не заспокоїться, доки не забере їх обох. Але у вас зараз є й інші проблеми.

Сирени. Гуділи з вікна, наче божевільні. Максим замкнув двері зсередини, аби виграти трохи часу. Навряд чи поліціянти повірять, що Василя вбила його покійна дружина, а він лише випадковий свідок, що зайшов сюди побалакати про високе.

– Якщо тебе заарештують, дівчинку ніхто не захистить. Вона так і помре в лапах матері.

Руслана щось мугикнула у відповідь, слідкуючи за приземленням кота на підлогу. Здається, зараз вона теж його бачила. Добре, отже це не шизофренія. В глибині свідомості в нього ще була думка, що вбивство скоїв він, а все інше — лиш його галюцинації та плоди божевільного мозку.

– То допоможи нам, ти ж можеш.

– Е ні, розумнику. Тобі я, звичайно, допоможу і за просто так. А от порятунок дівчинки коштує певну ціну. Того разу я врятував її цілком випадково — вважай, що авансом.

За дверима почулися кроки.

– Поліція, відчиняйте! – гучний неприємний голос просочився з-за дверей, ускладнюючи вже й так непросту ситуацію.

– Чого ти хочеш?

Чорний широко посміхнувся. Не у формі кота. У формі якоїсь незрозумілої багаторукої тварини, вкритої синьою лускою.

– Твоя кров, дорогенький. Плати.

Двері вже почали вибивати. Максим підпер їх шафкою, але бігти все одно не було куди.

Він глянув на морду чорного, на його кігтисті лапи та гострі зуби. І все ж, у нього було точно такі ж очі, як і в котячій подобі.

– А чого не безсмертну душу?

– Не переоцінюй себе, – розсміявся дух. – То як? Платити будеш?

Руслана змогла підвестися на ліжку, але все ще не могла говорити. Мабуть, шоковий стан. Вона дивилася на все це порожніми очима, немов на якийсь дурний фільм.

– Ну давай, бери мою кров, але витягни звідси нас обох.

Чорний впився іклами в руку та зробив кілька жадібних ковтків. З-під його ікл сповзла тоненька цівка свіжої крові.

– Прекрасно. Просто неймовірно смачна, як я і думав.

– Давай без цієї дурні. Виводь нас! – крикнув Максим.

Чорний на якусь мить став цілком темним. Якоюсь аморфною жижею із смолянистої гидоти. Ця речовина накрила їх обох.

Стало важко дихати, але ненадовго. Через його тіло можна було бачити все. Тільки картинка була якась перекручена, наче дивишся крізь лінзу.

Їх двох неначе витягнуло крізь вікно, під промені сонця.

Здається, Чорний розправив свої крила та поніс їх всередині себе.

Пелікан, що несе в горлі двох жаб.

Політ продовжувався недовго. Силуети людей-мурах і міських висоток швидко змінилися пейзажем невеликого парку.

Тут, у місці, де не було людей, Чорний викинув їх із себе, а сам повернувся до подоби звичайного дворового кота, нічим не примітного щодо інших.

– Дякую, що скористались послугами наших авіаліній, – весело нявкнув він, підіймаючи хвоста.

Руслана тим часом вирвала всі залишки свого сніданку просто на траву.

– Та ти цілісінький Боїнг, не менше.

Максим підвівся.  Його стан значно покращився після польоту.

І навіть рана на потилиці, здається, просто зникла. Неймовірні речі, справді. Але, подумалось, віддавати свою кров часто не можна. Це було більше інтуїтивне переконання, проте він таки вирішив притримуватись його. Краще не вимагати у Чорного зайвого, коли можна впоратися своїми силами.

«Що ж тепер? Треба вигадати щось. Зараза, у мене ні грошей з собою немає, ні взагалі хоч чогось корисного. Так і вилетів голий-босий».

– Я все можу дістати, тільки попроси, – муркнув Чорний.

– Перестань читати мої думки для початку. Якщо щось треба буде, я скажу ротом, затямив?

– Твій рот може бути чимось зайнятий у найважливіший момент. А думки я завжди почую.

Хотілось ще щось йому сказати, але Руслана вже нарешті закінчила свої справи в кущах і повернулась до них. Бідна дівчинка ловила дрижаки, марно намагаючись стримати їх, обхопивши руками плечі.

– Ти в порядку? – незграбно запитав Максим

«Та ясно, що вона не в порядку, бовдуре», – подумав про себе.

– Я… бачила маму. Вона мене кликала до себе. Так страшно кричала і хапала. Думала, вмру… Як… Як… – дівчинка розплакалась, опустившись на землю.

Максим присів поруч із нею. Довго не міг зорієнтуватися, що ж йому, власне, робити. Він завжди був незграбним у виявленні співчуття. Та й взагалі, виявленні хоч якихось почуттів. Здається, війна тільки погіршила все.

Поклав руку їй на плече. Сказав якісь дурні підбадьорливі слова.

– Я бачила все… Прочинила двері, саме коли вона робила це з татом… Господи…

– Раджу вам закінчувати обнімашки і шукати якийсь прихисток, шановні. Бо можете і не встигнути, – втесався між ними Чорний.

– Що це взагалі таке? Чи хто? – як не дивно, Руслана справді почала заспокоюватись.  Наче її сум хтось забирав собі.

– То мій кіт. Чорний. Хоча він і не кіт, а скоріше якась незрозуміла духовна звірина, чи щось типу того. Я не спеціаліст.

– Приємно познайомитись, – лагідно промурчав Чорний, вмостившись їй на коліна.

– Гарний котик. Допоміг нам.

– Ага, такий помічник… – закотив очі Максим. – Нам справді треба йти. Нас може шукати поліція. А ще, що значно гірше, твоя мати.

– І куди нам іти?

– Не знаю. – Чоловік вчасно згадав, що в кишені у нього таки є телефон, хоч щось корисне. Не довго думаючи, набрав номер батька. Раптом цього разу пощастить.

Гудки…

Більше нікому й не зателефонуєш в цьому триклятому місті. Треба було заводити друзів, але… Не надто він товариська людина. Та й після того, як всі твої товариші гинуть, якось важко сходитись з людьми. Наче ти винен, що лишився живим.

– Підемо поки десь, пошукаємо більш-менш безлюдне місце, а потім щось придумаємо. Твою маму треба упокоїти. Ти, часом, не знаєш людей, які б могли допомогти?

Руслана знизала плечима.

– Ну авжеж, це я так… А ти, Чорний?

– А мені звідки їх знати? Я ж тобі не довідкова служба.

– Прекрасно. Просто прекрасно.

– Слухай, дядьку Максиме?

– Максим, без дядька, – махнув рукою.

– Максиме… Не хочеться цього казати, але я на пігулках і… лікарі сказали, що їх не можна різко кидати, бо почнеться якийсь там криз.

– Твою ж… Ай добре. Ми все зробимо. Все буде гаразд.

Мабуть, це прозвучало аж занадто невпевнено. Треба ж хоч трохи вірити своїм власним словам. Або, принаймні, вміти брехати.

…

Ліза зупинилась перед будинком, легенько торкнувшись його сірих стін долонею.

– Віє чимось поганим. Може, і справді наше діло.

– Наше чи ні, а поглянути треба, – Ігор крокував обережно, намацуючи свій шлях палицею. Навіть зараз, при цілком сірому від хмар небі, він носив сонцезахисні окуляри.

– Легенду пам’ятаєш? – для порядку запитала Ліза.

– А що, вона у нас за останні роки змінювалась?

Вони зайшли усередину через прочинені двері під’їзду.

Саме вчасно, поки поліція ще була на місці, а журналюги ще не отямились.

На щастя, консьєржка саме відійшла кудись, тож однією проблемою було менше.

– Старий будинок радянської епохи. Мене верне від таких. Не знаю, як тут взагалі можна жити. Не дивно, що в них так часто заводяться потвори.

– Ага. Багато негативу. Дуже, – погодився Ігор, зайшовши до ліфту.

Їх зустрів якийсь там майор і спробував, було, прогнати з місця злочину.

Ліза продемонструвала йому порожню обкладинку під документ, яку він довго і пильно вивчав, після чого кивнув і пропустив обох усередину, не задаючи більше дурних питань.

– Нам сказали, що підозрюваний різко зник, ще й прихопив із собою заручницю.

– Наче крізь землю провалився, – підтвердив майор, поправляючи вуса.

– А ви певні, що він тут взагалі ще був, коли викликали наряд?

– Ми точно чули. Декілька людей може підтвердити, якщо…

– Добре. – Ліза опустилася до трупа. Оглянула рани. Одягнула гумові рукавички із сумки. Ледь помітно торкнулась його кінчиком пальця.

– Те, що я думаю? – запитав Ігор.

– Гірше.

Ліза пройшлася кімнатою, оглядаючи все. Надовго зупинилася перед фотографією дружини, поруч із якою стояла свічка у чарці з пшеницею.

Торкнулася її долонею.

– Якось дуже очевидно, – без слів зрозумів її Ігор. – Дівчинка, вірогідно, мертва.

– Ще треба перевірити. Тут купа її речей, – Ліза поглянула на майора, що дивився на них, мов заворожений.

– Сходіть погуляйте, майоре.

– Угу, слухаюсь. – Поліцейський зачинив за собою двері.

– Є дивна річ — тут перетинаються не три енергії. Я бачу залишки мінімум чотирьох, а може й більше, – Ігор стояв у центрі кімнати, неспішно оглядаючи все навколо.

– Майоре, стоп, – клацнула пальцями Ліза.

– Слухаю, – покірно відповів він, розвернувшись коло дверей.

– У вас є версії, хто б міг вчинити вбивство?

– Припускаєш, що це могла бути і людина? – запитав Ігор.

– Чом би й ні? Може, все не так очевидно. Взагалі, не впевнена, що ми маємо справу тільки з духом. Можливо, його хтось викликав, але виставив все так, наче це звичайнісінький напад бідолашної покійної, а насправді…

– Головний підозрюваний наразі Максим Щорс. Військовий. Нещодавно повернувся зі сходу. Покійний розповідав консьєржці про контакти з ним. Я припускав побутову сварку.

– Добре, молодець, розумнику. Тепер справді можеш іти.

– Так точно!

– Тільки не забудь зняти з нього чари, як того разу, – нагадав Ігор.

– Військовий… Що може викликати духів… Але якби це було навмисно, він би точно не з’являвся у квартирі. Залишити свій енергетичний відбиток у такому разі — або прояв цілковитої дурості, або ж… – Ліза цілком проігнорувала його слова, міркуючи вголос. – Він нас заманює за собою. Ще й дівчинку прихопив.

– Може, він просто не контролює власні сили?

– Він же не дитина. – відрізала Ліза.

Вона взяла до рук шкільні зошити, підписані рукою дівчинки.

Заплющила очі, поринувши кудись далеко.

– Жива. З нею поруч ще хтось. Вірогідно, наш військовий… Там якась дивна штука… Не бачу майже нічого.

– Захист поставив?

– Мабуть. Схоже, він небезпечна людина.

– О, я вже передчуваю зустріч, – усміхнувся Ігор.

– Ні, в тебе інша робота. Мавка, викликали її спеціально, чи ні, зараз гуляє на свободі. Розберешся з нею.

– Серйозно? Знову собі забираєш найцікавіше?

– Ігорю, у нас немає часу на дурні балачки. Схему ти знаєш, чи повторити?

– А що, вона у нас змінюється? – роздратувався чоловік.

– Тоді поквапся, – очі Лізи блимнули, вона ледь прикусила пересохлу губу. – Нам пощастить, якщо врятуємо дівчинку.

– Судячи з цих енергій, Лізо, нам пощастить, якщо ми самі залишимось живі.

Синопсис