Черлений шеврон

Знову він!
Я завмер. Чоло спітніло, вдарили дрижаки. Про що ти хочеш попередити цього разу, командире? Та не відповість. Ніколи не відповідав, сидів мовчки у сідлі й всміхався у пишні вуса.
Я зняв поркпай, витер чоло хустинкою. Обмахнувся капелюхом і знову одягнув.
– Пану зле? – долинув збоку молодий жіночий голос.
– Ні, все добре, – відказав я, скоса глянувши на жінку.
Ошатна молодиця, вбрана у прогулянкову сукню, спинилася і зацікавлено дивилася на мене.
– Все гаразд, – повторив я, – не переймайтеся.
Інша пані, вже поважного віку, узяла молодшу під руку і тихо мовила:
– Доню, ходімо. З паном все добре.
Молодиця кивнула і повагом рушила далі.
Я кліпнув, та Капрал не зник – сидів під причальною щоглою у сідлі легендарного триногого Батурина. Ліва передня виблискувала залізом протезу, шестерні оберталися між мідними трубками.
Легендарним кінь був найперше для Капрала. На ньому він рушив боронити країну ще в чотирнадцятому. І саме Батурин вивіз командира із пекла Іловайську, де і втратив ногу. Але Капрал скакуна не кинув, а правдами й неправдами виправив йому металеву ногу. Так вони до останнього і чавили ворога. «За Батуринську різанину», – як любив повторювати Капрал. Мабуть в пам’ять про трагедію і назвав коника. В пам’ять та заради помсти.
Знову, кажеш, негаразди? Ніби й нізвідки їх очікувати. Та, зазвичай, біди не попереджають про прихід. Чи ж не від зустрічі лиха чекати? Недарма ж ти попід щоглу примчав.
Кінь заіржав, став дибки. Капрал змахнув рукою і мара зникла.
Я зиркнув на годинник і заквапився до щогли. Пощастило – ліфтова платформа ніби чекала на землі. Заскочив на неї, смикнув за шнур. Десь угорі теленькнув дзвіночок – я це радше знав, ніж почув – і за мить ліфт потягнувся в небо, до посадкової платформи з тонким місточком між нею та гондолою «Привида Києва». Звісно, не того славетного дирижабля, який спочиває в музеї авіації у столиці, а лише його майстерною копією. Які ледь не кожне місто і містечко України після Перемоги намагалося розмістити у своєму небі й облаштувати там щось цікаве. У нас от – найкращий в місті ресторан з однойменною назвою.
Теленькнуло і платформа спинилася. Я кивнув ліфтеру й поквапився до гондоли – ненавиджу запізнюватися.
По обідньому часі у «Привиді» завше велелюдно, і сьогодні не було виключенням. Ледве я увійшов до зали та примостив ціпок до стійки, на якій вже спочивали десятки різноманітних парасоль і тростин, як переді мною вигулькнув метрдотель. Завчено усміхнувся і густим баритоном мовив:
– Прошу за мною, на вас вже чекають.
Я стенув плечима і рушив услід. Лакей хвацько лавірував між столиками, примудряючись при тому не зіткнутися з жодним із офіціянтів, що снували залою з тацями і розносами. Ніби не людина йде – вода тече. Ет, нам би таку здібність, особливо Капралові, може і вижив би у тій засідці.
Спогади сполохав поштовх у плече. Таки не з усіма офіціянтами вдалося розминутися.
– Перепрошую, – винувато всміхнувся я.
Офіціянт не відповів. Лише кивнув і поштовхав далі тацю з наїдками.
Аж он і Сашко – розвалився за столиком, недбало гортаючи меню. На стільниці парували дві філіжанки кави.
Метрдотель кивнув і непомітно зник, ніби й не існував ніколи.
– Привіт! – я простягнув долоню.
– Вітаю, брате, – Сашко підвівся, ухопив мою руку обома своїми і енергійно затрусив, – радий тебе бачити.
– Навзаєм, – всміхнувся я, вивільняючи долоню. Відсунув стілець і примостився до столу.
Та особливих радощів від зустрічі не відчував, радше навпаки. Однак і ухилитися від рандеву з бойовим побратимом здавалося не кращою ідеєю.
– Я тобі каву замовив, – констатував Сашко очевидне.
– Так, дякую. Давай до справи, в мене часу обмаль.
– Ну звісно, – підморгнув він, – все на благо міста гаруєш.
Вчувався у фразі прихований кпин, та поки я вирішив його проігнорувати.
– Так, – цілком серйозно відгукнувся я, – чи ти вважаєш, у земельному відділі мало справ?
– Ти мене невірно зрозумів, – примирливо всміхнувся він, – я поважаю твої роботу і час. Власне, зустрічі просив саме з приводу твоєї діяльності.
Овва! Цікаво, чому не звернувся офіційно до муніципалітету? Чи писав, а я ще не в курсі?
– А офіційно не пробував?
Сашко пхекнув.
– Клопотання подав. Та ти ж знаєш, що пройти дев’ять кіл пекла простіше, ніж оббити пороги владних кабінетів.
Я не відповів. Узяв горня, ковтнув кави. Очікувально глянув на візаві.
– Ось, – Сашко витягнув з кишені жилету сувій, розгорнув на стільниці й окреслив пальцем ділянку, – тут земля гуляє. Мені б її відвести під будівництво.
Я зиркнув на мапу. Гм… нічогенькі апетити.
– І що ж ти будувати зібрався?
– Кхгм… – Сашко зам’явся, – комплекс розважальний. Більярд, боулінг, фітнес-зала, квест-рум. В нас ще ж нема такого.
– Казино кажеш…
– Та яке казино, Артеме?! Все легально. Чесні податки, робочі місця, молоді, знову ж, місце для відпочинку!
– Ділянка відведена, – урвав я.
– Як так? Я зранку викопіювання з кадастру узяв. Вільна. Я би інакше не просив.
– Вірно, в кадастрі ще немає запису. Але рішення щодо дозволу на розробку проєкту землеустрою вже прийнято, вважай – ділянка відведена. В понеділок тільки сесія формально все затвердить. Тож ти запізнився.
– То рішення ще немає?
– На папері – так.
– І буде тільки в понеділок?
Я кивнув.
– Сьогодні – четвер, – задумливо мовив він, пожував губами, відпив кави. Витер хустинкою спітніле чоло, витягнув з кишені годинник, зиркнув і знову сховав. Склав пальці у замок, хруснув суглобами. Врешті зашепотів гарячково:
– Слухай, брате, ми ж разом воювали, разом палили русню. Мені конче ця земля треба. Можна ж щось зробити, еге ж? Ти ж начальник земельного відділу, тебе послухають! Допоможи, в ім’я бойового братерства, га! Я віддячу, ти ж мене знаєш. Щедро. Можна ж якось порішати, га, брате?!
Ох, не даремно ти явився, Капрале! Ох і в смердючу історію мене хочуть втягнути! Ач, не послухався, прийшов – ото й маю. Бойове братерство, еге ж! І корупцію мені пропонують заледве за пів року після Перемоги! Коли ще тільки вистигли стволи гармат, коли цепеліни тільки-но розставили по ангарах, а війська – розквартирували по частинах!
І пропонує побратим, з яким ми у лавах ТРО гнали ворога до кордонів Слобожанщини! Це вже після Харківської офензиви нас розкидало. Мене – до окремого рою спеціального призначення імені Сірентія Праворучника, його – до шпиталю. І ходили тоді брудні чутки про Сашків самостріл, а я не вірив. Та, мабуть, правдою виявилося, коли таке лайно пропонує. Ще й прикриваючись гаслами бойового братерства! Ото б вгатити щосили в цю самовдоволену пику, та так, щоб вуста луснули, бризнули соком, мов перестиглі вишні. Аби зуби викришилися прямісінько у каву і біліли, наче кістки із братніх могил Ізюму…
Порахував подумки до десяти, вгамовуючи лють. Не можна ж посеред «Привиду» бійку влаштовувати.
Певно, емоції таки відобразилися на обличчі, бо Сашко скривився.
– Невже ніяк?
То він моє мовчання за роздуми сприйняв! А щоб йому!
– Звісно, можна…
Він розплився у посмішці.
– … було до Революції і війни.
– Га? – не зрозумів Сашко. Посмішка змінилася дивною гримасою.
– Йди до біса, кажу! – зірвався я, – разом зі своїм розважальним комплексом!
Він кліпнув. Різко видихнув. Очі звузилися.
– Я до тебе, як до побратима, а ти отак? Нічого, знайдемо інші варіанти, ач, чесне цабе знайшлося!
Мимохідь відмітив «знайдемо». Отже, не його тут інтерес, хтось за ним стоїть. Хтось, хто дуже хоче зберегти інкогніто.
– Чесне, так, – щиро всміхнувся я, – раджу всім такими стати – легше живеться. І простіше.
– Це ми ще побачимо, – люто зашипів він.
Я підвівся, дістав купюру з портмоне й кинув на стільницю.
– За каву.
Не озираючись рушив до виходу. Душу ятрив розпач – не за те ми напували кров’ю чорноземи, щоби далі хабарами питання вирішувати. Звісно, покидьків серед чинуш іще повно й нам стелиться довгий шлях до понищення ганебного явища. А таких от рішал взагалі ненавиджу. Корупція ж не лише там, де беруть, а й там, де несуть радо.

~

Кулі дріботіли по даху бліндажу, подеколи поодиноко гупало. Іноді вибухало рясно, гронами. Зі стелі сипалася земля, коли прилітало неподалік, і я змітав купу порохні з мапи, розстеленої на подобі столу, сяк-так збитої з сирих дошок.
– Отут, – Капрал обвів хімічним олівцем дві зони, – укріплені шанці, з яких усе прострілюється. Згори їх прикриває бомбовоз, за даними розвідки – краснознамьонний «Іван Грозний». І ця паскуда чудово стримує наш наступ. Саме його нам потрібно знищити. Хто які ідеї має?
Дев’ять пар очей пильно споглядали мапу. Пальці ковзали, відшукуючи варіанти.
– В «лоба» не пройдемо, – буркнув я, – Треба просочуватися між лініями оборони і атакувати з тилу.
– Слушно, – підтримав Диригент. Тонкий палець снайпера прокреслив лінію на північ до підліску і застиг там: – Отут, приміром, можна зайти.
Капрал кивнув.
Раптом бліндаж здригнувся, хруснули балки, сипонуло землею. І я закричав…
… закричав і рвучко сів на ліжку. Витер з чола крижаний піт, відсапався. Ні, на тій нараді в бліндаж не прилетіло. То чому ж зараз наснилося? Війна хоч і скінчилася, та не квапиться відпускати. Приходить уві снах, оповита післябойовою тишею, схиляється над ліжком, шепоче вибухами і кулеметними чергами. Змушує стріляти й вбивати, оплакувати загиблих, радіти спаленій ворожій техніці та солдатам. От і доводиться спати в окремій кімнаті, аби не заважати дружині.
Узяв склянку води з тумбочки, жадібно випив. Зиркнув на хронометр на стіні. Сьома ранку, час на роботу збиратися.
Почвалав на кухню. Ані дружина, ані донька іще не вставали – певно досі сплять. Заварив міцної кави, пройшов на мансарду. Витягнув люльку, набив. Солодко затягнувся гірким димом, запив не менш гіркою кавою, намагаючись цією гіркотою витиснути іншу – душевну. Почасти вдалося, проте підсвідома тривога краяла серце. Кортіло закурити знову, та більше однієї файки в день забороняли лікарі. І чхати б на їхні заборони, якби не ускладнення пневмонії…
Двигун довго кашляв та врешті мобіль рушив з місця. Я покружляв вуличками, минув парк, вбраний у золото й багрянець. Проїхав повз монорейкове депо, де вир життя не вщухав ніколи, і, здавалося, що обслуговує воно не три нещасних міських маршрути із парком у сім потягів, а щонайменше напрямків із тридцять.
Чепурні котеджі змінилися висотними кам’яницями, кав’ярнями і магазинчиками. Баристи тільки-но малювали закличні написи на дощечках, продавці розставляли по рекламних ятках крам. Квапилися перехожі, а жовтогарячі жилетки двірників вже зникали у бічних вуличках. Середмістя. Я звернув на центральний проспект, який за кілька кварталів виведе до муніципалітету.
Міська пастораль не відволікла від тривоги. Радше, навіювала сонливість, скидалася на картини з якогось вигаданого світу. В якому щойно не відгриміла найкривавіша, після Другої світової, війна. В якому не вибухали снаряди, не гриміли постріли, а в мене на руках не стікав кров’ю командир, що перехопив мою кулю. І не цебеніло червоне по чорному шеврону із стиснутою у кулак правицею та написом: «На диявола є хрест, а на ворога меч!»…
Від спогадів відволік свист. Вдарив у гальма, помітивши констебля-регулювальника. Вчасно, позаяк ще кілька метрів і збив би поліцейського. Та що ж зі мною коїться?! Невже учорашня зустріч так старі рани роз’ятрила? Потер щоки, намагаючись привести себе до ладу. Кліпнув кілька разів.
Констебль повернувся, дозволяючи рух і я покотив, до болю у пальцях стискаючи кермо. Допомогло. Картини минулого притлумилися, відступили.
До муніципалітету дістався без пригод, запаркувався. Забрав із заднього сидіння кейс, натягнув поркпай і рушив до входу. Капелюх полюбився ще з часів вишколу в Британії, й відтоді я носив тільки цей вид головних уборів.
Зупинив усміхнений черговий у вестибюлі:
– Доброго ранку, Артеме Івановичу! Шеф просив зазирнути одразу, як прийдете.
– Вітаю. І дякую.
Й не зазираючи до власного кабінету я попрямував одразу до префекта.

~

Колеги ще не зійшлися. Хтось був на виїзді, хтось допивав каву під муніципалітетом або в сусідніх відділах. Утім, до початку робочого дня ще лишалося хвилин зо десять.
Я поклав на свій стіл теку із терміновим завданням, отриману від префекта, і пройшов до вікна. Прочинив. До кабінету увірвався вуличний гамір. Я вдихнув на повні груди тепле повітря запізнілого бабиного літа.
Майдан обступили давні кам’яниці. Деякі лишилися неушкодженими, котрісь вже встигли відбудувати. Біля однієї досі височило риштування й метушилися будівельники – певно, намагалися закінчити ремонт до морозів. Вітер шелестів у кронах й пестив квіти, і здавалося, що прапори, утворені з червоних та чорних, жовтих та блакитних петуній на величезній клумбі посеред майдану, повагом тріпотять.
На лавочках гомоніли люди, онде молода художниця чаклувала біля мольберту. Аж он на майдан викотився самохідний візок з ще зовсім молодим хлопчиною, що тримав у правиці оберемок жовтого безсмертника, перев’язаного чорною і блакитною стрічками. З лівого рукава кофтини виблискувала сталь протезу, халяви штанів акуратно підкочені від коліна. Хлопець проїхав через майдан і спинився біля пам’ятника Оборонцям. Схилився, наскільки дозволив візок, і поклав букет до решти квітів. На мить здалося – інший юнак, із граніту, що стоїть на коліні й притискає до себе малих дівча та хлоп’я, намагаючись закрити дітей собою й одночасно вицілює ворога – вдячно всміхнувся. А той, на візку, почекав ще хвилину й поїхав. Найпевніше, такий само випадково вцілілий, як і я, що носить квіти пам’ятнику, бо навіть не знає, де могили побратимів.
А на майдан кидав тінь «Привид», назавжди принайтований до причальної щогли-ліфту. І на цепелін, задерши голову й приклавши долоню козирком, дивився він. Коли тільки встиг підійти до пам’ятника? Капрал зорив по-доброму, не так як там…
…на повірку красназнамьонний «Іван Грозний» виявився Лжедмитрієм. Палав файно і весело, вистачило пусків двох «Давидів» й десятка чорних повітряних кульок з гелієм, що нагадували бомби. Кульки відволікли увагу кулеметників і то дало змогу проскочити «Давидам». Гондола і оболонка вогнисто розквітли од вибухівки на дельтапланах. Нині ватра у небі чудово висвітлювала позиції окупантів.
– Зараз наші підуть в атаку, – підсумував Капрал і прибрав долоню, яку досі тримав козирком над очима, – збирай пращі, нам їх повернути треба у КБ «Південне» з рапортом про результати бойового випробування.
Я зібрав каучукові стрічки, розібрав сталеві рогатини й швидко упакував до наплічника.
– А якби комплекси не спрацювали?
– Ото і є козача зброя – його рух та дух, – Капрал усміхнувся. Небесні відблиски перетворювали аспідні вуса на кармінові розчерки, ніби сліди навколо губ від випитого томатного соку. Чи крові… – Шабля та спис – справа п’ята і десята. Не спрацювало, то збили б чимось іншим.
– Відходимо так само? – напровсяк уточнив я.
– Звісно. Русні зараз не до нас.
І ніби в підтвердження його слів у бік нашого війська хаотично застрікотіла зброя. А потім гучно вибухнуло, з якимось металевим дзенькотом…
…дзенькнув приймач пневмопошти. Я трусонув головою, але Капрала вже зник.
Я зиркнув на капсулу, що підкотилася до самісінької теки. Шеф щось забув під час розмови й шле записки? Певно, бо для якоїсь кореспонденції ніби й зарано. Відгвинтив ковпачок і витрусив на долоню цидулку. Розгорнув. Пальці затремтіли, літери на папірці застрибали. Дрібний шрифт друкарської машинки ніяк не хотів скластися у зрозумілий текст.
Я глибоко вдихнув і врешті прочитав.
«Твоя донька у нас. Рішення по землі має бути на нашу користь, інакше сам розумієш. P.S.: Звернешся в поліцію – ми дізнаємося».
Трясця! І що робити?! Мчати до префекта і просити? Та ж земля відведена під реабілітаційний центр для ветеранів і зробити замість нього чергове казна-що? Звісно ж ні, я собі цього ніколи не пробачу. Але життя Софійки… Трясця! Тричі трясця! Он яка вона, розплата за подароване життя. Краще б «моя» куля дійсно виявилася моєю! А може це блеф і донька у школі? Треба перевірити!
Сунув цидулку до кишені, підхопив під пахву теку і прожогом вискочив із кабінету.

~

У школі донька не з’явилася, тому мав слабку надію, що вона вдома. Роззирнувся, та у передпокої доньчиних кросівок не було. Отже, викрадення справжнє. Як сказати про це Вікторії?! Що робити далі?!
З кухні линули аромати бекону, тостів та щойно звареної кави. Роззувся, рушив до дружини. Страшно дивитися їй у вічі. Навіть страшніше, ніж було у першому бою, адже там я зорив в очі ворогу. А зараз вбиватиму новиною кохану.
Віка сиділа за столом і гортала вранішню газету. Цівка пари здіймалася над філіжанкою кави, на тарілці підставляли рум’яний бік сонцю двійко бутербродів.
– Доброго ранку! – я притулився до одвірка.
– Привіт! – відірвалася дружина від читання, – ти не на роботі?
– Був, та… – зам’явся, подумки видихнув і мовив, – маю до тебе серйозну розмову.
Віка повела бровою, а я примостився на стілець навпроти неї. Витягнув цидулку і простягнув їй.
Дружина прочитала і підсунула папірець мені. Пальці тремтіли. Я поглянув прямо їй в лице. Вуста теж тремтіли. Але відповіла вона рівним голосом:
– Може, блеф? Софія ночувала у Анетки, зранку обидві мали піти до школи.
– Знаю. Та на жаль, це правда. Я щойно звідти – говорив з Анетою. Вона не бачила Софію з учорашнього дня.
– І що робитимемо? В поліцію, як я розумію, звертатися – зась?
Я кивнув.
– І, знаючи тебе, виконувати їхні умови ти не збираєшся?
Я знову кивнув. Підвівся і обійшов дружину, обійняв за плечі.
– Це Сашко, ми разом воювали в ТРО, принаймні, він зустрічався зі мною перед викраденням. Хотів питання «порішати». Я відмовився. Тепер от шантаж. Та й, чесно кажучи, не в моїх силах вирішити таке.
– Але ж він, чомусь, вирішив, що зможеш.
– Я впевнений, що Сашко – лише виконавець. Не міг він сам усе це затіяти. За ним хтось стоїть.
– А ти не думав, що їм потрібно, аби саме ти виніс таку пропозицію, а куплені депутати, її підтримають?
«Куплені» Віка мовила з притиском.
– Може і так. Але це зараз не головне. До понеділка я маю врятувати Софію.
– Ми маємо її врятувати! Я, як і ти, чудово розумію, що виконавши умови, доньку нам не повернуть. Живі свідки нікому не потрібні. Але до сесії їй нічого не загрожує.
– Так, не потрібні. А ще – загрожувати можуть не тільки їй. І саме тому я прошу тебе поїхати.
Віка скочила на рівні, рвучко обернулася. В очах бриніли сльози. Філіжанка перекинулася, кава розтеклася по газеті.
– Ти хочеш витурити мене, коли наша донечка в небезпеці?!
– Не витурити – убезпечити. Якщо ти поїдеш – в мене будуть повністю розв’язані руки.
– То я тепер для тебе тягар?!
– Ні, але…
– Я нікуди не поїду!
– Віко, зрозумій…
– І розуміти я теж нічого не буду! Я не така слабка, як ти думаєш!
Я зітхнув. Вона має сталеві нерви, та коли витримка Віку зраджує – починається буря. На денці її очей зароджувалося торнадо, яке може розмазати мене по стінці. Але треба встояти, витримати погляд, не відвести очей. Заради Софії.
– Ти не слабка, зовсім навпаки. Та зрозумій – я маю діяти вільно, а не озиратися щоразу. Ти – найнадійніший тил, про який можна мріяти. І цей тил треба убезпечити. Щоби я мав, куди повернутися. І куди повернути Софію. Розумієш?
Гордо здійнята голова. Вогкі доріжки на щоках. Закушені, певно – до болю, вуста. Гнівний блиск очей з-під запони сліз.
Трясця, як же важко не відвести погляду! Не зламатися, не дозволити їй залишитися.
– Я розумію – тобі безмежно важко. І страшно. Та іноді треба робити, що мусиш, навіть якщо робити несила. Ба більше – я маю згадати все, чого навчився там. Згадати те, що ретельно намагаюся забути. І я не хочу, щоби ти бачила мене такого. Розумієш?
– Я. Не. Поїду. – Процідила Віка крізь зуби.
А щоб тебе!
Я взяв її за руку, поцілував у щоку. Здалося, що поцілував камінь.
– Вибач, але ми тільки гаємо дорогоцінний час.
Я обернувся і вийшов з кухні. Коли хвилин за десять повернувся із зібраною валізою, Віка так і стояла біля столу. Розлита кава скрапувала на підлогу.

~

– Артеме! Віко! Яка приємна несподіванка! – гукнула Олеся, прочинивши хвіртку. Певно, поралася на квітнику і зачула, як ми під’їхали – ото й вийшла. Широко розвела руки для обіймів і рушила до нас. На обличчі грала посмішка.
– Привіт! – одночасно відгукнулися ми з дружиною і по черзі обійнялися.
– Прошу, прошу, – защебетала Олеся, – а чому не попередили?
Вона пильно поглянула на наші лиця і посмішка зникла.
– Так, – простягнула Олеся, – що вже трапилося?
Ми зайшли у двір, господиня питально вказала на альтанку, а в голос додала:
– Чи, може, в домі поговоримо?
– На повітрі краще, – відказав я, – а де Юрась, Лисице?
Олеся спохмурніла. Певно, згадка позивного викликала неприємні спогади.
– Вибач, – пробурмотів я, – далі звертатимуся на ім’я.
Дівчина трусонула головою, руді пасма, що стирчали з-під хустки, вибилися ще більше.
– Та ні, все нормально. Я не тому… Юра… хропе на всю кімнату. Зранку випив – день задався, – гірко всміхнулася Олеся. – Сідайте, зараз чаю заварю. Чи кави?
– Та ні, не треба. Певно, ми поїдемо. В тебе свої проблеми, а тут ще й ми, – Віка спинилася на порозі альтанки.
– Ага. І приїхали ви для того, аби одразу поїхати. Розповідайте, що сталося. А де Софія, до речі?
– У тому-то і проблема…
Я переповів усе Лисиці.
… – тому і хотів просити, аби Віка у вас лишилася, поки я владнаю усе. До наших батьків не хочу – легко знайти. Та певно, доведеться до них, – закінчив я.
– Ні, все гаразд, нехай лишається. І знаєш, треба розповісти Юрі – може ваша ситуація допоможе і нам.
Я кахикнув.
– Ти ж розумієш, що ми можемо наражати на небезпеку і вас?
– Звісно. Але не думаю, що ваші злодії дотягнуться до сусідньої області, – підморгнула Олеся. – Чекайте, зараз, приведу чоловіка. Принаймні, спробую.

~
– І чому ти не писав, що нещадно бухаєш?
Юрась скривився, пошкріб сплутану бороду, зав’язану в подобу косички, стягнутої металевими намистинами зі старослов’янськими рунами.
– В тебе свої таргани, в мене – свої. Нащо знайомити їх між собою? – пхекнув він застояним перегаром.
– Ти хоч носом дихай, – зморщився я і опустив скло мобіля.
Нічна траса стелилася під колеса, шурхотіла гума. До салону увірвався вітер, покружляв і ковзнув за вікно, прихопивши частину юрасевого «вихлопу».
– Які це в мене таргани?
– Якщо вважаєш свої проблеми розплатою за те, що живим вернув, у тебе – провина вцілілого.
– Давно став психологом?
– Та ні, – зам’явся Юрась, – так Лисиця вважає.
– Та ж вона теж не психолог.
– Кожен бойовий медик трішки психолог, – друг поважно тицьнув пальцем угору, – тож я їй вірю.
Я не знайшовся, що відповісти. Взагалі, ідея Юрася їхати зі мною, дуже не подобалася. Та коли він почув нашу історію – беззаперечно заявив, що рушає на поміч. Й Олеся його підтримала. Він навіть протверезів і під час розмови заливався кавою, замість алкоголю.
Загалом людиною він був гарною. Мав легку вдачу, відкрите серце і незламний дух. Іноді здавалося – тримається не на сталевому стрижні, а на козацькій шаблюці. Познайомилися ми в учбовому центрі у Миколаєві, де разом проходили вишкіл й де він зустрів майбутню дружину. Щоправда, потрапили до різних частин. Юрась – до рою бойових пловців імені Григорія Ізаповича. Відтоді й товаришували.
– То чому ж пити почав?
Юрась знову пригладив бороду.
– Та не знаю навіть… Не клеїться щось життя. Наче пазли браковані складаєш – ніби все на місці, а картинка розсипається на розрізнені скалки. Допоки воював – все чудово було. І все зрозуміло, і робити знав що. Бачиш ворога – б’єш, бачиш друга – обіймаєш. Помітили корита секти ділдовоєванів та можемповторітьвінцев – вдягаєш акваланг, обвішуєшся бомбами і пірнаєш топити. Все просто.
Друг дістав термос, налив чаю. Прицмокнув і продовжив:
– А тут – все якесь непевне. Чого від кого чекати – хтозна. Чим себе займати – хтозна. Вже три роботи змінив, а ніяк місця не знайду. То керівник – дурень і вискочка, що накерував на зламану щелепу. То зарплатня ніяка. То робота нудна.
– Чекай, ти ж інженером був?
Він зітхнув.
– То до війни я кимсь був. А як після неї знову стати до паперів, до кульмана, рейсшин та готовальні? Руки од олівця відвикли, тільки зброю пам’ятають, як стискати. Ото, Тьомичу, і бухати почав. Бо жити так несила.
– Зро-зу-мі-ло, – протягнув я. Можна витягнути солдата з війни, але війну з бійця вивести дуже важко. Часто – взагалі неможливо. – І що, жодних пристойних варіантів роботи не видко?
– Та поки ні, – відмахнувся Юрась, – обіцяють посаду інструктора з дайвінгу. Та поки без зрушень – обіцянка ж-бо не цяцянка, її не помацаєш.
– Кепсько, – погодився я.
– Атож, – буркнув Юрась.
Я зосередився на трасі, бо трапилася ділянка з вибоїнами. Вчепився в кермо. Здавалося, що їдемо не по мирній трасі, а прориваємося крізь мінне поле під вогнем ворожої арти. Коли минули ділянку, я видихнув і продовжив розмову:
– А до мене Капрал часто приходить. Мій загиблий командир, себто.
Юрась мовчав. Я зиркнув на нього і здивувався – як можна заснути під час моїх віражів? Та він примудрився, сопів на пасажирському кріслі.

~

На кухні гримів посуд – якось інакше, аніж коли там поралися Віка чи Софійка. Й аромат кави линув не такий, як від звареного дружиною – без ноток прянощів.
Юрась змінився. Бороду, що вчора нагадувала п’яного їжака зі жмутом трави на спині, постриг і заплів у косичку, увінчану незмінними намистинами, зарослу чуприну ретельно зачесав. З обличчя зникла пожмаканість і нині він зовсім не нагадував заповзятого пияка. Хіба червоні очі ще видавали його слабкість.
Друг сидів за столом і тримав дагеротип, що британські інструктори подарували, коли рій від’їжджав з Альбіону. Той, на якому всі побратими були живі, усміхнені й повні рішучості дійти до Москви, навіки виправити помилку Юрія Долгорукого. І ми змогли, та повернувся з рою тільки я…
Я трусонув головою.
– Привіт!
Юрась відклав дагеротип, підвівся і міцно потиснув руку.
– Я тут трішки погосподарював, нічого?
Я розвів руками.
– Та будь ласка.
– Тільки сніданок, – Юрась знітився, – відверто холостяцький.
На стільниці парували два горня кави, таріль з яєчнею сходила пахощами, а тости, змащені шаром вершків, так і просилися до рота.
– Я б і такого не готував.
Яєчня відмінно смакувала з хрумкими тостами. Та і кава, хоч і без прянощів, чудово збадьорила. Я відклав виделку і витер серветкою вуста.
– Дякую, було смачно. Піду, викурю вранішню люльку і до справ. Тобі, звісно не пропоную, чи…? – я питально глянув на Юрася.
Той хитнув головою:
– Ні, палити не почав.
– То добре, – я вийшов з кухні.
Коли повернувся, Юрась крутив ручку грамофону у вітальні.
– Не проти? Мені краще під музику думається.
– Най буде, – всміхнувся я.
Друг опустив голку на платівку і вітальню заповнив мелодійний спів. А Юрась примостився у крісло:
– Отже, що маємо?
– Маємо викрадача, та де його шукати – не знаємо. І де доньку утримують – теж.
– Відповідь ти куди маєш надіслати? Вони лишили канал зв’язку?
– Так. Поштова скринька Сашка.
– Довго.
– Та ні, в нас до комірок пневмопошта підведена. Та це мало що дає. Не слідкувати ж за поштою весь час. Я про це вже думав – та мене знають і вислідити нікого не вдасться.
– Я можу піти.
Я гмикнув.
– Ти – нова людина в містечку, де всі одне одного знають. Гадаєш, не привернеш уваги?
– Так, не подумав, даруй.
– І саме через це я тебе попрошу надвір поки не виходити. Тим паче, що за домом, найпевніше, стежать.
– Плюс. Але якийсь план ти маєш?
– Особливого – ні. Знайти де тримають доньку і визволити її.
– Такий собі план. Може, розіграти, що ти погодився?
Я пожував губами.
– Навряд. Ми з Вікою підозрюємо, що не все так просто, а за Сашком стоїть хтось із префектури, або інші міські високопосадовці. Фактично, рішення буде прийняте, як тільки хтось внесе пропозицію на сесію – куплені депутати проголосують. І їм конче потрібно, аби це був я, аби мене звинуватити в корупції і прибрати з посади. І всі в плюсі: кому треба – отримає землю, префект позбудеться мене, я йому давно заважаю дрібні оборудки прокручувати. Ну і тему ветерана-корупціонера хтось викрутить в потрібний бік. Сам знаєш нашу «неупереджену» пресу. Та і Софійці моя згода не надто допоможе.
– Не думаю, що її вб’ють.
– А я не думаю, що лишатимуть свідків. Принаймні, якщо я маю рацію у своїх припущеннях і у грі замішана міська верхівка.
– А просто так тебе звільнити не можуть?
– Я приводів не даю. Роботу виконую сумлінно, в разі чого ще й судитися піду. І знову ж, хайп на темі незаконно звільненого фронтовика нікому не треба.
– Надто складну схему описуєш, – Юрась посмикав бороду.
– Так ти сам і казав, що тут все складно. Допоки ми гинули у боях, щурі в тилу добре навчилися схематози крутити.
– Угу, без чарки не розібратися.
– Налити?
– Та йди ти!
– Та і піду. Містом покружляю, «хвіст» перевірю. По найближчим селам проїдуся, маю там певні справи. Гадаю, доньку тримають там – далеко за місто вивозити навряд чи стануть. Ану, як пощастить натрапити на який слід.
– А мені що робити?
– Відпочивай поки. Дякую за сніданок.
Я рушив до виходу. У передпокої прихопив тростину, одягнув поркпай і вийшов з дому.

~

Світло вдома не горіло. Сумніваюся, що Юрась не розібрався, де воно вмикається. Невже сталося щось? Чи то друг мене не послухався і пішов у місто?
Двері виявилися зачиненими. Точно десь здимів. Повернеться – отримає прочухана, помічник бісів!
Увійшов, провернув ручку газового крану. За кілька митей поклацав кнопкою кресала, допоки люстра на стелі не засяяла. Провернув кран, притлумлюючи світло. Кліпнув. Роздягнувся і рушив до вітальні.
А це що?! Крісло було зсунутим, журнальний столик валявся, задерши ніжки до стелі. Папери розлетілися по всій кімнаті. Придивився – одна газета замащена бурим, ніби кров’ю. Що тут сталося?! З ким бився побратим?
Обійшов дім, та більше жодних слідів сутички не знайшов. Юрася теж викрали? Трясця, другого заручника бракувало!
Від чайника ще йшло тепло, отже пригода сталася нещодавно, години зо пів тому, он і філіжанка, засипана чаєм і цукром.
Тихо рипнули петлі, я рвучко обернувся. Кришка льоха у куту кухні піднялася, з неї вигулькнуло лице Юрася. Шкіра під оком почервоніла.
– О, ти вдома вже?
– Ага, – я відкрив холодильник, віддлубав шматочок льоду, – на, приклади.
Юрась узяв кригу і примостився за стіл, притиснув шматок до лиця. Я питально глянув на нього. Друг зітхнув:
– Вибач за безлад. Та маю добру новину – я упіймав шпика. Він, правда, пручався, – вільною рукою Юрась посмикав бороду, – звідси і безлад. Я приберу, не зважай. А шпика допитаємо… як опритомніє.
– І чому я не дивуюся? – риторично спитав я. – З чого ти взяв, що то шпигун?
– Сумніваюся, що одна й та сама людина може працювати молочником, машталіром та холодильним майстром.
– Ти впевнений?
– Звісно. Ледве ти поїхав, хлопець пригнав возик з молоком і влаштував торжище прямо посеред вулиці. Як тільки спродався і вшився – приїхав екіпаж. І їздив сюди-туди, допоки не засутеніло. При тому, жодного пасажира не узяв.
Юрась перевів подих, глянув на горня з незавареним чаєм.
– Увімкни, будь ласка, бо вистиг.
Я запалив газ і буркнув:
– Продовжуй.
– Він, звісно, перевтілився – зняв фартух, натягнув котелок, пальто, пов’язав франтувату хустину, наклеїв бакенбарди та бороду. Та коли дивишся пильно – легко впізнати. А як засутеніло – постукав у двері. Я світло не вмикав і не відчинив – надто цікаво стало, що то за один. То шпик сам упорався, відмичками користується вміло. Певно, шукати щось хтів. От допитати я його не встиг, шпик чахлий виявився. Знепритомнів швидко. Хоча, саквояжем встиг прикласти, падло.
– У льосі тримаєш?
Юрась кивнув і підвівся до чайника, що почав свистіти. Жбурнув у раковину залишки льоду, налив у горня кропу. Узяв і мугикнув:
– Ходімо допитувати.
Приступки порипували, коли ми спускалися до напівтемного льоху, бо ж світло ріжка Юрась притлумив.
По стінах зміїлися труби з газом, водою та холодагентом. До одного з таких вузлів Юрась припнув стілець зі шпиком. Поруч валявся саквояж з інструментом. Синій комбінезон, з жовтою нашивкою «Міськкомунхолод», добряче заюшило на грудях. Бранець сидів похнюплений.
– Прочуняв? – поцікавився я.
Та він мовчав, очевидячки ще безтямний.
– Ти перестарався, – зло буркнув я. – На кухні побіля холодильника шафка з медикаментами, принеси нашатир.
– Може, його ляпасами привести до тями? – потер руки побратим.
– Юро!
– Добре, йду.
Я підійшов до бранця, підняв його голову. Обличчя видалося знайомим, я його точно бачив у місті. Шкода, тільки бачив, а не знаю, хто він. Я витягнув кляп, який Юрась скрутив із якоїсь ганчірки, певно – тієї самої хустини, що шпик лишив від образу машталіра. Бранець застогнав, та отямлюватися не квапився. Добряче ж друг йому пику натовк. Аби дійсно не відбив мізки.
Сходи зарипіли, Юрась простягнув скляночку. Я мовчки відкоркував, сунув під ніс шпику. Той сіпнувся, розплющив очі. Застогнав. Обвів напівсвідомим поглядом льох. Смикнувся, усвідомив, що зв’язаний, застогнав:
– Де я? Хто ви? Що треба?
Юрась хруснув пальцями:
– Це ти нам розкажи щось.
Від його тону взяли дрижаки, я спинив друга.
– Чекай, я сам.
І додав бранцеві:
– Ти там, куди потай вдерся, а я – той, за ким ти шпигував. А треба нам, нешановний пане, ім’я.
– Я не шпигував!
– А от мій друг стверджує інше.
Юрась гучно сьорбнув чаю, вишкірився. І якби обирати: бачити його вискал, чи вовчий – однозначно віддав би перевагу сіроманцю.
Бранець схлипнув.
– Я нічого не знаю!
– Знаєш. І розповіси нам, – запевнив я, напускаючи у голос криги, – ніч довга, а мій друг – знаний костоправ-навпаки, що дуже вміло виводить кістки з призначених місць. Особливо гарно лікує трубним ключем.
Я всміхнувся і вказав на саквояж, в якому, певно, той ключ був.
– Ви не посмієте! – хлопець зблід.
– А що завадить? – поцікавився я і посунув ногою саквояж до Юрася. Важкий, щоб йому!
Друг гру підтримав, театрально присів, повільно розстібнув застібки. Запустив руку всередину. Дзенькнули ключі.
– Вон-ни мен-не вб’ют-ть, – шпик почав затинатися, перейшов на шепіт.
– А ми не гірші, – подав голос Юрась, – і ми поруч, а умовні ті – далеко. Ризики порівняєш?
Бранець вирячив очі, коли друг дістав трубний ключ.
– Н-не т-т-т-реб-ба, – процокотів зубами.
– То як, кажеш, звати наймача? – хижо всміхнувся я.
– Я н-не зн-наю.
Юрась клацнув ключем.
– Бреше?
– Як є бреше, – погодився я.
– Я дійсно не знаю! Він в окулярах був і хустці на обличчі! Не представився! Гарні гроші за викрадення теки обіцяв! Я більше дійсно нічого не знаю!
– Якої теки? Ну, кажи хутко! – я спинив Юрася, який ступив до бранця.
– Пластикової! Фіолетова така!
Фіолетова тека. Де я подібну бачив? Я ледь не плеснув себе по лобі. Саме таку отримав вчора від префекта. І коли мчав з роботи – прихопив чомусь. То де ж я її дів?
– Куди мав віднести?
– У сховок. В центральному парку за касами атракціонів є розлогий дуб з дуплом. Отам після двадцять другої замовник і шукатиме.
– Добре. Останнє питання – нащо за домом шпигував?
– Та звідки я знаю, є хто вдома, чи ні.
Я зиркнув на наручний хронометр. Двадцята двадцять, якщо поквапитися – встигнемо. Перезирнувся з Юрасем. Той питально повів бровою.
Я стенув плечима.
– Давай, мабуть, відпустимо.
– Але ж вони мене вб’ють!
– Вибачай, – підморгнув Юрась і кинув ключ назад до саквояжу, – ми не поліція, програми захисту свідків не маємо. Тож раджу якомога швидше забиратися з міста.
Друг відстібнув з поясу ніж – коли встиг начепити – і розрізав пута на бранці.
Хлопчина скочив на рівні, перелякано посунув до сходів.
– Е-е-е, чекай, – гукнув Юрась і тицьнув носаком берця саквояж, – лахи свої нам лишив?
– Забирай-забирай, – підтвердив я.
Та хлопцю на інструмент було байдуже, позаяк нічого забирати не став – прожогом скочив на сходи і вчкурив до виходу.
– Провести? – уточнив Юрась.
– Не треба, я сам. Якраз у мобіль зазирну.

~

– Виходить, вони не знають, що Віку ти до нас відвіз?
Юрась сидів на кухні й знову сьорбав чай. І куди в нього стальки влазить?
– Схоже, так. Я вирішував швидко, можливо, вони не зметикували зразу стежити. А може не вважали за потрібне, бо сподівалися на співпрацю. А коли щось пішло не так – сполохалися.
– Все можливо. Знайшов щось дивне?
– Поки ні, – відгукнувся я, гортаючи документи. З теки, яку я лишив у мобілі й геть забув. І якби не бранець, то чи й згадав би.
А це вже цікаво! Я Дістав папірець із теки.
– Що там? – пожвавився Юрась.
– Клопотання наших викрадачів про дозвіл на розробку проекту землеустрою.
– І що це дає? Адреса?
– Ні. Я знаю це місце – там занедбаний будинок. Тут цікаве інше, от.
Юрась пильно роздивився документ, мугикнув:
– Ніби нічого дивного. Офіційна папіра, хоч я на них не дуже знаюся.
– Не туди дивишся. Основне – печатка. Бачиш, двоколірна?
– То й що?
– А дивися, – я витягнув інший документ, тицьнув пальцем у печатку на ньому, – кольори!
– Однакові. Та я поки не розумію, що це дає?
– Опосередкований доказ. Другий штамп – нашого префекта, більше я двоколірних печаток не бачив. Та й червоних чи зелених чорнил у інших теж не зустрічав. І бачиш, літера «у» що на одному листі, що на іншому пробиває папір?
Юрась кивнув.
– Це теж може бути збігом, та друкарська машинка нашого секретаря саме так пробиває літеру – наскрізь.
– Отже, ти правий щодо участі міської верхівки?
– Схоже. Наразі я це уявляю так – клопотання писали у шефа в кабінеті, і, аби вдарили печатку, він дав власну штемпельну подушку. Може, робилося похапцем, а може людська недбалість, того не знаю. Більше схиляюся до поспіху, бо це клопотання до решти документів стосунку не має і чому тут – не зрозуміло. Втім, це не дуже важливо, та й докази з цих збігів – ніякі. Але теку вони шукають, аби приховати хоч ці кінці. Ну і побіжно – довести мою службову недбалість, я ж-бо документи втратив.
Юрась посмикав бороду.
– Заскладно. Простіше тебе просто звільнити – а там судися, доводь їхню неправоту. А поки ти не при посаді – провернути свої справи.
– Так то так, але будівництво реабілітаційного центру префект особисто обіцяв містянам. А тепер, коли вигулькнула грошовитіша перспектива – шукає варіанти як і рейтинг зберегти, і ласий шмат не втратити. Щоб те все на якогось цапа відбувайла повісити.
– М-да, справи – гірше не вигадаєш. І що нам тепер робити?
– Клопотання залишимо собі. А от теку віднеси у сховок. І прослідкуй за тим, хто по неї прийде, – я зиркнув на хронометр, – встигаємо.

~

Юрась повернувся близько третьої ночі. Втомлений, але задоволений.
– Завари чаю, – гукнув з порогу і я почвалав на кухню.
Друг вигулькнув слідом.
– Вистежив, – повідомив коротко. – А поїсти немає?
– Зараз організую.
– Тьомичу, у вас біля ставка самопливна водоочисна станція? Така невисока споруда на три поверхи, світла – чи то біла, чи жовта.
– Ага. Тільки не знаю, чи самопливна. Забезпечує водою стару частину міста. Суп будеш? Кулінар з мене такий собі, попереджаю відверто.
– Давай, жерти хочу, страх!
Ніби в підтвердження його слів шлунок забурчав. Та Юрась на те не зауважив і продовжив:
– Теку кур’єр туди відніс, передав якомусь кульганю.
– Кульгань? Не на ліву ногу, бува?
Юрась на мить замислився.
– Здається, так.
– Невисокий, худорлявий? Без бороди і вус, із довгим світлим волоссям?
– Ага, він, – кивнув друг, підсуваючи тарілку, – смачно, до речі, дарма себе знецінюєш. Знаєш типа?
– То Сашко. Онде він, значить. Я, поки вчора катався – до нього зазирнув. Ні вдома, ні на роботі не застав, – всміхнувся я знесилено.
Втома давалася взнаки, хилило у сон. Хоча не так і довго без перепочинку – доби навіть не минуло. Швидко організм кондицію втрачає.
– Ще таке – кур’єр вдягнений у лахміття був, скидався на безхатька. Його охоронник радо зустрів і впустив на територію.
– То не охоронник – на станції чергує нічний сторож тільки. Загалом, деталь цікава. Подейкують, сторож той до безхатьків добре ставиться, часто пускає на станцію переночувати. Можна це якось використати.
– Маю іншу ідею. Та треба переконатися, що Софійку там тримають.
– Гадаю, так, коли Сашко там заліг. Чому б інакше бізнесмену середньої руки на станції жити? Та маєш рацію – переконатися варто. Та як? Часу в нас обмаль.
– Може, сторожа допитати?
– Вірно, – я кивнув, – це я сам. А в тебе який план?
Юрась відсунув тарілку, потягнувся до чаю.
– Персоналу на станції багато?
Я замислився.
– Точно не знаю. Мабуть, не дуже. Сторож, диспетчер точно. Черговий механік має бути. Може слюсар і хтось із хіміків. Людей шість-сім. Ну Сашко з кимсь, хто доньку охороняє. Якщо вона, звісно, там.
– Що я думав. На станцію вода потрапляє зі ставу, тож я зможу тихо проплисти. Та щоб не травмувати працівників – ти маєш відволікти їх. Пошуміти побіля станції, абощо. Звісно, можна щось зламати, аби персоналу стало не до мене, та не хочеться лишити містян без води. Тож поки ти шумітимеш – я визволю Софію.
– Навіщо плавати, якщо можна пройти під виглядом безхатька?
– Бо по-перше з води мене точно ніхто не чекає, а по-друге – за входом, певно, приглядають і, коли там Сашко – тебе точно впізнає.
– Слушно. Та безхатьком можеш перевдягнутися ти.
Юрась всміхнувся.
– І ти дозволиш мені провернути все самотужки? Сумніваюся. Що-що, а натовкти Сашкові пику ти точно хочеш.
Трясця, звісно хочу, від самої зустрічі в «Привиді»!
– Мовчиш? Тож-бо. Тому цей план мені здається найкращим.
– Вмовив. Тоді я зранку поговорю зі сторожем, спробую щось дізнатися.
– Добре. Як їхатимеш у місто, купи невеликий газовий балон і заправ кисневою сумішшю. Не «трьохболтівка»* звісно, та вистачить.
– Добре. Тільки газові пропорції напиши, – я позіхнув, – як хочеш, а я спати. Поки є кілька вільних годин.

~

Вранішнє повітря відгонило прийдешніми холодами. Над дахами плив дим, розчинявся в серпанку неба. Мерзлякуваті містяни, що попри осінню пору досі жили на дачах, вже почали грітися.
Я стояв біля сміттєвих баків, час від часу зиркаючи у бік станції. Та сторож поки не квапився додому. В ніс бив сморід горілки, якою я полив зодягнене лахміття. Щоки чесалися од вугільного пилу й сажі. Звісно, грим такий собі.
Похукав у долоні, пройшовся туди-сюди. Дістав самокрутку, згорнуту із учорашньої газети, чиркнув сірником, та розкурити не встиг – вітер згасив полум’я. Лайнувся.
З другої спроби вдалося, я встиг майже викурити самокрутку, коли врешті побачив, як сторож виходить з воріт. Згасив недопалок, вкинув у кишеню. Зітхнув і занурив руки у бак. Було гидко й соромно – та ніде дітися.
– Зголоднів? – долинуло ззаду.
Я підскочив, рвучко обернувся.
– Доброранку, – сторож припідняв котелок.
– Вітаю, пане. Зголоднів, ніде правди діти, – відповів, розглядаючи сторожа.
Років чолов’яга мав за шістдесят. Зморщене, мов курага, обличчя посікли глибокі зморшки. Обабіч лиця з-під габіка стирчали жмутки сивого волосся. Звичайне старече обличчя, яких десятки на вулицях. І тільки очі – сталевої барви – здавалися геть чужорідними: ніби не стариган на тебе подивився, а шаблею рубонули. Погляд той розтинав м’язи, проймав до кісток. Ба більше – до самого єства.
– Ну тримай тоді, все краще, ніж зі смітника, – дід дістав з потертої екоторби газетний згорток, простягнув мені.
Я розгорнув. Всередині був сендвіч. На окрайці житнього хлібу примостився тонкий, майже прозорий, шматок сала.
– Дякую, – я жадібно уп’явся в частунок, аж сіль заскрипіла на зубах. Проковтнув і спитав: – А ви усіх пригощаєте?
– А ти нетутешній, – констатував старий і пильно глянув на мене.
– Так, – не став приховувати я, – в іншому боці міста мешкав.
– І давно так живеш?
Трясця! Щось розмова складається зовсім не за планом.
– Два місяці майже. Так ви усім допомагаєте?
Старий пожував губами, зітхнув:
– Усім не допоможеш, ото й намагаюся хоч кому. Що ж у тебе трапилося, що на вулицю потрапив?
– Пожежа.
– Он воно як, – дід знову пожував губами, зиркнув пильно, аж дрижаками пройняло, – ну тримай, погорільцю, і це.
Він зняв із шиї старенький шарф. Твідовий, у крупну клітинку.
– Та ви що, не треба! – запротестував я.
– Бери-бери, ото ніколи не відмов від щирого добра. Мені домів недалеко, не замерзну, а тобі в нагоді стане. Тремтиш ото, що лист на вітрі. Я ж ото бачу, що не звик холод терпіти. Раніше терпів, а як перемогли орду, то й відвик хутко.
Я ошелешено кліпнув.
– Не дивуйся, я військових ото завжди впізнаю. Ото сам маю сина ветерана. Йому московіти дім спалили ще у лютому – ото він і вдягнув однострій. Вернув покаліченим сильно – лишив на фронтах руку й ноги обидві. Ти, може, його навіть бачив – майже щодня до пам’ятника квіти возить.
Трясця! Наскільки ж тісний світ маленького містечка! А дід вів далі:
– Ото й живу тепер із ним, якщо це можна повноцінним життям назвати. Важко – та що поробиш, якось воно та й іде.
– А нащо тоді допомагаєте іншим, як самим жити нестерпно?
– Так а хто ж ото допоможе? Мовчиш? Отож-бо й воно, що ніхто. Ото сам крутися, як можеш. І знаєш що? Ото вертай увечері, я ще частунку принесу. На ночівлю, звиняй, не пущу – на станцію інспекція прибула. Хоча ото не інспекція звісно, та роблять вигляд. Трійко дядьків, двоє з яких ото більше на горлорізів скидаються. І дівча. Панні б ще в школі вчитися, ото на вигляд років п’ятнадцять має, а не станції інспектувати.
Я завмер, боячись дихати, аби не сполохати вдачу. Та ж не мовчати! Спробував відказати якомога байдуже:
– Є люди, що молодшими здаються. А нащо ви мені це розповідаєте?
Дід всміхнувся, рубонув поглядом.
– Бо ж ото не хліба ти тут шукаєш, безхатько з тебе – як з кривого теля бомба. Кажу, бо бачу – добрий ти, та тривогою поточений, добрий, та добряче обпечений горнилом боїв. Добрий, та ворогу твоєму я не заздрю.
Дід розвернувся й почвалав деінде.

~
– Готово, – мовив Юрась, що півтори години чаклував над газовим балоном, – для наших цілей годиться.
– Добре, – відказав я.
Друг відклав спорядження, відкинувся у кріслі.
– Що маємо зі зброї?
Я гмикнув.
– Небагато. Пістолет та кілька ножів. Вибухівка є, цілих дві шашки. Але це мені для пошуміти якраз треба.
– Кепсько, – знітився Юрась, – та нічого, вигребемо. Хоч краще б ти сказав раніше, я б щось із дому прихопив. Маю запаси.
Наявність зброї не дивувала. Майже кожен привіз з війни щось. І я би поліціянти не намагалися те повилучати – зберігалося її у бійців ще чимало.
– Брате, ми ж не нову війну зібралися влаштувати, еге ж. Там тільки троє, якщо вірити сторожу, бомбовоз нам не знадобиться.
– Бомбовоз – так. А от пістолет і мені б згодився.
– То бери.
– Ні, Тьомичу, ти бери. Мені ножа вистачить.
– Як знаєш, – не став сперечатися я.
– От і добре, – Юрась плеснув у долоні, – отже, робимо так. Я пірнаю і проникаю на станцію. Гадаю, часу мені треба близько години. Зараз дев’ятнадцята? Ну, з урахуванням можливих форс-мажорів і шляху до ставка – дві години. Тож, шуміти ти почнеш о дев’ятій вечора. Давай звіримо годинники.
Я підвів свій хронометр під дгуговий, поки Юрась переглядав вміст наплічника. Помугикав, перераховуючи необхідне спорядження. Вдовольнився і підморгнув:
– Ну, з богом!

~

Надвечір здійнявся вітер. Хльоскав у лице, смикав за клітчастий твідовий шарф, постійно намагаючись затулити ним очі. А щоб йому!
Я спинився, зіскочив з велосипеда. Стягнув шарф і пов’язав, як арафатку. Стало тепліше. Сів у сідло і заходився крутити педалі.
Ситуація нагадувала наші рейди. Так само кололи поглядами зорі, так само лице ховалося під арафаткою, а сідниці натирало незручне сідало. Тільки вітер тоді дув інший – березневий. Насвистував про прийдешні тепло і Перемогу.
Велосипеди ставали у нагоді, коли гуркіт двигуна чи тупіт підків були перепонами в проведенні операцій, а на піші рейди бракувало часу. Вже не знаю, як хто, та рій Праворучника крутив педалі часто. І так само часто в тилах русаків вибухали склади боєприпасів чи місця дислокації живої сили. А коли розвідка відпрацьовувала на відмінно – спалахували і центри прийняття рішень. Тільки велосипеди ми мали незвичайні…
Рука ковзнула по ручці гальм і далі, до іншого важеля – спускового гачка. Лагідно погладив його пальцем. Такий самий важіль був з іншої сторони керма. Троси від гачків зміїлися до багажника, обабіч якого влаштувалися дві гармати, заряджені ратищами. Зброя не надто далекобійна, проте для раптових точкових ударів годяща. Тим паче, що навісити на древко можна було що завгодно – вибухівку, остень, клюгу, димову шашку. Мої ратища обтяжував динаміт.
Ноги нили – все таки крутити педалі проти вітру та під невелику гірку з незвички було важко.
– Знову в бій?
Велосипед пішов юзом, я ледь втримав кермо і вирівняв рух. Давно не чув цього голосу! Роззирнувся. Праворуч, на незмінному Батурині, мчав Капрал. Звісно, його появи я чекав, та те, що він заговорить стало несподіванкою!
– Ага, тільки зараз – із співвітчизниками.
– Кепсько, – виснував він.
– Навіщо ти упіймав мою кулю?! – гукнув я. Питання пекло у грудях невиправною провиною. – Я тобі життя заборгував!
– То віддавай так, аби мені там не соромно було, – всміхнувся Капрал, – наразі в тебе виходить гідно.
«Там» – це де? В раю? Відомо ж, що туди не пускають тільки рабів і грішників. А оскільки грішні ми всі – не пускають тіко рабів. Отже, Капрал мав усі шанси.
Я зупинив велосипед. Руки тремтіли. Командир також спішився.
– Ти не відповів.
Капрал зітхнув.
– Хіба сам не здогадуєшся? Все просто – ми намагалися будувати державу, та вийшло трішки кривувато. Може, з вас кращі державники будуть. Як то кажуть – покладайся на пророків і молодше покоління.
– Це не відповідь!
– Даруй, іншої не маю, – Капрал плеснув мене по плечу, – тобі час. Та й мені теж.
Командир заскочив у сідло і вдарив Батурина у боки. І за якусь мить вони розчинилися в сутіні.

~

Перша шашка вибухнула на дорозі, здійняла купу пилу. Подоба димової завіси вийшла кепська. Другою я пробив рабицю огорожі – усяко швидше, ніж різати сітку. Зістрибнув з велосипеда і заштовхав його у чагарі, що поросли між станцією і найближчими дачними садибами. Вихопив пістолет й рвонув до отвору, нагвинчуючи глушник.
Пірнув у діру, у три кроки підскочив до найближчої стіни, втиснувся у неї. Тіло діяло саме, майже без участі мозку. Головне випередити рефлекси, втримати палець, аби той одразу не тиснув гачок – це ж бо не вороги, а невинні люди. Переважно. Сподіваюся, сторож помітить шарф і зрозуміє. Саме тому я й одягнув клітчастий подарунок.
Роззирнувся. Де ж можуть тримати доньку? Не в сторожці, і, найпевніше, не в адмінкорпусі – забагато свідків. Десь на складах? У хлораторній? Помповому відсіку? Що ще може бути на клятій станції?
Біля адмінкорпусу скрикнули, вдарили в дзвін пожежної тривоги. Я визирнув з-за рогу. По території метушилися кілька наляканих людей. Жодного із військовою виправкою.
Я побіг. Проминув металевий ангар. Помітив розчахнуті двері. Зазирнув. Чисто.
Що то за халупа ліворуч адмінкорпусу? Нагадує надбудову над льохом. Ет, треба було сторожа розпитати детальніше.
Рвонув до неї, зазирнув. Круті сходи вели під землю, в глибині жевріло блякле світло. Озирнувся – чи не переслідує хтось із Сашкових поплічників. Нікого.
Ступив на сходи, перехопив зручніше пістолет і рушив униз. Невдовзі спуск перейшов у коридор. Лампи заледве освітлювали підлогу. Попід стелею й по стінах тяглося плетиво труб. Звідкись скрапувала вода, іноді траплялися іржаві калюжі.
Коридор розширився, перейшов у невелику залу, з якої відгалужувалися три ходи. Я лайнувся. Куди далі? Дослухався. У правому ході щось зашаруділо. Я затамував подих. Точно, хтось там скрадався – не надто безгучно. Я відступив у середній прохід, присів. Кожна секунда, здається, тривала довше вічності. Аж ось з проходу вигулькнуло пістолетне дуло, а за мить – сам стрілець. Зазирнув у середній прохід, тримаючи зброю у витягнутих руках.
Я ударив знизу, вибиваючи пістолет. Супротивник зойкнув, відскочив, спробував стати в стійку, та не встиг. Я стрибнув, згріб у оберемок, притиснув до землі. Приставив до голови свій пістолет.
– Де вона?
Противник зблід.
– Була з шефом. Мабуть досі з ним.
– Скільки вас?
– П’ятеро.
– Де решта?
– Двоє з шефом, один коридори оглядає. Ну і я.
– Де тримають?
– В резервуарній.
– Це куди?
– По коридору, звідки я прийшов. Будуть непримітні двері, метрів за сто після розвилки.
Я змовчав, а він гарячково зашепотів:
– Я все сказав, не вбивай!
Я підвівся і наказав:
– Підйом, руки за голову, йдеш поперед мене.
Брати заручника я не збирався, як і прикриватися ним, як живим щитом. І коли він виконав наказ – вдарив у потилицю і супротивник осів на землю.
– Відпочинь, бажано до приїзду поліції.
Я рушив далі. Невдовзі трапилася розвилка. Серце закалатало, затремтіли руки. І з кожним кроком дрож наростав. Ні, брате, так не піде. Кілька разів глибоко вдихнув, вгамовуючи серцебиття.
Позаду зашурхотіло і я рвучко обернувся – палець на гачку, дуло спрямоване на звук.
– Я настільки погану яєчню смажу, що ти в мене цілиш? – прошепотів Юрась, – що в тебе?
– Мінус один. Лишилося четверо.
– Троє, – виправив побратим, – один необережно впав у резервуар.
– Треба було живим брати.
– Я випадково, вибач. Ще й допитати не встиг.
Я махнув рукою, мовляв, що вже вдієш?
– Що це ти за патч начепив?
– Де? – я зиркнув на одне плече, затим на інше. На правому красувався чорний шеврон зі стиснутою у кулак правицею та гаслом: «На диявола є хрест, а на ворога меч!» З бурим патьоком по краю, ніби всохла кров. І на чому тримається? Адже велкро на одязі немає. І звідки він узявся, адже Капрала поховали з цим самим шевроном! Втім, не до того зараз!
– А, це… Та так…, – відмахнувся я, – Софійка вже поруч.
Юрась кивнув і ми мовчки рушили далі.
Аж ось вхід. Я здійняв кулак і Юрась спинився. З-за щільно зачинених дверей не долинало ані звуку. Що, як Сашковий поплічник збрехав і доньку вже вивезли? Якщо взагалі тут тримали. Ні, надто він хотів жити, аби брехати. Тож, або пан, або пропав.
Показав жестами Юрасеві, аби за командою відкрив двері. Та до кімнати не ліз, а відступив.
«Плюс», – сигналізував друг.
Я ліг, приготувався стріляти. Дав відмашку Юрасеві.
Двері розчахнулися. Гримнуло два постріли. Око вихопило спалахи і я двічі натиснув гачок. Впали дві тіні, скрикнула Софія. А за мить загорлав Сашко:
– Кидай зброю, інакше я її порішаю!
Слабкого світла у кімнаті вистачило, аби розгледіти, що він притискає дуло до доньчиної скроні.
Я підвівся, підняв руки.
– Зброя?!
Носаком штовхнув пістолет у бік Сашка.
– Все, я чистий, – відказав спокійно, – відпусти її.
По зблідлому обличчю доньки струменіли сльози.
– Нема дурних, – вишкірився Сашко, – ти даси мені спокійно піти і все одно виконаєш наші умови. Або сам розумієш. Бач, твоя безглузда спроба спротиву провалилася.
Бісів Сашко мав рацію – ми програли. Отже, доведеться виконати їхні умови бодай заради самої надії на порятунок доньки. Я відступив на крок. Зиркнув, намагаючись видивитися Юрася. Але він зник.
Сашко, притискаючи до себе Софійку, рушив до виходу.
Я змолився аби він хоч на мить прибрав дуло від доньчиної скроні. Та дурних дійсно не було.
Я знову позадкував, даючи дорогу. Сашко щирився й обережно сунув до виходу. На порозі спинився:
– Відступи на три кроки!
Я виконав наказ, а він висунувся у коридор, роззирнувся. Вийшов, пильнуючи Софію.
– Якщо хоч волосина…
– Та знаю, стули писок, – гаркнув він, обернувся, притиснувся спиною до стіни коридору і боком покульгав, підволочуючи ліву ногу.
Я рушив услід. Як мало простору! Яка велика відстань для одного стрибка! І як мало треба часу, аби куля минула короткий відрізок ствола. Та вона й волі не побачить, одразу зустріне слабку дитячу скроню!
– Відпусти її. Відпусти, і я тобі організую іншу ділянку. Теж у центрі.
– Стули писок! – повторив Сашко, – мені потрібна саме ця земля.
Він дуже нервував, руки тремтіли, на чолі проступив піт. Але сунув далі до виходу.
– Ти ж розумієш, я тебе дістану скрізь. Ти навіть самострілом не врятуєшся від мене.
– Гадаєш? Куль у мене вистачить на обох. Будеш базікати – першою стане вона.
Я зашипів од безсилої люті. Як же його дістати? Чим задіти, аби бодай на мить відвів пістолет. Хай мене підстрелить – перед смертю я його дістану.
– Що ж тебе в Харкові так злякало?
Він мовчав.
– Воювати з дітьми простіше, ніж русню палити, еге ж?
Ворог майже порівнявся з бічним відгалуженням, зиркнув туди й на мить направив пістолет. І я стрибнув. Проте відстань була завеликою. Він зреагував і дуло знову втиснулося у доньчину скроню.
– Стояти!!! – загорлав він.
І тут із бічної штольні майнула тінь, ніби блискавка спорола простір. Чорна блискавка на ім’я Юрась.
Друг ухопив руку зі зброєю, смикнув. Час уповільнився. Я бачив як пістолет від голови Софійки повзе до Юрася, завмирає навпроти його обличчя. Як палець ворога тисне гачок. Здається, бачив навіть кулю, що входить у нарізи, починаючи розбіг.
Гримнув постріл, Юрась відсахнувся…
– Брате! – скрикнув я, зриваючись з місця.
… відсахнувся і одразу вдарив. Голова Сашка смикнулася, лунко стукнулася в стіну. Рука, якою він притискав Софійку обвисла. Юрась ударив знову. І знову. А я впав навколішки і притиснув доньку до себе. По щокам котилися сльози, та на них було байдуже. Я пестив її волосся і шепотів:
– Все скінчилося. Вже все скінчилося…
~

Перший мороз роздягнув дерева ледь не до половини й середмістя наповнилося возами, в які комунальники вантажили поточені пальта кленів та каштанів.
Незважаючи на ранкову пору в «Привиді» кипіло життя. Усі столики були зайняті, навіть стільці біля шинквасу в барній зоні порипували під відвідувачами.
Я змахнув рукою, підкликаючи офіціянта. Ніби ніхто не звернув уваги, та за мить той уже стояв біля нашого столика.
Я питально глянув на Юрася.
– Каву з вершками й сиропом із солоною карамеллю. І два круасани.
Офіціянт занотував у блокнот.
– Дві чарки коньяку.
– Одну, – виправив Юрась.
Я повів бровою.
– Щось поїсти? – уточнив лакей.
– Ні, дякую.
Коли офіціянт зник, я запитав:
– Що це ти від алкоголю відмовився?
– Та якось не хочу, – знітився Юрась, – ще тиждень тому я б залюбки.
У мені щось змінилося. Раніше не дозволяв собі вживати алкоголь зранку. І можна скільки завгодно тішитися відмовками про пережитий стрес – факт є фактом. Утім, хороше в змінах теж було – відступила гіркота, що майже щоденно щемила у грудях, і світ ніби став легшим, більше не лежав на плечах тягарем відповідальності й вини. А останні події перестали здаватися карою за щось… Виявляється, змінився не тільки я.
Принесли напої та круасани. Над ще гарячою перепічкою здіймалася пара. Над горнятком кави – теж. Юрась насипав цукру і заходився перемішувати. А я втупився на бурштин у чарці та рівн кружальця лимонів, посипаних меленою кавою.
– Ти так і не розповів, що в тебе за шеврон був на станції.
– Тільки не вважай мене божевільним, добре? Тут така річ… я часто бачу Капрала – мого загиблого командира. Вже не знаю, чи то ПТСР, а чи містика. Він з’являвся, коли на мене чекає небезпека, ніби попереджає. То коли я на станцію їхав – він прийшов. І навіть вперше забалакав. Сказав, що прощається. Той шеврон – його, й всохла кров на ньому – Капралова. Пролилася, коли він мою кулю перехопив.
Я потягнувся до чарки і зробив ковток. Так здалося правильним, ніби шану командирові віддав. Зажував лимоном і продовжив:
– То от, на прощання він мене по плечу плескав – мабуть, тоді й передав. Тільки я досі не зрозумів навіщо.
– Можливо, не треба шукати в тому сенсів. Або ще просто не час.
– Може і так, – погодився я.
– А я теж дещо зрозумів, – змінив тему Юрась, – той постріл в катакомбах багато перевернув. Як я ухилився – досі не розумію. Там, на фронті, було звично що в тебе стріляють. А тут – інакше. І я раптом зрозумів, що хочу надалі робити так, аби подібних Сашкові ставало дедалі менше. В поліцію хочу податися, там я ще не пробував себе реалізувати.
– Гідна справа. Це тому від алкоголю відмовляєшся?
– Та ні… Вірніше, не тільки. Дійсно не тягне, ніби поробив хтось. Та й мені тут Олеся дещо повідала – я тобі по секрету скажу. Батьком я стану скоро, братику.
Я скочив на рівні і підняв чарку.
– За вас, брате!
Випили. Я лишки коньяку, Юрась – каву.
– То ти знав, але все одно поїхав на поміч?
– Ні. Це вона сказала, як тільки з Вікою приїхали. Вчора, себто. Але, навіть аби знав – все одно поїхав би.
– То ж бо я думаю, ти задумливий якийсь.
– Є таке, але не тільки. Думаю, що далі з цим усім робити.
– З префектом?
– Ага. Він же порішає питання і справу закриють.
– Можливо. Та якщо Сашко і живий горлоріз дадуть свідчення – найпевніше посадять. Але навіть якщо замне справу – поголос піде. Он, у вечірній газеті Вікина стаття вийде про викрадення і міську корупцію. Копію статті вона направила у обласні видання, котресь та й опублікує. Публічність – непоганий захист. А поголос префекта практично знищить – удар по його репутації колосальний і наступні вибори він програє, навіть якщо йому розуму стане балотуватися. Тож, вважай, більше нічого робити й не треба. До того ж, вони вже знають, що чіпати моїх рідних не варто. Тим більше, коли в мене такий побратим є.
Юрась серйозно кивнув.
– Так, на мене завжди можеш розраховувати. А шеврон?
– На двері повішаю, як оберіг, – я всміхнувся.
– Непоганий варіант.
Я кивнув і визирнув у ілюмінатор. Майдан унизу був як на долоні. У справах квапилися люди, комунальники досі прибирали листя. Молодий ветеран на самохідному візку знову привіз до пам’ятника оберемок жовтого безсмертника.
А ще побіля пам’ятника сидів у сідлі Капрал і, склавши долоню дашком, дивився на громаду цепеліна. Наші погляди зустрілися. Він змахнув рукою, Батурин став дибки і вони розчинилися у повітрі. Але за мить до того я почув тихий шепіт, не шепіт навіть, а ніби чужа думка торкнулася свідомості: «Найгірше минуло, далі ти впораєшся сам».
Направду сказав, а чи почулося?

* Триболтове водолазне спорядження, класичний водолазний костюм