Мерзлий

– Джентльмени, заспокойтеся, – я примирливо підняв руки, – ніхто не махлює.
Нельсон Гілі розкурив сигару і відкинувся у кріслі. Джонатан Волш помішував чай, а мій напарник – Тед Абботт задумливо розглядав карти на столі, що кричали про великий шлем[1], який я замовив під безкозирну гру.
– Містере Клокворд, – Джонатан поклав ложечку на блюдце, – може це просто вдача, однак погодьтеся, надто все дивно виглядає.
– Що саме? – уточнив я.
Містер Волш вмочив вуста у чай, відставив горня і продовжив:
– Гадаю, містера Гілі та містера Абботта це також непокоїть.
– Еліоте, ви дійсно нічого не помічаєте? – здивувався Нельсон, струсив попіл і вказав на мене сигарою, ніби звинувачуючи, – за місяць ви не програли жодної партії.
Я замислився, намагаючись пригадати, коли востаннє програвав. Та далі минулого тижня спогади не зринали. Тоді я в парі з Гілі, а затим із Волшем зробили по роберу[2].
– Даруйте, джентльмени, та пригадую хіба минулу п’ятницю. Та й як я можу шахраювати, коли роздавали ви, Джонатане?
– От це і дивує, – відказав Волш.
Тед зібрав карти й заходився тасувати колоду.
– Ще партію? – запитав він, – перевіримо вдачу містера Клокворда.
– Я пас, – Нельсон поклав сигару у попільничку, а ту поставив на стіл. Дістав з кишені годинник. Кивнув і додав:
– Вибачте, та мушу йти – година пізня.
– Та і мені вже час, – підтримав його Джонатан, – можливо, проведемо експеримент наступного разу.
Я відмітив «можливо». Виходить, друзі настільки образилися, що навіть не збираються на наступну щоп’ятничну партію бриджу. Кепсько. Хоча, який сенс ображатися, коли граємо не на гроші – інтересу задля. Утім, можливо ще передумають.
– Коли всі – то і я піду, – підсумував Тед. Карти акуратно вклав у коробку і посунув на центр столу. Зняв пенсне, протер скельця і вклав до кишені піджака. Підвівся і попрямував до виходу.
Гілі з Волшем рушили за Абботтом. Робити нічого – тож я вийшов услід. Як би неприємно не було, та проявляти неповагу до гостей – остання справа, не гідна джентльмена.
Друзі розібрали пальта, тростини й капелюхи.
– Доброї ночі, джентльмени. Традиційно чекаю вас за тиждень, – всміхнувся я.
– До побачення, – Джонатан припідняв котелок.
– Бувайте, Еліоте, – Нельсон поправив нашийну хустку, яка і без того мала бездоганний вигляд.
– Побачимося, – кивнув Тед.
Вечір був зіпсований остаточно. Я повернувся до вітальні, сумно глянув на стіл з картами та попільничкою, у якій дотлівала сигара. Налив келих джину, підсунув крісло до каміну.
Вогонь зігрів зовні, алкоголь – зсередини, та легше не стало. Туга краяла серце. Дуже не вистачало Дженіс… Вже майже місяць…. Певно я ніколи не пробачу їй раптово перервані заручини і швидке весілля з іншим. А ще це везіння, що теж почалося місяць тому. Дивний збіг. Тут у вишні сили повірити недовго, якби я був схильний до містичних казок. Так воно, чи не так, та мушу знайти причину цього фарту і позбутися його.
Треба якось перевірити теорію про везіння. А тільки як? Не в казино ж іти. Утім, а чому б і ні, де ще перевірити удачу, як не в борделі азарту?

⁂

Ранок видався похмурим. І виною тому не тільки вогкий смог, що впав на місто. Розум оповило не менш щільним туманом похмілля з нотами ялівця. До усього день псував дратівливий головний біль.
Та нічого робити, мусив привести себе до пристойного вигляду і вчасно відчинити крамницю. Тим паче, торгівля у суботу має бути гарною.
Міцний солодкий чай притлумив біль і дещо розвіяв туман у голові. Друга філіжанка вистигала на прилавку, допоки я натирав скло вітрин.
Тенькіт дзвіночка на дверях заскочив зненацька, коли я саме узяв друге горня. Вилаявся подумки, поставив чай на місце. Натягнув на обличчя посмішку і обернувся до відвідувача.
– Еліот Клокворд до ваших послуг. Чим можу бути корисним…
«Міс Дженіс», – ледь не вигукнув я. На перший погляд панна скидалася на мою наречену. Колишню… І зараз усі жінки, що бодай трохи її нагадували, викликали у серці пекучу млість. За мить я опанував себе.
Чепурна панна розгублено оглядала крамницю, складалося враження, ніби вона помилилася дверима. Мовби увійшла до рибної лавки, а на полицях стріла розмаїття перепічки.
– Доброго ранку. Це майстерня «Клокворд і син», вірно?
Панна кліпнула блакитними очима і уся похмурість ранку ніби розтанула.
– Маєте рацію, це і є «Клокворд і син».
Вона розгубилася ще дужче. Роззирнулася.
– Мені радили вас, як майстра-годинникаря. Але, здається, хтось злісно пожартував.
О, тепер її поведінка стала зрозумілою! Панна очікувала побачити царство шестерень, стрілок і пружин, та аж ніяк не антикварну крамницю.
– Ніхто над вами не пожартував. Батько дійсно ремонтував годинники, проте я перепрофілював сімейну справу.
Панна зітхнула:
– Тоді я піду. Перепрошую, що потурбувала, містере Клокворд.
Та відпускати панну не хотілося. Навпаки, кортіло милуватися блакиттю очей, точеним профілем, довгою шиєю, персами, вигідно підкресленими корсажем.
– Чекайте, міс…
– Прескотт. Алісон Прескотт.
– Чекайте, міс Прескотт. Я вірно розумію, що вам треба полагодити годинник?
Алісон кивнула.
– Справа в тому, що хоч я й змінив рід діяльності, та батьківської справи теж не забув. Можливо зможу вам зарадити.
Панна посміхнулася.
– О, це би було чудово. От тільки… – вона зам’ялася, ніби зважуючи щось. Врешті, зробила якийсь вибір і додала: – я не надто заможна. Можливо, ваші послуги коштують більше, ніж можу собі дозволити.
– О, не хвилюйтеся. Покажіть ваш годинник для початку. А в ціні, гадаю, зійдемося.
Алісон вдячно кивнула, й дістала з ридикюля годинник. Поклала на прилавок.
Чоловічий. Кишеньковий. На ланцюжку із кліпсою. Закортіло вилаятися. Вгамував хвилинну слабкість і спокійно узяв аксесуар. Відкинув кришку. Секундна стрілка цокотіла і жваво бігла по колу.
– І що з ним не так, місіс Прескотт? – поцікавився я люб’язно.
– Міс, – виправила Алісон, – це годинник батька. Останніми днями він не показує час –стрілки рухаються, проте хвилинна з годинною стрілки ніби склеїлися між собою і постійно вказують на якусь одну цифру. То що, полагодите?
– Так. Здається тут несправність не надто складна, тож за ціну не переймайтеся. Повернетеся в понеділок по обіді – буде, як новенький.
– Щиро дякую, містере Клокворд, – Алісон всміхнулася, – до зустрічі.
– До побачення, міс Прескотт.
Панна кивнула й рушила до виходу. Я провів її поглядом, а коли двері за Алісон зачинилися – зиркнув на годинник. На перше око – річ давня, але дешева. Латунний корпус потьмянів, ланцюжок вкрився патиною. Єдине, що здавалося коштовним у хронометрі – блакитний камінець, інкрустований у заводний механізм. Дуже скидався на сапфір.
Я дістав з шухляди бінокуляр, натягнув на голову, відрегулював лінзи.
Камінець тільки нагадував сапфір насиченим глибоким кольором. Але коштовним камінням не був – радше скалка брязкальця з якимось спіральним плетивом усередині. Чому ж тоді панна так хоче його полагодити, адже дешевше придбати новий, а єдина цінність, яку може уособлювати годинник – пам’ять. Та вже коли пообіцяв – мушу полагодити. Добре, що батьківський реманент не встиг продати.
Дістав з кейсу лещата і викрутки, затиснув корпус і заходився розбирати годинник. Гвинтики довго не хотіли піддаватися, та, врешті, зрушили. Певно, хронометр не розбирали дуже довго – ото й не дивно, що з ним халепа трапилася. Загалом, описана несправність дивна і з чим пов’язана, не зрозуміло. Але ж панні дуже треба, тож розберуся.
Тенькнув дзвоник на дверях. Я відклав годинник і завчено привітався:
– Еліот Клокворд до ваших послуг. Чим можу бути корисним, сер?
Джентльмен, що увійшов до крамниці, був яскравим представником денді. З-під темно-синього фраку виднілася білосніжна сорочка, фатермордер[3] якої оперізувала шийна хустина під колір фраку. На хутряних відворотах світло-сірого пальто виблискували краплини води – певно туман змінила мжичка. Глянець чорної тростини контрастував із білосніжними печатками. Пахло від містера дорогими парфумами та не менш дорогим тютюном.
– Доброго дня. Мені потрібне щось ексклюзивне на подарунок нареченій.
Слово шарпнуло по серцю, та вигляду не подав. Так буває – хтось має наречену, а хтось втратив нещодавно.
– Що саме вас цікавить, містере…, – я затнувся, очікуючи, що покупець відрекомендується. Та на це він уваги не звернув.
– Щось на тему Африки. Статуетки, маски, посуд, прикраси. Можете запропонувати щось подібне?
Я замислився. Звісно, африканські артефакти мав, та чи влаштують вони вимогливого денді?
– Так, ось, сюди, будь ласка, – я вийшов з-за прилавку і прослідував із гостем до вітрини попід стіною, – тут маски і ось, під склом, дещо з прикрас. Показати щось ближче?
Денді скривився, хитнув головою:
– Примітивно і вульгарно. Нічого вишуканішого не знайдеться?
На примітивне і вульгарне я образився. Та обурюватися цим в присутності покупця не став, лише приязно всміхнувся.
– О, містер знається на прекрасному. Дозвольте, – я перейшов до іншої вітрини з різноманітним посудом, – можливо, вас зацікавить щось звідси? Кераміка, дерево, слонова кістка. Африканські – он в тому кутку.
Та денді знову нічого не зацікавило. Він оглянув крамницю, гмикнув презирливо і зібрався йти, аж раптом його погляд спинився на прилавку, де в кутку під скляним кубом височила статуетка. Слон, просто й грубо різаний із гебану, зиркав червоними камінчиками очей й, здавалося, всміхався, задерши хобот.
Покупець тицьнув тростиною в статуетку.
– Оце цілком згодиться. Запакуйте, будьте ласкаві.
– Вибачте, містере, та вона не продається. Це не товар.
Статуетку два місяці тому привіз Джонатан Волш із відрядження до Дурбану. Подарунок настільки припав до душі, що я вирішив лишити його на першому поверсі, у крамниці, адже тут я проводжу більше часу, аніж у житлових кімнатах.
– Облиште, містере Клокворд, усяка річ має ціну. Назвіть її і я заплачу.
– Ви, певно, мене не розчули…
– П’ятсот, – урвав денді.
Я ледь стримав здивування. Пропозиція однозначно перевищувала ціну статуетки. Але продавати подарунок…
– … я не продаю дружбу…
– Тисяча! – гукнув покупець, – вам ніхто більше не заплатить.
Ач, який упертий трапився.
– … і вона для мене безцінна, – врешті закінчив я розпочату фразу.
– Дві. Тисячі. Фунтів. – відчеканив денді, – половина вашого краму коштує дешевше.
Та хто він в біса такий, аби рахувати мої статки?!
– Вибачте, містере, проте ні.
Кортіло додати про місце, куди він може собі ті гроші запхати. Проте продавець завжди має бути поштивим. Відтак я постукав пальцем по наручному годиннику і додав:
– Даруйте, та крамниця зачиняється. Прошу вас залишити приміщення.
– Дві з половиною!
Я хитнув головою.
Злостивий вираз перекосив обличчя денді, та він швидко опанував себе й не кажучи ні слова розвернувся і покрокував до виходу.
Я пройшов слідом і замкнув за ним двері. Торгівля однозначно не задалася. От тобі і вдача, про яку так торочили друзі! Певно, сьогодні вже не відчинятимусь – пообідаю та й збиратимуся до казино. Хоч і певен, що то вже не має сенсу, й Волш з Гігі помиляються.

⁂

Надвечір мжичка змінилася бридким туманом, що одразу проник за комір, заледве я зачинив двері. І йому не завадив навіть щільний шарф.
Бляклі плями вуличних ліхтарів ледве розганяли білясту запону навкруг себе й нагадували грудки брудного снігу, що якимось дивом зависли у повітрі. Напівтемрява вулиці тиснула з усіх боків, ніби намагаючись загнати перехожого за міцні стіни до теплого каміну.
Я роззирнувся. Жодного кебу не котило бруківкою. Звісно, можна пройти до зупинки монорейки, проте стовбурчити у тисняві вагонів, переповнених робітниками, не надто кортіло. А йти пішки – тим паче. Але доведеться, принаймні два квартали до зупинки монорейки, де завжди можна стріти й кілька екіпажів чи візників на мобілях. Та до останньої машинерії я ставився скептично. Одна справа – пароплав чи паровоз – там двигуни солідні, перевірені часом. А от роботі їх менших копій під капотом мобіля я, допоки, віри не йму.
Позаду зачувся цокіт підків. Я озирнувся і здійняв руку, зупиняючи кеб. Пощастило.
– Вільно? – уточнив я.
– Сідайте, містере, – відгукнувся візник, – куди їдемо?
Я назвав адресу, сів до кабіни і екіпаж рушив з місця. Колеса підстрибували на поодиноких вибоїнах, кабіну зрідка гойдало. Хилило у сон і згадувалося лице міс Алісон Прескотт. Цікава дівчина, треба буде запросити її на променад.
Екіпаж спинився. Я вийшов, розрахувався з візником. Глянув на яскраво освітлену вітрину закладу – все ж таки газу на рекламу казино не шкодувало – зітхнув і потягнув за ручку.
Світ всередині разюче різнився зі світом зовні. Все сяяло чистотою і світлом, линула музика і гамір.
Я привітався з працівниками на ресепшені і рушив до гардеробної кімнати. Віддав пальто та циліндр і пройшов до кас.
Залою сновигали офіціанти, вміло лавіруючи між столами з відвідувачами. Грали в покер і бакару, крутилася рулетка. У дальньому кутку завсідники смикали важелі гральних автоматів. З чого ж почати? Певно, з класики, картярський фарт перевірю останнім.
Упіймав офіціанта, випив келих пуншу й рушив до грального столу.
– Ваші ставки, леді та джентльмени! – гукнув круп’є.
Не роздумуючи я поставив десяток фішок на «зеро». Роззирнувся. Хтось робив ставки на «колону», чи на «дюжину», дехто – на «три номери». Особливо заповзяті й відчайдушні ставили чималі гроші на один номер.
– Дякую, ставки зроблено! – і круп’є запустив кульку. Очі гравців, ніби заворожені, не відривалися від її стрибків по секторах. Та мене то не цікавило. Почувався незручно в світі лоску, патосу та пихатої доброчесності.
Рулетка зупинилася.
– Зеро, леді та джентльмени! Вітаємо містера… – круп’є глянув на мене.
Я розгублено всміхнувся та називатися не став, натомість мугикнув банальне:
– Новачкам завжди щастить.
Коли ставки прибрали зі столу і оголосили нові – я знову поставив на «зеро». Випадіння могло бути випадковим. Проте ні…
«Зеро» зіграло втретє, вчетверте і вп’яте. Гравці почали шепотітися і коситися на мене. Навіть незворушний круп’є всміхався натягнуто і якось злостиво.
Я забрав виграш і рушив до автоматів. Хай пощастило з рулеткою, можливо вдача там і грає велику роль. Однак гральний автомат – механізм серйозний, купі шестерень, шнеків та валів вибрики фортуни байдужі.
Як же тут грати? Ага, ось приймач. Я сунув фішку у щілину. Автомат заторохкотів і задзеленчав, у п’яти віконечках замайоріли символи. За якусь мить спинилися на п’яти тузах. Автомат теленькнув і висипав гору фішок. Я повторив експеримент п’ять разів і всі виявилися виграшними.
За стіл з бакарою я підходив з пересторогою. Коли вже банкує круп’є – тут навряд гравцеві поталанить. Та після трьох «натуральних»[4] комбінацій я полишив і цей експеримент.
Геть я нетиповий відвідувач казино, адже інші радіють, а мене от виграш гнітить. Виходить, друзі мали рацію. І як тепер з цим жити?
Ошелешений я рушив до кас. Обміняв фішки. Віддав гардеробнику жетон і забрав одяг і вийшов надвір. Туман загуснув, перетворився ледь не на суцільну запону, простягни руку – то й пальців не розгледиш. Рушив до дороги – з ґанку навіть кеб не розгледиш.
– Містере, – долинуло ззаду, – заждіть хвилинку!
Рвучко обернувся, та власник голосу вже ухопив під руку, ніби з дружиною на променад вийшов, і так ми за інерцією пройшли кілька кроків. Саме опинилися подалі від рекламного світла.
– Слухаю, – впевнено відказав я, хоча в середині зародилися погані передчуття.
– Маю єдине питання: ти де такий фартовий узявся?
І власник голосу боляче вдарив мене у сонячне склепіння.

⁂

Здається, ранок знову видався похмурим. Але нормально роздивитися щось, окрім клаптя неба, не вдавалося, адже заґратоване вікно одиночної камери знаходилося доволі високо.
Я застогнав, сів на лежанці. Боліла спина від грубих неструганих дошок. Боліло обличчя і збиті у бійці кулаки. Мучила спрага, кортіло нормально сходити до вбиральні, а не нюхати сморід жерстяного цебра.
Скрипнули петлі і двері прочинилися. Долинув награно веселий голос, в якому направду вчувалася стривоженість:
– Містере Клокворд? Яка приємна несподіванка.
– І вам доброго ранку, інспекторе Абботт.
Я підвів очі. Тед застиг, обіпершись об одвірок. Погляд мав стривожений і повний осуду.
– Не повірите, Еліоте. Не встиг я прокинутися, як з’явився посильний з терміновим викликом, мовляв, узяли порушника за нічну бійку. І що я бачу, ледве переступивши поріг відділку? Що трапилося? Хоча ні, краще ходімо до кабінету і там все розповісте за горням гарячого чаю.
– А джину не знайдеться?
– Щось вигадаємо, – серйозно відказав Тед.
Ми пройшли погано освітленими коридорами відділку і дісталися кабінету Абботта. Тед відчинив двері й пропустив мене уперед:
– Прошу, – вклонився жартівливо інспектор.
– Мені якось не до жартів, – буркнув я і увійшов.
Погода дійсно виявилася мерзенною. Крупні дощові краплі барабанили у скло великого вікна. Крізь нього було чудово видно, як вітер хилитає гілляччя дерев і вивертає парасолі поодиноких бідолах, яким не пощастило опинитися на вулиці цього ранку.
Я пройшов до столу, примостився на стілець. Оглянув приміщення, в якому нічого вражаючого не виявилося. Сейф, шафа, стелажі та друкарська машинка на стільниці – ото й усе начиння. І теки. Безліч картонних тек лежали всюди – заповнювали стелажі, громадилися стосами прямо на підлозі, на сейфі та шафі. Стільницю теж не оминула участь бути захаращеною теками. Білими, сірими і зовсім пожовклими од часу. Я чхнув – пил настільки просякнув кабінет, що лоскотало у носі.
– І як ви це витримуєте, Теде?
– Звик, – відказав він і примостився на стілець навпроти, – то що сталося?
– Здається, ми згадували про джин.
– Так, звісно, – Абботт витягнув з шухляди столу масивний ключ і відчинив сейф, дістав пляшку і склянку. Зіштовхнув зі стільниці якусь теку і поставив на її місце алкоголь. Налив, простягнув мені.
Я вдячно кивнув і перехилив напій. Крекнув. Всередині розтеклося тепло.
– То що ж трапилося, Еліоте? – собі інспектор не налив.
– На мене напали біля казино.
– І що ви там робили? – здивувався Тед, – ви ж не з когорти заповзятих гравців.
Я зітхнув.
– Перевіряв вашу теорію.
– Яку?
– Ту, що Гілі з Волшем озвучували – про мою картярську вдачу.
– А, це… Не думав, що ви поставитеся до того серйозно, Еліоте. І як експеримент? Пройшов вдало?
– Більш ніж, – я знову зітхнув, – ви мали рацію. П’ять «зеро» поспіль, три «натуральні» комбінації в бакарі та п’ять перемог над «одноруким бандитом» важко назвати збігом.
Інспектор присвиснув.
– То ви тепер багатій, як я розумію?
– Я тепер побитий антиквар. До усього змерзлий і голодний після ночі в буцегарні.
– Розумію. Даруйте, Еліоте, проста формальність – ви заяву про напад подаватимете?
Я хитнув головою.
– Навіщо?
– Покарати нападника.
– Я його не бачив – ніч, туман. А окрім мене свідків немає.
– Еліоте, – зітхнув Абботт, – ви не при собі. Давайте я вас відвезу до лікарні.
Я замислився. Їхати на гарчащому монстрі інспектора задоволення не найперше. Проте в мене ані шилінга за душею, навіть кеб не винаймеш. А дибуляти крізь все місто в таку негоду – вірний шанс застудитися.
– Теде, друже мій, до лікарні точно не варто. А додому, певно, погоджуся.
Інспектор прибрав пляшку і склянку знову до сейфу. Дістав із теки чистий аркуш паперу, поставив на ньому кілька кавичок і простягнув мені, разом із кульковою ручкою:
– Розпишіться. Я потім пояснення сам напишу, якщо звісно ви не проти. Я маю з вас їх взяти, адже інцидент мав місце.
Я не заперечував. Навіть не загострив увагу на те, що моє побиття заслужило лише слова «інцидент». Кивнув і підвівся.
Ми знову поблукали коридорами і вийшли надвір. Інспектор прожогом скочив до мобіля й заходився заводити, а я залишився під навісом. Негода наскочила і вибила усе тепло, що приніс у тіло джин.
Мобіль пхекав, чхав, кашляв і зовсім не хотів заводитися. Та врешті пирхнув парою і діловито загарчав. Тед махнув рукою і я підбіг до мобіля, заскочив у салон. Абботт накрутив якийсь важіль й по лобовому склу поповзли склоочисники. Смикнув інший – і ми поволі покотилися бруківкою.

⁂

– Якого біса?! – вилаявся я.
– Що трапилося? – гукнув із мобіля Тед.
– Здається, в мене чергова проблема. Тут відчинено.
– Стривайте, – наказав інспектор, виходячи з машини. Витягнув з-під пальто револьвер і підійшов до мене. Оглянув замок, промурмотів:
– Здається, цілий. Відмичками відкривали.
Обережно штовхнув двері й ковзнув усередину. Я шмигнув услід, роззирнувся.
На перше око нічого з крамниці не зникло. Вітрини стояли неушкодженими, товари займали відведені їм місця. Здається, все лишилося, як було, коли я вчора вирушав до казино.
Тед ступав обережно, тримаючи револьвер на витягнутих руках. Дійшов до прилавку, зазирнув за нього. Кивнув, Ступив далі. Під ногою хруснуло і інспектор спинився.
Я зиркнув на підлогу. Біля черевика Абботта валялися скляні уламки. Перевів погляд на вітрину. Ебеновий слон зник, тільки друзки лишилися на стільниці. Як я їх одразу не помітив?
– Що тут було, – прошепотів Тед, – щось цінне?
– Я гадав, що ні. Та, певно, помилявся. Статуетка слона з гебену, що Джонатан подарував. Вчора якийсь денді її придбати хотів. Пропонував шалені гроші. як за шматок чорної деревини, та я відмовився.
– Дивно, – мугикнув Абботт, – ви його запам’ятали? Описати зможете, так, аби фоторобот зробити?
– Здається, так.
– Щось цінне ще зникло?
– Ні. Але ходімо на другий поверх, треба й там оглянути.
Я зачинив крамницю і ми піднялися нагору. Проте хвилювався даремно – двері виявилися замкненими. Однак ми обійшли весь будинок і переконалися, що крім слона крадій більше нічого не узяв.
Я розпалив полум’я у каміні і заварив чаю. Приготував кілька сендвічів й ми з Тедом примостилися до вогню.
– Що відбувається, Еліоте? Ви опинилися в центрі дивних подій, і, здається, знаєте більше, ніж кажете. За таких умов слідство навряд знайде крадія.
– Зі слідством облиште, не варто. Це дивні збіги, не більше.
– Мені так не здається. Погодьтеся, аж такі збіги нагадують добре продуманий план.
– Навряд. Дивіться – як можна було передбачити, що я поїду до казино? Та ніяк. Тим паче, що людина я не надто азартна. Та й ніхто не знав, що мене немає вдома, хіба візник. Але ні, я кеб упіймав поруч зупинки монорейки, а не біля дому, тому й він відпадає. Тож, гадаю, бійка і пограбування не пов’язані.
Інспектор пожував губами.
– Все можливо. Є в мене одне божевільне припущення, але часто найнеймовірніші теорії виявляються правдивими.
– Поділитеся?
Тед всміхнувся.
– Допоки ні. Хочу перевірити деякі факти. І пропоную партію в бакару.
– Ми думаємо однаково? Везіння – через статуетку?
Тед кивнув. Я приніс карти і простягнув йому:
– Банкуйте, сер!
Абботт одягнув пенсне і роздав. Повторив вдруге і втретє. Відкинувся у кріслі й потер перенісся, знявши пенсне.
– Дивно.
Після трьох програшів інспектор зітхнув, склав пальці в замок і задумливо мовив:
– А така струнка версія була.
– На жаль…
– Еліоте, надто все це дивно. Якась містика прямо і жодні логічні висновки тут не працюють. Ви мені точно описали усі події, що відбулися після нашої останньої зустрічі? Нічого не пропустили?
– Справа в тому, що везіння почалося місяць тому, а слона Джонатан привіз раніше. А щодо пропустив – хіба про панні, не сказав, що принесла годинник у ремонт.
– Гм… Ви досі їх ремонтуєте?
Я знітився і, певно, зашарівся.
– Взагалі – ні. Але міс надто до душі припала. Ото й узявся.
Абботт пожвавився:
– Де чарівна жінка – там часто загадки. Щиро радію, що після Дженіс вас інші жінки почали цікавити. Назвалася?
– Теде, давайте Джніс не згадувати. То минуле, перегорнули сторінку й усе. А панна відрекомендувалася Алісон Прескотт. Приходила незадовго до візиту денді. Годинник має забрати завтра по обіді.
– Якась незвичайна річ?
– Звичайна дрібничка, нічого цінного. Хіба камінцем інкрустована, та й той не коштовний, а ніби друзка фарбованого скла.
Тед замислився, дістав хустинку і протер скельця пенсне.
– Дивний збіг, не знаходите? За статуетку, у ламаний шилінг ціною, якийсь тип пропонує скажені гроші й потім її викрадають. Міс Прескотт здає в ремонт годинник, ціна якому той самий ламаний шилінг. І там, і там інкрустація камінчиками, що жодної цінності не мають. Звичайні дешеві речі навряд такого ґвалту нароблять.
Я ледь не плеснув себе по лобі. Оце я антиквар, що не помітив! А Тед зметикував одразу.
Так, тепер схожість камінців здавалася очевидною. І як я на те одразу уваги не звернув? Певно думки персоною Алісон були зайняті, а потім денді відволік. Шкода, зараз уже не порівняєш, та, наскільки пригадую, структура майже ідентична.
– Так, Теде, це надто підозріло. Та не втрачаймо здорового глузду і не звинувачуймо в усьому якісь вищі сили. В подій має бути якесь раціональне пояснення, інакше доведеться визнавати, що клірики мають рацію і за усім стоїть Божий промисел. А погодитися з цим – значить визнати, що в цьому світі від мене нічого не залежить.
– Цілком згоден. Тут є щось, чого ми поки не бачимо. Я подумаю над цим на свіжу голову. І ще – коли міс Прескотт має забрати годинник?
– Завтра по обіді.
– Добре. Я волів би поговорити з нею, тож завтра чекайте у гості, Еліоте. Може, приставити до будинку поліцейського, щоби ви спали спокійно?
Я стенув плечима.
– Дякую за турботу, Теде. Аби хотіли мене вбити – зробили б це вчора. Та і на пограбування крамниці злочинці часу мали більш, ніж достатньо. Тож, гадаю, приставляти боббі – зайве.
– Як знаєте. Обіцяйте подумати, можливо, забулася якась дрібниця, здатна пролити бодай трішки світла на цю загадку.
– Слово джентльмена, – всміхнувся я.
– Домовилися, – Абботт підвівся, – даруйте, та мушу йти. Ще з художником треба зустрітися, аби зробити фоторобот.

⁂

Чортів годинник! Все мало працювати, механізм мав вигляд новенького, проте хронометр не йшов. Так само рахувала поділки секундна стрілка, але годинна з хвилинною ніби склеїлися, показуючи десять хвилин на третю. Іноді смикалися сюди-туди у межах кількох хвилин, але незмінно разом. Жодного разу не помітив, аби якась рухалася без іншої. Щось загадок на моє скромне життя дедалі більшає. А час, аби полагодити кляту річ, збігає. Не визнавати ж перед міс Алісон повну свою непридатність. Соромно, врешті.
Спересердя плеснув долонею по столу. Годинник, що зараз лежав на стільниці, підстрибнув і впав долі.
– От лайно!
Я спустився, дістав хронометр. Поклав на стіл. Вилаявся вдруге – довго і смачно, адже камінець з ніжки відколовся. Добре що відвалився повністю, а не розколовся на друзки. Хоч приклеїти можна буде.
Я знову поліз під стіл, заходився мацати підлогу. Камінчик не хотів знаходитися. Пальці ковзали, та відшукували лише порожнечу. І пил. Врешті, за кілька хвилин, натрапив на поліровану поверхню.
Поклав камінь на стіл і рушив по клей. Повернувся, зібрався зачистити поверхню ніжки. І ледь не випустив годинник із рук. Стрілки роз’єдналися і побігли, як і мають рухатися на цілком справному хронометрі.
Що за чортівня? Як таке можливо?! Вперше бачу, аби падіння годинника відремонтувало його. Чи причина в іншому?
Я приклав камінець до корпусу годинника. Стрілки сіпнулися, злиплися і застигли, показуючи десять хвилин на третю. Прибрав камінець й хронометр знову запрацював. І як тут не повірити у містичну складову?
Гм… а якщо зробити отак? Я приклав камінець до власного годинника. Стрілки одразу ж застигли. Прибрав – зацокотіли знову. Ні, на тверезу голову цю проблему точно не вирішити.
Та джин не дуже допоміг. Хіба вигадав, як викрутити, аби повернути робочий годинник міс Прескотт. Щоправда, спосіб мені дуже не подобався і дурити панну зовсім не кортіло, та іншого шляху я не бачив.
Серед камінчиків у крамниці відшукався лазурит потрібної форми і розміру. Звісно, пошліфувати трохи доведеться, та ніч довга – встигну.
А той диво-камінець, гадаю, мені придасться. Тим паче, що в будь-який момент я зможу повернути його міс Алісон. Все ж іноді джин творить дива.

⁂

Дзвіночок на дверях теленькнув.
– … такі справи, Теде, – закінчив я і обернувся:
– Еліот Клокворд до ваших послуг. Вітаю, міс Прескотт.
Алісон застигла на порозі, складаючи парасольку. Яскраві промені сонячного дня осяювали її постать у дверній проймі, додаючи певного шарму.
– Доброго дня, містере Клокворд, – жінка увійшла всередину і причинила за собою двері, – вітаю, містере…
– Міс Прескотт, дозвольте відрекомендувати – мій друг, містер Тед Абботт…
– Еліоте, прошу, я сам, – він ступив до пані, дістав посвідку, розкрив і показав їй. – Дуже приємно, міс. Я інспектор поліції. Маю кілька запитань, якщо, звісно, ви не проти.
В очах Алісон майнула розгубленість.
– Мене у чомусь підозрюють?
– Звісно ні. Перепрошую, міс, я не хотів вас налякати. Не хвилюйтеся, це займе усього кілька хвилин.
– Так, звичайно, інспекторе. Слухаю.
Тед поправив пенсне, дістав із сумки блокнот з ручкою.
– Випадково мені стало відомо, що до містера Еліота потрапив у ремонт цей годинник. Схожа річ фігурує по одній справі, тож питання стосуватимуться його.
– Так, звичайно, сер.
– Дякую. Отже, як давно він у вас?
– Інспекторе, це сімейна реліквія. Ним володіє мій батько, якому годинник дістався у спадок від діда, а тому – від прадіда.
– А батько чи дід не розповідали, звідки узявся годинник?
– Це настільки важливо?
Тед відірвався від блокноту і поважно кивнув.
– Авжеж, міс Прескотт.
Алісон зітхнула.
– У числі вітлендерів прадід розробляв золото у Трансваалі. Після Другої англо-бурської, у якій активно воював, осів у Порт-Натал[5], де прожив кілька років, та, не досягши серйозних успіхів у золотодобуванні, повернувся до Британії. Наскільки мені відомо, годинник він привіз із африканських мандрів.
– А чому містер Прескотт сам не приніс його в ремонт?
Дівчина знову зітхнула.
– Батько сильно нездужають останнім часом. Тому до містера Клокворда прийшла я.
– Дякую, міс Прескотт. Це дуже цінна інформація, – відказав Абботт, швидко занотовуючи розповідь Алісон. Закінчив, мимохідь глянув на мене, підморгнув, і додав: – І останнє – ким ви працюєте, міс? Раптом виникнуть додаткові питання.
– Бібліотекарка в центрально міській. Це усе?
– Так, міс Прескотт. Дякую. І перепрошую, що зайняв ваш дорогоцінний час.
– О, пусте, інспекторе. Рада, що змогла допомогти слідству.
Алісон всміхнулася і перевела погляд на мене.
– Містере Клокворд?
Я всміхнувся у відповідь.
– Прошу, міс. Годинник цокотить, як новенький. Ось, будь ласка, – я простягнув аксесуар, потай сподіваючись, що заміни камінця вона не помітить.
Алісон відкинула кришку годинника, поглянула на стрілки, що справно відміряли секунди.
– Дякую щиро. Несправність була серйозною?
– О, ні, дрібниці, майже профілактика.
– Приємно чути, що не завдала вам занадто клопоту, тим паче, що ремонт більше не є вашою основною справою. Скільки я вам винна?
Я замислився. Зовсім не взяти оплати не можна. А вимагати з міс грошей за роботу, якої я не робив не дуже кортіло. Втім, щось відповісти треба.
– Фунту цілком вистачить.
– Містере Клокворд, ви жартуєте? – обурилася Алісон, – невже ви оцінюєте власну працю літром молока?
Я розгубився.
– Ні, не жартую. Давайте вважати, що вартість ремонту – два фунти, але фунт – ваша персональна знижка за приємне спілкування.
Алісон всміхнулася, дістала з ридикюля купюру і поклала на прилавок.
– Дякую, містере Еліот.
О, коли дама називає вас за іменем – то добрий знак. Треба буде знайти привід зазирнути до бібліотеки.
– Будь ласка, міс Прескотт. І ще одне – зазирніть за два тижні, треба повторно оглянути годинник.
– Обов’язково. До побачення, містере Клокворд, бувайте, інспекторе.
Алісон забрала годинник і вийшла з крамниці. Я провів її поглядом.
– Еліоте, ви мали рацію – вельми приємна панна, – порушив тишу Абботт.
– Дякую, інспекторе. Особливо за місце її роботи.
– Облиште, то пусте. Мене інше бентежить після розповіді Алісон. Ви помічаєте закономірності?
– Їх тільки сліпий не помітить. Проте бачити і зрозуміти – різні речі.
– Цілком згоден. Та треба бодай спробувати розібратися, що і які події спричинило.
– Теде, розгадка загадки лежить у південній Африці.
– Так, і розгадати її може виявитися доволі проблематично. Еліоте, а ви не думали лишити все, як є? Статуетки ви більше не маєте, тож є надія, що все повернеться до відправної точки.
Я замислився. Звісно, можна забути про все, тим паче, що кляту статуетку викрали. Забути, а за два тижні повернути міс Прескотт справжній камінець, якщо вона, звісно, принесе годинник. Пробачити світобудові, чи що там бавиться зі мною, усі ляпаси і жити далі. Це так спокусливо…
– І Дженіс повернеться? – запитав роздратовано. Хоча насправді її повернення вже не хотів. В житті варто пробачати багато чого, але не зраду.
Інспектор знітився і промовчав. А я продовжив:
– Статуетки нема, а везіння лишилося. Тож я волію розуміти суть процесів й подій, що відбуваються зі мною і навколо мене. І не хочу нікому й нічому пробачати втрату Дженіс, свій фарт і сварку з друзями, побиття і пограбування. Відтак, я планую вирушити до Дурбану.
– А якщо це невідоме щось навмисне веде вас туди?
– Я думав про це. Та навіть коли якесь провидіння заманює мене – до певного часу можна підігрувати і прикидатися манекеном.
– Може ви і праві. Даруйте, та я з вами не зможу поїхати.
– Я навіть не смів би просити вас, ви мені добре зарадили тут. До того ж, я погано уявляю, як шукати розгадку. Ідею маю, але її можна тільки на місці перевірити.
– І коли вирушаєте?
– Щонайшвидше. Гадаю, за кілька днів відбуду.
– Тоді побажаю вам лише удачі в пошуках, – Абботт всміхнувся, – і висловлю жаль, через відсутність щоп’ятничної партії у бридж.
– Дякую, Теде. Повернуся, і ми обов’язково надолужимо згаяне.
– Можливо, а можливо і ні. З фоторобота вашого денді я, здається, упізнав садівника містера Волша. Тож, поки ви мандруватимете, я спробую посмикати за ці ниточки. І якщо виявиться, що він винен… ви самі розумієте.
– Джонатан?! От чорт, я саме планував до нього звернутися з одного питання. Та тепер утримаюся.
– Я можу помилятися, але дійсно краще поки Волша не полохати.

⁂

Табличка на дверях з махагоні сповіщала, що за ними знаходиться кабінет старшого менеджера з гуртових продажів «British American Tobacco Plc», містера Нельсона Гілі. Я постукав і дочекався запрошення. Увійшов.
Гілі сидів на підвіконні, відсунувши темно синю портьєру. В руках тримав незмінну сигару й пускав дим крізь прочинене вікно. Скосився на мене, поправив портьєру й всміхнувся привітно. Здалося, що за тканиною він намагався щось сховати.
– Еліоте! Оце сюрприз. Кого я точно не очікував побачити, то це вас. Чаю? Чи чогось міцнішого?
– Вітаю, Нельсоне. Від чаю не відмовлюся.
Гілі поставив попільничку на підвіконня, поклав у неї недопалок і пройшов до масивного столу у вигляді літери «Т». Сів у крісло, смикнув шнур, що звисав, здавалося, з самої стелі. Десь за стіною дзенькнуло, нагадуючи церковний дзвін.
Окрім стола, крісла і п’яти стільців для відвідувачів, меблів у кабінеті не було. Взагалі, приміщення дивувало аскетизмом. Світло-сірі шпалери чудово поєднувалися з кольором портьєр, стіни прикрашали рекламні постери тютюнових брендів.
Я примостився на стілець
– Чай зараз принесуть, – повідомив Гілі, – тож, чим можу бути корисним. Чи це розцінювати, як дружній візит?
Я подумки зітхнув. На зустріч іти не хотілося, та інші варіанти здавалися ще гіршими. Звісно, можна навідати казино й зірвати куш там, проте хтозна, чим доведеться заплатити. Яку ціну зажадає загадкове Щось, коли дотягнеться своїми мацаками, псевдоподіями, маніпуляторами, чи що воно там має замість рук? Відтак, Гілі вбачався не найгіршим варіантом.
– На жаль, я у справі. Доволі делікатній, мушу зазначити…
Скрипнули двері. Я озирнувся. Ошатна молодиця котила візок з двома філіжанками. Над ними здіймалася пара, кабінетом поплив запаморочливий аромат.
Панна виставила горнятка на стіл.
– Ваш чай, сер.
– Дякую, – недбало відмахнувся Гілі.
Коли за секретаркою зачинилися двері я продовжив:
– Справа в тому, що зараз я маю певну фінансову скруту, і хотів би…
Гілі щиро розсміявся:
– Друже, ви мене спантеличили. Справа, виявляється, лише в грошах, а ви – делікатна. Скільки?
– Тисяча, строком на півтора місяці. Дайте папір, будь ласка, напишу боргову розписку.
– Еліоте, не ображайте мене! – вдав обурення Гілі й заломив руки, ледь не перекинувши при тому чай, – які папери між друзями? Вважатимемо це джентльменською угодою.
– Авжеж, як скажете.
Я підсунув горня. Відпив. Чай виявився міцним і терпким, у міру солодким, з нотками якихось прянощів.
– Можливо, я лізу не у свою справу, та навіщо вам гроші? Чи це секрет? Тисячі вистачить, чи можливо, треба більше? Не соромтеся, нема в тому нічого осудного, коли джентльмен допомоги просить.
– Жодних секретів. В поїздку мушу вирушити, а моїх заощаджень бракує.
– Відпустка?
– Та ні, справи антикварні кличуть.
Пояснювати, куди саме їду, чомусь не хотілося.
Нельсон схилився до столу, висунув шухляду. Дістав звідти пачку купюр, відрахував. Посунув до мене.
– Будь ласка, Еліоте. Нехай підуть на користь вашій справі.
Перераховувати я не став. Узяв, сунув до внутрішньої кишені фраку.
– Дякую безмежно. І за позику, і за неймовірний чай. Що за сорт, не підкажете?
Гілі всміхнувся.
– Даруйте, та є секрети, у які навіть друзів не посвячують. Я краще надішлю дюжину унцій, якщо ви дозволите пригостити.
Заперечувати я не став. Натомість підвівся і повторив:
– Ще раз дякую. І вибачте, мушу йти – маю ще термінові справи.
Нельсон теж підвівся.
– Бувайте, Еліоте. Гарної подорожі.
Коли за мною зачинилися двері, в глибині приміщення теленькнув дзвоник. Цікаво, в них по всьому офісу така система, чи тільки в керівників відділів?
Останнє осіннє тепло сприяло жвавому руху на вулиці, тож кеб вдалося упіймати не одразу – спинився аж п’ятий екіпаж, і той, здалося, привіз когось до офісу й саме від’їжджав від його стін.
– Вільно?
– Сідайте, містере, – відгукнувся візник, – куди їдемо?
Побудова фрази і голос здався знайомим. Втім, нічого дивного, адже я міг кудись їхати цим кебом раніше.
– Міські каси. І, коли ваша ласка, трохи зачекати на мене, а потім до міської бібліотеки й додому.
– Коли містер платить, то чом не зачекати?
Я сів у кабіну і ми покотили бруківкою.

⁂

Життя у Дурбані вирувало. Сотні й тисячі туристів прогулювалися набережною, сиділи в незліченних кав’ярнях і ресторанчиках, засмагали й купалися у ласкавих водах Індійського океану.
Я спустився до набережної. Пісок шурхотів під босими ногами, ще прохолодний зранку. Рушив у бік пірсу й акуратної біло-червоної башти маяка за ним.
Пірс нагадував скелет величезної рибини, що викинулася на берег, та і всохла під нещадним сонцем. Від хребта здіймалися ребра, прохромлювали блакить неба. Люди на краю пірса сміялися і ловили теплі бризки океану.
Трусонув головою – купа справ, а я пірсом милуюся. Сподіваюся, хоча б сьогодні мені пощастить. Три минулі дні виснажили – купа ринків, маркетів і крамничок, яток вуличних торговців – і все задарма. Звісно, сподіватися знайти бажане на ринку Вікторіа-стріт чи Золотої милі – марна справа. Але оминути ці місця увагою також могло стати помилкою. Та і грошей бракувало – ще кілька днів і стане їх лише на зворотній квиток цепеліном Ізіджету.
Маяк лишився позаду, а пісок тягнувся далі, скільки сягав погляд. Здавалося, я шукаю піщинку серед золотавого безмежжя. Аналогія роздратувала. Я піднявся на мощену каменем алею вздовж узбережжя. Взув черевики і рушив далі на захід.
Дратувало, що припущення про камінець, буцімто він діє, як дороговказ, виявилося хибним. Стрілки хронометра справно відраховували хвилини і зовсім не планували завмирати, хоч камінь і був приклеєним до кришки годинника.
За роздумами незчувся, як піднявся з набережної та минув кілька вуличок, що втопали в зелені. Роззирнувся. Під дороговказом на ветеринарну клініку примостилася невелика ятка із сувенірним крамом.
Без особливих сподівань рушив до продавця. Та вже за кілька кроків розгледів на прилавку різьблених ебенових слонів і серце зашвидило. Щоправда, жодних очей-камінців у статуеток видно не було. Хотілося плакати і лаятися, розвернутися та й закрокувати деінде. Бажано у напрямку аеропорту. Повернутися і жити так, як того зажадало від мене таємниче Щось.
Я скреготнув зубами. Не дочекаються! Я не житиму лялькою в кінцівках невідомої Сили й не коритимуся сліпому провидінню.
Твердим кроком рушив до ятки, тим паче продавець мене помітив і заклично махав рукою.
Темношкірий старий, чорніший од ебенових статуеток, мабуть застав у дорослому віці перші закони апартеїду. Зморщений і згорблений, спечений африканським сонцем, заходився жваво рекламувати свій крам дивною сумішшю африкаанс та англійської.
– Вам щошь шподобалося, мшьє? Покашіть, і я рошкашу про сувеніри. Кошен має влашну ішторію, – шамкав старий беззубим ротом.
Я напустив зацікавлений вигляд, почав роздивлятися сувеніри. Нічого ексклюзивного, хіба слони, та й ті – без очей. Узяв статуетку, покрутив у руках. Різьблення схоже – таке саме недбале, з подряпинами й нерівними краями.
– Гарний вибір, мшьє. Шправшній мадагашкаршький гебан, рушна робота. Шам рішблю.
– А підкажіть, містере, чи немає у вас, часом, схожих слонів, тільки щоб з очами, зробленими з камінців?
Продавець розплився у беззубій посмішці. Можливо його потішило звернення містер, а можливо радів моїй зацікавленості.
– Зараз, нашаль, не маю. Та міштер моше повернутися за тишдень і купити, скільки душа забашає. А звідки ви знаєте про таких?
– О, мені друг привозив схожу кілька місяців тому. Тож я тепер хочу знайти подібну нареченій. Він, часом, не у вас купував?
Старий замислився.
– Кілька мішяців? Моше і у мене, каміння десь так і шкіншилошя, а нову партію ніяк не привезуть. А оші якого кольору були?
– Червоні, – відказав я і затамував подих.
– Шервоні тошно мої, тільки я таких роблю на узберешші. Вші сміютьшя, що то неправильні шлони. А мені шервоні оші подобаються. І їх краще купують.
Невже пощастило?! Втім, можливо це й неправда, а продавець набиває собі ціну.
– Так, слони незвичайні і тим приваблюють.
Стариган енергійно закивав.
– А де ви камінці берете, не підкажете?
– Та мошу і шказати, то не великий шекрет. Зі сходу везуть, шахта там є. Кліпвал зветьшя.
Кліпвал… Щось знайоме, точно траплялося у підшивках «The National Geographic Magazine» та «Geochemical Perspectives Letters» за останні десять років, що я передивився перед вильотом з Британії.
Поклав статуетку на місце.
– Не шподобплошя? – знітився продавець, – беріть, не пошкодуєте.
– Повернусь за тиждень, – кивнув я і лишив старому кілька монет – хотілося віддячити за інформацію.

⁂

З управи Кліпвалу я вийшов з виправленим пропуском до штолень. Довго пояснював, що я член групи професора Акселя Хофмана й повернувся, аби узяти додаткові зразки. І справа настільки термінова, що необхідні листи і папери мені виписати не встигли. Керівництво шахти довго вагалося, та врешті погодилося дозволити спуск.
У Дурбанській бібліотеці знайшлися випуски журналів, що я переглядав у Британії. В номері «Geochemical Perspectives Letters» за червень цього року вийшла стаття зі згадкою про Кліпвал, де група Хофмана відбирала зразки, аналіз яких дозволив стверджувати, що в цій місцині існували найдавніші льодовики на планеті, вік яких оцінювався у майже три мільярди років. Тільки як усе це пов’язано з камінцями зі статуетки та годинника? І чи пов’язано взагалі?
Питання мучило всю дорогу – і під перестук залізничних коліс на шляху з Дурбану до містечка Врайхайд, і під стукіт кінських підків винайнятого в місті екіпажу, що домчав у самісінький Кліпвал. Але відповіді я не знайшов.
Сонце палило нещадно. Я зняв корковий шолом, витер хустинкою піт. Знову надів. Зиркнув на годинник і сторопів. Стрілки склеїлися, завмерши на дванадцятій годині рівно. Себто, вказували точно на північ, де розташовувалася штольня. Чому тоді раніше не працювало й я чотири дні бив чоботи об дурбанську бруківку? Можливо, відстань? Тим паче, годинник міс Паттерсон теж зламався невдовзі по тому, як Волш привіз статуетку. Так, цілком життєздатна теорія. Та думатиму над нею пізніше, зараз головне знайти те Щось, на що вказує годинник. Знайти і спитати за мої гаразди й негаразди. І за те, чому це Щось вирішило погратися мною. А заразом пояснити, що робити ляльку з джентльмена погана ідея.

⁂

Кліть, поскрипуючи й погойдуючись на масивних тросах, повільно повзла в глибини. Скільки там ще лишилося? Я обережно зиркнув у прірву, тримаючись за поруччя. Метрів за сімдесят в глибині блиснули бляклі вогні. Що глибше, то більше підіймалася температура і я часто витирав піт з чола. Не рятувала навіть крига, що подавалася спеціальними трубами. Можливо, унизу ефект від того буде відчутнішим? Бо як ні – довго я тут не протягну. Он, навіть місцеві, звиклі до палючого африканського сонця, постійно страждають.
Кліть загальмувала і за хвилину плавно торкнулася дна. Я відчинив хвіртку і ступив у штольню.
Під стелею тягнулася вервечка газових ліхтарів, губилася за поворотом широкого тунелю. Підлогою бігли іржаві рейки, попід стінами тягнулися резервуари з водою та залишками нерозталої криги впереміш. Дихалося вогким гарячим повітрям важко, респіратор тільки заважав. Та знімати його не хотілося, аби не нахапатися пилу.
Вдалині дзенькотіло і торохтіло. Поклади ще не виснажили остаточно і у штреку досі кайлували шахтарі. Та, здається, мені в інший бік від звуків. Я дістав мапу тунелів, з міткою де саме науковці відбирали зразки. Глянув на годинник. Все збігалося, стрілки вказували напрям на відмітку. Місце розташовувалося у дальньому, вже остаточно розробленому відгалуженні.
Серце підточував страх, але майже досягнути мети і відступити, злякавшись невідомого, було ще страшніше. Тож зібрав волю в кулак і закрокував впевненіше.
Час у тунелях зник, як явище і вже неможливо було зрозуміти, годину ти перебуваєш тут, чи вічність. Зрідка поглядав на годинник, звіряючи напрям. Звуки роботи шахтарів глухли вдалині, освітлення тьмянішало. Якоїсь миті здалося, що кліть теленькнула і рушила вгору. Уявив, як на неї зайшла остання зміна й більше у штреки ніколи й ніхто не ступить. За якусь годину загасять ліхтарі, припинять подачу криги, а я так і лишуся блукати тут. І невідомо, від чого вмру раніше –страху, задухи, чи запечуся, вкрившись скоринкою. Трусонув головою. По мою душу кліть точно повернеться. Якщо її, душу себто, в мене не відбере місцевий Ункулункулу[6] чи хто тут за головного.
За черговим поворотом світло згасло. Я відстібнув з поясу лампу Вольфа, запалив. Пройшов кілька кроків і вперся у тупик. Глянув на годинник – усі стрілки шалено оберталися, їх майже неможливо було розгледіти, здавалося, що над циферблатом нависло чорне кружальце.
Прийшло дивне відчуття – зір ніби загострився, натомість вуха позакладало. Я пошарпав ногою по землі, та звуку не почув. В очах пливло, їх застило туманом і водночас проступали чіткі контури. Я не одразу зрозумів чого. Придивився. Точно. Я бачив крізь пласти землі. Десь у дальньому штреку працювали шахтарі, по їхнім венам струмувала кров. А от в жилах штреку її лишилося зовсім трохи. Ще місяць-два трударі виціджуватимуть останні краплі золотої крови, а потім штрек помре. Як вмер і цей. Його артерії спорожніли давно, вижаті досуха. А ще по моєму тунелю хтось крокував. Троє. Візерунок вен чітко їх видавав, за ним навіть можна було зрозуміти, що люди не йдуть, а скрадаються. Але визначити, як далеко вони від мене не виходило.
Чаїтися не мало сенсу і я рушив назустріч. Якщо мене не вбили ці дивні зміни в чуттях, то нащо боятися людей? Щодалі я відходив, то незрозумілі зміни відступали. Я вже розчув тихий шурхіт кроків і вловив знайомий запах дорогих парфумів і не менш дорогого тютюну. Здогад вдарив навідліг одночасно з голосом, що здавався громом у мертвотній тиші:
– Містере Клокворд, яка приємна зустріч.
Я гмикнув і стягнув респіратор.
– Коли приємна, то чом шпигували, Нельсоне?
– Мав на те вагомі причини, – парирував Гілі.
А як вдало імітував допомогу й пошуки крадія інспектор Абботт. Чому ж зараз явився з Гілі? Хоча, яка вже до того справа, якщо я цього не дізнаюся? Не за тим Нельсон притягнув із собою поплічників, щоби відпустити мене. Та й двоствольний деррінджер в руці денді і револьвер у Теда прозоро натякали на мої не вельми гарні перспективи.
– Чудово! Майже всі друзі разом, Волша тільки бракує. Партію в бридж, джентльмени?
– Еліоте, вам маска бовдура не личить, – процідив Гілі.
– Як ви мене знайшли, не питатиму, – я кивнув на поплічника Нельсона, в якому тільки зараз упізнав візника, що останнім часом возив мене по місту, – тож що ви від мене хочете?
– Де він?
– Хто? – щиро здивувався я.
– Бог!
Денді весь час тримав мене на мушці. Ситуація нагадувала дешевий бульварний роман, де у фіналі злодій розповість усі мотиви, а я дивним чином врятуюсь. Та життя, зазвичай, суворіше, й дивних варіантів порятунку на обрії не видно.
– У церкві не пробували шукати, Нельсоне? В Дурбані багатий вибір – від Єгови до Будди.
Обличчя Гілі перекосив гнів. Я сподівався, що він підскочить і вдарить, тим самим прикриє від зброї поплічників. Але він виявився розумнішим і за якусь мить знову криво всміхався.
– Коли ви так люб’язно радите – обов’язково скористаюся. Що ви знайшли, Клокворде? Кажіть і закінчуймо вже цей фарс.
– Стіну.
– Тобто?
– Нельсоне, там тупик. Там нікого й нічого, розумієте?
– А це тоді що? – Гілі вихопив з кишені статуетку слона, очі палали червоним, – вони світяться яскравіше! Це не може бути збігом.
Червоне сяйво вдарило по очах. Червоне, ніби кров. Моя, Нельсона, зрадника Теда, безіменного денді, невідомих шахтарів, виснаженої штольні… Я не хочу її проливати. Та, здається, вибору мені не лишили.
Я здійняв руку з хронометром і червоне сяйво сплелося із блакиттю камінця Алісон. На мить серед тунелю запалало фіолетове сонце. Денді сіпнувся.
– Нельсоне, спиніть його! – закричав Тед, – інакше я стрілятиму!
Але Гілі нікого спиняти не збирався.
Гримнули два постріли. Куля, випущена денді свиснула, біля вуха, інша, Тедова, здійняла фонтан землі біля ніг стрільця і тим, певно, завадила йому стрелити влучніше. Денді обернувся, вдарив Теда в обличчя руків’ям, знову здійняв зброю, та вдруге вистрілити не встиг. Я стрибнув, щосили штурхнув. Він затнувся через резервуар з льодом і приклався головою у стіну. Хруснули кістки. Я вихопив пістолет і рвучко обернувся. Закривавлений Тед лежав долі, Гілі кліпав, намагаючись привести зір до ладу. Я зачекав, допоки йому це вдалося і тихо мовив:
– Віддайте статуетку, сер.
– Ні!
– Воля ваша. Тисячу фунтів я поверну вашому батьку. Рушайте на зустріч до бога, якого ви так шукали, Нельсоне.
Я натиснув гачок. Плече Гілі заквітчала троянда, зроняючи кармінові пелюстки на підлогу. Він глипнув, похитнувся, впав горілиць. Рука розтиснулася й випустила статуетку. Кортіло стрелити в груди, аби напевне. Але друзі ж… Були. Та й сісти на лаву підсудних для Гілі гірше за смерть.
Я підійшов, підняв ебенового слона, відкинув вже непотрібну зброю. Глянув до Теда – той був живий, але безтямний. Розвернувся і рушив до тупику – не може ж, врешті, бути все даремно.
Я знову бачив вени. І ще щось, що ховалося за стіною попереду. Щось настільки незрозуміле, що годі й намагатися описати. А тим паче усвідомити і осягнути його сутність. І це Щось також мало вени. Купа жил обплела його і тягнулася до серця, що билося просто за стіною. Й серце те гнало по дивним венам не менш дивну кров. Я зосередився і ніби поглянув крізь бінокуляр. Кров складалася із дрібних частинок, кожна з яких несла в собі невідому Силу. Часточки, ніби за командою, упорядковано рухалися в один бік, минали усі жили і вертали до серця. Звідки починали новий забіг. Тисячі й мільйони років по колу.
Чому ти обрало мене? Чи ж не через те, що коли я намагався роздивитися очі статуетки, подряпався і торкнувся камінців. Щось випило моєї крови, чи навпаки, пустило щось мені в жили? Якась маячня. Проте, тільки маячня і має сенс у цьому тунелі втрачених сенсів.
Ти привело мене сюди, тож навіщо ховаєшся за суцільною стіною? Я ледь не вилаявся! А чи така вже вона й суцільна? Адже зір застив туман і окрім вен я вже не бачу нічого.
Заходився правицею мацати стіну. Добре хоч, зміни оминули тактильну чутливість. Земля… Знову земля. Пляма металу. Невелика, розміром з щіпку великого пальця. Втиснути, можливо це прихована пластина, що приведе у рух якийсь важіль, а той, у свою чергу, активує потаємні шестерні та механізми і… Та не відбулося нічого. А якщо спробувати інакше?
Тицьнув вказівним пальцем лівиці, в якій досі стискав статуетку і на якій носив годинник. Затріскотіло, спалахнуло і мене відкинуло від стіни. На мить здалося, що в мене влучила блискавка. Я став навкарачки, трусонув головою. Підлога тремтіла, здається, поруч щось гупало і шурхотіло, ніби в штольні трапився обвал. Я це відчував шкірою, бо чути не міг – вуха застило щільною запоною.
І раптом все стихло. Я зібрався з силами і навкарачки підповз до стіни. Обмацав. Земля, певно, викришилася і під долонею відчувалася відполірована поверхня. Неймовірно холодна на дотик. Крига? Мабуть, адже під пальцями раптом стало мокро, ніби вони плавили стіну. Здається, я знайшов те, до чого не дісталася команда Хофмана.
Обпекло болем. В мене знову ніби влучило блискавкою. Тільки тепер вона пульсувала у моїх венах. Пальці судомило, вони стиснулися на проплавленому уламку і, як я не намагався, не розтискалися. Що це? Вогонь палав і струменів тілом. До моєї крови влилася твоя кров? Хто ти? Бог?
І Щось відповіло, формами і змістами, що виникали у свідомості. Картинки без сенсів і порядку миготіли, перемішувалися у дивні коктейлі, породжуючи броунівський рух вселенського хаосу. Але відповідь загубилася на межі згасаючої свідомості.
Біль посилився, здається, я почав розуміти. Дивно влаштований наш світ – усвідомлення, переважно, приходить через біль і муку.
Мабуть я кричав. Мабуть плакав. Мабуть благав. Та Щось не мало діла до мене. Воно просило, ні – воно вимагало!.. І як я збирався здолати Це, коли навіть руку відвести несила? Я розсміявся і знепритомнів.

⁂

– … ліоте! …. оте! – голос пробивався крізь запону.
Відчув, як в плече штурхають. Сяк-так зміг розліпити повіки. За кілька секунд здатність бачити і чути повернулася.
Тед сидів наді мною і трусив за плече.
– Живий?!
– Здається, – простогнав я. По тілу розтеклася млявість, хилило в сон. Голова тріщала і здавалося – зараз лусне. Сперся рукою в землю, намагаючись підвестися. Долоня ковзнула і я би впав, аби Тед не підтримав.
– Що сталося?
– Я не певен, – пробурмотів він, – ви трималися за кригу і… і… вам було дуже зле. Тіло смикалося, ніби у судомах, ви кричали, плакали. Вас нудило. А потім почали марити і верзти нісенітниці.
Я зиркнув на ноги – чоботи бруднило блювотиння, на шортах виднілася вогка пляма. Сором то який… А втім – байдуже.
– Що я казав?
Тед зітхнув.
– Даруйте, повну маячню. Щось про зайду, що прийшов мільярди років тому з крижаних відхланей, в які наші вчені лише можуть дивитися крізь телескопи і мріяти побудувати цепелін, що долетить бодай до Місяця. Про стіну льоду, якою зайда себе оточив, бо наша планета виявилася занадто жаркою. Про те, що усю кров зайда витрачає на підтримку крижаного кокону.
Щось майнуло у свідомості. Образи, дивні картинки і бажання. Відчуття того, що Зайда вже був тут, коли численні юні боги чекали, поки їх вигадають. Чекали, поки прийдуть пророки й напишуть їхні книги. Чекали, поки їх вчення рознесуть світом. Відчуття, що Зайда три мільярди років чекає і кличе помічників. Не з богів – ті надто пихаті, аби допомагати комусь, крім себе. І хтось ішов, а хтось не чув.
Я застогнав – спогад відгонив божевіллям і приніс нову хвилю лютої мігрені.
– Що іще?
– Що далі – то гірше. Щось про охолоджений імпульс розвитку і плеяду імен, що могли б змінити світ до непізнаваності, аби імпульс був гарячим. Про варіанти ймовірностей і можливі неможливості.
Я прошепотів ошелешено:
– Ми загнуздали сферичного коня у вакуумі й прагнемо виграти перегони.
– Про коня ви нічого не казали, – мовив Тед, перевів подих і продовжив, – а далі кричали, цитую: «Ти знаєш шлях? Можеш піти? І всього лише треба, що пробити дорогу на поверхню? Щоб ти розігрів імпульс, який досі охолоджуєш. Й гаряча наука спалить мій світ? А я займу місце нового бога уламків, що постануть з вогню і попелу коли ти рушиш додому? А знаєш, це заманливо. Я навіть ладен погодитися. Давай угоду, я підпишу її кров’ю. Нічого підписувати не треба? Домовилися, вкажи мені шлях».
Я знову застогнав. Сплили картини (не)можливого життя, якими спокушав Зайда. Виграний в карти світ, з купою статків, влади, коханок і друзів-підлабузників. Стало соромно – якусь мить я справді прагнув цього. Та погодитися значило перестати бути господарем власної долі.
– Я справді ніс таку дурню?
– Так. А ще про камінці-посланці, які зрідка викидає штольня. Часом порожні, іноді – повні Силою, як очниці вашого слона. Шахтарі знаходять ті брязкальця й несуть нагору.
Тед помовчав і додав:
– Еліоте, скажіть відверто – це був Бог?
І цей туди ж. Здається, сили повернулися настільки, аби я міг іти.
– Я не знаю, Теде. Насправді не знаю. Ходімо звідси, замість теоретизувати.
Та Абботт відсахнувся і націлив на мене зброю:
– Даруйте, Еліоте, я не можу випустити вас. Воно хоче зруйнувати світ і ви стали на його бік.
От лайно! Цього ще бракувало. Та треба переконувати, інакше мушу вбивати. А цього я зовсім не волію.
– Мені прикро, що ви так вважаєте. Я прагну іншого.
– Я вам не вірю! Я теж прагнув іншого, коли шукав крадія статуетки. Коли посварився із Джонатаном до тієї міри, що Волш наказав більше не траплятися йому на очі. Прагнув іншого, коли впізнав злодія у денді і вирушив з Нельсоном. Я знав, що ви у небезпеці і хотів вас врятувати. Хотів врятувати усіх! А що у підсумку? Гілі мертвий, дружба з Джонатаном втрачена, ви – більше не людина. Ми всі прагнемо іншого, але виходить те, що виходить.
– Теде, ви помиляєтеся.
– Можливо. Але я не дам вам піти, даруйте.
Ну чому завжди так? Я закашлявся і впав навколішки, турботливий Абботт схилився наді мною.
– Вам зле?
Так, мені зле. Я не хочу цього робити…
Я ухопив Теда за ногу, щосили смикнув. він похитнувся, і мені вистачило часу, аби підскочити й вирвати у нього пістолет, заскочити за спину і щосили вдарити руків’ям у тім’я.
– Даруйте, друже, – прошепотів я, підхоплюючи його під пахви.
Тягнути його було важко, хоч Тед мав худорляву статуру. А може так здавалося через мою слабкість. Врешті обережно всадовив його поперед кліті. Знайденим шматком дроту скрутив руки, адже тільки-но опритомніє – знову спробує мене спинити. Витер піт з чола і рушив назад, по Гілі, хоч як і кортіло лишити його тут. Але коли вчиню так – Абботт мені ніколи не пробачить.
Нельсон також виявився безтямним, чи то через втрату крови, чи то від болю. Транспортування зайняло більше часу, Гілі був крупнішим од Теда. Нельсона всадовив поруч з Абботтом, відірвав смужку тканини від сорочки, перетягнув його рану. Зітхнув і знову рушив у тунелі, дійшов до останнього ліхтаря і вистрілив у нього. Скляний абажур розлетівся на друзки. Змочив у талій кризі корковий шолом і підкинув, збиваючи полум’я. Вогонь зашипів й згас. Засичав газ. А коли в револьвері скінчилися патрони – підбирав камінці, що валялися на підлозі й бив світильники ними.
Кліть стояла унизу, та я не квапився рушати нагору, лише всадовив на неї Теда і Нельсона. Ті вже отямилися і зиркали з осудом.
Побіля підйомнику вишикувалися заправлені коногонки, отже, нинішня зміна вже нагорі. То й добре, що в штреках не лупають породу, вичавлюючи земляних вен останні краплі. Врешті, я не бог, аби проносити людські жертви і не шкодувати про це.
Я ступив на платформу і смикнув за шнур тоді, коли накопичений у штольні газ вже почав подразнювати слизову оболонку. Так, можливо і ми загинемо. Та що значать три життя проти існування планети?
Коли кліть минула перший горизонт я присів й чиркнув туристичним сірником. Дочекався, поки він розгориться, просунув у щілину й випустив. Як тобі така поміч, га, Мерзлий Боже? Звісно, нищити тебе не можна, інакше твій холод зникне і ми самі спалимо світ. Та, можливо, я виграю трохи часу, допоки хтось зможе порозумітися з тобою так, аби старий добрий світ не згорів у вогні оновлення?

⁂

Я відпив джин із келиху й зітхнув. Карта не йшла, вже третю партію за сьогодні ми програли. Гейм ще тривав, та з відкритих карт Джонатана, що грав з Тедом, наш програш був неминучим.
– Граємо, чи все зрозуміло? – всміхнувся Волш, помішав чай і поклав ложечку на блюдце.
– Що скажете, місіс Клокворд? – запитав я.
Алісон зібрала карти зі столу і почала тасувати колоду.
– Моя роздача? – уточнила вона.
Я кивнув. Було видно, що часті поразки її дратують, проте я щиро цьому радів. Колись вона зрозуміє, що кожен програш призводить до виграшу. І в цьому, безперечно, є певний шарм.

————

1. Картярський термін при грі в бридж. Означає успішно виконаний контракт на усі 13 взяток
2. Картярський термін. Означає два виграні гейми. Гейм – партія, яку виграє та пара, що першою набрала 100 очок
3. Високий, туго накрохмалений комір з відігнутими гострими кінцями
4. Комбінація карт, що дає 9 очок і є найсильнішою комбінацією у грі
5. Вітлендери – колонізатори, що прибули на територію сучасної ПАР для розробки запасів золота та алмазів наприкінці ХІХ ст. Республіка Трансвааль – державне утворення що існувало на території сучасної ПАР у 1856-1902 рр. Порт-Натал – стара назва міста Дурбан
6. Першопредок у мітології зулусів