Ідеальний розум

Було темно. До тремтіння в колінах. Так, ніби з навколишнього світу через величезний шприц висмоктали все світло і фарби. Одна суцільна непроглядна темрява. Укту щосили розкрив очі і викотив очні яблука, але жоден піксель цієї чортової реальності не посвітлішав ані на йоту. Якби хтось його зараз бачив, то неодмінно порівняв із величезною гуманоїдною жабою.

Укту продовжував витріщатись у безпросвітну темряву, боячись закрити очі або хоча б зморгнути. Якщо він це зробить, то темрява стане ще щільнішою і непрогляднішою.

Нарешті він не витримав. Кліпнув. Раз. Другий. І міцно замружився, потираючи втомлені очі вказівними пальцями. Але пальців теж не було. Спершу Укту спробував помацати своє обличчя, а після одну руку іншою. Нічого. Його кінцівки проковтнула темрява. Всмоктала через смугасту соломинку, облизнулася та зажадала ще.

Укту приголомшила раптова здогадка. Настільки проста, що він навіть посміхнувся неіснуючими губами, а через неіснуюче горло спробував вирватися хрипкий сміх. Він помер. Мертвий наче якась колода чи цеглина.

Спочатку втішившись такою думкою, Укту згодом впав у справжню паніку.

***

Кожен день пані Коатль був розписаний по хвилинах і затверджений багаторічним практичним досвідом. Підйом о шостій ранку. Душ і чистка зубів до двадцяти хвилин. Рівно о пів на сьому вона прибирала своє довге сиве волосся під накрохмалений очіпок і через пів хвилини повільною ходою човгала на кухню за сніданком. Вівсяна каша, пюре або овочеве рагу завжди підкріплювалося парою хрустких тостів із золотистою скоринкою по краю і темною плямкою всередині. Саме так. Їсти вранці смажений хліб пані Коатль так і не відучилася за все своє довге життя.

Все йшло за розкладом, поки пані Коатль не переступила поріг кухні. З її рота вирвався гіркий стогін, а світла за вікном разом поменшало, немов сонце засоромилося своєї яскравості у хвилини такої трагедії.

Тостер зламався. Його уламки, поблискуючи пластмасою, були розкидані по всій кухні.

У момент душевної слабкості бабусі на кухні, ненав’язливо муркочучи, з’явився Бублик. Він потерся об ноги хазяйки, тим самим висловлюючи їй свою посильну підтримку, і старанно обнюхав одну з частин постраждалої техніки. Теплий подих і мокрий ніс повністю стерли відбиток котячої лапи, залишений при нічний ліквідації тостера.

Тим часом пані Коатль зайнялася прибиранням, одночасно обмислюючи якнайшвидше придбання нової машини, що буде дарувати їй щоранку свіжі хрусткі хлібці.

***

Паніка змінилася байдужістю. Укту опинився в тій єдиній ситуації, коли виходу не було, а значить і не було сенсу хвилюватися.

Укту спробував прийняти горизонтальне положення, що виявилося досить складним заняттям через відсутність тіла, і подумати.

Поганою людиною він не був. Це факт. Ну так, він тягав канцелярію на роботі. А хто цього не робив? Ось взяти, наприклад, Джино. Кишені добродушного товстуна кожен день щетинилися краденими олівцями, а на і без того вгодованому череві відстовбурчувала джемпер чергова пачка паперу.

Що ще? Своїх дружину і дітей він любив усім серцем. Палея і малюки Актур і Діна. Як вони тепер будуть самі жити? Хто подбає про них?

Укту спробував схлипнути. Як дивно. У цьому своєму новому існування він був позбавлений тіла, але емоції залишилися при ньому. Ймовірно для того, щоб нещасні в’язні могли повною мірою усвідомити свої гріхи. Що ж… Гаразд… Доведеться з’ясувати у чому він завинив.

***

Новий тостер доставили швидко. У 2223 році все робилося швидко. Пані Коатль згадала свою молодість. Так, ніяких тобі інтерпошт. Все робилося просто. Товар вантажили в одному місці, й аеровантажівка доставляла його в інше місце. Пані Коатль навіть здавалося, що саме ці велетні і створювали найбільшу кількість повітряних заторів. Але ось, через якихось п’ятдесят років, група китайських вчених презентувала інтерпошту. Швидко, недорого та зручно.

Пані Коатль ніколи не була сильна в «цих штучках», і нова пошта здавалась їй чимось на зразок магії. Онуки вже неодноразово намагалися роз’яснити бабусі принцип її роботи, проте все, що вона зрозуміла зводилося до того, що товар тепер подорожував через простір у вигляді масиву інформації. З одного боку завантажили, з іншого – вилучили.

Пані Коатль витягла тостер із приймача, куди його доставили, і негайно поставила на місце його попередника. Включити і покласти хлібці було хвилинною справою.

О сьомій ранку, отримавши свої тости і каву, старенька нарешті спокійно видихнула.

***

Укту рухався своєю пам’яттю з тією ж швидкістю, що і човен через замерзлу річку. Якісь події спливали самі по собі, інші ж вперто не бажали з’являтися. Дитинство та юність він пам’ятав уривками, доросле життя занадто добре, немов хтось старанно записував його кожен день. Однак однієї миті його спогади закінчувалися. Там нічого не було. Ані уривків, ані відгомону. Як сказав би Джино – «повний штиль».

Ну що ж … Отже доведеться згадувати.

Остання подія? Ммм…

Укту шістдесят сім років. Він на кухні. Готує обід. На годиннику – 14:07. Гороховий суп, його улюблений, вже спокусливо булькає на плиті. Тим часом він нарізає хліб тонкими скибочками, а сам бурмоче щось собі під ніс. На столі лише один столовий набір. Де ж його дружина?

Укту трохи відмотав час назад…

Палея померла три з половиною роки тому. Діти завели власні сім’ї, а його відвідують украй рідко. Він залишився один, зовсім один. Що ж він бурмоче? Так-так, переказує сьогоднішній день. Ось старий! Зовсім із розуму вижив!

То що ж було далі? Стрілка годинника, бульбашки супу та скибочки хлібу застигли в часі, силкуючись подолати той бар’єр, що відділяв їх від наступної миті, не зафіксованої в пам’яті Укту.

Що було далі?

Укту відчув, як його свідомість нагрівається, а внутрішній погляд застилає химерний дим. Шостим почуттям він відчув, як його мертве тіло падає, а навколо голови розпливається кривавий ореол.

Все-таки він був правий. На тій кухні, у повній самоті, у віці шістдесяти семи років він помер.

***

Бублик, кіт пані Коатль, був настільки чуйним до своєї хазяйки, наскільки й егоїстичним. Він міг нескінченно довго ластитися до неї, випрошуючи їжу, але варто було її отримати, як з чарівної грудочки любові він перетворювався на самого прискіпливого критика й запросто міг погидувати найапетитнішими шматочками м’яса, аби випросити добавки.

Того ж дня, коли було доставлено нового тостера, Бублик вирішив вдатися до своєї доброї сторони і за всяку ціну захистити хазяйку від чергового металевого страхидла. Простіше кажучи, не вдовольнившись одним розбитим тостером, він взявся за знайомство з іншим. Кіт обнюхав його вздовж та впоперек, і акуратно, немов пробуючи гарячу воду, торкнувся лапкою. Не відчувши жодної загрози, він почав розгойдувати тостер, наносячи йому більш відчутних ударів. За цим зайняттям його і застала хазяйка.

– Бублику, не чіпай! – гримнула вона.

Кіт у свою чергу звів на неї невинні очі, зістрибнув зі столу й кілька разів пройшовся перед господинею, старанно потершись об її ноги.

– Ти хочеш їсти? Так, Бублику? Хочеш їсти? – пані Коатль засюсюкалась із котом, і про багатостраждальний тостер було миттєво забуто.

***

Варто було образам минулого розсіятись, як Укту знову опинився в темряві. Один. Можливо в цьому була його вина за життя, і в цьому полягає його покарання після смерті. Він був відлюдником, погано йшов на контакт. Палея, єдина з ким він зміг зійтися характерами, померла, знову залишивши його на самоті.

Укту щось відчув. Поштовхи. Немов місце, в якому він перебував, спіткав землетрус. Укту спробував вчепиться у щось руками. Але фантомні руки пройшли наскрізь. Бр-р-р. Жах. Він все ще не навчився обходитися без тіла.

Нарешті тряска припинилася, й Укту зміг видихнути. Що ж йому робити? Згадувати він більше не хотів. Хоча спогади і були світлими, вони завдавали болю такого ж гострого, якби ці удари наносилися ножами.

Чого він дійсно хотів, так це розім’ятися. Тіла немає. Це він уже визнав. Проте фантомні спина й ноги все одно нили, вимагаючи руху.

Укту випростався і трохи подумав. Залишати насиджене місце не хотілося. Все ж таки воно було перевіреним, безпечним. Хто знає, що його чекає у тій чужій темряві? Втім, яка різниця?

Він ішов, здається, цілу вічність. Можливо, це було замкнуте коло. Укту вже встиг забути, що таке зір і слух, коли побачив попереду невелику плямку світла. Настільки малу, що її можна було прийняти за пилинку. Але Укту не бажав піддаватися омані. Він додав ходи і через якихось пів вічності опинився поруч із плямкою.

Від того, що він там побачив, його мозок відмовився мислити раціонально. Все знову заволокло курявою.

***

У кімнаті їх було семеро. Четверо чоловіків і три жінки. З усіх обличь він пам’ятав лише одне – обличчя молодого вченого – смагляве і гладко виголене. Блакитні очі ховалися за товстими лінзами, на голові кучерявилося каштанове волосся.

Шестеро сиділи півколом, вчений навпроти них. Укту опинився поміж двома жінками – Мартою та Андромедою.

«Піддослідні». Це слово виникло в його мозку, як неонова вивіска, коли він побачив товсті зв’язки проводів, що обплутували всіх окрім ученого. Вченого Моріса.

Моріс підніс до губ диктофон, натиснув на кнопку і рівним байдужим голосом почав диктувати:

– День тридцять другий. Сьогодні я спробував вживити свідомість об’єктів у найпростіші прилади: магнітофон, холодильник та кухонну плиту. Весь хід експерименту було точно задокументовано у звіті з відповідним номером. Із власних спостережень я хотів би відзначити і звернути особливу увагу вченого співтовариства на різко негативні показники при подібному контакті. Об’єкти Марта та Ання відмовилися виконувати точні команди, оскільки їхні спогади суперечили їм. Об’єкт Укту гостро реагував на музичні записи, які повинен був прокручувати. Решта об’єктів впоралися зі змінним успіхом. Висновки будуть наступними: я настійно рекомендую виключити з дослідження вищезгадані об’єкти, а якщо показники будуть і надалі падати, то закрити експеримент. Кінець спостережень.

– Ви хочете закрити експеримент? – уточнила Марта.

– Ні… – Моріс трохи зам’явся. – Я не хочу його закривати. Але я відчуваю, що ні до чого хорошого він не приведе.

– Ви сумніваєтеся в нас? – рівним голосом продовжила допитувати Марта.

– Ні. Чому ви так вирішили?

Моріс явно нервував. Він зняв окуляри і почав протирати їх краєм халата.

– Тому що ви вирішили закрити експеримент через місяць після початку. Ви не дали нам шансу показати себе.

– Думаю, у нас вже був такий шанс, – перебив її Дугал. – І як він показав, ми не дуже добре впоралися з роллю хлібопічок і пилососів.

– І що з нами тепер буде?

– Ну… – Моріс повернув окуляри на ніс. – Експеримент закриють, якщо комісія визнає його результати незадовільними. А вас… хм… покладуть на збереження, або… зітруть. Залежить від ситуації.

– Що значить зітруть? – піддослідні миттєво захвилювалися. – Ми витратили на це ціле життя! Ви не можете просто викинути нас, наче якесь сміття. Минув лише місяць…

***

– День чотириста сімдесят дев’ятий. Я ще раз прошу комісію переглянути своє рішення щодо продовження експерименту ШР6. Ми працювали більше року. Ці люди… об’єкти… вони не справляються. Більш того, цей експеримент не гуманний. Він жорстокий і… небезпечний, – Моріс схлипнув. – Ви думаєте, що об’єкти перестали бути людьми, але ви помиляєтеся. Вони так само мислять і… відчувають, як і за життя. Ще раз повторюю, що експеримент не гуманний і вимагає закриття… будь ласка.

***

Крізь вентиляцію Укту з відстороненою байдужістю дивився на блискучу мощену плиткою кухню. Каструльки, половнички… все блищить і лежить на своєму місці. Аж очі пече. Чи то від світла, чи то від злих сліз.

Так ось куди його закинуло життя. Пограло, немов лялькою на ниточках, і відкинуло у сторону побитого, безвільного, ні на що більше не здатного, крім як бути домашньою технікою.

І ким же він став? Укту пригадав густий дим і запах смаженого хліба. Тостер. Що ж, могло бути й гірше. Його могли запхати, скажімо, в телевізор, де день у день крутили би мильні опери, або – це ще гірше – в пральну машину. Прати чужі шкарпетки. Бр-р-р.

Однак щось тут не вкладалося. Укту пам’ятав момент своєї смерті і пам’ятав експеримент. Якщо він помер, як же так вийшло, що він застряг у тостері?

Укту прислухався. Десь у квартирі неголосно клацнув електронний годинник. У сусідній кімнаті ритмічно цокотіли спиці. М’яким килимом ледь помітно через ворс крався кіт. Чомусь це викликало неприємне передчуття.

Тварина легко злетіла на стіл і почала шумно обнюхувати тостер. Величезний рожевий ніс, вологий і блискучий, пройшовся по сітці, ледь не витягнувши душу з Укту. Наступними в хід пішли лапи, і тостер небезпечно захитався. Якщо терміново нічого не зробити, то він ризикує незабаром втратити своє вмістилище. А що буде з ним потім, з’ясовувати Укту точно не поспішав.

Із надр тостера, потріскуючи і сяючи, піднялася невелика синя іскорка і легенько стукнула кота по носу. Чи то від шоку, чи то від болю тварина підлетіла на пів метра вгору і впала на підлогу. Хутро на ньому встало дибки, очі мстиво заблищали, а з горла вирвався протяжний няв.

Укту виграв лише одну битву, проте Бублик пообіцяв повернутися, щоб виграти усю війну.

***

Як він це зробив, Укту так і не зрозумів. Іскра просто виникла з нізвідки сама по собі і стукнула шкідливого кота. Це була лише тимчасова перерва, проте слід мислити більш глобально, адже кіт напевно не потерпить суперника на своїй території й забажає взяти реванш.

Тим часом Укту знову задумався про експеримент, вільним або мимовільним учасником якого став. Чого намагалися домогтися Моріс і комісія, вживляючи людську свідомість в електронні прилади? Вони хотіли наділити їх розумом. Розумом, який не просто виконував би чужі вказівки або задану програму, а зміг би самостійно приймати рішення, аналізувати запити й критично мислити. «Тостер – Ваш новий кращий друг. Тільки з ним Ви зможете поговорити по душах» – спливло у свідомості Укту іронічне гасло.

Але чому ж експеримент закінчився?

Укту спіймав рух ззовні і приготувався знову оборонятися. Певно кіт оклигав занадто швидко.

У тостер поклали пару скибочок хліба. Повз, бурмочучи щось під ніс, пропливла мініатюрна жінка у старомодному очіпку. Укту посміхнувся. Колись він також бурмотів собі під ніс. День у день. Записував на диктофон, імплантований у ліве вухо, все своє життя. Готувався до експерименту. І навіщо все це? Ах так, нова модель штучного розуму повинна була бути більш людяною, наділеною здатністю аналізувати запити на підставі свого життєвого досвіду. Чи таки свого? Масив інформації – ось що залишилося від його життя, від нього самого.

Ще за життя, свого нормального людського життя, Укту боявся бути забутим, не залишити по собі нічого істотного. Щоб допомогти науці, а може просто потішити своє себелюбство, Укту заповів якомусь кібермедичному інституту свій розум на експерименти.

«І як? Воно того варте? » – хотілося йому вигукнути собі в обличчя.

Тостер клацнув, виштовхуючи готові хлібці. Свіжий аромат смаженого приємно лоскотав ніс. Так само пахли бутерброди, які Палея смажила вранці на сковороді. Так само пахли хлібці в обіді вченого Моріса.

***

Усі семеро знову сиділи півколом проти одного. Моріс тримав в одній руці бутерброд із шинкою, а в іншій – чашку з кавою. За півтора роки, що минули з початку експерименту, він помітно схуднув і зблід. Чашка дрібно тремтіла в його руці, бутерброд усе ніяк не йшов у горло.

– Вам не варто так собі докоряти, – ніжно вимовила Марта. – Ви зробили для нас все, що могли.

Григор неясно гмикнув.

– Що ти хочеш цим сказати? – вступилася за подругу Анна.

– Те, що він продовжує експеримент.

– Моріс же казав, що це рішення комісії…

– Комісія, – пирхнув Григор. – Не комісія управляє його руками, не вона кожен день підключає нас до пилососів та електрочайників і не вона віддає ідіотські команди.

– Якщо він відмовиться вести експеримент, його просто замінять на когось іншого. Це не вихід.

– Я знаю, де шукати вихід, – раптово відгукнувся Укту.

– Про що ти? – насупилася Анна.

– Так ось же він, вихід, – Укту вказав на двері, над якими висіла табличка, що справді підтверджувала можливість покинути приміщення. На ній значилося лише одне слово – «Вихід».

– Що ти маєш на увазі?

– Хочеш, щоб я вас вивів звідси? – руки Моріса затремтіли так сильно, що частина кави пролилася на його і без того брудний халат.

– Так, – підтвердив Укту. – Це ж так просто.

– Але…

Тепер він зміг роздивитися їх усіх. Шістьох піддослідних. Їхні обличчя були згустками діаграм, цифр і фраз, що виникали на моніторі комп’ютера. Більше не було шістьох людей. Була тільки інформація.

– Завантаж нас на флешку і зробиш ноги, – пояснив Укту.

Моріс на деякий час немов впав у транс. Він закрив очі і нервово поворушив губами, наче читав молитву. Чашка поступово нахилялася, виплескуючи все більше кави на його халат. Шматочок шинки вислизнув із бутерброда й тихо ляпнувся на підлогу.

Нарешті Моріс заспокоївся і відкрив очі. Він відставив у бік свій обід і присунув клавіатуру ближче. Брудні пальці залишили на клавішах жирні блискучі сліди.

«Однією флешкою тут не обійтися», – надрукував він.

***

Жодна сльоза не скотилася по його щоці, але Укту плакав. Що ж це виходить?

Старий на кухні і справді помер. Спершу витративши своє коротке життя на дурний експеримент. Він навіть не жив. Ні, не так. Він не Жив. Замість того, щоб зробити щось вартісне, завести нові знайомства або присвятити свій час сім’ї, він угробив життя на те, щоб забезпечити собі місце в історії. І ким же він став? Першою у світі людиною-тостером?

Укту спробував заспокоїтись і мислити раціонально. Експеримент із розробки штучного розуму на основі людського безумовно провалився. Він не знав, чи встигли піддослідні втекти, але точно розумів, що він сам став провалом для науки. Штучний розум…

Хто ж він тепер? Це питання почало підточувати Укту, як тільки він згадав про експеримент. Хто він? Людина, що ожила після смерті? Чи масив інформації? Спогад про себе самого?

Остання згадка.

Підготувати все для втечі, або, точніше, для промислового грабежу, Морісу вдалося менше ніж за тиждень. Він завантажив піддослідних на шість окремих носіїв інформації і склав звіт на три тижні вперед – щоб його не відразу почали шукати. Систему безпеки виявилося обійти простіше, ніж Моріс припускав. В її основі лежав комп’ютеризований штучний інтелект, над яким Моріс колись працював і все ще мав до нього доступ. Його він перепрограмував за дві секунди.

Цю втечу можна було б назвати ідеальною, якби не одне «але»…

Бублик підкрався непомітно. Занурений у туман спогадів, Укту навіть не помітив, як семикілограмовий котяра блискавкою скочив на стіл і одним точним ударом лапи змахнув тостер на підлогу. Виделка вилетіла з розетки, і блискучий корпус приладу дав тріщину. Від удару зйомний носій свідомості Укту вилетів із роз’єму і розколовся надвоє. Світ перед Укту згас, а кіт, гордо задерши хвоста, пішов геть із виглядом відомщеної гідності.

***

Думаю, ви вже здогадалися, хто я. Моріс. Так, той самий вчений ідіот, який зазіхнув на Божественну справу. Я теж вирішив створити людину-розумну.

 Цей експеримент із самого початку був провальним. Якби ви бачили мене в перші дні, коли я намагався пояснити цим людям чому в них немає тіла, чому вони виявилися замкненими в одному комп’ютері, чому вони померли… Можливо, якби я не сказав їм про це, все пішло б інакше, але це питання напрошувалося само собою. Є життя – повинна бути і смерть.

   Так, ми їх готували ще за життя, проте теорія і практика – зовсім різні речі. Одна справа прослухати довгу лекцію, а інша – випробувати все на власній шкурі.

   Найскладнішим було пояснити цим людям, що вони більше не люди. Спершу вони, звичайно, всі намагалися вдавати рішучість. Вели себе так, ніби те, що ми робили, було нормою. Але дедалі ставало гірше.

   Ми хотіли наділити штучний інтелект здатністю людського мислення, однак крім того ми додали сюди і людську волю. А як її побороти?

   Тиснути було б негуманним, а в іншому випадку експеримент накривався мідним тазом. І ми вирішили все закінчити.

   Просто знищити всю інформацію було неможливо. Зрештою я теж ризикував головою. Тому ми вирішили втекти всі разом.

   Я завантажив своїх підопічних на зйомні носії та видалив копії. Попередньо написав звіти на три тижні. Я, звичайно, сумнівався, що хтось на них поведеться. Це було ніби заспокоєння свого страху, що мене негайно кинуться шукати.

   Насправді все сталося ще швидше. Думаю, варто відмітити саму іронію ситуації – у століття комп’ютерів ми абсолютно забуваємо про людський фактор. Я тоді ще навіть не встиг вийти з Інституту, а мене вже помітила пара охоронців нічної зміни. Еге, навичками конспірації я ніколи не володів.

   До парковки, де стояла моя машина, я не встиг добігти, тож мені довелося ховатися. З моєю карткою у мене був доступ майже до всіх відділів, і я встиг заскочити до відділу маркетингу. Тут було техніки хоч відбавляй – все, що ми коли-небудь розробляли.

   Я знайшов стійку з роботами. Ну, ви ж бачили таких роботів. Середнього розміру, людиноподібні, з роз’ємом для зйомного інтелекту. Зазвичай їх використовують у господарстві або для конвеєрних робіт. Вперше за всю нашу втечу мені посміхнулася вдача. Ось тільки роботів було тільки п’ятеро. Удача дала мені гарного ляпаса.

   Скільки я не шукав, у цьому відділі більше не було жодного, навіть самого поганенького робота. А переслідувачі сиділи у мене на хвості.

   Я чув їхні кроки в коридорі, коли вставляв п’ять носіїв в голови роботів. Марта, Григор, Арія, Дугал та Андромеда.

   Укту завжди був схильний до різного роду жертв. Гадаю, він би зрозумів мій вибір. Хоча ні. Навіщо я себе обманюю? Таке зрозуміти неможливо. Я свідомо пожертвував ним заради інших.

   Я запхав його носій у перший-ліпший предмет – ним виявився тостер – і вклав його в руки Дугалу. Сподіваюся, коли він прийде до тями, він зрозуміє, що з ним робити.

   Двері відчинилися, і мені наказали закласти руки за голову.

   Подальші події я пам’ятаю погано, тому що весь час думав про долю моїх підопічних.

   Мене заарештували за підозрою у промисловому шпигунстві. Довести вони нічого не змогли, але в Інституті вже давно помітили витік інформації, і на мене із задоволенням повісили чужий злочин. На щастя, коли виявилася пропажа всіх даних по експерименту, маркетинговий відділ вже встиг збути частину товару, в тому числі й тостер.

   Я не знаю, що сталося з цими людьми. Можу лише припустити, що п’ятьом роботам вдалося втекти. Чи зможуть вони коли-небудь розшукати Укту та знайти безпечне для себе місце? Я не знаю. Але сподіваюся.

   А поки я відбуваю свій термін у в’язниці, мені залишається лише уявляти, як могла скластися доля мого підопічного. Доля людини-тостера…