Створення Адама

Брудно-сірий куб будівлі одним своїм виглядом робив ще більше психічно хворою.

— Ти готова? — бабуся наче й говорить терпляче, але я добре її знаю. Вона на межі.

— Взагалі тут мала б бути твоя мати!

От і маємо. Бабусю несе.

— Вічно лажаєте ви дві, а вигрібаю я! — гарчить вона. — Певно, їй слід було народити тебе самостійно, тоді б вона ставилася до тебе більш відповідально.

Мама була серед тих людей, яких корпорація «МY Майбутнє» обрала для свого пілотного проєкту з вирощування ембріонів у штучному середовищі. З-поміж двадцяти експериментальних «зразків» вижила тільки я. Тож я, знаєте, обрана, прямо як в іграх з фентезі-сетингом. Мені подобається думати про себе як про ігровий концепт демониці з моторошною передісторією: вона мимоволі поглинула душі ненароджених і стала тією, ким є.

— Ну ти ж мене теж не народжувала самостійно, — кажу тим часом бабусі. — А чогось переживаєш за мене.

«І іноді цим страшно дістаєш», — цього я, звісно, не говорю вголос, бо бабуся концепт демониці може дуже швидко втілити в реальність, на відміну від мене.

Вона не встигає нічого відповісти, тільки промовисто фиркає. Автоматичні двері з шурхотом прочиняються і на нас дихає прохолода кондиціонерів. Бабуся підводить мене під руку до стійки реєстрації, наче я можу дременути геть. Я у відчаї. От і скінчилося нормальне життя.

— Добрий день, — бабуся нахиляється ближче до адміністраторки, наче хоче приховати ганебну таємницю.

— Вітаю, ви, певно, Деркачі? — адміністраторка осяює нас посмішкою гуру емоційного інтелекту.

— Так-так, — бабуся починає панікувати, озирається, чи ніхто не слухає. Їй бракує тільки темних окулярів і можливості підняти комір.

— У нас усе вже готово, — адміністраторка втуплюється в монітор компа. У сфері послуг хороший тон — не користуватися вбудованим у твою голову софтом, це підкреслює, як персоналу важливий клієнт, бо його не перекривають нескінченні сповіщення на твоїй сітківці і бла-бла-бла.

— Отже, бачу вашу історію, — оголошує адміністраторка спочатку привітно, та потім її очі перебігають по цій самій історії, брови на мить смикаються вгору, а тоді вона зиркає на мене так, наче це я той тип, що створив застосунок для домальовування голого тіла знайомим жінкам за давніх дикунських часів.

Я червонію. У верхньому правому кутку мого зору з’являється сповіщення.

«Ми будемо сумувати за тобою, nickel_angello», — далі море емоджі, що заливаються слізьми. Я мимоволі посміхаюся. Дуже мило з боку вовкуЛіка написати мені на пошту. Вона з моєї команди в рпг «Клямра». Як я буду без цієї гри, там усе моє життя! Я навіть не можу відповісти вовкуЛіка через клятий карантин усіх моїх соцмереж і месенджерів.

Ми з бабусею приречено витримуємо хвилю напруження адміністраторки.

— Підпишіть тут, — зрештою вона протягує бабусі термінал. Бабуся підносить зап’ясток до нього — зашитий під шкіру ID-чип з піканням зчитується.

— А тепер, — адміністраторка сплескує в долоні. — Ваш нейрочип, пані.

Вони з бабусею обидві витріщаються на мене. Серце стискається. От і настала ця мить. Я посилаю мережі імпульс вимкнутися. Піднімаю волосся на потилиці, нижня частина якої виголена, щоб мати доступ до порта, і витягую чип. Шиєю пробігає неприємний холодок. Починається моє ув’язнення в кібертюрмі, яка називається нейтральним словом «реальність».

Мій чип поміщають у пластикову коробочку і відправляють у сейф, розташований деінде.

— Тепер ти тут і зараз, — бабуся не може втриматися від нотки осуду в голосі. Я читала, що у давнину, коли ще настільні комп’ютери були безальтернативним джерелом мережі, бабусі були непримиренними ворогами кіберпростору. Важко у це повірити, коли моя бабуся вважає, що я своїми дурощами позбавила себе найкращої частини людського досвіду — тобто віртуального.

Я дивлюся на неї спідлоба. Все навколо зробилося тьмянішим. Сірі стіни, блякле освітлення. Невже так важко додати якусь кольорову пляму? У зоні очікування телестіна крутить фільм — на екрані плавають рибки, а за кадром голос розповідає про них. Так незвично чути голос диктора не прямо у своїй голові. Навіть більше, його чують й інші. Це так дивно — колективно переглядати передачу.

— Час показати вам наш простір, — оголошує адміністраторка, яка позбулася мого чипу.

Ми крокуємо вглиб кібертюрми, шляху назад нема. Над дверима висить її справжня назва «Психоневрологічний диспансер для дітей і юнацтва» — ну як справжня, я вважаю, вона якраз формальна, а по факту це кібертюрма, де ти всенький час перебуватимеш без свого нейрочипа.

Коридори однаково сірі й непоказні. Від думки, що надалі не відбудеться нічого несподіваного, з-за рогу не вистрибне зомбі, якого ти маєш застрелити, у мене вже ломка. Я хочу сісти у своєму ліжку і зануритися у гру, обрати собі персонажа, змоделювати його зовнішність і вирушити у кіберпростір. Якщо мені іноді подобається проводити час в реальності, це ще не означає, що я хочу бути «тут і зараз» постійно.

Наступні автоматичні двері відчиняються тільки коли адмінка підносить до сканера свій айді. Кажу ж, кібертюрма. Ми опиняємося у великій залі (здогадайтесь, якого кольору стіни), з не дуже зручними на вигляд диванами, табунами крісел-подушок, столами та величезним шматком телестіни. За деякими столами з суворими обличчями сидять інші підлітки, схилившись над чорно-білим ігровим полем.

Безбарвно.

— Це наша кімната відпочинку, — щебече адмінка. — Тут наші мешканці грають разом у шахи та комунікують. Перегляд передач обмежений у часі.

Крізь величезні вікна приміщення заливає сонячне світло. У саду багато зелені — от що в реальності виглядає крутіше, ніж у кіберпросторі, то це дерева й кущі. Будемо вважати, що я знайшла маленьку втіху. Зелень саду соковита, того свіжого весняного відтінку, на який особливо приємно дивитися. Такий бездоганно привітний колір.

Дивлюся на підлітків, які тут і там порозсідалися на лавочках. Усі в м’яких штанях з дитячими принтами, ніби у себе вдома. А вони чого тут?

Ми піднімаємося на другий поверх.

— Напевно, тебе цікавить режим лікування, — говорить адмінка дорогою. — Відзавтра почнемо чистити твоє програмне забезпечення, а згодом тебе очікуватимуть сесії у лікаря.

Відчуваю на собі погляд бабусі, що спонукає до соціальної взаємодії.

— Зрозуміло, — взаємодію.

Ми проминаємо коридор з безліччю однаковісіньких дверей.

— Невдовзі ми закріпимо твій айді за цією кімнатою, — обіцяє адмінка, скануючи свій зап’ясток.

Двері від’їжджають і я бачу своє тимчасове житло. І тут сіро, наче навмисно. На вікні ґрати. Ого. Це навіть тюремніше, ніж я уявляла.

Бабуся кладе спортивну сумку з речами на ліжко, поки я стовбичу у дверях. Заходити не дуже хочеться, але адмінка вичікувально дивиться на мене, тому доводиться ступити кілька кроків усередину.

— Почнімо твій шлях до одужання! — завчено виголошує адмінка і трохи відходить, даючи нам з бабусею змогу попрощатися.

Я трагічно зітхаю.

— Поводься як слід, — суворо напучує бабуся. — Докладай усіх зусиль до свого одужання, зрозуміла?

— Так.

Бабуся хоче поглядом пропалити в мені дірку.

— Ще раз нагадую, що тобі дуже пощастило, панянко.

— Угу.

Моє перебування тут оплатила корпорація «МY Майбутнє», досі зацікавлена у своєму пілотному проєкті. Бабуся вважає, що в іншому разі ніхто б і не подумав лікувати моє пошкоджене вірусом ПЗ. Я б сконала у жахливих муках, а потім у мій мозок закачали б штучну свідомість. Бабуся ще та фантазерка.

Наостанок вона злегка тисне моє плече.

І от я сама. Стіни вузького простору буквально тиснуть на мене і знову виникає абсурдна думка, що психдиспансер навмисно так облаштований, аби максимально дати тобі відчути, яке пісне життя без кіберпростору. Та я в цьому й не сумніваюся!

Беруся розкладати свої речі. Тут стоїть тумбочка біля ліжка і вузька шафа — стандартний лікарняний набір. Речі закінчуються катастрофічно швидко. Вкладаюся на ліжко. І? Що тепер? Нуль ігор, нуль соцмереж, нуль спожитої інфи.

Вкотре зітхаю й перевертаюся на бік. У кімнаті немає годинника, тож я у повній фрустрації. Повірити не можу, що колись це й було всеньке життя. Завжди в одному вимірі. Завжди у власному тілі. Що вони весь час робили, якщо не були такими дивакуватими, як я?

Не знаю, скільки часу минає перед тим, як у двері стукають. Гукаю, щоб заходили.

На порозі стоїть хлопець у картатому халаті, з-під якого визирають домашні штани з каченятами.

Я заклякаю. Очікувала побачити когось з персоналу.

— Привіт, сказали покликати тебе на обід.

Я калюжкою стікаю з ліжка, почуваючись дико незручно.

— Ідем, — поправляю волосся, випадково ковзнувши по порту на потилиці. Робиться сумно.

Ми йдемо коридором мовчки. Зважую, чи тактовно питати, чому він тут. Певно що ні. Хлопець кмітливіший за мене, принаймні він додумується сказати очевидне:

— Я Сашко, а тебе як звати?

— Єва.

Це ім’я нині настільки розповсюджене в Україні, нікому й на думку не спаде, що мама (і корпорація) надають йому справді символічного значення.

— Чому ти тут? — далі питає новий знайомець.

Тобто це таки тактовне питання? Чи це він не тактовний? Що казати?

— Вірус ПЗ, — зрештою бубню собі під носа, навіть не певна, що мене можна розчути.

— Як і у всіх нас, — без ентузіазму кидає він.

— Тут усе таке сіре, — мимоволі ділюся спостереженням.

— Це спеціально.

Я вражено витріщаюся на нього. Буквально моя думка. Сашко знизує плечима, а тоді розвертається спиною вперед і штовхає нею двері.

— Щоб ми дуже-дуже сумували за кіберпростором, покаялися і більше не лазили туди, куди нас не запрошували алгоритми.

Я заінтригована. Хапаю якусь їжу і вмощуюся поряд із Сашком в очікуванні, однак він більше не порушує цю тему, байдужно колупає куточок пакетика з соком. Пальці в нього довгі й тендітні. Скроні й потилиця виголені, а решту волосся зібрано у хвостик на потилиці. Вигляд Сашка дивнувато контрастує з домашнім халатом.

— То як думаєш, ти довго тут пробудеш? — раптово питає він.

Я мимоволі виструнчуюсь на стільці.

— Тобто?

Сашко криво всміхається.

— Ти серйозно налаштована на одужання?

Я не замислювалася про те, скільки часу проведу тут.

— Чи не дуже налаштована? — додає Сашко.

Це припущення ближче до мого самовідчуття, тож мимоволі посміхаюся. Він посміхається у відповідь, наче ми можемо стати друзями.

— А ти давно тут?

Ти диви, як у мене комунікаційні навички прокльовуються.

Сашко зосереджено мружить очі.

— Два місяці.

— Ух, довгенько! — я відчуваю легку нотку паніки. — Слухай, ти казав, що всі ми тут через віруси в ПЗ, — чомусь переходжу на шепіт.

— Це стандартний попередній діагноз, — відказує він.

— А якщо з ПЗ все нормально, то відпускають? — надія тріпотить всередині.

Сашко знову всміхається, тепер скептично.

— Це якраз навпаки привід, щоб затриматися тут.

Я приголомшена.

— А, — майже одразу приходить роздратування. Я не хочу сидіти тут… скільки? Два місяці?

— А тебе скоро відпустять? — обережно питаю.

Сашко надуває щоки і видихає з дурацьким звуком.

— Я б і сам не проти дізнатися.

Гм. Без ентузіазму жую свій обід і щоб відволіктися від апокаліптичних думок про своє ув’язнення, розглядаю інших пацієнтів. Мій погляд зачіпається за дивну річ в однієї дівчини. На мить здається, що це планшет, і мене обурює, чому їй видали бодай допотопний девайс.

Але це не планшет. Це паперовий примірник книжки. Ого, якась багачка. Зараз майже ні в кого немає паперових книжок. Мамі он якось подарували застосунок «Книгополіс», в якому можна гуляти своєю кіберпросторовою бібліотекою й перебирати книжки в руках, ніби предмети. А матеріальні книжки — це раритети з тих часів, коли штучний інтелект ще надиктовував свій контент операторам і імена цих операторів навіть записували на обкладинці книги. Наприклад, Павло Дерев’янко мав честь набрати трилогію, за якою інший штучний інтелект значно пізніше створив мою улюблену рпг «Клямра». Ще раніше оператори взагалі вручну записували слова штучного інтелекту. А зараз операторів ШІ вже ніхто не вказує на обкладинці, адже цю ланку вилучено з процесу компіляції творів. Тепер ми можемо вільно споживати, не докладаючи взагалі ніяких зусиль.

Я от дуже-дуже хочу споживати, але натомість застрягла в реальності серед юрби людей у домашніх штанях з мультяшними принтами. Я нормальна, справді. Просто допитлива.

— Що ти зробив? — ляпаю я і вмить лякаюсь. — Тобто… я не те мала на увазі. Що з тобою сталося?

Сашко уважно дивиться, наче бачить мене наскрізь.

— А що, ти зробила щось дивне?

— Ні. — навіть не кліпаю. — Нічого. А ти?

— І я ні.

***

Лампочка над входом до процедурної засвічується зеленим.

— Заходь, — адміністраторка підштовхує мене в спину.

Я опиняюся у царстві стерильності. Все біле й сяє чистотою. В центрі кімнати різке світло лампи осяює стіл. Тут жахливо дискомфортно і хочеться забратися геть, та натомість я йду вперед. Щойно я опускаюся на стола, як усе навколо починає рухатися. Світло ламп притлумлюється, зелена смужка сканера пробігається моїм тілом, позаду ворушиться маніпулятор. За мить мій зап’ясток стискає вимірювач пульсу, а мозок пронизує неприємний холод, коли маніпулятор під’єднується до мого порта. Морщуся й нагадую собі, що потойбіч непрозорого скла за всім має наглядати оператор штучного інтелекту. Почуваюся як якась ретроглядка, що не до кінця довіряє технологіям.

— З’єднання встановлено, — промовляє прохолодний жіночий голос.

Я намагаюся вгамувати серцебиття, зрештою, його відстежує оператор ШІ і я, певно, видаюся йому жалюгідною.

— Починаю сканування програмного забезпечення.

Оголошення дій дещо заспокоює мене. Перед очима починають з шаленою швидкістю бігти рядки коду і я заплющую очі — тоді вони зникають, такий задум розробників, щоб не заважати нам сповіщеннями уві сні. Тепер я просто лежатиму хтозна-скільки.

Раніше я ніколи не замислювалася про це, проте зараз старовинна примовка, що від нудьги можна збожеволіти, здається мені не таким уже й перебільшенням. Вчорашній день і сьогоднішній ранок звеселяли тільки походи до їдальні, де я навіть не бачила нового знайомого. Я готова вже на стінку лізти, а минула тільки доба без мережі. Можна я просто пообіцяю більше не займатися дурнею?

— Сканування завершено, — оголошує безживний голос. Чому аудіо в медичних компів завжди таке безлике?

Мене від’єднують від машини.

— І що тепер? — вимовляю вголос і втуплююся у дзеркальну стіну, за якою має бути оператор.

Витріщаюся на своє обличчя, що видовжилося від здивування, адже я очікувала, що в моєму ПЗ знайдуть ще якісь віруси, окрім тих, які оперативно почистили на швидкій. Та схоже, цього не сталося? Робот би оголосив, що починає чистити, хіба ні?

— Процедуру завершено, — лунає з динаміків той самий прохолодний голос. — Дякуємо за ваше терпіння. Ви чудово трималися.

Звучить майже пасивно агресивно. Я слухняно забираюся геть.

Перебування серед інших людей уже не здається мені таким неприпустимим, як буквально вчора (все ще не віриться, що я тут тільки добу). Я роблю вилазку в сад. Весняне сонце вже припікає, та тут багато лавочок у затінку дерев. Іду до однієї з них з відчуттям, немов усі витріщилися на мене, однак, здається, це я тут єдина витріщаюся.

Чую свист десь позаду. Під деревом сидить мій новий знайомий. Фу, він не боїться, що забруднить штани землею? Але я рада його бачити.

— Як твої справи? — привітно питає він.

— Дуже нудно! — саме собою виривається в мене.

Сашко посміхається так, наче нічого іншого почути й не очікував.

Я сідаю на лавочку неподалік. Сьогодні я теж у домашніх штанах, тож нервово колупаю пальцем зображення морського коника на них.

— Дивно, та в мене не виявили купи вірусів у ПЗ, — оголошую приречено.

— Ага, — Сашко підіймає брови, трохи здивований.

Я озираюся навкруги. Деяким тут зовсім погано: сидять, хитаючись з боку в бік, чи говорять самі до себе. Дівчина, яку я бачила з книгою, теж тут. В неї навіть немає сережок у вухах, точно з багатеньких. У них чомусь модне мінімальне втручання в тіло, і кажуть, що деякі ексцентричні директори корпорацій навіть не мають нейропорта, але я в це не дуже вірю.

— Чим ти займаєшся тут цілі два місяці? — питаю я Сашка.

Важко уявити, що я стільки витримаю без мережі.

— Спілкуюся з психіатром, дивлюся телестіну, вчуся грати в шахи. Дехто тут грає в театрі.

Напевно, в мене дуже кислий вигляд, бо Сашко починає підсміюватися.

— Еге ж, всі тут дуже скучили за кіберпростором.

— Як ти сюди потрапив? — знову повертаюся я до головної теми. Пам’ятаю, що минулого разу він не відповів, але нахабнію.

— Антивірус не впорався.

Раптом мені стає дуже важливо дізнатися, що я не одна така. Після процедури сканування очевидно, що причина мого потрапляння сюди не у вірусах. Мій самообман більше не може триматися купи.

— А як же «не ходити туди, куди не кликали алгоритми»? — нагадую я Сашкові його власні слова.

Вигляд у нього цілком невинний й безтурботний. Посмішка змінюється, і мені чомусь пощипує щоки.

— Ми ж уже з’ясували, що це ти влізла в якісь не ті дистрикти кіберпростору, — м’якеньким, як котяча лапка, голосом каже Сашко.

Я демонстративно фиркаю, навіть не так щоб спростувати його припущення, як щоб опанувати власне замішання. Відвертаюся і посилено вивчаю поглядом сад. Думаю, він бреше. Він сам вліз кудись… А от я якраз не лазила в заборонені чи навіть сірі зони кіберпростору. Я просто робила дещо. Дещо дивне. Іронічно, що мої дії відбувалися у реальності і тепер через це мене в реальність і випхнуто.

Щоб відволіктися від своїх думок, крадькома позираю на Сашка. На скронях у нього синіми цятками прокльовується свіже волосся. Ніс і щоки рожевуваті. Я раптом наче вперше відкриваю для себе людську недосконалість. Мене заворожує наявність пір на шкірі, синя сітка вен, що проступає на скронях і шиї — ШІ завжди забуває про такі нюанси у своїх продуктах. Зненацька мене накриває неспокій, немов з глибини єства підіймаються бульбашки чи то радості, чи то ще чогось, чому я не маю назви. Єдине, що знаю: минулі напливи цього дивного відчуття й призвели до моїх катастрофічних дій.

— Мені треба пройтися, — я навіть не впевнена, чи сказала це вголос, бо в моїй голові все перемішується і я перетворююся на один величезний клубок нервів. Образів. Мене розпирає зсередини. Хочеться кудись бігти, сміятися, кричати, виплеснути з себе це відчуття, більше за мене.

***

— Вітаю, Єво, я лікарка Софія Калвін, — жінка простягає мені долоню.

Я потискаю їй руку і вмощуюся у крісло навпроти. Воно доволі тверде.

— Як твої справи? — у лікарки Софії така сама приклеєна до обличчя посмішка, як і в решти персоналу.

— Тут нудно, дуже бракує кіберпростору, — я вирішую одразу наголосити на тому, як мені хочеться повернутися до звичного життя. Я довго думала над першою розмовою з лікаркою і вважаю це оптимальним початком.

Вона з розумінням посміхається.

— Іноді голод — це найкращий спосіб по-справжньому оцінити страву, — каже вона.

Я ледве стримуюся, щоб не закотити очі чи не спитати «А ви точно психіатр?»

— Приємний момент у наших обставинах — це те, що твоє одужання залежить від тебе, — продовжує Софія, хоча й не одразу бере достатньо впевнений тон. Напевно, помітила, що мені не сподобалося її зауваження про голод.

— Тож ти зможеш сама наблизити своє повернення до кіберпростору, — веде далі Софія.

Це дещо іронічно, адже потрапила я сюди саме через свою зайву активність. Ну і через одну змію.

Лікарка Софія починає розпитувати мене про всяку банальщину: які в мене стосунки в сім’ї, чи важко я переживаю відсутність батьківської фігури. Моє іронічне зауваження, що в мене її заміняє бабуся, Софії явно не подобається. Гаразд, більше не жартуватиму. Теми інциденту, який привів мене сюди, ми так і не порушуємо, натомість лікарка несподівано питає про мої улюблені ігри. Тут я не можу стриматися й вивалюю на неї свої захоплення, до того ж так легше буде повернути до теми інциденту.

— О, «Клямра», я теж у неї грала! — жваво відгукується лікарка Софія. — Компанія «Ігролад» робить просто чудові рпг. В них можна не тільки побігати, а завжди є якась філософська нотка, є над чим подумати. Фух, аж знову захотілося поринути у цей світ! Ой, вибач!

Не знаю, чи справді мене так перекосило, що вона аж перелякалася.

— Все, жодних розмов про ігри, поки твого одужання ще не видко на горизонті! — здіймає руки лікарка. — Це важко слухати, коли постійно перебуваєш у реальності. Розумію, тут буває нудно, бо люди не генерують контент, тільки відтворюють, але іноді це потрібно. Як от у твоїй ситуації.

Я лише киваю.

Виходжу від лікарки з відчуттям, що побачила виставу тутешнього аматорського театру.

***

Ми з Сашком тепер часто бачимося. Переважно гуляємо разом у саду і тоді час минає значно швидше. Це приємне відчуття, заради якого я готова йти на ризик і знову й знову баламутити свою свідомість. Не знаю, як це пояснити, але коли я дивлюся на Сашка, то завжди відчуваю той неспокій, який водночас тішить мене і підштовхує до — як там якось висловилася лікарка? — до рецидивів.

Іноді я думаю, що б Сашко сказав, якби знав, що я наробила? Вирішив би, певно, що я справді несповна розуму, бо люди з власної волі такого не роблять.

— О, дятел! — Сашко вказує пальцем на дерево і я вкотре відмічаю, які в нього елегантні кисті рук. Довгі тонкі пальці, гостренькі кісточки долоні. Його рука опиняється між мною й вечірнім сонцем і шкіра наче спалахує сяйвом, вказівний палець здається ледь не прозорим, а долоня різко тьмяніє до центру, аж до несподівано коричневого кольору. Чи червоного? Намагаюся зрозуміти цей відтінок, що в ньому переважає. І мене знову поглинає неспокій, вічна сверблячка в грудях.

— Знаю про дятлів дещо дивне, — каже Сашко.

Я запитально піднімаю брови.

— Дятел постійно стукає дзьобом по дереву, але не отримує струс мозку. Ніколи не замислювалася, що це трохи дивно? — продовжує Сашко.

На сонці його очі змінюють відтінок на тепліший, ніби підсвічені зсередини.

— Не замислювалася, — машинально відповідаю, а сама все ще думаю про відтінки коричневого.

— Секрет у тому, що в нього феноменально довгий язик. Він обкручується всередині голови і амортизує. Кінчик язика дятел встромляє собі в ніздрю зсередини, а коли треба, висолоплює язик і дістає комаху. Як мурахоїд.

Я з недовірою поглядаю на дятла і той злітає геть.

— Захоплюєшся орнітологією?

Сашко хвильку мнеться.

— Та не те щоб. Я знайшов цю інфу на одному форумі.

— Форум? Це шось на стародавньому, — підстьобую я.

— Еге ж, — легко погоджується Сашко. — Розваги давнини. Це був форум з дивною грою, де люди уявляли, наче контент генерує не ШІ, а типу, ну, люди. Називали це мистецтвом.

Я здивовано піднімаю брови.

— У частини гравців були такі смішні імена. Мікеланджело, Леонардо.

— Як у черепашок ніндзя зі старовинного мультика? — питаю я.

Оригінал мультфільму давно втрачено, як і багато іншої інформації під час Великого замикання, однак я бачила всі перезапуски.

— То ти теж дивилася? — радіє Сашко.

Він загалом легко радіє і з ним час рухається значно швидше. Йому наче не знайоме поняття нудьги.

— На форумі було по-своєму цікаво, але саме там я нахапався вірусів і батькам це все влетіло в копієчку. Тепер я стирчу тут і всі думають, що в мене луддизм.

Луддизм — це доволі розмитий діагноз, що позначає порушення людського сприйняття. Не дуже розумію, що в нього входить, однак з таким діагнозом «людям соромно в очі дивитися», кажучи словами моєї бабусі. Можливо, я й сама з таких.

Але Сашко видається цілком звичайним. Я не бачу, чим він відрізняється від решти людей. Тобто не бачу, чим відрізняється у поганий бік, бо для мене наші прогулянки у саду значно важливіші, ніж товариство багатьох інших людей.

Уважно дивлюся на нього. Думка, що ми схожі, несподівано приємна, хай навіть ідеться про однаковий діагноз.

— То ти таки лазив туди, куди не запрошували алгоритми? — я хитро всміхаюся.

Сашко повторює мою посмішку.

— Трохи. Ти теж?

— Я значно більша порушниця правил, — бурмочу я радше до себе й озираюсь.

Ми стоїмо навпроти вікон вітальні і я бачу, як кілька людей усередині втупилися в телестіну. Ще двійко грають в настільну гру — шахи. Я вже теж пробувала, але не можу довго концентрувати на ній увагу, мені потрібна або захоплива картинка, або можливість весь час робити щось власноруч. Переводжу погляд на картини по номерах, приставлені до дальньої стіни вітальні, а тоді відвертаюся.

***

«З дитинства нас оточує контент. Ми переглядаємо в кіберпросторі фільми, читаємо електронні тексти — продукт нескінченної генерації від штучного інтелекту. Граємо в ігри. Слухаємо треки. Кіберпростір множить для нас контент щодня й щогодини, насичуючи наше життя розмаїтими продуктами для дозвілля.

Сьогодні це відбувається швидко. Штучні інтелекти відкалібровані практично до досконалості. Щойно продукт проходить тестування людьми — він одразу потрапляє до споживача і за якісь секунди може бути завантажений у вашу свідомість.

Так було не завжди, звісно. Пропонуємо вам вирушити разом із нами у подорож в минуле, в історію контенту».

На телестіні спалахує помаранчеве світло і глядач, певно, має відчувати, що летить якимось чарівним тунелем у минуле, однак на фоні кіберпростору це жалюгідна імітація занурення. Телестіна не перериває мого відчуття реальності. Я все ще сиджу на незручному стільці у занадто холодному приміщенні, а варто хоч трохи відвести погляд, то бачу кімнату. Зосередитися мені важко, тільки час від часу особливо яскраві спалахи екрану привертають увагу. Я слухаю лекцію з історії контенту — не розумію, щоправда, навіщо, адже щось подібне я проходила у школі. Лікарка вважає це доречним, аби мені «було над чим подумати».

Сяк-так вигинаюся й ставлю п’ятки на стілець, щоб обхопити коліна руками. Може, стане тепліше. Відчуття, що все це покарання, а не психологічна допомога, не покидає мене ні на мить. І неспокій знову переслідує мене. Вчора ледве заснула. Хотілося скочити, носитися кімнатою, образи роїлися в моїй голові, як мухи над зомбаками з гри. Це якась обсесія.

«Прорив стався у 2010-2020-х роках, — гундосить телестіна. — Штучний інтелект став надзвичайно доступним. До того моменту ми знаємо тільки невеликий клас штучних інтелектів для генерації контенту під назвами Муза та Натхнення».

Заплющую очі від усвідомлення, від якого більше не можу втікати — я знову хочу малювати.

Опиратися цьому понад мої сили. Я наче одержима демоном з якогось горору.

Насправді я не можу точно згадати, коли це сталося вперше. Незворотною точкою було, звісно, моє бажання поділитися тим, що виходило. Була в мене одна мережева подружка з ніком Ефа Зміючка. І в якийсь момент я вирішила показати їй свої малюнки. Матеріали для них я вже кілька років як брала з наборів картин за номерами: просто малювала фарбами своє поверх розкресленого й пронумерованого полотна. Намагалася відтворювати те, що бачу навколо.

Ефі я скинула тільки трійку робіт, ну а вона настукала на мене у «вищі інстанції». Те, що робіт усього три — було легендою, яку вигадала моя бабуся (як виявилося, вона вже якийсь час тому знайшла мою ничку з малюнками). Навряд чи нам хтось повірив — через те, як це намальовано. Я міцніше стискаю кулаки, готова подивитися правді у вічі: якщо мені не повірили, отже, вони знають, що людина не може навчитися малювати з першої спроби. Треба пробувати знову і знову.

Отже, до мене були й інші.

Так, лікарка права, люди не генерують контент.

Ми його створюємо.

«Штучний інтелект працює заради вас, — щебече телестіна, — це його головна мета. Штучний інтелект не може нашкодити людині або через свою бездіяльність допустити, щоб людині було завдано шкоди».

Нарешті лекція закінчується і телестіна гасне. Я поспішаю до своєї кімнати, де на мене чекають порожні години. Пригадую сеанси в лікарки Калвін. Вона постійно повторює одне й те саме запитання — невже мені нудно у кіберпросторі? Та річ не в цьому. Я могла б безвилазно сидіти у кіберпросторі, однак якоїсь миті мій неспокій, цей невідомий імпульс наростав, аж несила терпіти, і я кидала все, щоб годинами малювати, забрьохуватися фарбами, щоб нічого не виходило раз по раз, але і в цьому була дивна втіха.

Пізно вночі я вирішую прокрастися до вітальні, охоплена справжнісіньким божевіллям, але це зовсім не те божевілля, про яке говорить лікарка Калвін. Я просто не знаю справжньої назви тому, що відчуваю, мені терміново, просто негайно потрібно малювати.

Коридор порожній, ледь освітлений у нічному режимі. Я без перепон прокрадаюся до вітальні й хапаю непочату картину по номерах. Знаряддя роздобуто. Не віриться, що мене ніхто не застукав, і від цього, а ще від близькості можливості випустити свій неспокій на полотно, я почуваюся ще бентежніше.

Але дорогою назад виникають проблеми. Я тільки на початку коридору, до кімнати ще далеко, як за спиною в мене шурхотять двері. Я завмираю в паніці, долоні пітніють. «Спокійно, Єво, спокійно, — глибоко вдихаю, — ніхто з пацієнтів не знає, що ти робитимеш з полотном».

— Агов! Що ти тут робиш?

Голос знайомий. Я майже з полегшенням озираюся на Сашка.

— Не спиться.

Він дивиться на картину по номерах у мене під пахвою і в очах не прослизає й тіні підозри. Правильно, він не може здогадатися.

— Можемо посидіти разом, — несподівано пропонує він.

Певно, не варто так довго стовбичити в коридорі, хтось почує нас. Я вже починаю хитати головою, однак сумніваюся. Згадую, як його рука світилася проти сонця. Зараз я такий ефект освітлення не отримаю, однак мене охоплює шалена цікавість. Як воно — малювати живу людину?

— Якщо підеш зі мною, то ризикуєш застрягнути тут значно надовше, — чесно попереджаю. — Можливо, мене взагалі ніколи більше не допустять до нормального життя.

— Оу, — Сашко здивовано кліпає.

Та все ж по хвилі робить невпевнений крок до мене. Допитливість перемагає не тільки в мені.

Я знову відчуваю піднесення, яке штовхає мене до малювання. Мені не потрібні штучні інтелекти класу Натхнення.

Я сама собі натхнення.