Поклик Сонця

1

Як тепло у мами. Яка ж то краса! Мамине тепло огортає і оберігає. Зернятко відчуває це кожною своєю частинкою. Відчуває всім своїм єством. Зернятко спить. Зернятко наливається соками Землі-матінки.
Раптом звідкись згори долинає поклик. Хтось кличе зернятко вгору. Але йому не хочеться нікуди йти, бо ж так біля матінки тепло.
– Ходи, дитино, на поклик. То Сонце тебе кличе. Твій час настав!
– А хто таке Сонце? Чому я маю йти на його поклик?
– Сонце – то наш Початок. Наше життя. Всяка істота, що зароджується поруч з тобою, має одного дня відгукнутися на поклик Сонця! – мовила Земля лагідно. Але Зернятко, знай собі, канючить:
– Не хочу йти! Тут так тепло і я все і всіх знаю. А там, у горі, напевно, страшно.
– Ні, не страшно. Там, у горі, твоє життя. Всяка зернина має відгукнутися на поклик Сонця. А я мушу відпустити. І ось – я відпускаю тебе.
Зернятко не хоче нікуди йти, але раптом поклик стає все сильніший та сильніший. І Зернятко розбирає цікавість – що ж там, у горі? Зернятко відгукується на поклик. Зернятко проростає.
Паросток відкривається. Маленький блідозелений паросток несміливо виструнчується і озирається навколо. Земля вже не оточує його. Вона лише підтримує, щоби Паросток не впав. А вгорі – щось таке цікаве-цікаве. Вгорі – Небо. Вгорі – Вітер. – Вгорі – Сонце. А поруч з ним – багато інших братів-паростків. Таких же вчорашніх зернят, як і він. Це вдень, а вночі – Місяць і зорі. Небесні пустунки дивляться вниз і хихочуть.
– Агов, паростку! Як тебе звуть? – питає золотокоса зірка і сміється. Паросток зашарівся у відповідь. Бо ж він, як і решта його братів – лише Паросток. Він ще тільки нещодавно був Зернятком. Мовчить Паросток. Нічого не каже. Зіронька лише сміється на це. Її срібнокоса сестра суворо відповідає:
– Чи ти не знаєш хіба, що він ще не отримав свого наймення? Він лише паросток і тільки вчора чи позавчора вийшов із-землі на світ величний. І, обертаючись до Паростка, питає:
– Чи добре тобі тут, майбутня рослино?
– Т-так. – несміливо відповідає Паросток. – Тут тепло і красиво. Хоч і страшно трішки. – і знічено замовк. Зіроньки лише засміялися, а Місяць суворо помахав їм пальцем, мовляв, «Не займайте дитину Землі, пустунки!»
От так і зростав Паросток. Майже щодня його зігрівало Сонце. Воно розмовляло з Паростком і його братами. Розмовляло з деревами, котрі височіли поруч. Розмовляло з птахами та звіриною, що пробігала-пролітала поруч.
– Привіт вам, квіти майбутні! – віталися лелеки, що поверталися з Вирію.
– Вітаю вас, діти Землі! – говорила миша польова. І всяка звірина, що пробігала полем, віталася з уже майже вирослими квітами.
Багато квітів народила матінка-Земля. І так випало Зернятку, так випало Паростку, що став він Соняхом. Кожного ранку Сонях і його брати прокидалися і проводжали Сонце.
– А що, Сонечку ясне, чи минає вже літо? – питає Сонях, щоб потім передати звістку матері-Землі.
– Ні, ще не час прийшов минати літечку. Ще багато тепла лишилося для тебе і братів твоїх! – відповідає на те Сонце. І так кожного дня. Минали дні. Минали ночі. Сонях і його брати вставали, щойно посіріє. Зустрічали Сонце. А часом бувало і таке, що замість Сонця були дощі та грози. Але дощі напували матір-Землю цілющою водою і поливали квіти, дерева і братів-соняхів.
Одного разу прийшов до Соняха і його братів чоловік дивний. Люди часто приходять на поля і в сади, щоб зібрати дари матінки-Землі.
– Чи не шкода тобі, мамо, того, що люди забирають? – питався Сонях.
– Ні, синку. Для того і живу я, для того і народжую. – сказала мати-Земля. – Я привела на цей світ вас. Я привела на цей світ птаство та звірину. Я привела на цей світ людство. Щоправда, люди почали забувати про це. – додала вона із нотками журби.
– Хіба таке буває, щоб хтось забув, кому життям завдячує? – дивувалася тоненька Волошка, котра проростала поруч із Соняхом і його братами.
– Так, донечко. Багато людей віддалилося від нас. І не чують біди, яка може прийти… – мати-Земля замовкла. Застигли здивовано квіти.

2

Був тихий літній ранок. Сонях прокинувся від шепоту матері-Землі.
– Вставай, сину! Вставайте, діти мої!
– Що сталося, мамо? – сполохано запитав Сонях.
– Біда велика суне здалека. Чудовиська-страховиська йдуть! Я тремчу від тупоту їхніх коней, від гуркоту їхніх машинерій.
– Дивно… Я їх не бачу і не чую.
– То тому, що ти високо, тому і не чуєш. Але вір мені, сину. Я правду кажу. Передай це Сонцю, хай Небо попросить про допомогу!
– Добре, передам! – упевнено сказав Сонях, хоча і не повірив матері. Бо ж не відчував нічого дійсно. Навколо все спокійно. Нарешті зійшло Сонце. І Сонях переказав почуте від матері-Землі. Та не повірило Сонце Соняху. Говорить:
– Якби якась біда ішла, то я б побачив. Даремно хвилюється мати твоя, так і передай їй.
І Сонях заспокоївся. Авжеж, Сонце високо, Небо високо. І вони обов’язково побачать, якщо буде насуватися біда. Проте Земля не заспокоювалася. Вона ще кілька днів говорила Соняху і його братам про майбутню небезпеку. Але Сонце і Небо заспокоювали. Аж тут сталося ще дещо дивне. Прокинувшись одного ранку, Сонях побачив, як по полю біжить миша.
– Мишко, мишко! Чому біжиш ти? Чого злякалася?
– Земля дрижить, Соняху! Небезпека велика насувається! Мої сестри, що живуть далеко-далеко, переказують одна одній, а вже від них і мені прийшла новина про страшних чудовиськ-страховиськ, що насуваються! – перелякано сказала мишка і побігла далі. І ось біжить перед соняхом собака. Біжить, не озираючись, важко дихає вже, та не може спинитися.
– Собако, чого боїшся ти? – гукнув услід Сонях.
– Ой, халепа така! Така вже халепа! Переказували мені брати, що живуть далеко-далеко, що насуваються чудовиська-страховиська! Я вже і сам їх чую, їхній страшний подих!
– Але… – хотів було сказати Сонях, та собака перебив:
– Облиш мене! Горе тобі! Бо ж не можуть рослини і дерева тікати! – і з цими словами побіг ще швидше, ніж до цього. Сонях озирнувся навколо. Все частіше і частіше бачив він звірину всяку, котра бігла, не озираючись. Підняв догори голову Сонях і сказав до Сонця:
– Чи бачиш ти, яке лихо насувається? Вже не лише мати-Земля, а і всяка звірина ту небезпеку бачить!
– Великі очі має страх! Бо на видноколі нікого немає. – спокійно сказало Сонце. Зітхнув Сонях і став раду радити з братами своїми.
– Що робити будемо, братчики? Тікати ми не можемо…
– Не можемо. – сказав один з братів. – Отже, зустрінемо чудовиськ-страховиськ безстрашно і покажемо їм, хто у полі господар!
Отак і вирішили. Стояти до кінця.

3

Наступного ранку Сонце зійшло сумним і похмурим. Сонях і його брати, котрі вже чекали на його появу, одразу помітили цю зміну настрою.
– Мої очі обдурили мене! – прогуркотіло Сонце з гнівом. – Іде орда чудовиськ-страховиськ! Я випалю їх до тла! А ви, діти, стримайте їх, щоби не розбіглися по всьому світу! – і засяяло-запалало Сонце. То була не літня спека. То жар гніву і люті запалав! А попереду – тьма тьмуща! Чорні коні та різні чудернацькі машинерії. Чорні обладунки. Обличча сховані у каптурах і шоломах. Щоправда, Сонях і його брати були не впевнені, що там, у каптурах і шоломах – обличчя. Вони прийшли на поле і зупинилися. Їхній вожак поглянув навколо, підняв голову до Сонця, помахав йому кулаком загрозливо. Потім придивився далеко вперед. Але не було нікого. Соняха і його братів вони не бачили, чи то пак, не вважали перешкодою. І дарма. Бо, коли вожак подав знак іти вперед, Сонях і його брати враз стали стіною і не пропустили ворогів. Здивовані і розлючені, зайди вхопилися за мечі і почали рубати собі шлях. Сонце, побачивши це все, розлютилося ще більше і ще яскравіше засяяло. Стікаючи потом, зайди продовжували прорубувати собі шлях. Навіть не помічаючи, що де-інде їхні обладунки почали плавитися.
Бачить Сонце, що байдуже то все зайдам. Сказало воно Соняху і його братам, котрих, попри мечі ворожі, було все ж багацько:
– Діти! Візьміть від мене ці жарини. Кидайте їх у ворогів! Спаліть їх, засліпіть їх сяйвом моїм. А я поміч приведу. Грім і Блискавицю прикличу. – і Сонце дало Соняху і його братам по жарині яскравій і гарячій. Вони ж одразу заховали дарунок Сонця у грудях своїх. Сонце заховалося за хмари. Подув вітер сильний. Знову стали Сонях і його брати стіною. А вітри вирують. Їх було двоє – один, чорний буран, лютує і намагається повалити Соняха і його братів. А інший – вітровій – намагається скинути чудовиськ-страховиськ із їхніх коней, повалити їхні машинерії. Та марно. Стоять Сонях і його брати стіною. Сунуть чудовиська-страховиська ордою. Бачить Сонях, що ні вітер, ні стійкість його братів не можуть зарадити проти чудовиськ-страховиськ, і взяв з грудей жарину Сонця. Жбурнув її у ворогів. Запалали вони, проте ідуть і далі вперед. За Соняхом і інші його брати взяли свої жарини з грудей і теж пожбурили у ворогів. Навколо все горить, палає. Та стоять Сонях і його брати стіною. Та йдуть страховиська-чудовиська ордою.
Раптом Грім озвався згори. Не тямлячи себе від люті, Грім вигукнув:
– Хто сміє матір-Землю та її дітей займати? Хто сміє плюндрувати і спалювати все навколо!
– Цей світ і все навколо належить нам! І ми вирішуємо – чи жити всьому живому тут, чи вмерти! – зареготав вожак чудовиськ-страховиськ. Його сміх металом скреготів і розливався луною. Грім у відповідь знову гримнув щосили. А потім Блискавиця списа свого кинула, просто таки жбурнула у зграю чудовиськ-страховиськ. Багато з них запалали ще сильніше і розсипалися на порох. Сонях і його брати збадьорилися і знову почали кидати жарини, які невідь звідки знову з’явилися у них у грудях. Блискавиця кинула у ворогів ще один спис. Як не сунули чудовиська-страховиська ордою, але жар Сонця і списи Блискавиці таки перемололи ворогів на порох.
Щойно останній із чудовиськ-страховиськ розсипався на порох, пішов дощ. То Небо плакало за братами Соняха, що полягли у битві. Сонях лише мовчки стояв, дивлячись навколо. Їх лишилося дуже мало і вони, Сонях і його брати, стояли мовчки, опустивши голову. Раптом все навколо засяяло. Сонях підняв голову і побачив Веселку. Вона розіслала свої чарівні кольорові стрічки, а Туман укрив покривалом згорьовану матір-Землю і її синів. Сонях побачив Сонце і Веселку.
– Ми перемогли! – гучно промовило Сонце. Хоча болем озвалася перемога, проте вона дає майбутнє.
– За Смертю завжди іде Життя! – додала Веселка. І усміхнулася.
А мати-Земля і далі тепло дарує Соняху і його братам. Навіть тим, котрі знову зернятами маленькими сплять іще. І готуються почути поклик Сонця.