Ноші

Ледь не забула. Похопилася аж в обіди. Прожогом вискочила з офісу, пролетіла сходами, та за рогом зупинилася. Біля котячої миски сидів здоровань і про щось розмовляв з кицькою. Вона у відповідь муркотіла і ластилася об його величезну долоню. Побачивши Олесю, здоровань встав.
– Добридень. Ви теж прийшли її годувати? – усміхнувся самими очима, але так тепло, ніби все життя її тут чекав. Вона аж зніяковіла.
– А вас Іванка також просила? – здивувалася жінка. – Мабуть вирішила, що я забуду?
– Ні, – хитнув головою. – Люблю тварин. Але маю алергію. Тож зазвичай шукаю безхатьків і з ними заводжу дружбу. Додому взяти не можу, бо…
– Розумію, – кивнула вона.
– А ви?
– Я? – перепитала Олеся.

Свого першого песика вона втратила, коли їй було рочків сім-вісім. Влітку вона жила у бабусі. Якось до них прийшла якась київська пані і попросила залишити цуценя, бо батьки подарували його онуці, а у дитини алергія. Олеся була в захваті від кумедного щеняти, чимось схожого на маленьке ведмежа, тільки гірчичного кольору. Пані запевняла, що то якась болонка, але для дівчинки порода не мала значення. Важливішими була бешкетна мордочка, що ніби посміхалася, і грайливий норов.
Песика назвали Пальмою. Чому так? Та хто його знає? Може тому, що вуха стирчали, як листя у пальми. А може тому, що Олеся якраз прочитала Астрід Ліндгрен «Пепі Довгапачноху» і їй хотілося побачити пальми на власні очі.
Та щеня прожило щось більше місяця.
Десь пролізло в шпарину, вибігло на дорогу і потрапило під машину.
Дитячому горю не було меж.
Сусідські діти теж випросили у батьків маленьких собачок. Але бабуся більше не захотіла того клопоту, бо Олеся дуже побивалася за Пальмою. А якщо щось трапиться з наступним щеням? У дівчинки знову буде горе? Ну ні!

Кицьку вона завела вже сама будучи мамою. Подруга наполягала, що дитина має рости піклуючись про когось. Так в їх родині з’явилася Зося. Але теж побула не довго: малим кошеням вона перенесла якусь інфекцію, її вилікували, все ніби було добре. Та коли Олеся з донечкою поїхала в подорож, чоловік зателефонував і сказав, що Зосі паралізувало ноги. Лікарі порадили приспати кицьку, щоб не мучилася.

Другу кицьку притягла та ж сама подруга після Олесиного розлучення. Але і Малуша довго не прожила: десь через рік Олеся з донькою їхали до батьків на кілька днів, лишили киці корму трохи більше, ніж звичайно. Вона переїла і захворіла. А в процесі лікування у неї зупинилася нирка. Цього разу Олеся і донька бачили, як кицька страждає, помираючи, самі давали дозвіл лікарям на присипляння, тож рішення було прийняте одностайне: мучити тварину в квартирі вони більше не будуть. Хіба як матимуть будиночок в селі, десь в тихому місці, подалі від дороги.
З тих пір тварин Олеся не заводила. І вуличних не підгодовувала, бо ж прив’язуєшся а потім…

– Подруга попросила приглянути за своєю підшефною, поки вона у відпустці, – коротко пояснила незнайомцю.
Не захотіла розказувати більше.
А він і не допитувався.
– Я пригляну, – сказав. – Мені в радість.
– Дякую. – Вона протягнула йому корм. – Мені немає кому його згодувати, крім неї, – кивнула на кицьку.
– Вона не любить корму, – заперечив він.
– Як то? – здивувалася Олеся. – Іванка просила саме цю марку купити. Казала, що кицька його охоче їсть.
Він знизав плечима, хитро усміхнувся. Його очі змовницьки примружилися і при цьому в них знову з’явилося дивовижне тепло:
– Даруйте, просто я знаю. Не можу цього пояснити.
Олеся кивнула. Побачила, що годував він кицьку не з тієї миски, що зазвичай тут стояла, а з порцелянової білесенької, на котрій лишилося трохи зернят броколі. Він годував кицьку броколі? Дивак якийсь. Так, вона знала, що деякі породисті кицьки полюбляють овочі. Але ж це проста київська дворянка…
Хоча… це не її справа. Тож попрощалася і швидко пішла в офіс: ще самій треба встигнути пообідати і роботи багато.

Ніколи не була сильною. Мозком – так. Багато чого могла осягнути, зрозуміти, проаналізувати, створити. А от фізична сила була її слабким місцем.
І як же це заважало нині. Вона б, як і донька, пішла на фронт. Щоб бути поруч. Щоб захистити своє зерня і свою землю.
Та як? Коли ти не можеш підняти всього-на-всього рулон тканини. Он Яська вхопила і потягла: «Що ж я не хлопчик?» – каже. Тішилася доньчиній силі. Раділа, що не в матір пішла.
Ехх. От і доводиться сидіти в тилу, поки Яська воює. Добре хоч знайшла чим бути корисною: шила ноші для фронту.
Над кожними такими ношами читала молитву. Щоб донесли пораненого, щоб він вижив. Чи працює не знала, але все одно шила і замовляла.

А потім Яську було поранено.
Олеся тоді майже зварилася в горі. Ховалася від того свого відчаю у роботу та у шиття. Уникала суперечок, новин, спілкування. Робота і волонтерство, робота і волонтерство, робота і волонтерство. Щоб не думати. Щоб не було сил на емоції.
Донька нарешті пішла на поправку. Олеся аж видихнула. А коли Ясю перевели служити в Київ – вдихнула на повні груди.
І раптом зрозуміла, як втомилася. Вже ледь змушувала себе сідати за машинку. От сьогодні чергові ноші не дошила – лишила на завтра. А це не дуже добре, мабуть. Чи навпаки краще, коли молитва читається два дні, а не один?
Працювати і взагалі було несила, тож вирішила взяти відпустку. От тільки як організувати все так, щоб справді відпочити, уявлення не мала. Їхати кудись не було ні сил, ні бажання. А якщо просто ляже і лежатиме – задепресує.

– Як там її ноші? – поцікавився здоровань.
Яся глянула на нього занепокоєно:
– Один двохсотий.
– Один за весь час? – здивувався Свят.
– Так, – Ясі відлягло. Виявляється все не так і погано.
– Ти маєш зробити все, щоб вона нарешті відпочила. А потім попросимо її навчити інших, – сказав він.
– Так, – чи то запитала, чи то погодилася Яся.
– Це наказ, – в його голосі не було командних ноток. Слова прозвучали тепло і беззаперечно водночас, як вмів лише він.

– То які плани на відпустку? – донька з апетитом наминала мамин борщ, який кілька хвилин так розхвалила, що у Олесі на серці було тепло і затишно.
«І в кого ж ти вдалася така щира і щедра? Наші всі, мов вовкулаки: скупі на похвалу самітники, біля котрих Місяць сам вити починає. А біля тебе сонечко яскравішає?» – думала Олеся.
– Світлана в гості напросилася, – поділилася, – каже теж не хоче їхати далеко з дому. Допоможе мені шукати кицьку, а потім гулятимемо Києвом.
– Чудова ідея, – потішилася Яся. – Київ настільки багатоманітний, що тут все залежить лише від того, на скільки вистачить сил у туристів.
­– От і я буду київською туристкою, – хіхікнула Олеся.
– Ти? – реготнула донька.
– Ну я ж не корінна киянка, – заперечила мати.
– Угу, – пирхнула Яся. – Покажеш коріннішу. А що за кицька?
Олеся неохоче розповіла про Іванчину підшефну. Про те, як після зустрічі зі здорованем вона намагалася знайти кицьку, але марно. Про те, що Іванка вже сама не рада, що попросила Олесю: навіть не уявляла, що вона так перейматиметься долею Найди.
Яся уважно слухала.
– Опиши мені їх детальніше, – попросила.
Олеся розказала все, що запам’ятала. Не так вже й багато. Але Яся задумливо кивнула:
– Здається, я їх бачила. Завтра перевірю і зателефоную тобі. Ти головне відпочинь добре. Ноші буде кому шити поки ти у відпустці?
Олеся знітилася: донька ніби думки її прочитала. Вона планувала взяти відпустку від роботи але ноші припиняти шити не планувала.
– Я так і думала, – сказала Яся. – Завтра моя знайома приїде забере у тебе всі матеріали – вона добре шиє і підмінить тебе на два тижні. А ти відпочивай! Чула? Це наказ!
Олеся розсміялася. Ти глянь яка командирка.
– Слухаюсь!

Ішла і милувалася. Попереду чимчикувало дівча в українському строї з рожевими коралами на шиї. Світло-русяве волосся було заплетене в косу. Не таку вже й товсту, але видну – око милувалося. Поруч ішли хлопці з музичними інструментами в руках. Один, вищий, розказував анекдот. Обігнала їх і не могла не зиркнути на дівчину: дуже кортіло побачити як то виглядає спереду. Вона зрозуміла жінку інакше: зашикала на хлопця, який вже втретє використав матюки, як того потребував анекдот.
Олеся обернулася і сказала дівчині: «Дуже гарне вбрання»
А таки ж гарне: вишнева спідниця з чорною тасьмою, синьо-вишнева вишивка дрібним хрестиком в мілкі квіти на сорочці, коричневі шкіряні черевички, коричневий наплічник, ще й коричневий чохол для скрипки.
Подякували всі троє. Високий вибачився:
– Перепрошую, то анекдот такий, не дуже пристойний.
Вона усміхнулася:
– Спокійно, тітка ще й не такі знає.
І вони всі четверо розреготалися.

Не почувалася тіткою. Навпаки, почувалася такою ж юною, як і ці музики. За сьогоднішній день їх стільки перебачила-переслухала, гуляючи Києвом, що якась мелодія в ній не вмовкала. Вловити її було неможливо, але вона звучала і наповнювала.
Було якесь дивовижне відчуття єднання з містом. Ніби ти його частинка. Місто – живий організм, а ти одна з його клітин, від котрої цьому місту дихається легше.
Відпустка була просто вогонь. Вони зі Світланою обійшли майже всі музеї, відвідали силу-силенну екскурсій і концертів. Були в церкві Миколи Притиска, і в Богородиці Пирогощі, і в Михайлівському, і в Софіївському. Ніколи стільки уваги не приділяла рідному місту. А шкода. Київ виявився навіть цікавішим співрозмовником, ніж чужі міста.
Кілька разів відвідувала Найду: кицька оселилася біля скверу Василя Сліпака, виглядала такою чепурною і доглянутою, що забрати її назад у жінки рука не піднялася.

– Вона вже готова, – задоволено констатував він.
– Що ти їй розкажеш? – непокоїлася Ярослава.
– Все, – коротко видихнув Свят.
– Що вона знатниця і споконвіку захищає це місто, народжуючись тут знову і знову? Що ти її воїн, з котрим вона буде довіку щаслива, а попередній шлюб на неї наслано тими ж злими чарами, що зараз хочуть знову завоювати це місто? Що Найда не кицька, а теж одна із знатниць, котру теж зачарували, намагаючись позбавити місто сили? Що ні Пальма, ні Зося, ні Малуша не змогли перемогти наслане зло і лиш материнська молитва, котру вона і інші знатниці промовляють, роблячи щось для фронту, змогла його зробити вразливим?
– І що всі бездомні київські кицьки приглядали за нею поки я не міг бути поруч. І що навіть моїх сил не вистачило б тебе витягнути, якби не її ноші.