Солодкий кисень

СОЛОДКИЙ КИСЕНЬ

На стільниці поблискували білі кристалики. Керівник центрального бюро економічної розвідки опустив очі на розсип та повернув погляд прем’єр-міністру. Прямий, твердий погляд.

Прем’єр обійшов стіл. Лизнув палець та макнув у купку. Підняв перед обличчям.

– Біле золото. Солодке золото. Цукор. Прекрасний індійський цукор. Основа економіки нашої вітчизни. Найбільш затребуваний експорт країни. За рік… два. Не пізніше тридцятого року, Індія обійде по об’ємам Бразилію і ми займемо домінуючу позицію у світі… Якщо…

Повернув голову до співрозмовника.

– Якщо не відбудеться нічого… Нічого! Що може радикально змінити ситуацію, – струсив кристали з пальця і продовжив, – загроза економіці це загроза національній безпеці Індії.

Зустрілись поглядами. Емоції не торкнулись смуглих обличь, лише очі шарпнув спалах.

– Приступайте до виконання.

***

– Ви Генадій Степанович, – не то уточнив, не то виніс вирок Шарко.

Каст усміхнувся:

– Я Генадій Степанович. Визнаю. Винен.

Керівник проекту розтер долонями очі. Замружився, але темні мішки потягли повіки додолу і очі липко розплющились.

– Перепрошую, – піднявся та простяг руку, – Северин Самійлович.

– Зрозуміло, Северин Самійлович, – співчутливо кивнув начальник служби безпеки, – натужно?

– А? Так. Запуск… Всі соки виносить… – зняв окуляри та протер скельця, – і… давайте без зайвих ускладнень. На ти. Северин.

– Виносить соки? – краєчок губ Генадія смикнувся.

– А?

– Думаю чашечка міцної кави спростить нашу комунікацію.

Северин винувато розвів руками і погодився.

…

– Оскиґенний? – перепитав Каст.

– Е… так. Генадій, – Северин відпив кави, шукаючи слова, – цей процес відбувається у одноклітинних водоростях – фітопланктоні… Динофлагеляти, а точніше Перидінеї є найбільш продуктивними виробниками кисню в природі…

– Северин! – Каст підняв долоню, – я керую безпекою. Давай без фітопланктону. Мені так… Структурно.

– Як скажеш, структурно…

Сіли за стіл. Пальці Северина відбили дріб. Підняв голову та пошукав початок свого трактату на стелі.

– Окей, – Генадій повільно кліпнув – розсіяність Шарко забавляла, – Супутник вловлює сонячне світло та пускає на Землю концентрований промінь…

Северин покривився.

– Не зовсім. Сонячний вітер… умм… радіаційне випромінювання…

Піднята догори долоня Каста обірвала пояснення. Шарко зітхнув:

– Промінь має сфокусуватись на станцію Вернадського. В басейн населений фітопла… е… водоростями. Там…

– Басейн?

– Ну… це умовно. То швидше штучне море…

– А чого саме в Антарктиді? Тільки коротко…

Северин зняв окуляри, постукав вушком по чашці. Знову одягнув і пригледівся до співрозмовника – візуально визначав рівень IQ. Генадій похилив голову і хмикнув.

– Що смішного? – стрепенувся Шарко.

– Нічого, – долоні Каста примирливо піднялись, – я забруднився?

– А? Ні, – Северин відвів очі та закліпав.

– Так… Антарктида?

– Озонова діра.

– Ага. Зрозуміло, – Каст жестом запросив продовжити пояснення.

– Інтенсивний фотонний удар збурить пігменти водоростей. Вони перейдуть у збуджений стан та передадуть енергію до інших молекул фотосистеми. На другому етапі відбувається розділення зарядів в реакційному центрі, перенесення електронів фотосинтетичним електроно-транспортним ланцюгом, що закінчується синтезом…

– Достатньо…

– Це світлозалежні етапи. Далі все рухається вже без світлової енергії. Цикл Кальвіна…

Генадій звів брови. Северин опустив плечі, втопив погляд у темній густині кави. Зітхнув:

– Коротше… як наслідок неймовірна кількість вивільненого кисню та поглинутого вуглеводню.

– Простими словами – ми латаємо озонову діру над Антарктидою.

– Саме так, – волосяний хаос на голові Северина підстрибнув, а окуляри зсковзнули на кінчик носа.

Візуальний рівень IQ Генадія суттєво зріс в очах Шарко. Каст повів головою – не переставав вражатись імпульсивності Северина.

– Але не без проблем.

– Проблем? – чашка затанцювала в пальцях Генадія.

– Тони відходів. Це все буде нагромаджуватись.

– Відходів?

– Цукор. Тони цукру.

Тепер Генадій уважно придивився до Шарко. Северин посунув окуляри на перенісся і шморгнув.

– Умгу, – Каст допив каву, – Щодо запуску супутника?

– З плавучого космодрому “Sea Launch-2”…

***

Шарко врешті видобувся у свіжість вечору. Набрав у груди повітря і видихнув втому та напруження складного дня.

– Хелло.

Окуляри спурхнули з носа і Северин, в кілька незграбних маніпуляцій, врятував оптику від неминучої загибелі.

– Діліп! Мати Василева! Май Бога в серці.

– Сорі?

Северин задумався і відтворив англійською художню інтерпретацію сказаного. Діліп знизав плечима:

– В тебе конкретно розгулялись нерви. Варто дещо спустити пару.

Розмитий сутінками, смуглий Діліп видавався півпрозорим. Його індіан-інгліш містично видобувася крізь перлово-білі зуби. Шарко поморщився. Сон! Він так прагнув сну. Колега по проекту розцінив нерішучість Северина, як сором’язливість і, підхопивши його за лікоть, впевнено повів.

Гучна музика стрипклубу остаточно розвіяла будь-які надії на продовження розмови. Втомившись перегукуватись та втративши інтерес до звабних сирен, науковці вивалились у ніч міста. Тиша вулиці оглушила і вони довго кліпали довкола себе.

Врешті Діліп спозиціонувався у просторі та часі і потягнув Северина в сквер на лавку.

– Ти не розумієш… Просто не розумієш… як… Як важко бути далеко від дому… де усі тобі чужі… Чужа мова… чужі люди… Коли твоя мати так далеко…

Діліп схлипнув.

Шарко припинив плескати себе по кишенях у пошуках окулярів, закладених на маківку. Ковзнув поглядом по темній плямі, що світила двома сліпучими ліхтарями очей і примружився.

– Ну… я… я знаю тугу за матір’ю… Я знаю. Ти… ти дарма… Діліп… дарма…

Поліцейський патруль пройшов за спинами заплаканих співрозмовників. Пожована англійська вирятувала від прискіпливої перевірки документів і непотривожений Северин, витер сльози та продовжив:

– Я з Маріуполя. Ти знаєш Маріуполь? Знаєш історію Маріуполя? Знаєш…

Діліп згідно кивав тремтячому черевику Шарко.

– Я… був тоді в Британії… В довбаному Уельсі, на тупій конференції, – груди Северина наповнились глибоким подихом, він завмер у спогадах.

Видихнув і зав’яв.

Рука індуса лягла на плече колезі та міцно його стиснула. Стрепенувшись, Шарко охопив голову руками. Дужки окулярів впились в долоні. Він зняв їх. Затиснув у кулаку складені вушка, повернув до себе скельцями і заговорив до руки.

– Я не зміг… Не пустили… Я не встиг… Її забрали довбані окупанти… забрали і вивезли… Куди? Я не знав куди? Протягнули через якесь фільтраційне пекло і засунули в саму… саму… без документів… А я… я…

Він тикнув пальцем між лінз.

– Я навіть не знав куди… Ні вісточки… нічого! Просто зникла в глушині Сибіру…

Глитнув.

– А потім прийшов лист… соломинка надії! Лист з… Рани Господні! З Усть-Іл… Іл… – замовк і втупився у скельця окулярів, здригнувся і продовжив:

– Я, навіть, не можу… не можу їй подзвонити… Бо… моя робота… моя секретна посада… Проект! – схлипнув, – я пишу… я пишу їй листи… і не знаю чи дійдуть…

Пальці Діліпа міцніше стиснули плече. Здивований погляд Северина намацав темний згусток колеги. Скуйовджений мозок із зусиллям опізнав у постаті людину. Повіки повільно опустились. Так само повільно піднялись. Примара індуса зникла.

Северин неквапно ковзнув по спинці лавки на бік, підклавши окуляри собі під щоку.

***

Шарко послинив пальці та висмикнув аркуш із принтера. Склав у двічі. Провів нігтями по згину. Поклав перед собою на стіл.

Промінь настільної лампи відкидав гострі контрастні тіні. Думки розтягували м’яку усмішку. Тиша знімала втому. Кавалькада наукових думок затихла десь у потилиці – залишився лише тонкий потік особистих емоцій.

«Мамо. Я як завжди не знаю, як почати лист… – задріботіли нерівні літери по білизнí паперу, – сумую, сумую, сумую…

Ніжні слова теплими рядками прикрасили на папір.

… Цілую. Щойно закінчу проект, я одразу знайду шлях повернути тебе додому.

П. С. Застерігаю! Не телефонуй, не пиши в месенджери. Взагалі не занось мій номер у телефон. Ніхто не має знати про наш зв’язок. Це в першу чергу твоя безпека. Листи відправляй на адресу Аліни. Вона мені їх передасть.

Ще раз цілую. Люблю. Твій Северин.»

Аркуш пірнув у конверт. Шарко проігнорував графу відправник. У правому нижньому кутку зазначив: РФ, Иркутская область. Усть-Илимск.

…

Северин стукнув по приятельські поштову скриньку і сперся на неї ліктем. Дзьобик жовтого ящика вперто опирався поглинанню листа.

Скільки ж там кореспонденції? – насупився. Врешті помітив свою помилку, підняв дашок і вкинув конверт. Похитав на себе головою. Потрібно висипатись!

Роззирнувся по вечірньому небу та розтанув луною кроків у сутінках.

Тінь під’їзду згустилась у силует Діліпа. Індус ковзнув вздовж стіни і прилип до жовтої скрині. Звук іржавого шкрябання відмички дер слух і нічні фасади будинків.

Рохкнуло і засувка заверещала на увесь квартал. Діліп замружився – дотягнув її до кінця. На тротуар висипалась кореспонденція. Кілька конвертів. Кілька листівок.

Тремтячі руки згребли пошту. Конверти зім’ялась у долонях та пірнули у наплічник. Не зачиняючи пограбовану скриню, індус швидко злився із тінями скверу. Мов мантру, мурмотів час та місце зустрічі з куратором індійської розвідки.

***

Полуденне сонце марно намагалось пробити засалені штори. Проміння встромлялось у коричневі плями, випалювало сморід і прилипало до запилених шибок.

Груда мотлоху заворушилась. Важкий, затертий коц зсунувся на землю. Крізь муть закислого похмілля в очах Валери окреслився звичний інтер’єр кімнати. Із однією нетиповою деталлю.

Поряд ліжка, на табуреті сидів чорт. Строканов плюнув на нечистого, в надії прогнати гарячку. Але диявол, лише білосніжно посміхнувся та витер хусточкою ввічливе вітання майора ФСБ Іркутської області.

Валера сів. Риси люцифера розтягнула посмішка. Демонстрація сліпучих перлин не додала впевненості у висушену в картон душу офіцера. Демонічні очі блиснули і серед темних пальців індуса матеріалізувався гранений посуд, наповнений цілющим етиловим узваром.

Строканов вихопив ліки. Залп. Жбурнув пусту тару на ліжко. Струсив головою. Тепер можна і за душу поторгуватись.

– Я отримав завдання розбудити сплячого крота /задіяти завербованого агента чужої розвідки/, – голова диявола злегка кивнула, – проте не сподівався виконати це буквально.

– Нє пі… – осікся, – нє базарь.

У біснуватих очах гостя знову промайнув блиск. Чорний та недобрий. Індус прикрив повіки та витримав паузу, даючи змогу цілющій рідині впорядкувати хаос думок у Валериній голові.

Строканов пригадав, що душу він продав вже давно. І недорого.

Магічний жест створив у долоні куратора аркуш. Валера хмикнув. Вихопив листок.

Завдання містило лише адресу та ім’я: Усть-Ілімськ. Шарко Антоніна Семенівна.

Строканов скинув брови. Індус роз’яснив:

– Це важіль впливу. Тримай її поряд себе…

ФСБшник кивнув.

…

Удар… Удар і удар. Двері хруснули. Так у гості не просяться. Антоніна накинула халат. Пошаруділа тапками через ізбу. Але двері вже самі розчинились – ривок видер із трухлявого полотна шурупи засова.

Тінь гепнулась об низький одвірок, гучно вилаялась і розділилась на три. Центральна постать прогарчала на Антоніну її ім’я та прізвище. Рік народження і… місце народження. Кивнула.

– Обиск.

– Я… – притисла пальці до уст.

– Нє базарь.

З комоду повилітали шухляди. З гуркотом повалились на підлогу. Поверх падав убогий гардероб господарки. Від шафи рикнуло коротке:

– Єсть!

Строканов штовхнув жінку. Впала і заплакала. Озирнувся:

– Заґлохні!

Протоптався по розкиданому одязі до шафи. Прийняв, добутий із сховку під простирадлами, пакет листів. Конверти не містили зворотної адреси. Вийняв навмання аркуш, пробіг очима. Скосився на скулену жінку.

– Шпіонка… тваю мать… хахляцкая…

– Куда єйо? В центральную…

– Нєт. Нєт. Ето у нас… особий случай… Ко мнє в подвал…

***

Сива димка визирнула з чашки, сонно потяглась та розчинилась ароматом ранку. Двері кав’ярні розчинились. Аліна усміхнулась незмінній пунктуальності Северина. Посунула чашку та конверт.

Шарко вдячно торкнувся її пальців. Підморгнула. Розкрив лист. Аліна тактовно відійшла.

Перші лагідні рядки матері… тривожні та нерівні… Далі із літер сформувався жах… Очі Северина ще раз і ще раз пробігли текст… Свідомість відмовлялась прийняти зміст…

– Все нормально? Северин… Северин…

Приписка внизу – чужим, колючим почерком – наказувала чекати інструкцій в смс. Коротко. Гостро… Слова тавром пропалили кірку мозку.

– Северин! Що з тобою? Северин…

Пустий погляд Шарко знайшов джерело шуму – голос Аліни намагався пробити ширму шоку. Знову пробіг пекучі рядки. Лист заскавулів у кулаку і впав на стійку зім’ятою кулькою.

– Северин…

Вказівний палець Шарко затрусився перед окулярами. За ним невротично затрусилась голова. Він схопив понівечений папір сунув у кишеню. Рвучко вийшов.

Розвернувся. Наштовхнувся на скляні двері. Заточився об стілець. Схопив зі стійки конверт і вискочив зовні.

***

– Северин Самійлович, ви сьогодні вкрай нервозні.

– А? Генадій! Саме твоя здатність з’являтись із нізвідки слугує тому причиною.

– Ну-ну. Ти наговорюєш на мене.

– Інколи ти мені видаєшся чортом. Такий іронічний диявол.

– Це професійний штамп. А от ти нагадуєш метушливого ангелика…

– Недотепно. Забери цю паскудну посмішку з обличчя.

Риси Каста скам’яніли.

– О ні! Верни назад. Так ще гірше.

– Северин… Слухай давай десь перекинемо чарочку, а то ти…

– Ні-ні-ні, – Шарко зняв окуляри провів долонею по обличчю.

– …

– Були прецеденти.

– Діліп та жриці кохання!? – Каст взяв під руку Северина, – ходім прогуляємось. Тобі, однозначно, потрібно провітритись. Після успішного запуску супутника і вдалого пілотного променевого пострілу тебе весь час трусить.

– Недоспані ночі.

Генадій витяг губи і кивнув, кудись у далечінь.

– А так, для інтересу. Якщо б ти не попав у басейн?

– На пілотному пострілі то дурня. На те він і пілотний, – дужка окулярів пошкрябала зморщений ніс, – а на повній потужності то буде катастрофа…

Погляд Шарко знерухомів. Думки вихопились та помчали у далекий Усть-Ілімськ. Хода сповільнилась. Каст підлаштувався під співрозмовника.

– Угу, – Генадій відкрив рот та почухав пальцем щоку, – так що там з Діліпом? Знайшли холостяцьке щастя?

Северин обурено зирнув і театрально закашлявся.

– Я знайшов… Точніше мене знайшли… – стиснуті на переніссі брови накрила долоня, – не нагадуй.

Відірвав руку від обличчя і покосився на Каста.

– А, як ти… як ти дізнався?

– Я керівник служби безпеки, Северине. Твоя безпека мій обов’язок.

– А. Ну так. А де Діліп?

– Він з тобою не попрощався?

– Генадій, мені неприємні твої саркастичні акценти.

– Перепрошую. Я не можу тобі висвітлити усіх нюансів. Але Діліпа замучила ностальгія.

Повернув голову до Северина і продовжив:

– Перед ним стала складна дилема. Вибір між любов’ю до матері та обов’язком перед вітчизною.

Окуляри висковзнули з пальців Шарко, він заточився. Каст вправно схопив оправу над самою землею. Не встигнувши спинити крок, Северин вгатив коліном у скроню Генадію.

– А… у… я… перепрошую… я… вибач…

– Тримай окуляри, – нездатний втримати веселе тремтіння губ, очільник безпеки заклав оптику на вуха співрозмовнику.

– Я… я… – застрокотав Северин.

– Я зрозумів… Наступний раз я дозволю тобі їх розтоптати.

– Але вертаючись до теми Діліпа. Як би там не було, я – керівник проекту! Мої працівники не можуть просто зникати.

Шарко повернувся до Каста.

– І Генадій, – зітхнув, – ти теж підпорядковуєшся мені. Я наполягаю…

– Ну, припустим, я підпорядковуюсь міністру оборони…

– Е…

– Але… менше з цим… Діліп самостійно вирішив зникнути. Я лише вияснив причини вчинку та місце його перебування. Але це, вибач, секрет.

***

Екран мобільного засвітився. «Прихований номер». Уста Северина вигнулись у місток. Потягнув пальцями краї губ догори і розблокував телефон. «Саксаганського 5. Другий під’їзд. Над кабіною ліфта. У пачці сигарет L&M».

…

Дверцята ліфта розсунулись. Шарко просунув руку у щілину над головою. Намацав картонку. Серед сигарет стирчав листочок. Розгорнув. Інструкції не здивували. Все прогнозовано – саботаж запуску. Кинув знахідку у шпарину під ногами.

***

…Залишилось ввести останній масив координат. Далі автоматика все зробить самостійно. На ідіотську вимогу Северина вводити дані вручну – поглянули, як на здорове (або не вельми) прагнення слави. Світової слави. Саме ці пальці ввели символи, що змінили долю планети… зупинили парниковий ефект… і забезпечили довічне солодке життя.

Краплина поту ковзнула по носу, забарилась на кінчику та зістрибнула на аркуш. Палець стер вологу і цифра трішки розмазалась. Неможливо – лазерний принт. Повів очима – поплили символи поруч.

Зняв окуляри, протер скельця. Глибоко вдихнув, але натомість груди спазматично зашарпались. Переміг слабкість.

Мамо… Мамо…

Губи стиснулись. Натягнулись у струну.

З кожним натиском клавіші реальність наче віддалялась від Северина. Гумовий простір витягувався. Відчув себе вклеєним у тісто.

Мамо… Якщо… якщо я не… вони тебе вб’ють… Мамо…

Пальці важко перемагали супротив кнопок. Символи втікали з фокусу уваги…

Мамо… а чи врятує… Чи врятує тебе… мій вчинок? Мамо…

Ще кілка натисків… ще одна цифра…

Густу субстанцію довкілля пропалили дві пекучі точки. Ошпарили маківку, сповзли на щоку.

Северин підвів голову. На балконі, за склом куполу, серед шерегу білих халатів сатаною чорніла постать Генадія. Дивним оптичним ефектом його лице наблизилось. Чітко окреслені зіниці загойдались у заперечному русі.

Риси Северина загострились – шкіра всохла, обтягнула череп. Обличчя потягнуло шию на зустріч демонічному погляду. Генадій повільно кивнув і кутики його губ поповзли догори…

Не глядячи, Шарко безпомилково вгадав клавішу «backspace». Встромив у неї мізинець. Комірка вводу на екрані опустіла. Практично насліпо, із викарбуваних граніті пам’яті символів, Северин наново набрав рядки.

Сухим, твердим поглядом перевірив комбінації координат. Опустив долоню на педаль «Пуск»…

Парус супутника розкрився, головка опустилась і концентрований сонячний вітер зібрався у потужній кулак. Бурхливий потік фотонів увірвався у шари атмосфери. М’яко провалився та бухнувся у гігантський басейн, населений фітопланктоном – невидимим хаосом одноклітинних рослин. Промінь залоскотав водорості, спонукаючи до творення солодкого, щасливого майбутнього планети.

…

Северин не одразу намацав клямку. Німі аплодисменти не просочувались крізь скло куполу. У коридорі очікувано зяяли містичні зіниці очільника служби безпеки. Безвольно дав прийняти себе під руку.

Арешт. Северин важко зирнув на Каста. Генадій хмикнув:

– Арешт… Арешт.

Шарко зрозумів, що висловив думку в голос. Байдуже. Все байдуже. Мамо…

Що вони тепер зроблять з тобою? Мамо… Коридор потонув у тумані.

Зупинились. Северин машинально підвів очі:

– Мамо!

Антоніна підхопилась з крісла. Кинулась обіймати сина. Слова заклякли в сльозах та вологих поцілунках.

Каст по котячі відступив назад. Поруч дверей зачепив урну. Вилаяв себе та завмер. Шум вибив сина з обійм матері. Він притис її руки до грудей і озирнувся.

Генадій розвів руками і підтиснув губи:

– Я не встиг до запуску. Просто не встиг…

– Ти… все… ти… знав…

– Я очолюю службу безпеки…

– Але, як? – Северин притиснув долоні матері до уст і знову озирнувся.

Каст розтягнув губи та поводив головою:

– Я підпорядковуюсь безпосередньо… міністру оборони… – обличчя його раптово затвердло. – Незважаючи на повну капітуляцію ер-еф, ми не маємо змоги миттєво повернути усіх викрадених в час війни громадян. Їх багато… Їх дуже багато… Але це лише справа часу… Короткого проміжку часу…

Северин кивнув і Генадій тихенько зачинив двері. Усмішка повернулась на саркастичне обличчя демона контррозвідки. Северин грітиметься у променях світової слави та обіймах матері. А диявол знову опуститься у круги пекла непомітно зміцнювати підмурки могутності України.