Помилка богині або боже провидіння

Кайрос, бог щасливого випадку, завжди повертався додому неохоче. Не любив він олімпійського стовковиська з його чварами. Краще вже серед людей, хай ті й ганяються за ним повсякчас, намагаючись упіймати за чуба. Але якщо таточко Зевс уже прислав телеграму-”блискавку”, що всіх запрошує на гостину, ослухатися ніяк. Юнак згорнув крила, пригладив свого багатостраждального оселедця і увійшов.

Громовержець сидів у різьбленому кріслі і супив брови. Дарма майстер Фідій не зробив те крісло м’яким. Трон троном, але ж зручностей ніхто не скасовував. Одна сестра — Афіна — сиділа, заглиблена в кодекс, інша — Афродіта — лежала на канапі, манірно зітхаючи, третя ж — Артеміда — куняла в куточку під фікусом. Брат Аполлон усе ніяк не міг настроїти свою арфу. Інший — коваль Гефест – пихтів люлькою, а курилося в ній щось таке, що пробрало Кайроса до сліз.

– Де решта? – ударив кулаком об поруччя Зевс.

І, вже готуючись перепрошувати за спізнення, Кайрос відчув добрячого штурхана в спину. Озирнувшись, став ніс до носа із захеканим вісником Гермесом і втішився, що останній — не він.

– Доповідаю, – голосно кахикнувши, почав посланець. – Де тітка Деметра, думаю, пояснювати не треба — літо ж, саме урожай. Братик Арес зараз воює на сході України, вельми перепрошував, казав, що вирватися ніяк…

– Діоніс? – пропік поглядом Зевс.

– Він квасить… ой, поки ще кисне.

– Ага, з цим усе ясно. Просихатиме до весни, а потім гульки влаштує! А як Аїд? Чи він теж невиїзний?

– На жаль, ні, – усміхнувся посланець. – Арес так завзято махає мечем, що в дядечка Аїда багато роботи.

– А це чудо всіх морів де?

– Та тут я, тут! – почувся позаду знайомий голос. Посейдон підіймався, важко опираючись на свій тризуб, а іншою рукою притискаючи до себе велику рибину. – Високо сидите, трясця, спробуй доберися.

– Викинь це неподобство! – висунулася з кухні Гера, богиня домашнього затишку, вказуючи на рибу. – Я вже звідси чую, як воно тхне!

– Таж гостинчик… – насупився володар морів і всівся на порозі.

– І як ти поясниш своє спізнення? – Зевс поки метав блискавки лише поглядом.

– Та… кримчани водички просили.

– І як, поміг ти їм? – пихнув люлькою Гефест.

– Поміг. Вони тепер уже не на півострові живуть, а на острові, – зустрівшись із ошелешеним поглядом брата, Посейдон усміхнувся. – Нє, а чого? От живуть же якось єгиптяни з ізраїльтянами. Опріснюють воду. А в цих що, руки не звідти ж ростуть?

Питання лишилося риторичним, бо Гера викотила з кухні возик, на якому в оточенні коштовних келихів стояла величезна карафа з нектаром. А за нею цариця кухні Гестія помалу котила інший возик, із тортом, який займав майже всю його площу. Збоку витвір богині кулінарії виглядав дещо схожим на вепра із чи то здибленою, чи то поскубаною щетиною на загривку та спині. Наче окрайці торта відірвалися від нього і помандрували, куди самі хотіли. Поздовж вилася лінія, яка відділяла горішню синю глазур від нижньої жовтої. А посередині красувався вигадливо виліплений із мастики жовтий тризуб на синьому щиті.

– А це ще що таке? – витріщився Зевс.

– Ну, братику, ти ж просив спекти торт на честь держави, яка нині відзначає своє свято, – розвела руками Гестія. – Афінця он підказала, що нині — День незалежності України. Тридцять років, між іншим. Оце якраз там зараз наш Арес воює.

– Тітонько, – підвелася Афіна. – А де та карта, яку я тобі давала?

– Та є, – Гестія поважно подалася на кухню, звідки небавом повернулася із планшетом. – Осьдечки.

Паллада зітхнула.

– Тітусю, я тобі про яку країну говорила?

– Про найбільшу…

– Найбільшу де?

– Та ж у Євр…опі…

– А ти яку взяла?

– Та ж найбільшу!

– А отепер збільш пальчиками і почитай.

Гестія довго тикала пальцями в екран, ворушила вустами, наче намагаючись зліпити в одне слово неслухняні звуки, а потім звела на племінницю безпорадний погляд і прошепотіла:

– Ро…Росія…

Щось голосно бринькнуло об підлогу, а потім тихо вилаявся Аполлон, якому впала на ногу арфа. Артеміда з-під фікуса нарешті зацікавилася тим, що відбувалося у світлиці. Посейдон роззявив рота і з подиву перекинувся за поріг, а Гефест довго сидів, стримуючи сміх, а потім дмухнув у люльку, яку досі не випускав із рота. Із неї навсібіч полетіли іскри з попелом, а сам коваль від душі розреготався.

– Оце ви, тітусю, промахнулися, – лагідно зауважив Гермес. – Оце щоби на свято України замість її карти спекти торт із картою ворога!

– Таточку мій рідний, – прошепотіла спантеличена Гестія.

Із-під землі почулися гучні удари і чийсь осатанілий крик.

– Сестричко, не згадуй нашого батька даремно, – поклала руку на плече Гестії Гера.

– І як так помилитися? Що ж тепер робити? – у кухарки паленіли щоки.

– Будемо ділити, що є, – Зевс узяв великого ножа і лопатку. – Так, що кому? Кажіть!

– Мені невеликий шматок, бо я вже на кухні напробувалася то коржів, то крему, – заявила Гера, підставляючи тарілку.

– Он той пиндик у Приазов’ї, він сто років тому теж Україні належав, – вказала Афіна.

– Хай туди і вертається! – вирік Громовержець. Наділивши дружину, звів погляд. – Кому далі?

– Хай уже мені, – простягнула тарілку Артеміда.

– Їй, таточку, по Урал, – ледве стримуючи сміх, покерувала роздачею Паллада. – Вона цей калораж вибігає.

– І кому це все? – Зевс працював ножем і лопаткою, не зводячи погляду.

– А прибалтам. Вони там із фінами якось поділяться, – махнула рукою Афіна.

– Все вона знає… А тобі що?

– А мені острови на півночі позбирай. Їх усе одно ніхто їсти не захоче.

– От умієш лише, що роботу батькові вигадувати. – лопатка шкрябала тацю, острови совалися туди-сюди, але таки з допомогою ножа давалися зібрати докупи. І коли ця гора уламків опинилася на тарілці в Афіни, Зевс запитав. – А це кому?

– Ну, сто сорок мільйонів мешканців Росії десь же мають жити, – гмикнула Паллада, узявши на виделку один острів. – Зиму вони люблять… Он, іншим там, за полярним колом, курорти влаштовували, хай самі спробують…

– А чи справедливо ти ділиш, сестричко? – моргнув Гермес.

– За справедливістю, брате, не до мене, а до Феміди, – пропекла поглядом та. – Хоча… судячи з того, що робиться у світі зараз, вона не просихає десь разом із Діонісом.

– Так, годі теревенити! – суворо глянув Зевс. – Хто наступний?

– Спершу дівчатам, – озвався Гефест, не випускаючи із рота люльку.

– Афродіто?

– Ой, мені зовсім трішечки, я на дієті! – стрепенулася та.

– Відвантаж їй Курильські острови, стане з неї, – усміхнулася Паллада. – Їх японці вже давно назад просять.

– То хай мають! – із Курилами Громовержець не церемонився — загріб одним порухом.

– А, ні, таки мало буде. Ще Сахалін поклади.

– Так, Гестіє, а тобі що? – бог озирнувся на пекарку, яка стояла, згорбившись.

– Мені теж щось маленьке… я ж теж напробувалася…

– Тут уже нема островів! – сердився Зевс.

– Чукотку їй, – підказала Афіна. – Американцям не звикати. Мають і більш віддалені землі. Впораються.

І коли Гера подала сестрі келих із нектаром, Зевс гукнув:

– Ну що, хлопці, налітаймо! Кому який шмат?

– Мені маленький, тату, – тихо попросив Аполон.

– О, сили небесні, ще один на дієті! – і Зевс досить недбало відбатав Камчатку, захопивши й частину материка. – Тримай!

– І мені щось невеличке біля води, – заїкнувся Посейдон, усе ж образившись, що не вгодив із гостинцем.

-Тримай! – ніж вигадливо пройшовся по Амуру. – Їж і не дуйся! Так, а хто в нас не здохляк?

– Та я, – підійшов Гермес, який уже давно тримав тарілку напоготові. – Що я, дарма їх усіх збирав по світах? Нальотався як пес!

– Ріж йому від Хатанги до Чити, – провела пальцем лінію Афіна. – О, славний шмат. Китайцям разом із Камчаткою!

– Ого! – оцінив Зевс решту, – А це ж кому?

– А це уже вам із Гефестом, – усміхнулася Афіна. – І Казахстанові з Монголією.

– А ділити як?

– По-божому, – коваль нарешті поклав люльку і підвівся за своєю порцією.

Зевс одним рухом розкраяв решту торта. І коли дві найбільші тарелі лягли на коліна їдців, проголосив:

– У мене тост! За Гестію! Файно вона помилилася! України б нам на всіх не стало! Тож за помилку богині!

– Ні, за боже провидіння! – виправила батька Афіна.

Кайрос тихо зітхнув. Він уже давно звик і перестав ображатися. Спочатку кличуть, а потім не помічають. Як і люди, зрештою. Адже для декого щаслива, благословенна мить приходить не раз, але ж як той смертний схопить її, коли бреде, дивиться під ноги і плачеться на життя?

Лише Посейдон помітив, як Кайрос пішов. А молодий бог сів під деревом на схилі і зосередився.

Минуло вже не одне століття, як дід Кронос передав йому свою владу над часом. Кайрос міг повертатися до людей знову і знову. В ту саму, вже колись згаяну мить, у тих самих обставинах. Розпускав тканини долі, дозволяючи їм ткатися наново, уже інакше. Бо люди, які вперто йдуть до мети, завжди варті нового шансу. Скільки б їх не було. Українці теж варті. А брат має повернутися додому. Адже люди так люблять, коли Арес удома.

Тінь дерева спочатку поволі поповзла по колу, поки не спинилася на заході, а далі закрутилася так, що око не могло її спіймати. Небесне світло мигало, наче Геліос утомився світити. Пори року спішили назад і назад. А Кайрос споглядав зміни світу і усміхався. Бо коли олімпійці доїдять торт, на землі людей почнеться нова історія.