Телефонний дзвінок

Це почалося, як і всі погані історії, з телефонного дзвінка.

Ніч. За вікном йшов дощ. У приміщенні бару грав джаз. Пан Коцький задумливо водив лапами по барній стійці. Його старанно відпрасований костюмчик вказував на те, що цей поважний кіт прийшов відпочити після довгого робочого дня та трохи затримався.

— Ця жінка не розуміє, що коїть. — його круглі очі нерухомо буравили невидиму цятку над головою бармена. — Налий мені ще молока.

— З медом, пане?

— Ні, давай без цього. Мені час повертатися додому.

Але того вечора до своєї теплої затишної квартири Пан Коцький не потрапив. І справа була навіть не в тому, що йому подзвонили о другій ночі: підписаний і з серденьком номер висвітився на екрані старенької «розкладачки», по той бік трубки пролунали сумні інтонації любого голосу, але він, впевнений у своїй правоті, стримав себе від найлегшого, найбажанішого варіанту – повернутися додому, впасти в ноги, показавши пузо, і забути нарешті про всі суперечки.

Вранці йому треба було на роботу, але замість того, щоб повернутися додому і виспатися, він довго блукав нічними вулицями міста, потім застрибнув на лавочку в парку і сумним поглядом дивився вдалечінь. Він розмірковував про минуле. Як вийшло так, що його предки були сильними, вправними, лютими хижаками, а він сам і його вид, felis silvestris catus, перетворилися на немічних, залежних від людей істот? Час йшов.

І ось, коли маленький смартгодинничок на його лапці показав 3:30 до нього підійшла кішка й спитала, як пройти до вулиці Квіткового Чаю. Через п’ятнадцять хвилин тридцять шість секунд Пан помітив, як та сама кішка блукає з іншого боку алеї. Ще через шістнадцять хвилин він побачив її знову. Сумувати більше не хотілося: цікавість взяла гору. Кішка втомлено примостилася поряд з ним та позіхнула.

— Заблукали? — спитав Пан Коцький. Домашні коти, що з них візьмеш.

Кішка зітхнула ще більш втомлено. «Усі кішки вночі чорні», говорить народна мудрість і додає: «Окрім білих. Ті – якісь сірі». Її хутро старанно відбивало світло навіть після півночі.

— Якщо чесно, я вперше самостійно на вулиці.

Як охоронець порядку цього міста, він не міг просто так взяти й пройти повз людину в негоді. Навіть, якщо це незнайома кішка. Особливо, якщо це незнайома кішка!

— Не хвилюйтеся, я відведу вас додому. — Пан Коцький розправив плечі та випнув груди.

— Дякую. — якось невесело нявкнула вона.

Блукаючи вулицями, в якийсь момент вони вийшли на добре знайому йому територію. Тут була кав’ярня, в якій він завжди замовляв один й той самий напій, кіоск, в якому він іноді купував своєму другові цигарки і невеличкий магазин із солодощами, в котрий він заходив після роботи, щоб замовити для своєї господині її улюблені цукерки з бельгійського шоколаду.

А ось там, у дворі багатоповерхівок, за магазином АТБ знаходилося відділення, в якому він працював. І не аби ким, а слідчим. Він вказав у той бік, розказуючи кішці трохи про своє буденне життя. Тепер вона знала, куди їй звертатися, якщо станеться непередбачувана подія.

Вони стояли перед пішохідним переходом та чекали на зелене світло, хоча усі машини давно вже спали. У дворах напроти знаходився її дім. Перед тим, як зробити крок та повернутися до своїх господарів, кішка спитала:

— Вибачте, що я вас так затримала. Ви знайдете дорогу до дому?

— Нічого-нічого, це мій обов’язок – допомагати тим, хто цього потребує.

Він помовчав, роздумуючи на скільки він хоче відкривати душу ледь знайомій кішці. Та плюнув на все, бо яка різниця. Він її більше не побачить.

— Додому я сьогодні не збираюся.

— Чому так? — світлофор працював: червоне світло змінилося на зелене, зелене – на червоне. Вони не звертали на це уваги.

— Проблема в моїй господині. Хоча ні. В тих відео, які вона знімає… — він здригнувся усім тілом.

Кішка дивилася на нього мовчки.

— Ви знаєте, що таке відео?

— Ві-део? — вона зацікавлено нахилила голову до свого плеча.

— Коли людина тримає у руках телефон та…

— Телефон?

Кіт насупився.

— Та жартую я, звісно знаю! Моїй хазяйці дев’ять років, вона постійно наряджає мене у файні костюмчики й знімає у тікток.

Кота пересмикнуло, наче током вдарило.

— Тож тебе теж… — задумливо промуркотів він собі під вуса.

І те, що здавалося травмою на все життя, ділом, не гідним такого поважного пана, яким він був, тепер постало в іншому світлі.

То була ноша, яку він самотужки збирався нести й не м’явкнув би, але було приємно дізнатися, що він не один через таке пройшов і все з ним гаразд. То усе люди – дивні, пришелепкуваті істоти.

Усю ніч Пан Коцький провів на вулиці. За цей час він встиг зробити добру справу та побачити свої проблеми в іншому світлі. Попереду – довгий робочий день, але він точно знає, що там, в теплій затишній квартирі, на нього чекають.

Це закінчується, як і всі гарні історії, телефонним дзвінком. Він дзвонить своїй любій господині о сьомій ранку, мурчить у трубку телефона вибачення, поки одинока котяча сльоза стікає по його пухнастій щоці.