Запах стиглих квітів

Батьків не стало, коли мені було п’ять років, а моїй сестрі Дані – всього кілька місяців.

Як старший брат, я дбав про молодшу як міг. Але Дана була маленьким генієм із схильністю до знищення шаблонів, правил і будь-яких авторитетів. Це стало зрозуміло, коли їй виповнилося чотири і вона розгадала шифр до дверей на кухню.

– Перші дві цифри, – сказала тоді Дана, – це номер комуни, тобто нуль шість. Три наступні – код підрозділу, який відповідає за їжу – у нас це нуль чотири вісім. Наступні п’ять – ID що вказаний на самих дверцятах. А остання – 1 або 0 в залежності від того з якої сторони відкривати.

Тоді вона ввела код 06048004231, замок клацнув і двері відчинилися.

– Як ти це зробила? – здивувався тоді я.

– Я просто зрозуміла логіку.

Дана сміялася і шалено гордилася зі свого успіху, а я радів, що бачив її такою.

Це був пізній вечір, тож кухарів на кухні не було. Камери спостереження Дана вимкнула ще до відкриття дверей, уявлення не маю як.

– То що ти збираєшся тут робити?

Дана не відповіла. Вона вказала на ящики в яких лежали яблука.

– Ні, – суворо сказав я, – це крадіжка.

– Ну одненьке, – попросила Дана і глипнула на мене своїми великими синіми очима, – і більше ніколи.

Я був твердий у своїх переконаннях. Завжди. Але тоді, вже за кілька хвилин, у віддаленому куточку комуни ми по черзі відкушували від невеличкого яблука шматочки навіть не помивши і не розрізавши. Воно було білого кольору, соковите, солодко-кисле на смак. Ми з’їли його повністю не лишивши навіть хвостика.

Мені досі соромно за це. Я вже потім побачив скільки сил витрачалося на те, щоб виростити ці яблука. І те, що кожного тижня, кожній людині кожної комуни дозволялося з’їсти його четвертинку – це щастя за яке варто дякувати Cадам Першої комуни.

– Щоб сказала мама, якби побачила, нас зараз? – з сумом мовив я.

Дана знизила плечима і відкусила наступний шматок яблука.

–Хотіла б я поговорити з нею по-справжньому. От якби людей зберігали. Як програму на комп’ютері. Щоб з ними можна було говорити, коли вони помирають.

Я її обняв.

– Взагалі, – сказав я, – це вже давно вміють робити. Мозок людини можна відсканувати і зберегти. Але щоб людина була людиною їй потрібна свідомість. Штучний інтелект не здатен відчувати.

Відтоді Дана стала одержимою створенням такого штучного інтелекту, який би зміг, а я побачив своє призначення у вивчені ботаніки. І того ж дня ми дали слово один одному більше ніколи не красти і досягти успіху в своїх сферах.

І ми дотрималися свого слова. Через шість років після цього, я вступив в університет, але навчався віддалено. Я просто не зміг залишити Дану саму.

Вона працювала над штучним емоційним інтелектом, або ж просто ШЕІ. На жаль її успіхи не були такими ж вражаючими, як в мене. Кожен бачив її талант і здібності, але окрім неї ніхто не вірив у ШЕІ. І навіть не так в можливість його створення, як у саму ідею. Навіщо? І кожен вважав своїм обов’язком про це їй сказати.

Та сестричка моя не здавалася і зрештою, через одинадцять років після вкраденого яблука з кухні, у неї вийшло. Принаймні так вона всім казала і навіть відправляла статтю про ШЕІ в наукову спільноту.

Одного дня мене і Дану запросила до себе староста. Вона задоволено усміхалася, запрошуючи нас присісти навпроти неї.

– Вікторе, сьогодні нам прийшов лист від університету. Тебе беруть в аспірантуру. Твої дослідження хочуть використати в Садах для автоматичного запилення.

– Ого, – це ж круто! – захоплено мовила Дана, – Побачити Сади – моя мрія.

– Так, – погодився я і глянувши старості в очі сказав: – але без сестри я не поїду.

– Я знаю, власне, її запрошено теж.

Ми з Даною здивовано переглянулися, а староста тріумфально випрямилася на кріслі і продекламувала:

– Проектом “ШЕІ” зацікавився інженер Едуард Ковальський, – вона зробила паузу і глянула на нашу реакцію, а тоді додала: – Мабуть побачив в ньому якийсь потенціал, який ніхто окрім нього не бачить. Він готовий взяти Дану в свою команду.

Очі Дани загорілися.

– Але їй всього п’ятнадцять, – заперечив я, – вона ще  не закінчила початкового навчання.

– А чи воно їй треба? – скептично проговорила староста, – Впевнена, Дана справиться.

– Це ж круто, – вмовляла мене Дана, – якщо я зможу довести його практичність –вступлю в універ. Будемо навчатися разом!

– Абсолютно вірно! – голосно майже криком підтвердила староста і пафосно додала: – або ж пан Едуард переконає тебе взятися за інший проект і представляти вступній комісії щось дійсно корисне для суспільства.

– Я не покину ШЕІ!

– Ти можеш займатися ним як хоббі, але людство не може витрачати трудові ресурси, особливо з таким інтелектуальним потенціалом як у тебе, на робота, що вміє плакати.

– Він не тільки…

– Послухай, – перебила староста, – це твій шанс. І наш також. Покажи результат. З ШЕІ чи ні – байдуже, і буде всім нам щастя.

Дана нахнюпилася. Я тілом відчував гнів, що вирував у неї всередині тож поклав руку їй на плече і сказав:

– Вона права. Але впевнений Ковальський вже має ідеї щодо ШЕІ, якщо вибрав тебе.

Дана мовчки кивнула.

– Транзитний шатл прибуде через два дні. Тож можете вже збирати речі.

Наступні дні пройшли наче в тумані. Збирати у нас було особливо нічого – персональний планшет і трохи одягу, тож ми просто в передчутті змальовували в уяві свої майбутні досягнення.

Для Дани це взагалі була перша поїздка за межі нашої комуни. Весь час в дорозі вона провела біля ілюмінатора розглядаючи пейзажі за ним. Сестра була в захваті. Я теж.

Кожна комуна починалася з гаража. Так ми називали її наземну частину, що покривала всю площу підземного міста. Там стояв транспорт, зберігалися захисні костюми і різний хлам. Тож під’їхавши до Першої комуни, комуни-столиці Дана ледь не задихнулася від захвату. В порівнянні з цим місцем, наша рідна домівка здавалася сарайчиком посеред пустелі.

І це не дивно. Перша комуна – перша колонія, яку заснували люди, коли прилетіли на цю планету. Серед засновників була і наша бабуся. За спрощеним проектом Першої будувалися всі інші в місцях, де можна було здобувати корисні копалини, воду та інші ресурси необхідні для життя людей: зверху гараж, під ним, місто, що представляло собою мережу довгих тунелів під землею.

Прямо в гаражі нас зустрів Едуард Ковальський. Він сухо привітався, розписався в журналі прибуття як поручитель і запросив іти за собою.

Він мені не сподобався. Зовсім. Це був світловолосий чоловік близько 30 років з лукавим поглядом в сірих очах. Замість того, щоб показати нам що де і як, він всю дорогу розпитував у Дани про ШЕІ.

– Розкажи детальніше, як тобі вдалося досягнути його усвідомлення? – спитав він.

Дана задоволено відповідала:

– Щоб усвідомити себе, у нього повинні бути чуття, як мінімум три. В ШЕІ є зір, слух і дотик.

– Я не вірю, що теоретичні базові моделі мозку могли запрацювати. Багато хто пробував.

– Я відкорегувала модель так, щоб вона запрацювала.

– Поясниш детальніше?

Дану це явно розізлило.

– Це моя власна розробка. Поки я не отримаю патент, про алгоритм розказувати нікому не буду.

Едуард зітхнув. Ми прийшли до його кабінету, що був зовсім близько біля входу в гараж. За столом там сиділа дівчина мого віку і під лупою щось паяла.

– Це Оксана – моя асистентка, – сказав Едуард, а тоді додав Дані, – Вона на третьому курсі, але якщо вступиш в універ будеш навчатися і працювати разом з нами. Я домовився, щоб вас поселили разом. Оксана, це Дана та Віктор.

Оксана усміхнулася нам. Мені стало сумно. Вдома ми з сестрою жили в одній кімнаті сімейного типу. Я на нижньому, а Дана на верхньому ліжку. Але в гуртожитку свої правила. Тоді Едуард звернувся до мене, наче прочитавши мої думки:

– Чоловічі і жіночі кімнати знаходяться поруч, тож ви будете не далеко одне від одного.

– Покажеш ШЕІ? – спитав Едуард.

Я хотів заперечити, сказати, що ми стомилтся з дороги і хочемо відпочити, але Дана вже вийняла ШЕІ і поклала на столі перед Едурадом. Ніде правди діти – виглядав він не дуже вражаюче, та реакція Едуарда і його помічниці мене обурила. Вони скривилися і Едуард не приховуючи відрази спитав:

– Оце ШЕІ?

– Так, – відповіла Дана, – я працювала більше з його внутрішнім світом. Окрема оболонка була потрібна виключно для того, щоб він усвідомив себе. Основа – голова списаного андроїда. Пам’ять на 100 Тб – більше мені не виділили. На поверхні розміщені дотикочутливі елементи. Само собою камери, мікрофон та динамік, щоб ШЕІ міг вчитися спостерігаючи за світом.

Едуард почухав потилицю.

– Він дивовижний. Я доведу вам це.

Дана натисла на кнопку і ШЕІ запустився.

– Мамо, – сказав він, – А де це я?

– Ти в Першій комуні. Знаймося це Доктор Едуард Ковальський та його помічниця Оксана. Ми будемо працювати разом.

– Круто! – голос ШЕІ звучав геть по-дитячому, – Будемо друзями!

– То що ти можеш? – спитав Едуард, – вмієш спілкувати з людьми.

– Так, – захоплено почав розповідати ШЕІ, – обожнюю людей! А особливо дітей! Я можу розказувати казки і дружити. А ще співати.

Зазвучала музика – земна класика:

“Якби колись сказала ти мені
Стати твоїм човном…”

– Прикольно, – погодився Едуард, – але з музикою і звичайний програвач справляється. Які твої унікальні здібності? Ти ж знаєш чому я це питаю.

– Я багато чого вмію… – невпевнено мовив ШЕІ.

– Хвилинку. Поспи трохи.

Дана вимкнула ШЕІ.

– Нащо ви так? Це ще дитина!

– Я бачу. Ти можеш зробити його дорослішим?

– Ні, – Дана вже лютувала, – ШЕІ має вирости так само, як і кожна людина. Як штучний інтелект, він може поглинути купу інформацію, але для формування характеру і особистості мусить пройти час!

– Скільки?

– Я не знаю. А скільки формується свідомість людини?

Едуард суворо на неї глянув і відрізав:

– Для того, щоб вразити вступну комісію тобі потрібна не людина в бляшанці, а перспективний науковий проект з конкретним практичним призначенням. Що ти їм запропонуєш?

Дана опустила очі, в них вже почала збиратися волога.

– Розкажи їм кінцеву мету, – запропонував я сестрі.

– В перспективі я хочу використати алгоритм ШЕІ, щоб відтворити в ньому свідомість реальної людини. Ми могли б оживити тих, хто давно пішов від нас, але чий мозок на останок просканували. Мої батьки померли і…

–Твої батьки були настільки видатними, що їх зберегли?

– Ні, -сумно промовила Дана, – але…

– Отож бо, – перебив її Едуард, – Навіть якщо відкинути проблематику морального аспекту відтворення свідомості у ШІ, ніхто тобі, п’ятнадцятирічній дівчинці, не дозволить працювати з базою даних зліпків людей. Тим більше, якщо у тебе немає збережених родичів.

– Власне є, – перебив його вже я, – наша бабуся.

Едуард зиркнув на мене з-під лоба.

– Або знайди для ШЕІ приземлене застосування, або вибирай інший проект. Зараз твоя ціль – практичність. Як у твого брата. Завдяки його теорії стиглих квітів наші садівники змогли збільшити урожай вдвічі.

– Нам сказали, – перебив його я, – що у вас є ідея щодо застосування ШЕІ.

Мені хотілося захистити Дану, та я не знав за що зачепитися. Бо не зважаючи на неприязнь до Едуарда, я розумів, що тут він абсолютно правий. Але Дана була впертою ідеалісткою.

Відповіла Оксана.

– У нас гостра нехватка кваліфікованих психотерапевтів-людей. Були спроби застосовувати програму психологічної підтримки на основі стандартного ШІ, але результати були дуже низькі. Я подумала, що на основі ШЕІ, якщо він дійсно вміє розрізняти емоції, показники могли б бути кращі.

– Це чудова ідея, – зрадів я.

– Тільки ШЕІ виглядає як сплющена консервна банка і розмовляє як дитина. Ти б довірив свої таємниці дитині?

– Ні, але ще є час. Це ж ШІ – він може вирости, – обнадійливо сказала Оксана.

– Не вийде! – втрутилася Дана, – це має бути природній процес.

– Тобі прийдеться вибирати, – сказав Едуард, – або практичний проект на презентацію, або повернення додому.

– Ну що ж, – сказав я, – додому так додому. Я її саму там не залишу!

Я смикнув Дану за рукав, вона взяла ШЕІ і ми попрямували до виходу.

– Тебе звідси ніхто не випустить, – мовив Едуард.

Я розвернувся і здивовано на нього втупився.

– Підійди, – сказав Едуард і кивнув Оксані.

Я підкорився. Оксана дістала з шафи невеличкий, розміром з таргана предмет і протягнула мені на долонюі. Я його взяв і почав розглядати. Це була бджола.

В нашій Комуні ми теж пробували проводити запилення цими маленькими роботами, але їх у нас було дуже мало. Та й урожайність при використанні бджіл була дуже низькою.

– Удосконалена модель, – сказала Оксана, – ми встановили на кожній вловлювач запаху, який кодується і передається до пункту управління. Де оператор приймає рішення – запилювати чи ні.

– Закодувати запах – я це розумію, а як ви його відтворюєте на стороні управління, щоб оператор прийняв рішення? – здивувався я.

– Моя розробка, – гордо відповіла Оксана, – запах не відтворюється, просто він у вигляді сигналу передається одразу в мозок.

– Круто! – все що я міг вичавити з себе, – Якщо все працює – навіщо я вам?

– Ти повинен розшифрувати сигнал стиглої квітки, щоб виключити з процесу оператора і зробити запилення повністю автоматичним.

– Неможливо, – констатував я, – Запах стиглості визначається інтуітивно. Я сам не до кінця розумію як це працює.

– Потрібно зрозуміти, – сказав Едуард, – я зроблю все можливе, щоб підготувати Дану до вступу, а ти зроби все можливе, щоб бджоли запрацювали самостійно. Наші Сади величезні. Ми не маємо стільки вільних носів, щоб обнюхувати кожну квітку.

Оксана та Едуард повели нас до Садів. Я приїжджав в Першу комуну на сесію тож кілька разів бував тут. А для Дани все було новим. Як тільки вона увійшла до оранжереї стала як вкопана і з виряченими очима озиралася навколо.

Ще б пак! Сади – це гігантська площа під землею засаджена різними плодовими деревами. Їх більше ніде не вирощували, тільки у Першій комуні.

Але найбільше вражав прозорий купол, який мав властивість відкриватися і закриватися, щоб давати деревам доступ до ультрафіолету. В нашій комуні ми вмикали рослинам лампи, а бачити сонячне світло могли лише у фільмах і крізь забрало захисного костюма, якщо таки вдавалося потрапити назовні разом з якоюсь експедицією.

Дана, яка була неповнолітньою, бачила зовнішній світ лише через ілюмінатор шатлу і от зараз, через прозорий купол Саду.

– Це просто… – Дана зам’ялася не зумівши підібрати слово. Але тут же їй допоміг вискочка Едуард.

– Вражаюче? Фантастично?

Дана кивнула.

– Якщо вступиш до універу, зможеш тут бувати коли забажаєш, – лукаво мовив він, – зачекайте мене тут, – а тоді Едуард відійшов до складського приміщення залишивши нас посеред Саду.

Тут були різні дерева. Найбільше, звісно, яблук різних сортів. Найвищі мали до 4м. висоти і, я впевнений могли б мати і більше, але їх періодично підрізали, щоб вони не впиралися своїми гілками у купол.

Я пригнув до себе гілку із цвітом і принюхався. Здавалося, усі квіти суцвіття пахли однаково, але навіть з заплющеними очима мій мозок відділяв, ті, які готові були до запилення від тих, що ні. Ця тонка межа досі мені не зрозуміла, але за всі роки, які вивчав феномен стиглих квітів, я довів, що це працює. Запилена стигла квітка пилком такої ж стиглої квітки приносила плід удвічі, а той утричі більший, ніж в інших випадках.

Відкрив я цю особливість зовсім випадково. В нашій маленькій комуні було небагато городини, яка потребувала перехресного запилення. Цим процесом займалися в основному діти. Вперше мене відправили на запилення, коли мені було десять. Я обожнював рослини тому ходив на город з задоволенням. Не пам’ятаю чому мені захотілося понюхати квітку огірка, яка, здавалося взагалі нічим не пахла, та я це зробив. А тоді пішло-поїхало…

Я ходив на город щодня після уроків протягом наступного тижня, перенюхував ще не запилені квіти і шукав серед них стиглі. Дорослі мене не спиняли, оскільки знали, що я вибрав спеціалізацію ботаніки і вони були впевнені, що я досліджую ріст рослин. Закріплені за мною грядки дали більший урожай, ніж в інших. Наступні два сезони я повторював експеримент і він знову був успішний. Так у мене з’явився проект для вступу в університет.

А ще я вивчав бджіл. Ні, не тих бджіл з металу, яких виготовили люди, щоб спростити собі життя у комунах, а тих, що жили сотні років назад на Землі і мали природну місію переносити пилок з тичинки квітки однієї рослини до маточки іншої. Цей процес здавався випадковим. Пилок просто лип до їхніх лапок і так переносився. Чи було тоді у бджіл таке ж інтуїтивне чуття стиглості квітів? Чи то вони внаслідок еволюції почали генерувати молекули запаху, що жива істота з нюховими рецепторами, яка свідомо запилює цвіт, здатна відчути лише на підсвідомому рівні?

Едуард повернувся і простягнув Дані на долоні невеличке ціле червоне яблучко.

– Раз на квартал обслуговуючому персоналу Садів дозволяють взяти додатково до основного раціону один плід. Я дарую вам свій. Один на двох.

Ми з Даною злякано переглянулися. Впевнений вона теж згадала те вкрадене з їдальні яблуко.

Дана двома долонями боязко прийняла плід з рук Едуарда.

– Ти мабуть ніколи не бачила їх цілими вживу, якщо не працювала в їдальні.

Я присоромлено опустив очі.

Дана понюхала яблуко і усміхнулася. А тоді смачно відкусила шматок і протягнула мені. Я почув задоволене чавкання.

– Дуже смачно, – прошепотіла крізь нього Дана.

Я взяв яблуко і теж відкусив.

***

В першу чергу Едуард вирішив покращити зовнішній вигляд ШЕІ:

Його нове тіло виглядало дійсно краще за попереднє: невелика продовгувата голова, квадратний корпус від якого відходило кілька мацаків-маніпуляторів та колеса замість ніг. Все тіло ШЕІ покрили сіткою дотикочутливих елементів, на голові встановили нюховий аналізатор, мікрофон, динамік, камери, і це все приєднали до мозку ШЕІ, який був дбайливо вийнятий з його старого “тіла” і встановлений в нове. Це було не складно, адже “мозок” Дана збирала самостійно з металобрухту ще вдома. Сам по собі він виглядав як невеличкий металевий брусок спаяних між собою плат, процесорів та пам’яті. Десь в цих платах пам’яті Дана записала алгоритм, що відтворював віртуальну модель роботи мозку людини, щоб в перспективі на такий брусок можна було записати збережену свідомість реальної людини.

Загалом, оновлений ШЕІ нагадував собаку середнього розміру, яких ми бачили на фото з Землі. Коли Дана вперше увімкнула його після перенесення, ШЕІ кілька хвилин мовчав пробуючи рухатися вперед назад, піднімав і опускав мацаки, крутився по осі, хитав головою… А тоді на всю гучність свого динаміка мовив вголос:

– Це просто ВАВ!

Ми з несподіванки затулили вуха.

– Зменш гучність наполовину, – попросив Едуард.

– Я не можу повірити, – сказав ШЕІ вже тихіше, – я можу рухатися.

Він під’їхав до Дани і обняв мацаками.

– Дякую мамусю. Я така щаслива!

– Подякуй Едуарду і Оксані – це вони дістали для тебе нове тіло.

ШЕІ з розгону накинувся на Оксану, що стояла поруч. Дівчина посунулася, але дозволила сталевим рукам себе обняти. Потім робот під’їхав з тим самим до Едуарда, але той його зупинив:

– Давай без обіймів.

***

Я почав свою роботу у садах. За мною закріпили ділянку з кількома яблунями, які я зобов’язаний був комплексно доглядати. Це означало полив, удобрювання, обрізання при потребі, збір і відправка урожаю на зберігання і, звісно, запилення. Але окрім щоденної рутини мене чекало дослідження, яке по правді, зайшло в глухий кут вже на другому тижні.

За цей час я зібрав записи сигналів стиглих квітів з десятка дерев і намагався знайти закономірності, що вказували б на стиглість, та вони або були надто подібними  у квітів одного виду, або занадто різними у квітів різного виду.

Сади були поділені на прямокутні частини, кожна з яких закріплювалася за певним працівником. Посеред цієї ділянки стояв ПК із під’єднаним до нього шоломом для отримання віртуальних запахів – робоче місце закріпленої особи. Запилення відбувалося за стандартним алгоритмом: металеві бджола підлітала до квітки, присвоювали їй ідентифікатор, ловила нюховими аналізаторами запах і передавали на основну станцію, а потім летіла далі. Я одягав свій шолом і по черзі зчитував сигнали запахів і натискав на кнопку “запилити” або “відкласти запилення”.

Після першого обльоту, по прийнятих рішеннях оператора програма формувала логістичну карту запилення і бджоли повторно облітали весь цвіт і запилювали. Всі ідентифікатори та їхні запахи зберігалися у базі доти, доки у квітці не сформується повноцінна зав’язь. Тож бджоли не обслуговували одну квітку двічі.

Після першого дня такої роботи я реально замахався і впевнився у доцільності проекту.

Дана з ШЕІ заходила до мене на роботу щодня. Вони просто гуляли по Садах і замріяно дивилися крізь купол в небо. Спроби пришвидшити емоційний розвиток ШЕІ теж не були вдалими. Він, звісно, розвивався швидше, ніж людські діти, але недостатньо швидко, щоб через два місяці представити вступній комісії якийсь результат.

ШЕІ вивчав за кілька хвилин десятки книг з психології, але на запитання як втішати сумну людину міг відповісти:

– Сумній людині треба дати поїсти. Коли людина не голодна – вона не може бути сумною. Бо їжа це круто. Були б у мене смакові рецептори, щоб її відчути, але можу її тільки нюхати. І пахне вона круто! Як можна не любити їжу?

З іншими садівниками я майже не спілкувався. Більшість запилювачів були дітьми яких зобов’язали допомагати працівникам. Адже в Садах росло близько 500 дерев та кущів і вони фізично не могли їх всіх обнюхати.

По-сусідству з моєю ділянкою працював чоловік доволі поважного віку, в якого на бейджику  стояло ім’я Євген. Ми з ним особливо не спілкувалися. Аж поки одного дня Данин ШЕІ не заїхав на його ділянку і не почав розглядати дерева, а саме абрикоси, які щойно розцвіли. ШЕІ захоплено крутився навколо кожного дерева і на підвищеній гучності промовляв “вав, як гарно”. Мабуть тому, що абрикосовий цвіт мав виразніший аромат, ніж яблуневий, до якого робот вже звик.

Ми з Даною кинулися до нього, щоб забрати з чужої території, але чоловік підійшов до ШЕІ першим, нагнувся і спокійно запитав:

– І хто ти такий?

– ШЕІ-312, – випалив ШЕІ, – У вас дуже пахнючі дерева, мабуть вони дуже смачні?

– Так, – здивовано відповів чоловік, – тобі подобається запах квітів?

– Дуже.

– Вибачте нас, – промовила Дана, коли ми підійшли.

– Та нічого, -запевнив чоловік, – він схожий на дитину.

– Він і є дитина

Розглянувши Євгена зблизька я зрозумів наскільки він сильно він старий. Його шкіра була повністю зморщена, схожа на висушену родзинку. Йому мало б бути років 60 не менше. Я давно не бачив настільки старих людей. В нашій комуні найстаршому жителю було 45 років. А середній термін життя не перевищував 38.

– Ви тут недавно? – спитав він.

– Так, Я – Віктор – навчаюся в аспірантурі. А це – моя сестра Дана. Вона буде вступати.

– Віктор і Дана? – загадково перепитав Євген, – Невже онуки Наді Левченко?

Може я б здивувався, але Левченків –сім’ю капітана, яка приземлила перший корабель на цій планеті, знали всі. Тому я просто кивнув. Але чоловік сказав:

– Я знав Надю, – він захитав головою, ніби киваючи сам собі, – хороша була дівчинка. І мені дуже шкода її та ваших батьків.

Це теж мене не здивувало. Людина його віку запросто могла знати свою ровесницю, адже бабусі зараз було б десь 65 років.

– Ви росли разом? – спитала Дана.

Чоловік засміявся.

– Ні. Я за неї набагато старший.

Ми з Даною перезирнулися.

– Ого. То скільки тоді вам років?

Євген задумався.

–В моєму випадку це доволі складне питання. От ви народилися вже в комунах і ваш вік розраховується чітко по кількості повних обертів нашої планети навколо нашого Сонця. Я ж частину жив ще на Землі, яка мала іншу тривалість оберту. А потім був довгий переліт, за який ми прожили теж невизначену кількість часу. Ну і ще є життя тут. Якщо розказати коротко, про те, який я старий, то я вашу бабусю ще на руках колихав і вчив ходити на горщик.

Ми здивовано на нього вирячилися.

– Ви Євген Даремний, – вичавила з себе Дана.

Чоловік кивнув.

– Ми зобов’язані вам своїм існуванням, – сказав я, усвідомивши весь сенс цього моменту.

Євген махнув рукою.

– Ми просто робили свою роботу.

Євген Даремний був одним з тих, хто багато років назад врятував нашу бабусю ще по дорозі на цю планету.

Колоністи летіли цілим флотом. Гіпердвигуни мали лише два кораблі-флагмани. Решта з’єднувалися з ними каналами зв’язку і їх усіх разом засмоктувало у гіперпростір. Та таке переміщення мало досить велику похибку. І після матеріалізації з гіперпростору флот опинився на краю метеоритного скупчення, а деякі кораблі – у самому скупчені. Більшість з них благополучно вибралися самі, але деякі отримали пошкодження і їхні системи відмовили. Одним з них був корабель на якому летіла сім’я нашої бабусі.

Взяти участь в рятувальній місії погодилося лише троє людей: Володимир Костейко, Анастасія Опришко та Євген Даремний. Вони взяли невеликий човник і маневруючи між каміння підлітали до пошкоджених кораблів. На жаль, поломка корабля бабусі була серйозною, сталася розгерметизація. Батьки загинули, а вона вижила завдяки тому, що мати встигла помістити її у скафандр з запасом повітря.

Ці троє усиновили врятовану дитину, яка на той момент була ще немовлям. На жаль, Володимир Костейко та Анастасія Опришко загинули не долетівши до планети. Ми були впевнені, що Євген Даремний вже теж давно мертвий.

Ми довго стояли мовчки перезираючись поки ШЕІ обнюхував цвіт на деревах.

– То що воно таке? – зрештою спитав Євген.

Дана вже набрала в груди повітря, щоб розказати, та я її випередив.

– Це проект Дани з яким вона збирається вступати в університет.

– В чому його особливість? Сумніваюся, що звичайний робот якось зачепить вступну комісію.

– Дана зі своїм науковим керівником якраз над цим працюють.

Дана стривожено зиркала то на мене, то на Євгена.

– Ясно, – сказав Євген, – боїтеся, що вкраду ідею. Розумію. Не переживайте – в мене є свій проект.

– Це дуже круто, що в такому віці ви ще досі займаєтеся наукою, – захоплено промовила Дана.

– А що поробиш, – погодився Євген, – у мене немає виходу. Жити хочеться, я ж ще молодий в душі, – Він двічі легенько вдарив себе кулачком у груди і усміхнувся, – гріх такому парубку бути списаним.

– Що ви таке кажете? – здивувався я, – жителі комун поважають людей, які по віку вже не здатні працювати і…

– і списують, – перебив його Євген сумно усміхнувшись.

Ми тупо на нього вирячилися не розуміючи про що він говорить.

– Багатьох пенсіонерів ви знаєте? – спитав він приреченим тоном.

– Ну… – я зам’явся, силкуючись пригадати. Офіційно пенсія в комуні починалася у 60 років або через настання непрацездатності через медичні показники. Я не зміг нікого згадати, – більшість не доживає, – констатував я.

– А чому, знаєте? – загадково мовив Євген.

Я глянув на Дану – вона похитала головою.

– Тому що комуні потрібні лише корисні елементи. Ти або працюєш або відправляєшся на евтаназію.

Я здригнувся. Євген окинув нас сумним поглядом.

– Дарма я… Ви занадто молоді, щоб це знати.

Ми промовчали.

Євген тяжко зітхнув і стиснув кулак.

–Ми повинні бути корисні або живими як працівники, або мертвими як добриво, тому в комунах вже п’ятдесят років немає пенсіонерів, непрацездатних осіб, безробітних чи працівників культури на повну ставку.

– Чому ж. А кіногурток, а музичне дозвілля, а журналістика? – запротестував я, – коли я був малий я знімав фільми!

– На дозвіллі ти можеш займатися чим завгодно, але основна спеціалізація повинна бути корисною для виживання – такі правила. Музика і фільми не допоможуть нам здобути їжу чи одяг. Тому, щоб отримати свою порцію білків на обід – треба бути практичним. Половина населення працює на роботах, які вони терпіти не можуть, тільки щоб жити.

Дана глянула на свого ШЕІ і мовила:

– Едуард казав, – що кількість спроб самогубства збільшилася в середньому на сто двадцять п’ять відсотків в кожній комуні за останні чотири роки.

Євген закивав в такт її слів.

– Тому комунам потрібні психотерапевти, – Дана опустила очі, – а можна було просто дати людям можливість займатися тим, чим вони хочуть.

– Але ж їм не забороняють це робити у вільний час, – заперечив я, – Ти сама безепершкодно розробляла ШЕІ стільки часу, хоч кожен вчитель твердив, що це безперспективно і…

Дана кинула на мене пронизливий погляд від якого мені стало соромно. Вона розвернулася і пішла в сторону моєї ділянки.

– ШЕІ, ходімо.

Робот мовчки поїхав за нею.

– Я мабуть теж піду, – мовив я і попрямував за Даною, – Бувайте.

ШЕІ під’їхав до мого пункту управління першим і проїжджаючи повз зачепив колесом шолом, що лежав поруч зі ПК. Він його підняв мацаками і почав уважно розглядати.

– Це шолом для зчитування запахів.

Я побачив відблиск камер-очей ШЕІ, які він направив на мене, зітхнув і коротко розказав ШЕІ суть своєї роботи.

– Класно, – сказав ШЕІ і поїхав далі блукати по саду і розглядати квіти. Але його спинила Дана.

– Обід, через п’ятнадцять хвилин!– сказала вона, – Ми взагалі не слідкуємо за часом. Ходімо!

– А можна я лишуся тут, – попросив ШЕІ, – я люблю їжу, але квіти мені подобаються більше.

– Тільки нічого не чіпай і цвіту не ламай, – наказав йому я і ми з Даною побігли в столову.

Їсти в комуні можна було лише в їдальні і лише в строго зазначений час і лише протягом 20 хвилин. Виключення робили лише для хворих і тих, хто за специфікою роботи не міг з’явитися в їдальню. Якщо ти не встигав у свій час, то мусив чекати до наступного сеансу приймання їжі. І це зрозуміло, бо за один підхід три їдальні Першої комуни разом вміщали до 1500 осіб, а всього нагодувати потрібно було близько 10 тисяч.

На обід ми таки встигли. Сідаючи за столик почувся знайомий голос:

– Ви теж в цей час обідаєте?

Євген присів поруч з нами і взяв з рухомої стрічки посеред столу, яка розвозила їжу, свою порцію.

– Я б хотів дещо вам показати, – продовжив він. У вас буде після їжі трохи часу? Покажу вам проект, до якого була причетна ваша бабуся.

Ми з сестрою перезирнулися. Після їжі ми пішли за Євгеном одразу до східного входу в гараж, що знаходився прямо біля Садів.

– Ми підемо назовні? – здивувався я, – але Дані не можна –вона неповнолітня.

– Не переживайте, це зовсім близько і абсолютно безпечно,- запевнив Євген, – усю відповідальність я беру на себе.

В гаражі нам видали захисні костюми і ми невпевнено почали їх одягати. Я бачив як Дана злегка тремтіла від напруження і очікування. Блискавка мого комбінезону ніяк не хотіла застібатися – щось у внутрішній кишені випирало і заважало. Я вийняв звідти… бджолу.

– Якого… Не пам’ятаю, щоб її туди клав, -щиро відповів я.

– Нічого з нею не станеться, – запевнив Євген, – Ходімо вже.

Я спробував покласти бджолу в іншу внутрішню кишеню, але та або заважала блискавці, або мені. Тож я застебнув костюм, а бджолу поклав у кишеню захисного костюму.

– Головне потім її звідти забрати, – сказав сам собі.

І ми вийшли назовні.

Яскраве сонячне світло вдарило в очі, як тільки ми ступили на брунатну землю планети. Крізь прозору маску костюму, я бачив в очах Дани захоплення. Вона дивилася вгору на сіро-оранжеве небо і усміхалася.

– Колись люди зможуть ходити без захисних костюмів, – сказав Євген, – ми створимо озоновий шар, позбудемося радіації і поверхня планети вкриється зеленими лісами. Скоріше за все навіть ваші внуки цього ще не побачать. Але років через двісті… Нам туди.

В тому напрямку, куди він вказував ми побачили відблиск енергетичного поля.

– Хіба тут щось видобувають? – поцікавився я та Євген лише лукаво усміхнувся.

Захисне енергетичне поле в основному використовувалося шахтарями при видобутку копалин. В межах цього поля радіоактивні елементи починали прискорено розпадатися, поки випромінювання не досягало норми, а зайвий ультрафіолет розсіювався. При чому всі показники норм налаштовувалися. Ним накривали місце буріння для того, щоб щойно видобутий метал не ставав радіоактивним.

Ми підійшли впритул до куполу поля і Євген повів нас прямо в нього.

– Це, бляха, неймовірно! – вирвалося в мене, коли я побачив те, що було в середині. Дана мовчки оглядала все навколо, та в її очах я бачив подив і захоплення.

Перед нами був ще один Сад, що складався з десятка різних фруктових дерев. Прямо під відкритим небом, від якого тендітні рослини відділяло лише невидиме енергетичне поле.

– Це проект “Едем”. Над ним я працюю вже п’ять років.

– П’ять років? Тоді яке відношення до нього мала наша бабуся? – спитала Дана, – вона померла ще до мого народження.

– Вона винайшла захисне поле саме для садів. Рівень кисню на цій планеті, хоч значно нижчий за необхідний людині, та достатній для зростання рослин. Якби не радіація… Але йому знайшли інше застосування. І на висадку зовнішніх садів довго не давали дозволу.

– Чому? – здивувався я, – рослинництво як джерело їжі завжди було в пріоритеті.

– Все через запилення. Поки Едуард не створив бджіл, ми все робили вручну. Ледь справлялися з внутрішніми Садами. Про збільшення площі насаджень не було і мови. А тепер уявіть – свій Сад біля кожної комуни. Цілий фрукт на обід кожному. Фрукти і ягоди кожному без обмежень.

– Чому ж тоді в нас досі їх немає? – обурилася Дана.

– Бджоли, – відповів замість Євгена я, – без керування людиною, вони дають дуже низький результат урожайності. У нашій комуні відмовилися від їх використання саме через це. Моя гіпотеза не на рівному місці з’явилася. Це були спостереження. Навіть до відкриття запаху стиглих квітів, людина підсвідомо запилювала перехресно між собою найбільш придатні квіти. Я лише ввів послідовне запилення.

Євген кивнув.

– Ресурсів на цей Сад ішло більше, ніж він дає урожаю. Поки ти не представив свою гіпотезу з запахом, ішла мова про остаточне закриття проекту. Зараз я керую запиленням віддалено. Урожайність цих дерев не менша, ніж у внутрішніх Садах.

– То виходить ми вже можемо створювати біля комун власні Сади? – у голосі Дани звучала радість.

– Тут всього вісім дерев. – сумно мовив Євген, – Три яблуні різних сортів, чотири персики, одна олива. А також кілька кущів порічок. Як думаєте, скільки людино-годин за сезон йде на обслуговування?

– Тому потрібно розшифрувати запах стиглих квітів! – констатував я.

Євген кивнув. Раптом я відчув, що щось в моїй кишені завібрувало. Я розстебнув ґудзик, яким вона була закрита і з кишені вилетіла моя бджола. Вона злетіла до рівня моїх очей і почала дивно крутитися: то летіла по прямій, то відлітала назад, а потім різко на мене.

– ШЕІ – викрикнула Дана, – він добрався до шолому.

– Це азбука Морзе, – сказав Євген.

Ми витріщилися на нього.

– Це така система знакового кодуван…

– Я знаю, що таке азбука Морзе, – перебила його Дана, – Але це застаріла мова. Звідки ШЕІ міг її знати?

Євген знизив плечима. Бджола тим часом продовжувала літати. Євген присів і почав вимальовувати пальцем символи на м’якій землі невпинно поглядаючи на бджолу. За кілька хвилин ми прочитали напис:

“ШЕІ керує бджолами”.

Я зловив бджолу і ми погнали назад до мого робочого місця. Вперше за довгий час мною заволоділа лють. На робочому місці було збережено купа інформації. Нехай ще сирої і не обробленої, але від її аналізу залежало моє майбутнє.

Ми влетіли в гараж, на ходу зняли костюми і побігли до Садів. Там було чутно веселий гомін і оплески. Ми підійшли до мого робочого місця за яким стояв ШЕІ в шоломі. Перед ним літав рій бджіл і формував різні фігури. Бджола з кишені вирвалася і приєдналася до нього. Навколо ШЕІ стояло близько десятка дітей.

– ШЕІ! – крикнула Дана, але він не відповів, натомість бджоли сформували в повітрі “Привіт, мамо”, а потім змінили на “Дивись як я можу”.

– Гарно, – суворо мовила Дана, – але ти пообіцяв, що нічого не будеш чіпати.

Бджоли раптово розлетілися. ШЕІ зняв шолом, поклав на край столика і сам від’їхав в сторону.

– Вибач, мамо.

– Можете розходитися, – наказав я натовпу, – шоу закінчилося, робота сама себе не зробить.

– Прикольно було б якби він так жваво ще й квіти запилював, – сказав хтось з дітей.

– Так, прикольно було б, – сказав я сам собі і мене осінило, хоч одразу закралися сумніви і розум почав переконувати, що це дурня.

– ШЕІ, в тебе ж є нюхові аналізатори?

– Так, – захоплено крикнув робот, – такі ж, як і в бджіл.

Я попросив ШЕІ понюхати різні квіти і відповісти на питання, які з них він хотів би запилити. Він показав точно ті ж, що винюхав і я. Ми повторювали експеримент весь залишок дня і результати ШЕІ були такими ж як в середньостатистичної дитини. Зрештою я сам надягнув на нього шолом і показав алгоритм запилення. За другу половину дня, яку я не працював бджоли обійшли 1142 квітки і їх всі потрібно було понюхати і вирішити запилювати чи ні. Таку кількість квітів я б обробляв кілька годин. У ШЕІ на них пішло менше п’яти хвилин.

– Як ми раніше до цього не додумалися? Але ж він штучний інтелект. У нього немає інтуїції чи підсвідомості властивій людині, – я чекав відповіді від Дани, але вона урочисто мовчала. – невже він справді має розум людини? – спитав я.

– Так, тільки у мільйон разів швидший, як бачиш, – нарешті відповіла Дана.

Я взяв її за руки.

– Ти ж знаєш, що це означає? – вона здивовано похитала головою, – у тебе є новий проект. Творця ШЕІ, який безпомилково запилює квіти із швидкістю тисячу штук за п’ять хвилин сто відсотків захочуть прийняти в універ.

– Але… – Дана вагалася, – ШЕІ, що ти про це думаєш?

ШЕІ замислено відповів.

– Я хочу приносити користь.

– Так, – погодилася Дана, а потім спитала дещо дивне у робота: – якби не прийшлося шукати тобі практичне заняття, чим би ти займався?

ШЕІ повернув на неї свої очі-камери і за хвильку відповів:

– Я б танцювала.

***

Через два місяці Дана успішно представила ШЕІ вступній комісії, яка складалася з семи осіб. Вони аплодували, побачивши як ШЕІ вправно управляє бджолами. А для закріплення результату ми завели їх у Сад, де вже гнулися до землі налиті соком яблука цвіт яких був запилений ШЕІ. Ще зелені, але вже вражаюче великі. Фруктів було так багато, що ми мусили підперти гілки металевими стовпцями, щоб ті не зламалися.

Члени комісії обступили Дану і розпитували про ШЕІ. Майже всі захоплено спостерігали як він байдуже кружляє підтанцьовуючи біля дерев наспівуючи при цьому придуману ним же ж пісеньку:

– Я королева бджіл.

Я нюхала весь цвіт

Квіточки запилювала.

Мамі помагала

Лише Едуард та одна жінка з Комісії підозріливо поглядали то на мене, то на Дану. Врешті жінка спитала:

– Ви запевняєте, що алгоритм формує віртуальну модель мозку?

– Так, – відповіла Дана.

– Вже при народжені у людини створена певна сітка нейронних зв’язків. Де ви взяли базову структуру для побудови моделі?

Дана витріщилася на жінку відкривши рота. До неї наблизився ШЕІ і об’їхав навколо продовжуючи наспівувати. Дану розклинило і вона відповіла:

– Вона була складена за теоретичними моделями, злегка мною відкоректована.

– Теоретичні моделі не працюють, – заперечила жінка, – до тебе не один вчений ще на Землі намагався відтворити реальну свідомість у ШІ.

– ШЕІ не дарма має номер 312. Це кількість спроб які необхідні були, щоб досягнути успіху.

– ШЕІ, – звернулася до робота жінка, коли той під’їхав до них ближче. Він зупинився і глянув на неї. Вона спитала: – ти хлопчик чи дівчинка?

Я побачив, як обличчя Дани вкрилося рум’янцем. ШЕІ глянув на неї і вона ледь помітно хитнула йому головою у відповідь.

– Я не маю статі в розумінні людей. Оскільки моє ім’я “Штучний емоційний інтелект”, то мене ідентифікують як хлопчика.

– А ти як себе ідентифікуєш? – допитувалася жінка, – я чула твій спів, де ти називаєш себе королевою.

– Королевою бджіл, – раптом втрутився Едуард, – Раніше Віктор розповів ШЕІ про устрій справжніх бджіл, які колись жили на Землі. В них була матка, або ж королева, навколо якої збирався весь рій. ШЕІ помітив схожість рою з собою та бджолами.

– Он як? – жінка все ж суворо глянула на Дану і відійшла не сказавши більше ні слова.

Едуард суворо просвердлив мою сестру очима і теж відійшов.

Я нічого не спитав Дани в той момент лише заглянув їй в очі. Вона свої опустила.

Я спитав пізніше, коли ми поверталися в гуртожиток.

– Що ти накоїла? Чого я не знаю?

– Я хакнула базу збережених зліпків.

– Що?

– Я мусила це зробити. Та й вони самі винні – навіщо було робити віддалений доступ до всіх даних? І я не перенесла свідомість повністю – лише базову нейронну сітку. Спогади і решта були стерті. Це все одно, що немовля. Тобто початкові дані. ШЕІ виросте іншою особою, не такою, як оригінал.

– Але він усвідомлює себе дівчинкою?

– Це моя провина. Я йому розказала.

– Чий зліпок ти використала? – спитав я, але десь в душі знав правильну відповідь.

– Бабусин.

– А Едуард?

– Коли я представила йому ідею він теж не повірив в теоретичні моделі. Він запідозрив і перевірив логи бази зліпків. Я, мала дурепа, їх забула почистити. Але він пообіцяв мовчати і підтримувати і твій і мій проекти.

Я зітхнув і знову спитав:

– Навіщо ти це зробила?

Дана задумалася, а тоді усміхнулася і промовила:

– Щоб вижити – ми маємо бути практичними, а щоб почати зрештою жити – – ідеалістами.