Напарник

— Де він? — я з невдаваною цікавістю звернувся до свого напарника, що був за кермом.

Той усміхнувся.
— Зараз побачиш, — збільшивши швидкість флаєра, відповів він – це вже за наступним схилом.

Ми неслися над щільною забудовою мегаполіса на висоті, якою дозволялося користуватися лише обмеженому переліку муніципальних служб. Вгорі, над головами, сотні різнобарвних флаєрів, як зазвичай, кількома потоками заповнювали висоти, виокремлені для цивільних. Знизу металево-сірою щербатою масою виблискувала на сонці центральна частина Гал-сіті, що тягнулася увсібіч далеко за обрій. Попереду, за високим пагорбом, знаходився бізнес-центр міста. Минула якась хвилина і він відкрився у блиску скла, металу і пластику.
— Нічого собі! Та це ж справжній Котозавр! — вигукнув я, роздивляючись здоровенну пухнасту тваринку, що безтурботно вляглася на кількох ділових кварталах міста.
— Скоріше Котзілла! — відповів з сусіднього місця Ал, вищирившись посмішкою, якій позаздрив би Чеширський Кіт.

На хвилину ми зупинилися, аби краще роздивитися велетенського рудого кота, що спокійно лежав калачиком на вулицях, хмарочосах і злітних майданчиках, нервово смикаючи час від часу вухами, наче відганяючи гігантських комах.— І це все прозоре? – спитав я.
— У принципі воно складається з елементарних частинок, що дуже хитро сплетені та створюють картинку.
— Вже зустрічався з таким?
— Дуже давно і не тут. — Ал раптом став задумливим.

Він спрямував флаєр вперед, поступово знижаючись до будинків, що опинилися поряд з напіввіртуальною головою мегакотика. Я очікував коли напарник продовжить свою розповідь, однак той мовчав, видивляючись місце для приземлення. Заговорив лише, коли проминули патрулі, що повільно описували кола на відстані від аномалії, відгороджуючи її умовним периметром, і почав спускатися у темний провулок.
— Кілька років тому, незадовго до мого переїзду з Бук-сіті, — почав напарник, не відриваючи очей від ділянки, на яку планував приземлитися. – Я тоді працював у тамтешньому відділенні нашого Бюро Аномалій. Вона з’явилася у спальному кварталі та мала приблизно такі ж розміри.
Транспорт злегка трухнуло й Ал озирнуся.
— Величезна зміюка, скручена у клубок. Вона спала, як і ця кицька, – продовжував він. — Ми з напарником пішли її обстежити і виявилося, що всі, хто потрапив в зону аномалії теж міцно спали. Серед вулиці, на лавах, навіть на балконах. Врешті ми знайшли місце з найбільшим потоком, яке мало бути джерелом, але зробити нічого не могли.
— І як вирішилася проблема? – я здивовано поглянув на напарника.
— А ніяк, — відповів той, коли флаєр здійснив посадку. — Сама розчинилася через добу.
— Так просто?
— Так просто. А ти йди й бери Детектор, — Ал подивився на мене і хитнув головою у напрямку багажного відсіку. — Будемо шукати й ми.

Зовні Детектор був схожий на великий наплічник тьмяно-зеленого кольору, міцно зшитий надпластиком без жодних кнопок, моніторів чи індикаторів. Незважаючи на недолугий вигляд, це був найкращий універсальний дослідницький інструмент, що колись слугував людській цивілізації.
— Він працюватиме всередині? — спитав я, вдягаючи наплічник.
Ал два рази клацнув пальцями, дочекався, коли монітор для перегляду з’явиться перед правим оком і тільки тоді відповів:
— Минулого разу працював. Краще перевір його роботу.
Мій монітор вмикався не так ефектно. Довелося натиснути кнопку на напульснику, аби чорно-білий екран з’явився і біля мого ока. Я одразу поринув у потік цифр і символів.
— Електромагнітний спектр, збурення поля Хіггса,.. — рядки з’являлися і зникали по черзі переді мною. — Здається все працює.
— Чудово. Ходімо тоді зануримося у цього котика, — він розвернувся і попрямувавши в сторону аномалії ледь чутно додав. — Сподіваюсь у Бюро зможуть отримати інформацію на цей раз.

Зблизька аномалія мала трохи інакший вигляд. Якщо здалека воно справляло враження цілісного, то у безпосередній близькості було помітно, як руда шерсть з білими прошарками мерехтить та іскриться дрібними спалахами, а по її поверхні пробігають тонесенькі хвилі білих блискіток. Це справляло враження, наче бачиш у сотні разів збільшену голограму домашнього улюбленця.

Коли ми з напарником занурилися у тіло віртуального котика у районі пухнастого хвоста, яким він прикривав затулені очі, Ал на секунду зупинився. Він повернув праворуч і попростував в ту сторону, де мала бути його голова. Потік ферміонів і справді зашкалював, а я не встигав одночасно стежити за інформацією і пересуванням товариша. Рудуватий туман наче огортав нас з колегою, виблискуючи яскравими іскорками, що здиблювали волосся, наче статичною електрикою.
— Може підкажеш куди нам йти? — запитав я. — Забембало розглядати твою спину.
— Йди слідом. — роздратовано відповів він.
— Таке враження, що ти знаєш напрямок.

Він зупинився, повернувся й удавши, що я йому набрид, нарочито повільно відповів:
— Біля джерела потік частинок найбільший,- він зробив паузу, вдихнув, заспокоюючи себе. — Йди туди, де він збільшується.

Потім повернувся і продовжив свій рух у ферміонній імлі, а я зупинився і застиг на місці, доки абрис мого напарника не почали танути у рудому кольорі.

Рухалися на відстані досить довго, блукаючи вулицями сонних ділових кварталів, огорнутих димкою і моторошною статичністю. Ал простував путь, а я йшов на відстані, подивляючись на показники Детектора.

Раптом Ал зупинився і застиг, дивлячись собі під ноги. Коли я наздогнав його і простеживши за поглядом побачив кошеня, що спокійно спало, згорнувшись клубочком біля його ніг. Мабуть, відчувши, що я поряд, напарник вийшов із заціпеніння і пнув щосили його ногою. Те вискнуло, не просинаючись, і покотилося вулицею. Пролетівши кілька метрів, випросталося не відкриваючи очей, пововтузилося і знову вмостилося спати на холодній поверхні.
— До біса! — випалив він у сторону кошеняти і попростував повз.

Тепер я намагався не відставати від нього, метикуючи що могло бути причиною такої поведінки, але навіть не намагався спитати це у голос. З Алом ми працювали вже пару років і зазвичай він охоче ділився своїм досвідом, знаннями та історіями з життя, але ніколи, до сьогодні, не розповідав про роботу з такою аномалією.

Напарник вже наче не був проти, що ми продовжуємо шлях поряд, хоча напруженість стосовно мене відчувалася, майже як матеріальна. Здалося, що ми втратили відчуття часу, а може й загубилися у ньому, розчинившись у рудуватому розчині, разом з вулицями, будівлями та людьми, яким не пощастило залишитися в офісах на ніч і потрапити у тенета цієї аномалії.

В якийсь момент уявлялося, що ми приречені вічно блукати у цьому примарному лабіринті у пошуках свого мінотавра чи маленької русявої Аріадни. Саме тоді ми й натрапили на нашу ціль. Вона лежала, згорнувшись у куточку біля стику двох сірих будівель, які нічим не відрізнялися від більшості, зведених у цьому районі в розпал Великого Економічного Буму. Хтось дбайливо поставив поряд металеву мисочку і наповнив її молоком.

Збираючись, за попереднім прикладом товариша, пнути кицьку черевиком, я вже заніс ногу, коли Ал зупинив мене різко відштовхнувши у бік. Потім він дістав свою зброю і, присівши навпочіпки, обережно ледь штурхнув нею котячого. Той ворухнувся. Одночасно почав рухатися і рудий ефір у якому ми блукали, а показники Детектору видали сплески на різних параметрах.

Раптом напарник підвівся і на його обличчі з’явилася абсолютно шалена посмішка, що віддавала злістю, ненавистю, сарказмом і безумним запалом. Він спрямував зброю на котика і вже тиснув на гачок, коли я вдарив по руці, що її тримала. Постріл пройшов повз, але злякав тварину. Та сполохалася, відстрибнула убік, перекинувшись кілька разів через себе з жахливим вереском і кинулася навтьоки.

Ферміонний смог почав кружляти та блискотіти з неймовірною швидкістю, що викликало у мене нудотне запаморочення. Доки я намагався взяти свій шлунок під контроль, спостерігаючи одночасно за кульбітами, що виробляла кицька, щось швидке і важке, наче вантажівка вдарило мене у бік.
— Забирайся з дороги, — почувся голос напарника і десь на останньому слові я остаточно досяг горизонтального положення.

Вже лежачи спостерігав, як від кішки, що чимдуж драпала між будинками, відділилася напівпрозора безформна субстанція і спробувала чи то злетіти, чи то підстрибнути. Ал спробував знову прицілитися, однак я схопив його за ногу щосили і цього виявилося достатньо, аби замість влучити, його постріл трохи деформував стіну однієї з будівель.

Напарник вирвав свою ногу і буцнув руку, яка його притримала. Тоді приготувався до нового пострілу, але загадкова субстанція вже зникла з поля зору. Він брудно вилаявся і підійшов до мене, намагаючись вимістити злість. Очі його палали ненавистю, а тіло настільки було напружене, що здавалося, наче уніформа ось-ось трісне у кількох місцях. Він вже заніс кулак, аби завдати удару, але в останню мить розтиснув пальці і подав мені руку, допомігши підвестися.

Руда імла повільно танула. Ми сиділи на декоративному газоні одного з численних місцевих бізнес-центрів, неподалік місця нашої недавньої сутички. Ал важко дихав, затиснувши у зубах підпалену товстезну сигару, і дивився в одну точку, линучи думками кудись дуже далеко. Я переводив погляд то на напарника, то на місце, де ми нещодавно зчепилися. Ніхто з нас не хотів починати розмову першим. Синці та подряпини боліли, але сил розминатися чи навіть рухатися не було.
— Знаєш, а я зустрічався з цією штукою, — зрештою вицідив він.

Я мовчав, хоч і хотілося докладніше розпитати. Ал глибоко затягнувся, шумно видихнув залишки ароматизованого диму і тільки тоді продовжив:
– Мені не повірили та й записи не збереглися.
– Я тобі вірю, – відповів я, відчуваючи, що після побаченого не вірити було б важко. – Але чи ти знаєш, чого хотіла та штука?

Напарник повільно знизав плечима.
– Ну то чого стріляв? – мене це трохи розвеселило, хоч сміх і викликав біль у ребрах. Дивно було бачити його невмотивовану агресію.
– А чого б не пальнути, якщо є зброя?

Ми вдвох розсміялися, але мали на те різні причини.