Сигнальні янголи

Ви коли-небудь бачили свого янгола-охоронця? Ні? Ну, то й не дивно. Зазвичай вони сидять тихенько і не висовуються, аж доки не виникне необхідності. Часто янголи приймають подобу іншої істоти і знаходяться поряд. Так їм зручніше за вами спостерігати.

Так от.

Данило сидів і палив. Він палив не багато, але хотів ще трохи знизити свої тютюнові витрати. Хоч би тому, що дівчатам приємніше цілуватися з тими, хто не палить. Проте, де тих дівчат взять? Із жінок навколо – саперна лопатка, каструля, пательня та велика ложка, якою він перемішував їжу, що варив для хлопців. Данило служив польовим кухарем, але це не означало, що у нього не було бойових завдань.

От нещодавно вони відбили чергову атаку ворога. У селищі, близ якого стояли, було шестеро дітей. Данило за п’ять років на фронті так досі й не розумів, що коїться у головах тих батьків, які, живучи біля лінії вогню, не їдуть самі й не віддають на евакуацію дітей. Зрештою, то були не його діти і не його справа. А от що безпосередньо його стосувалося, так це нагодувати цих дітей. Доки сюди пустять волонтерів, які привезуть воду, якусь їжу та, можливо, пальне і генератор для місцевих, годувати дітей доводилося йому. Справа непроста, бо діти, бачте, не будуть їсти просто гречку із консервами, тут треба вжити трохи фантазії.

Якось після вилазки до розбитого селища із великим казанком Данило повернувся з дивним відчуттям того, що він не сам. Чоловік розібрав речі, помив посуд і заходився наводити порядок у своїх особистих речах. Коли він запустив руку до наплічника, то його щось шкрябнуло. Данило відсмикнув руку і зазирнув усередину наплічника. Звідти на нього дивилися два яскравих ліхтарі. Через три секунди на долоні військового сиділо маленьке руденьке пухнасте диво з блакитними очами-блюдцями. Воно гучно муркотіло-торохтіло, проте не нявчало. Треба зауважити, що пізніше ніхто так і не зізнався у підкладанні цієї грудочки до Данилового наплічника.

–      Малий, яким дивом ти тут?

Мале руденя позіхнуло і зручніше вмостилося на долоні. Данило хмикнув, почухав дитину за вушком та  пішов шукати йому ліжечко. Так кошеня стало жити із польовим кухарем. Йому дали кличку Кіку (кіт кухаря) і вважали своїм побратимом.

І малий чесно боровся на рівних зі старшими братами. Спочатку за місце у спальнику, потім за шматочок м’ясця у тарілці, далі за суху ділянку окопу, ну і, звісно, за зброю. Кіт часто засинав у касках, на підсумках, любив зайняти нагріте сонцем місто на капоті машини. Дивно, але його ніхто не проганяв. Усім це подобалося. Бо жива доброзичлива душа поряд ще нікому не заважала.

Якось Данило знайшов на кухні двох придушених мишок. І не просто на порозі, а біля холодильника. Виявилося, що вночі там щось перегоріло і величезна каструля борщу прокисла. Добре, що кухар це визначив і хлопці не потравилися.

Через кілька днів комусь треба було змотатися за посилками для усіх солдатів. Але кіт не хотів звільняти капот, як би його не проганяли. Він голосно нявкав і ричав, чого раніше за ним не спостерігалося. Коли машину стали заводити, вона і не думала піддаватися. Довелося ремонтувати.

Після чергового бою довго чекали на машину, щоб забрати пораненого. Кіку ні на мить від нього не відходив.

–      Вашому товаришу дуже пощастило – кіт поділився з ним життєдайною

енергією, – абсолютно серйозно сказала польова медикиня.

А кіт потім два дні спав безпробудно, відновлюючи свої сили.

Коли підрозділ Данила змінив місце дислокації, рудого бешкетника довелося прихопити з собою. Бо як же без котика?

А котик продовжив чудити. Найперше, що він зробив, – це дослідив усю навколишню територію. Кіку не лише активно боровся з мишами, але й розігнав усіх котів навколо. Не зміг лише впоратися з однією невеличкою сіренькою кішечкою. Вона прийшла та залишилася жити поряд із ним. Спочатку рудий був шокований. Хтось претендує на його кухню!

–      Ну чого ти, малий? – сміявся з кота Данило. – Пуся теж хоче їсти, а на дворі

майже зима. Посунься краще, дай їй погрітися.

І Кіку посунувся. Кицюня із вдячності вилизала його руде хутро, згорнулася

клубочком.

Якось Пуся прибігла з поля та почала муркотіти та тертися об Кіку. Той миттю

застрибнув на одну з бойових машин та дивно закричав. Хлопці перелякалися, збіглися. Але, коли через хвилину вони почули звуки ворожої артилерії, то зрозуміли, що до чого.

Відтоді рудо-сірий тандем спрацьовував бездоганно точно. Їх так і назвали: «Сигнальні янголи».