Старі дворики

Звістка про смерть бабусі була для мене несподіваною. Старенька трималася живчиком усі останні роки, примудряючись доглядати за п’ятьма кішками, обробляти чималий город та ще й підробляти прибиральницею в магазині. На жаль, востаннє я бачився з нею пів року тому, під час зимових канікул в інституті. Десять років тому ми з мамою переїхали жити до великого міста за п’ятсот кілометрів, бо в нашому містечку роботи не було. Бабуся їхати з нами відмовилася, кажучи, що краще помре там, де народилася, де всі її подруги й кожен кущик знайомий, а мегаполіс — то не для неї. Ще тиждень тому вона розказувала мені телефоном, як планує іти з подругами на заняття з йоги до клубу “Активний пенсіонер”, бо щось їй стало нудно з городом і кішками. Аж тут так раптово померла… За іронією, якраз коли вперше йшла на ту йогу: перечепилася за корінь, впала, вдарилася вилицею. Померла майже одразу, швидка не встигла. Повідомила сумну новину її близька подруга. Тож через три дні, як тільки я склав останній іспит, купив квитки на потяг до рідного містечка. Мама дуже хотіла поїхати зі мною, але працювала з важливим проєктом, і керівник її не відпустив.

Бабусю вже поховали. На щастя, встигла зробити заощадження “під матрацом” на похорон, та й родичі допомогли. Поклав квіти на могилку, згадав усі теплі миті, проведені з бабусею, подивися на таке рідне обличчя на фотокартці. Там бабуся була ще молодою, завжди усміхненою, з ямочками на щоках. І залишалася вона такою аж до смерті. Мені здалося, що надто мало часу проводив я з нею, не про все запитав, не з усім допоміг. Та що вже поробиш…

Потім сходив до нотаріуса, щоб владнати усі питання зі спадком. У квартирі бабусі поки що хазяйнувала її подруга, бо треба ж було комусь доглядати за котами. Ми домовилися, що вона знайде, кому віддати котиків, а потім продамо квартиру. Впоравшись з буденними справами, я вирішив прогулятися містечком — все одно потяг додому тільки завтра, а сидіти у жаркій квартирі з котами, що весь час перенявкувалися між собою і ганяли, як коні, щось не хотілося. Тож я вирішив, так би мовити, поностальгувати й пройтися такими рідними двориками, де провів дитячі роки, граючись з однолітками. Чомусь раніше, коли приїздив у гості до бабусі, мене туди не тягнуло, а тепер захотілося. Хто знає, може, я востаннє в рідному містечку…

Тут майже нічого не змінилося з часів мого дитинства. Ті ж хрущовки і дев’ятиповерхівки, старі “москвичі” й “копійки” у дворах, іржаві гаражі, порослі бур’янами спортивні майданчики. Містечко ніби застигло в минулому. Все тут було до болю знайоме й викликало спогади про таке далеке, щасливе й безтурботне дитинство. Ось футбольний майданчик. Колись ми тут ганяли м’яча усім класом, а зараз він заріс травою, огорожа похилилася, і місцями сітки не було. Мабуть, місцеві розтягнули на брухт. А ось і арматурина стирчить біля гаражів. Колись мій друг Сашко зачепився за неї, роздер ногу, і кров бризнула фонтаном. Ох як ми тоді перелякалися! Але благо, все минулося, ми встигли дотягнути його до травмпункту. І ніхто цю залізяку по цей час так і не спиляв. Усім ніби байдуже. А ось бетонний басейн. Ну як басейн — я не пам’ятаю, щоб там колись була вода. Так і стояв порожньою ямою. Ще зовсім маленьким я у нього впав, коли гуляв з мамою — я вирвався і побіг, а вона не встигла мене впіймати. Сильно вдарився. Пощастило, що впав на купу сухого листя зі сміттям, а так би міг і вбитися. І чому не можна було за стільки років цей басейн засипати?

Так я ходив старими двориками, згадуючи події з дитинства. Аж раптом мене осліпив спалах. В очах побіліло, подув сильний вітер. Усе стихло так само раптово, як і почалося. Я озирнувся і отетерів. Двір змінився до невпізнаваності. Навколо стояли двоповерхові дерев’яні будинки, схожі на бараки. Я таких у нашому районі не пам’ятаю. Невже заблукав? От що значить — давно тут не ходив. Треба вибиратися. Але як я не крутився туди-сюди, дорогу до рідного будинку знайти не міг. Треба в місцевих спитати. Як на біду, навколо нікого не було. Починало темніти. Я пішов у інший бік, намагаючись знайти когось, хто міг би підказати дорогу. Нарешті! Назустріч іде жінка с дівчинкою. От лише якось дивно одягнені: обидві у старомодних сукнях у квіточку, у босоніжках, взутих поверх цупких темних шкарпеток, а в дівчинки на голові шовковий бантик. Так одягалися в часи дитинства моїх батьків. Звичайно, містечко живе небагато, але ж не настільки, щоб одягатися в такий нафталін. Та нема часу розглядати зустрічних, треба дорогу питати:

— Доброго вечора, підкажіть, будь ласка, як вийти до вулиці Грушевського? Я тут заблукав.

Жінка з дівчинкою зупинилися і якось дивно мене роздивилися з ніг до голови. На обличчі дівчинки читався страх і недовіра. Вона притислася до жінки, ніби шукаючи захисту. Та ще раз підозріло мене оглянула й перепитала:

— Вулиця Гру… Як?

— Грушевського.

— Грушевого?

— Ні, Грушевського.

— Нема тут такої вулиці, — відповіла жінка, задумавшись. — Мабуть, ви щось наплутали.

Я подякував і вирішив пошукати ще когось, хто зможе допомогти. Жінка з дівчинкою, дивно озираючись у мій бік, швиденько пішли. Двори все ще були незнайомі. Скоро буде зовсім темно, а я так і не дійду додому. Це мене лякало. Я вирішив сфотографувати двір, щоб зорієнтуватися, а то буду тут петляти й повернуся на те саме місце. Благо, у мене смартфон з хорошим спалахом. Зробив кілька фото біля будинку, аж раптом почув шурхіт ззаду. Озирнувся: до мене підкрався хлопець-підліток, вдягнений у штани зі стрілками, сорочку із закачаними рукавами і кашкет, який хіба що на старих дідах ще можна зустріти. Вони що, всі так старомодно тут одягаються? Хлопець насупив брови і підозріло оглядав мене з ніг до голови, так само як ті жінка й дівчинка. Погляд зустрічного зупинився на моїй футболці. Він якось перемінився в обличчі, видаючи одночасно страх і злість. Та що не так з моїм виглядом, що всі на мене так косяться? Невже встиг десь забруднитися чи одяг порвати? Та ні, все ціле й чисте: кросівки, джинси й улюблена чорна футболка з тризубом. Купив її минулого року на рок фестивалі і з того часу ношу скрізь. Що тут такого дивного?

— Хлопче, підкажи, як вийти до вулиці Грушевського? — нарешті запитав у нього.

Той не відповів, лише ще сильніше насупився. Очі свердлили мене, наче я був для нього втіленням всесвітнього зла. Він стис кулаки, розвернувся і побіг за будинок, щось бурчачи собі під ніс. Чому тут усі люди якісь дивні? Ніби я їм щось погане зробив…

Хвилин десять я крутився на місці, не знаючи, в який бік іти. Вирішив зробити це кілька фотографій для орієнтування. Аж тут спалах освітив трьох людей, що вибігли з-за рогу: той самий хлопець і двоє у формі, схожій на поліційну. О, нарешті! Вони точно дорогу підкажуть.

— Доброго вечора! Підкажіть, будь ласка, в який бік іти до вулиці Грушевського?

Поліціянти зупинилися і роздивилися мене. Хлопець показував на мене пальцем і щось шепотів на вухо одному з них. Я прислухався, але почув лише уривки фраз:

— Оцей… іноземний шпійон… у нього маленький фотоапарат… все тут фотографірував… гляньте, одяг весь імпортний… на футболці символ буржуазних націоналістів… нам на політінформації такий показували… говорив про якогось Грушевського!

Я отетерів. Тут що, кіно знімають? А, тоді все ясно! Мабуть, мене переплутали з якимось актором масовки. Але де ж усі камери, прожектори, знімальна група?

— Взяти його! — вигукнув один з міліціонерів і кинувся до мене.

— Та ви щось переплутали! Я не актор! Я тут заблукав!

— У відділку розкажеш, що ти за актор!

Міліціонери схопили мене під руки й кудись потягнули. Я кричав і пручався. Хлопець стояв у стороні й зловісно посміхався, потираючи руки. Я не витримав і плюнув йому в обличчя. Хлопець заверещав. Міліціонери почали крутити мені руки, а один вдарив по голові. Все в очах попливло…

Я прийшов до тями й озирнувся навколо: лежу на землі, навколо високі бур’яни, он видно повалену огорожу й гаражі. Був вечір, а тепер знову день. І двір знову такий знайомий. То де ж я був? Чи мені все примарилося?

Повернувшись нарешті до рідного двору, я зустрів місцевого алкоголіка Федька. Він сидів на лавці, брудний і вдягнений у лахміття, і пив дешеве пиво. Відірвавшись від пляшки, презирливо мене оглянув і сплюнув.

— О, бандерівець, ти диви! З тризубом ходить! Отакі, як ви, за гроші Америки наш рідний союз розвалили!

— Коли розвалився СРСР, мене ще на світі не було!

— От тому й не знаєш, як там добре було! А іноземні агенти його розвалили, сволота! Кстаті, коли я у восьмому класі був, то поміг міліціонерам такого іноземного шпійона піймати! Ходив тут, усе фотографірував. І футболка в нього була, як у тебе, з вилами! Нацик, запроданець американський! Тьху! Мені даже грамоту тоді дали за бдітєльность!

Я не слухав далі. Побіг щодуху. Я… Я тільки що був у минулому.. Без сумнівів. Але таке неможливо! Чи можливо? Все було насправді. Ні, мені не наснилося. А ті жінка з дівчинкою? Вони здалися мені ніби знайомими… Повернувшись до квартири бабусі, я дістав старий фотоальбом. Мене як током ударило: та жінка і дівчинка, яких я зустрів, — то ж моя мама й бабуся колись! Без сумніву. Ось їх фотографії — дуже схожі. А ще згадав, як бабуся розказувала, що колись у цьому районі були дерев’яні бараки, і вони в такому жили, коли мама була маленька. Лише в кінці сімдесятих побудували нові будинки, де бабуся з дідусем отримали квартиру. Її вулиця називалася Комунарська, а потім її перейменували на Грушевського.

Все сходиться! Це неможливо, але я ж бачив на власні очі! І фотографії зробив. Я дістав смартфон, щоб їх глянути, але вони зникли! Без сліду! Усі попередні фото на місці, а цих нема, ніби хтось навмисне видалив. А може, я просто знепритомнів на сонці і мені все примарилося? А звідки ж тоді синці на руках якраз там, де мене тримали міліціонери? Виходить, усе це було насправді. На канікулах мої одногрупники побувають в інших країнах, а я крутіший, бо побував у минулому. Але хто ж мені повірить?..