Загублені душі

Вступний іспит до академії мистецтв видався складним. На малюнок поставили не абиякий гіпс, а торс у стилі давньогрецької статуї, увесь із м’язами і дрібними жилками. Звичайно, ми все це проходили в художній школі, але досвіду в мене недостатньо, щоб передати усі світлотіні досконало. Мало того, Макар, що вчився тут на другому курсі, лякав мене, що викладачів на вступні іспити, як навмисне, обирають найприскіпливіших, щоб чіплялися до найменших дрібниць і відсіювали “слабаків”. Сам Макар, який малював краще за мене, свого часу ледве вступив, отримавши з малюнку мало не мінімальний прохідний бал. А раптом я не пройду? Якщо він, такий талановитий, набрав низькі бали, то я тим більше можу пролетіти. Хто знає, може, цього року добір буде ще суворішим? І вступників ніби було більше, ніж раніше. Ой, лихо мені. От не вступлю — і що батькам сказати? Вони на всьому заощаджували, щоб оплачувати мою художку, додаткові індивідуальні заняття, навіть олівці, пастель, фарби й інші матеріали купували з дорогих, бо “дітям треба давати найкраще”. Куди мені податися, як не вступлю? Працювати? А як же освіта? Художка піде коту під хвіст? Піти на які-небудь курси дизайну, щоб стати “унітазником” і робити проєкти модних інтер’єрів у стилі пшонка-рококо? Це не йде в ніяке порівняння з академією…

Так розмірковуючи про своє непевне майбутнє, я брела вулицями центру міста. На зупинку йти не хотілося, бо вдома мама одразу про все буде розпитувати. Тож я вирішила ще трохи поблукати старими двориками Тим паче тут було затишно й прохолодно, на відміну від нашого району багатоповерхівок. Розглядаючи старовинні ліпнини, масивні двері у під’їзди, ковані лавки й іншу побутову красу, я й не помітила, скільки вже часу минуло. Трохи стомилася й вирішила присісти на лавку, щоб перепочити й заодно відправити повідомлення мамі. Яким був мій подив, коли я побачила, що телефон розрядився. Дивно, я ж заряджала його зранку й нікому не дзвонила. Завжди добре тримав заряд. Ну що ж, піду на зупинку, а то мама, мабуть, хвилюється.

Вставши з лавки і озирнувшись, я відчула щось недобре. Я точно пам’ятала, що увійшла у цей двір через арку праворуч, а поряд з нею стояли сміттєві баки й синя машина. Я оглядала всі стіни навколо, але не могла знайти ту арку. Машина могла виїхати, а де ж баки? Чи я вже від хвилювання через вступ забула, де арка? Вирішила пройтися вздовж стін, щоб таки знайти вихід. Але його ніде не було, лише суцільні цегляні стіни, побиті часом. Серце в грудях калатало від тривоги. Що зі мною трапилося? Невже від переживання втрачаю розум? Я вже зробила коло по двору, а виходу ніде не було. Пішла у зворотний бік — теж суцільні стіни. Може, та арка закривається воротами? Але воріт теж ніде не було. Залишилося одне — попитати місцевих. Як на зло, у дворі ні душі. Зайду у під’їзд і почну дзвонити в усі квартири, поки хтось не відчинить. Смикаю за ручку масивних дверей — зачинено. Домофона нема. І замка теж нема. А як жителі заходять? Двері ламають? Я зі злості вдарила кулаком об дерево і боляче відсмикнула руку — звідти стирчав великий цвях. Ба, та тут багато таких цвяхів. Двері забиті. І вікна закриті дошками. Тут ніхто не живе! І як я це не помітила, коли увійшла у двір? Як мені вийти?

Тут ззаду я почула тихий шепіт кількох голосів. Серце закалатало ще сильніше. Я озирнулася — нікого. Це мені від страху мариться? І чому навколо так потемніло? Підняла очі вгору — небо з ясного стало темним, затягнутим чи то хмарами, чи то димом. Дивно, дощ не передавали. І знову почувся шепіт. Вже ближче, і голосів стало більше. Я здригнулася. Точно втрачаю розум. Треба сконцентруватися. Я відкинула всі тривожні думки і вкотре пильно оглянула двір. Лише стіни й забиті вікна. І знову голоси. Тепер чіткіше. Хтось тихо плаче, хтось кричить. Я прислухалася й почула уривки фраз, чи то насправді, чи то лише в голові: “Допоможіть!.. Де ми?.. Випустіть нас!.. Мамо, де ти?..”

Я труснула головою, намагаючись позбутися цього марення. Але голоси нікуди не зникли. Вони зазвучали голосніше, обступаючи мене з усіх боків. І тут повітря навколо мене ніби потемніло, я побачила щось схоже на цівки темного диму. Вони звивалися, крутилися вихрами і ставали чіткішими, схожими на людські фігури. З жахом я спостерігала, як із диму вимальовуються примари, обрисами схожі на жінок і дітей. Темні й висушені, як скелети, з обтягнутими шкірою черепами, пустими очницями, кістлявими руками, вдягнені в лахміття. Примари обступили мене, протягуючи руки і шепочучи:

— Феодосіє… Ти де?… Забери нас… Виведи звідси…

Я заверещала й замахала руками. Примари відсахнулися, але нікуди не зникли. Я кинулася вбік, наштовхнувшись на примар. Усе тіло обдало крижаним вітром. Коло примар розірвалося, і я побігла у бік дальньої стіни, кричачи від жаху. І тут в очі вдарило світло. Переді мною була та сама арка! Я прискорилася, поспішаючи до свого порятунку. Пірнула у вузьку арку, чіпляючись за павутиння й камінці на дорозі. Вже майже вибігла, але нога підступно потрапила в яму, я впала і вдарилася головою…

***

В очі било яскраве світло. Я відкрила одне око, потім друге, роздивилася навколо. Я лежала на дивані у маленькій кімнаті. Через старе дерев’яне вікно світило сонце, вітерець колихав ажурну фіранку. На столику стояла модна колись різьблена кришталева ваза з рожевими півоніями, і їх аромат остаточно привів мене до тями. Я підвелася й оглянула кімнату. Старий диван, стіл з вазою, стілець, люстра з абажуром макраме. Схожа обстава була в моєї покійної бабусі.

Не встигла я все роздивитися, як у двері увійшла стара жінка. Я аж здригнулася від несподіванки.

— Доню, не бійся, — заспокоїла та мене. — Усе добре. Ти лише впала. Скільки обіцяють засипати ту яму, а все не можуть!

— Де я?

— Та де: вулиця Соборна, 25А, квартира 12. Мене звати Лідія Петрівна Підліська. А тебе, доню?

— Олександра… Олександра Петренко.

— От і добре. Трошки перепочинь, поїж. Нічого не болить?

— Та… ніби ні…

Жінка виявилася дуже людяною й небайдужою до чужого горя. Вона якраз ішла додому з магазину і побачила мене непритомну в арці. Разом із сусідом занесли мене до неї додому, обробили синець на голові. Пригостила обідом і на моє прохання подзвонила до мами, щоб повідомити, що зі мною все гаразд.

— Лідіє Петрівно… А можна вас запитати? — я нарешті зважилася.

— Що, доню?

— Де… Де я була? Я сиділа у дворі на лавці. Зайшла туди через арку. А потім, коли хотіла вийти, то не змогла її знайти. Обійшла весь двір. І двері й вікна були забиті. А потім…

— Що було потім?

— Арка знову з’явилася. І я туди побігла…

— Ти ще щось бачила чи чула? — Лідія Петрівна прискіпливо подивилася на мене.

— Так… Але не знаю, чи то було насправді, чи то мені примарилося. Я дуже переживаю за вступний іспит.

— Розкажи, що там було.

— Якісь голоси… І примари… Вони ніби кликали на допомогу…

Лідія Петрівна завмерла. Вона хапала ротом повітря і продовжувала пильно дивитися на мене.

— А що ще там було? Що вони казали? Можеш згадати?

— Ну… Просили їх звідти забрати, чи вивести. І вони ще когось кликали на ім’я. Якесь таке незвичне… О, Феодосія!

Лідія Петрівна сплеснула руками.

— Оце так! Ти ж потрапила в місто загублених душ!

— Куди?

— Не чула цю легенду?

— Ні.

— От слухай. Коли німці увійшли у місто, то всіх “шишок” евакуювали, але декілька десятків людей не встигли. То були переважно дружини й діти місцевих чиновників, партійців. Жили вони якраз у нашому домі — він був, як би зараз сказали, елітним. Тікати вже було нікуди, німці взяли місто. Їх, як родичів верхівки, хотіли вбити одними з перших. І вони попросили по допомогу одну відому цілительку, на ім’я Феодосія. От ніби комуністи, атеїсти і все таке, а в скрутну хвилину на порятунок сподівалися навіть від вищих сил. Та цілителька була, як кажуть, дуже сильною, називали її відьмою, бо мала неабиякі здібності і показувала надзвичайні речі. Могла відвести від людини погляди, щоб та непомітно кудись пройшла чи втекла. Могла так очі замилити, що її пускали будь-куди зі звичайним папірцем замість пропуску. Багато що вміла. Дали їй ті партійні дружини всі свої заощадження, золото, лише щоб заховала їх. Вона й заховала: розклала “відьмівські вузли”, щоб завадити нацистам потрапити до двору, де сховалися ті люди. От ніби будинок є, двір є, а зайти туди ніхто не міг, бо входу не бачили. І вікна забиті. Німці тим будинком і не зацікавилися. Але сталося лихо: відьму вбило шаленою кулею. Врятувала інших, а сама врятуватися не встигла. І не було більше нікого, хто міг би знайти ці чаклунські вузли та розплести їх. Двір опинився поза часом, а ті хто, у ньому сховався, — у пастці. Так їх загублені душі там досі чекають на порятунок і кличуть Феодосію. Будинок ремонтували, оглядали всі підвали й горища, але ніякі скелети чи інші сліди перебування людей не знайшли. Вирішили, що це просто легенда.

— Але… Як я потрапила у той двір?

— Кажуть, що можна тих людей загублених побачити. Але може це зробити лише близька родичка відьми Феодосії. І вона повинна мати дар…

— Тож виходить, що я її родичка?

— Можливо, чому й ні?

— А яке було прізвище у тієї Феодосії, ви не знаєте?

— От цього не знаю. Лише чула, що була вона родом з села Ковалівка. Переїхала в місто ще до війни, працювала на заводі, а в селі в неї залишилися родичі, теж ніби займалися відьомством.

Я отетеріла.

— Ковалівка? Так моя бабуся звідти родом. І вона мені розказувала, що її тітка була цілителькою…

— Тож виходить, доню, що ти і є родичка Феодосії. І тому й побачила той зачарований двір і примар.

— Але… Чи зможу я їх порятувати? Чи є в мене дар?

— От цього вже не знаю, вибач, доню!

***

Батькам я, звичайно, не розповіла про двір із загубленими душами, лише сказала, що впала і знепритомніла. На диво, іспит я склала успішно й вступила до академії. Дотепер я боюся знаходити у той загадковий двір й обходжу його десятою дорогою. А коли дістаю скетчбук й починаю робити замальовки, то в мене несвідомо виходять якісь фігури, схожі на примари, побачені в загубленому дворі. Була та зустріч випадковою, чи я все ще можу їх врятувати? І чи варто? Хтозна…