Еребус

– Здається, ми правильно вирішили, – Рея увімкнула оглядовий екран і відкинулась у кріслі.

Панорама заворожувала. Знизу до шлюпа стрімко наближалися хмари, ніби кликали швидше впасти у пухкі обійми. Зверху, майже не змазаний серпанком атмосфери, квітнув бутон, розфарбовуючи імлу космосу огнистими пелюстками.

«Наскільки ж хисткі наші технології в порівнянні з силами Всесвіту», – подумала я.

Шлюп прошив верхній шар хмар, і екран застило білим.

– Ми й не мали вибору! Клятий метеоритний дощ пошкодив усе, що можна, навіть життєзабезпечення шлюпу! – Курт гупнув кувалдоподібним кулаком по столу.

Проектор, що стояв на стільниці й транслював тривимірне зображення планети з відміченими координатами посадки, підстрибнув і ледь не завалився набік.

– Тихше, варваре, влаштуєш місцевий апокаліпсис, – всміхнувся Берні, – ти ж випустив маяк?

– Звісно ж!

– Ну от. Перечекаємо внизу, допоки рятувальники прилетять. Чого задарма нервувати?

Курт скривився, відвернувся до дисплею.

– Між іншим, на планеті цікавіше, ніж чекати в тісноті шлюпу, – вів далі життєрадісний Берні.

Ніхто не відповів. Натомість усі дружно зітхнули, ледве шлюп хмар минув хмари.

Жовта, прошита рудими розчерками, поверхня розгорталася внизу, займаючи увесь дисплей, стрімко виштовхувала імлу космосу з поля огляду.

– Безживна пустеля, – видихнув Рамос, чухаючи неголену щоку.

– Навпаки, – відповіла я, – то суцільний ліс.

– А так і не скажеш, – не повірила Рея, – незвично. З нашої точки зору, звісно.

– Нічого незвичного, – я поправила неслухняне пасмо, що постійно падало на очі, – на Землі теж листя жовтіє.

Шлюп смикнувся, затрусився. Рея миттю зосередилася і схилилася до пультів. Пальці пурхнули над сенсорами.

– Турбулентність зловили, тримайтеся! – гукнула і увімкнула фіксатор на своєму кріслі.

Усі скочили з місць і відстрибнули до стін, які на випадок таких от ситуацій облаштовані магнітними тримачами.

Клацнули замки. Я роззирнулася. Ліворуч всміхався Берні, праворуч – Рамос. Курт із мініатюрною Монкуті – на протилежній стіні.

– Ач, закон Мерфі працює і тут, хто би міг подумати? – щиро вишкірився Берні, та його жарт потонув у зойку Реї:

– Падаємо!

~

– Отже, план провалився, – сумно відмітила Монкуті, і її розкосі очі примружилися.

– Щось вигадаємо, – підморгнув Берні, – вихід завжди є.

Ми сиділи навколо столу у вцілілому, виключно завдяки майстерності Реї, шлюпі. Майже в останні миті перед ударом капітан вирівняла бот і той виорав днищем чималу вирвину на тілі планети. Зараз оглядовий екран демонстрував лише хмару куряви.

Я накладала біоактивний шов на брову Реї. Наші тримачі не підвели, а от її – прослаб, і капітан приклалася обличчям у пульт керування – на мить здалося – відчула той біль на собі. Добре, що минулося доволі легко – лишень розсіченням брови.

Поки я допомагала Реї, решта екіпажу намагалися хоч трішки отямитися. розмова мляво розмовляли, радше навіть сам Берні. Очікувано, він оговтався найшвидше і, як завжди, не втрачав оптимізму. Саме це і потрібно.

– Усе, – я витерла залишки біокаталізатора і стягнула гумову рукавичку.

– Дякую, Стефі, – Рея примружилася, перевіряючи пластичність шва. Лишилася задоволеною.

Ми примостилися до решти екіпажу.

– План? – капітан поглянула на колег. Ті змовчали. Та відповіді вона й не чекала, знала напевно – питання риторичне. – Спробуємо з іншого боку – що відомо про планету?

– В базі даних шлюпу – порожньо, – знітився Курт, – тож, вважай, нічого не знаємо. Тільки покази датчиків… Тих, що лишилися. Головне – є кисень.

– Не-ба-га-то, – простягнув Рамос.

– Кисню більше, ніж треба, – всміхнулася я.

– Стефа Ніє? – Монкуті повела бровою.

Яка ж вона кумедна з цим перекручуванням імені.

– Я була тут два роки тому, коли базу монтували, – почала я, – знаю небагато, в межах своєї компетенції.

П’ять пар очей уп’ялися в мене. Стало неприємно, погляди відчувалися майже фізично. Ніби тонкі пальці поволі тиснуть. Маячня, звісно. Трусонула головою і продовжила:

– Атмосфера придатна для дихання, вміст кисню на десять відсотків вище стандарту. Бактерії і віруси відсутні. Фавни немає, хоч в останньому я не впевнена – на планеті ми були недовго. Якщо дістанемося бази, може дізнаємося щось нове.

– Вода? – примружилася Рея.

– В невеликій кількості – струмки і невеличкі річки. Морів та океанів немає.

– І що тут ще є? – поцікавився Курт.

– Ліс, – посміхнулася я.

– Більше пустелю нагадує, – Рамос пошкріб щоку і кивнув на монітор.

Хмара куряви дещо розсіялася,  крізь неї виднілися дерева, листя яких переливалося всіма відтінками жовтого.

– А, це… Я ж кажу, кисню в атмосфері більше, хлорофіли переокислюються і не працюють, тож фотосинтез на себе взяли каротини. Уся рослинність тут жовто-червона. Незвично, звісно, але нічого дивного.

– Як у біологів усе складно, – всміхнувся Берні.

– В енергетиків, звісно, простіше, – парирувала я.

– Припинити розмови, – вдавано обурилася Рея і серйозно додала: – Отже, від зневоднення не помремо. І не задихнемося. Що ж, шанси на порятунок доволі високі. Але все сказане – наукові дані. Від себе можеш щось додати? Суб’єктивне, так би мовити.

Я скривилася – спогади не надто приємні. Втім, приховувати щось немає сенсу.

– Планету не вважали перспективною для колонізації. Навіть попри те, що вона лежить на великому торгівельному шляху галактики. Офіційно – надто близька до зірки, що робить клімат майже тропічним і виснажливим для землян. Так, вона непривітна – бо вся фавна, якщо така існує, щоразу встигає втекти з появою колонізаторів. І здаля висловлює занепокоєння моторошними звуками. Та чи дійсно це фавна? Хтозна… Проте є ще одне, трохи нераціональне пояснення, чому планета досі не обжита. Хоча саме цим вона мене й приваблює найбільше.

Я перевела подих, ковтнула води з фляжки та продовжила:

– Отже, планета – жах перфекціониста. Незважаючи на те, що майже всю поверхню встилає щільна рослинність, серед неї геть немає тропічної одноманітності. Тут росте місцева подоба пальми поруч із певним аналогом вільхи, а на одному дереві можна разом зустріти плоди, схожі на банани, і на яблука. Тут річка може струменити схилом так само повільно, як і по рівному степу. Ця планета – бешкетниця, бунтарка. Здається – вона навмисне все робить всупереч і навпаки. Поміж собою ми назвали її – Хащі, хоча вона має офіційне «ім’я» – Еребус.

– І навіть місце на зоряній мапі, – ввернув Берні.

Я кивнула.

–В минулу експедицію ми рушили на пошуки місця, придатного для облаштування бази-лабораторії та, заразом, табору для майбутніх переселенців. Спека і висока вологість – усе, як має бути у джунглях. Оскільки атмосфера планети майже ідентична Земній, ми не брали у вилазку скафандрів, лише воду, їжу та необхідне обладнання. За кілька годин раптом побачили на високій гілці розлогого дерева щось схоже на тигра, що зачаївся у пошуках здобичі та от-от має стрибнути. Та коли наблизилися – виявилося, що «тигр» сплетений із гілок та листя. Однак при цьому залишався дуже схожим на реальну тварину. Аж тут комусь із наших спало на думку залишити собі на пам’ять витвір природного мистецтва. Тесаком він перерубав єдину ліану, що поєднувала створіння з деревом.

Я затнулася, спину продер мороз. Як тоді. Але п’ять пар очей спонукали продовжувати оповідь.

– Раптом здійнялося страхітливе виття, а тоді з неба сипонув град. За пів години температура впала від плюс тридцяти до мінус чотирьох. Ми припинили вилазку і терміново завернули до корабля. Згодом від перепаду температур дехто з екіпажу захворів на пневмонію чи дістав обмороження. Й усі – нежить. І при тому – негативні враження від планети. Це був шок, який планета вона нам влаштувала. Хоча… То навіщо було чіпати тигра, га? Шкода, що багатьом цього не втлумачити. Наскільки мені відомо, більше люди не поверталися на Хащі.

Запала мовчанка, врешті задумлива Монкуті порушила тишу.

– Отже, треба терміново забиратися з планети.

– Тільки злетіти нема на чому, тож не надто швидіть.

– Варваре, ну чому ж ти настільки песиміст завжди?

– Тому, що ти настільки ж оптиміст, – відрізав Курт.

– Ви гарно доповнюєте одне одного, – відмітила Монкуті серйозно, хоча скидалося на жарт.

– Стефі, на базі могло лишитися щось, на чому полетіти можна?

Я замислилася. Ботів точно ні, ми на єдиному тоді відлетіли. А от запчастин якихось пошукати – цілком можливо.

– З планети – навряд, хіба якісь подоби флайєрів. Однак, там можна знайти щось, аби наш шлюп полагодити.

– Маєш слушність, – кивнула капітан, – отже, треба потрапити на базу…

– … а для початку визначитися, де є ми, і в якому боці база, – обірвав її Рамос.

– Та компас я змайструю за годину! – зрадів Курт і потер долонями. Майструвати він обожнював, тому кожен новий виклик сприймав за небувалу вдачу.

– Транспорт би, – замріяно додала Монкуті.

– І над цим подумаю, – пообіцяв Курт і підвівся.

Не знаю чому, та я була впевнена, що база – строго на півночі. Якесь дивне, ірраціональне відчуття горіло в душі місцевим дороговказом.

~

Вони усі зібралися тут – біля підніжжя невисоких гір, верхівку яких ледь припорошило снігом. Гастон, Петра, Златан та Олучая стояли гуртом, ніби для старомодного групового фото. Їх так любили робити астронавти на нових планетах, на які вперше ступила людина. Серед космічних блукачів традиція дістала жартівливу назву – «крок Армстронга». Чому – достеменно вже ніхто не пам’ятав.

Гурт всміхався, відблиски місцевого сонця золотавили обличчя, навколо шурхотіло жовте листя, а під ногами стелилася жовтогаряча трава.

Раптом з-за найближчого дерева вистрибнув «тигр» – той самий, якого Петра збиралася забрати на згадку. Вискочив і влігся у ноги. І в ту ж мить у вершину гори вдарила блискавка, а ще за долю секунди налетів вітер. Астронавти скочили врізнобіч.

Друга блискавка спорола небо і вдарила прямісінько в Златана. Земля під його ногами розкололася, пішла тріщинами, порснула грудками. Чималий шмат влучив у скроню Олучаї. Бризнула кров, жінка простягнулася долі. Вершина гори затремтіла, викинула сніжний язик, що лизнув підніжжя і змів Гастона. Крізь ревище стихії виразно почувся хрускіт кісток. Вершина заревла дужче і відригнула магмою. Лава наздогнала Петру за кілька метрів від підніжжя. Жінка закричала, спалахнула і розсипалася купкою чорного попелу. Вакханалія затихла так само миттєво, як і почалася.

І тільки «тигр» спокійно лежав, грів спину у сонячному промінні.

~

Я скрикнула і розплющила очі. Кілька секунд намагалася зрозуміти, де я. Врешті второпала – я в шлюпі, а щойно пережитий жах – лише сон. Примудрилася ж задрімати.

Навкруги нікого, лише приглушені голоси долинають ззовні. Визирнула в ілюмінатор, якими досі облаштовують планетарні шлюпи. Метушився Курт, щось заповзято майструючи.

Сіли, а вірніше, впали ми серед лісу. Утім, марно очікувати іншого, коли понад вісімдесят відсотків планети вкрито джунглями. Навкруги, аж до небокраю, тягнулися в небо дерева, підставляли променям місцевої зірки листя найрізноманітніших відтінків жовтого. Крони шурхотіли – скидалося на осінь у середніх широтах на матінці Землі. Хіба не вистачає всюдисущого для тієї пори павутиння. Я провела долонею по обличчю, прибираючи неіснуючу павутинку.

– Розвідка боєм? – пожартувала я, сідаючи на завбачливо поставлений стілець до столу, встановленого в тіні шлюпа.

За столиком сиділи Берні з Реєю. Енергетик посміхався, вдивлявся у дерева, намагаючись розгледіти там щось. Не здивуюся, якщо того самого «тигра», або подібну звірину. Капітан споглядала на світ скляними очами, затягнутими райдужною поволокою. Перед очима розгорнувся сенсовізор, по ньому мигтіли лише кібернетикам зрозумілі символи. Сережка у її вусі слабо мигтіла, сигналізуючи про значний трафік і чималі обсяги оброблюваних даних.

– Схоже на те, – відгукнувся весело Берні, – тільки ми – без бою. Після оповіді про «тигра» дещо моторошно. Курт навіть захисний периметр встановив.

Таки звірину видивляється, не помилилася. Певно, аби встановити контакт.

– А зараз чим інженер такий заклопотаний?

– Транспорт майструє.

Курт саме промчав повз і зник у нутрощах шлюпу.

– А Монкуті з Рамосом де?

– Проби ґрунтів беруть у вирві за шлюпом. Ми дуже вдало її вирили.

– Краще б без неї обійшлося, – буркнула я.

– Я дещо знайшла! – погляд Реї прояснів, поволока зникла, а візор перейшов на звичний пересічному користувачу візуал даних.

– Що трапилося?! – одночасно з Берні випалили ми.

– Не повірите. Стефі, ти ж казала, люди більше на Еребус не поверталися.

– Ну так, – розгубилася я.

– В нас вціліли деякі сканери, тож я ними скористалася. І вони відшукали щось металеве. І це «щось» точно не стара база. Якщо, звісно, вірити координатам.

Ми ошелешено дивилися на Рею.

– Тобто не база? Що тоді? – дурнішого питання годі було вигадати, і за мить Берні це зрозумів.

– Звідки я знаю, – стенула плечима Рея, – це не далеко – на північ, у двадцяти кілометрах.

В грудях неприємно вкололо. Північ. Схоже, відчуття мене не підводять. І то дуже дивно, ніколи не була схильна до емпатії.

– То що робитимемо? – запитала я.

– Гадаю, треба глянути, що там. Все одно, нам на базу рушати, тож чому б не зазирнути.

~

– От тобі й не літали люди, – зауважив Рамос, коли вдалині вигулькнула купа металу, дуже схожа на планетарний шлюп.

Після наради одностайно вирішили розвідати знайдену аномалію. Тож завантажилися на змайстровану Куртом летючу платформу і рушили напрямку до неї.

Швидкістю імпровізований транспорт не вражав, одноманітний пейзаж золотого лісу, що так захоплював одразу, набрид. Невеликою розрадою на шляху стали дві зупинки. Одна біля струмка, де Рамос узяв проби води і зробив аналіз у портативній лабораторії, що мандрувала з ним у наплічнику. Інша зупинка трапилася поруч із глибоким виярком, у якому вже Монкуті назбирала чимало зразків для майбутніх досліджень.

Ми з Берні нудьгували. Він через відсутність фахової роботи, а я – бо не зустрілося нових порід рослин, які б я не дослідила минулого разу. Рея перебувала у частковому підключенні до мережі, якщо такою вважати зв’язок її імплантату-сережки із шлюпом, і на навколишній світ майже не реагувала. Курт керував платформою, бо ж впоратися із нею могли хіба вони з капітаном.

Прибуття на місце всі сприйняли з полегшенням і здивуванням. Хіба окрім Рамоса, який іноді здавався взагалі позбавленим емоцій.

– І що воно таке?! Звідки? – Берні першим зістрибнув з платформи.

– Стій! – наказала Рея. – Треба бути максимально пильними. Шкода, що зі зброї в нас тільки мій бластер та ножі.

– Гадаєш, знадобиться? – вжахнулася Монкуті.

– Сподіваюся – ні.

– Стежина! – вказав зосереджений Курт.

Направду – прим’ята трава і зламані обабіч неї гілочки кущів нагадували свіжовитоптану стежку. Здавалося, день-два тому по ній ходили, ще й босоніж, бо відбитків чобіт, які лишали ми – не виднілося.

Мені запаморочилося, вкололо відчуття, ніби хтось дивиться, спостерігає, всміхається мудро і, водночас, поблажливо. Вкололо – і одразу зникло.

Трусонула головою, роззирнулася. Нікого. Та й нікому тут спостерігати, врешті.

– Пропоную лишити платформу тут, а далі – пішки. Хтозна, що там чекає, – Курт теж зістрибнув у траву.

– Слушно, – кивнула Рея, – але варто комусь лишитися.

– Я лишуся, – погодився Рамос, і пошкріб щоку.

– Монкуті?

– Я йду, Стефа Ніє.

– То ходімо вже, цікаво ж, – підсумував Берні і першим рушив до аномалії.

При наближені виявили іншу невідповідність – на шлюпі проглядалася іржа. Та й вигляд бот мав давно покинутий.

Викришений ілюмінатор скидався на сліпе око, перекошені стулки шлюзу – зогнилі зуби, хвостовий стабілізатор – зламаний палець. І нікого навкруги, самі дерева.

– Дивно, – простягнув Курт.

– І мертво, – докинула Монкуті.

– Могло бути й гірше, – зауважив Берні. Цього разу серйозно, без звичних веселощів.

– Розійдемося? – запропонувала Рея, – аби швидше обшукати все.

– Резонно, – погодилася я, – ви з Куртом всередину, ми зовні роздивимося.

– Я теж у шлюп, блоки живлення перевірю.

Ми з Монкуті перезирнулися.

– Я ліворуч, – кивнула вона.

– Добре, я, виходить, праворуч.

Оглядати тут, звісно, особливо нічого. Ліс як ліс. Але, коли є шлюп – мали бути й ті, хто на ньому прилетів чи впав.

Жодних слідів. Ніби й не було тут ніколи людей. Та ж мали, позаяк стежка сама себе не протопче.

З-за шлюпу долинув крик Монкуті. Я рвонула на звук. Геолог відшукалася навпроти дерева. Притулилася спиною до обшивки бота, зігнулася і скинула руку, ніби захищаючись. Монкуті нудило, під ногами зібралося блювотиння. Коли судома вщухла, я притримала її за плечі, злегка штурхнула.

– Монкуті! Дивися на мене! Все добре, чуєш? Я поруч. Заспокойся.

Вона схлипувала, її били дрижаки. Врешті видихнула:

– Т-т-а-м-м-м!

Я підійшла до дерева. І мене теж ледь не знудило.

Як таке можливо?!

Гастон! Його тіло наполовину вросло у стовбур, з роззявленого рота стримів пагін, пробивши шлях крізь викришені зуби. Розчахнуті очі втупили погляд вдалечінь. Замість брови кривавилася парость чи трави, чи місцевого аналогу мохів. Його ірокез розкуйовдився і заплівся лозою. Скидалося, що загинув він давно, проте шкіра лишалася свіжою, хоча мала б нагадувати мумію. Або й зотліти зовсім.

Переборюючи огиду, торкнулася пучкою обличчя. На дотик шкіра була тепла. Трясця! Що за лайно коїться?!

Над травою виднілася лише верхня частина тіла Гастона, а нижня, здається, ховалася під землею. Туди ж тягнулася лівиця, правицю ж небіжчик закинув за голову і рука вросла в стовбур, лише стирчали фаланги стиснутих пальців. З-під них щось виблискувало.

– Що сталося? – долинуло ззаду.

Я обернулася. Рея, Курт і Берні ошелешено дивилися на мене, Монкуті сповзла по обшивці і судомно схлипувала.

– Гастон, – простогнала я.

– Що? – не второпав Курт.

– Я… була з ним тут… тоді. Тепер… ось… – губи тремтіли, звичні слова здавалися брилами, які неможливо виштовхати із себе.

– Відійди, – інженер відсторонив мене. Вилаявся. Утім доволі швидко опанував себе і додав: – Реє, здається, в нього візор. У… руці. Зараз спробую дістати.

– Не чіпай, – ледь не скрикнула капітан.

– Він вже мертвий, а боятися треба живих, – Курт відстібнув від поясу якийсь інструмент, – і планети.

Я позадкувала і відчула теплий дотик до плечей, що за мить перетворився на дружні обійми.

– Дякую, – прошепотіла я.

Зараз це виявилося дійсно потрібним. Берні змовчав, лише трохи міцніше стиснув плечі.

Курт розмахнувся, вдарив над пальцями. Затим вдруге, втретє. Врешті зі скреготом інструмент зайшов під кору. Курт крехтів, вкладаючи усю силу, шия здулася, заблищали краплі поту.

– Давай, – підбадьорював він себе, – ще трохи.

Дзенькнуло, і невелика кулька вискочила у траву. Здалося, на її боці розповзся червоний патьок. Берні відпустив мене і швидко підняв візор, Курт позадкував і затнувся. Та впасти не встиг.

Порив вітру вдарив його в бік, затим в інший. Інженер випустив інструмент, скрикнув. Зігнувся. Його здійняло у повітря, закрутило. Здавалося, вітер хльостає одразу зусібіч. Курт борсався, гарчав, та як битися із стихією?

Дерево викинуло ліану. Та огорнула торс Курта, вдарила кілька разів у стовбур і підкинула ще вище. Вже в польоті інженер затих. А деревина стрелила ще ліани. Ніби списи, пожбурені вправною рукою, ті прохромили спину Курта і виштрикнулися крізь груди. Бризнула кров.

Списи вдарили в спину і виштрикнулися з грудей. Здається, я кричала, та біль глушив усе, окрім свідомості.

Впала навколішки і стиснула груди. Зиркнула на руки. Крові не було, хоч при такій рані я мала стекти нею за секунди.

Ніби крізь запону почула крик Реї:

– Хапай Стефу і тікаємо!

В очах пливло, бічним зором відмітила, як капітан підхопила Монкуті і потягнула за собою. А потім прийшла пітьма. І за мить до неї здалося, що Гастон закричав.

~

– Ти довго була без тями, Стефа Ніє.

Я роззирнулася. Навкруги шелестів остогидлий ліс. І додався новий звук – тихий, заспокійливий. Не одразу збагнула – плюскіт води.

Курт і Гастон. Це примарилося, чи наснилося? Чи надмір кисню спричинив галюцинації? Не може ж це бути правдою!

– Як довго? – уточнила я.

– Понад добу. На, – Монкуті простягнула фляжку.

Я вдячно кивнула і зробила кілька ковтків.

– Дійсно довго. Де ми?

– Рея підключилася до візора… твого друга. Там знайшлися координати. От… ми прилетіли сюди.

– Та це ж, найпевніше, пастка!

– Ми теж цієї думки. Але всі спроби знайти шлях до бази впиралися у тупик. Це… ніби лабіринт, куди не поткнися – глуха стіна. Ми могли повернутися до шлюпа, чи блукати далі. Або прибути сюди. Дивно, та коли точно знаєш, де місце призначення – Еребус пропускає.

«Або навмисне ведуть», – майнула думка.

– У всякому разі, кожен з варіантів несе однакову загрозу. Тож вирішили, що сидячи на місці, навряд врятуємося.

– А решта де?

– На березі, тут невелике озеро. Рамос дослідив воду – майже ідентична земній.

Дзеркало води починалося ледь не оразу за деревами – вони ніби поросли прямо з озера. Хоча, деякі направду випиналися з водойми, нагадуючи верби.

Берні сидів на березі і бовтав ногами у воді. Погляд Рамоса ковзав по хвилям, здавалося, сам фізик теж гойдається на них, ловлячи незрозумілий нікому резонанс. Рея відкинулася на траві і роздивлялася небо, помережене хмарами.

– Привіт! – я теж сіла у траву.

Рамос не відреагував, Берні змахнув рукою. І тільки капітан відповіла:

– Як ти?

– Кепсько, – визнала я, – таке враження, що я померла, а не Курт.

– Ми заблукали, Монкуті казала?

– Так. А що далі?

– Чесно – не знаю. Мусимо дістатися бази, та планета, схоже, проти того. Минулого разу теж так було?

Рея підвелася на ліктях і пильно зазирнула у вічі.

– Я ж розповідала. Було дивне, та не настільки.

– І більше нічого не пригадала?

– Ні. Снила, вже на Хащах. Златан, Олучая, Петра і Гастон – всі тут загинули. Це члени першої експедиції, – уточнила я і ковтнула грудку, що запечатала горло, – і Гастон…

– Так, це дуже дивно. Я знайшла в його візорі координати – і от ми тут. Але що далі – не знаю.

– Якась пастка. Або хитрість Хащів, що тотожно.

– Або планета нас веде і розставляє дороговкази.

– Та ну! Ти хочеш припустити, що Хащі – розумні? Маячня!

– Не знаю, – скривилася Рея, – біолог ти, це твоя прерогатива. Я не певна, проте… Це надто фантастично, та я бачу аналогії. Але іншим казати не хочу. Принаймні, поки не переконаюся остаточно. Бачиш острівець? – раптом змінила вона тему.

Я поглянула у вказаному напрямку. Дійсно, клаптик суші випнувся з води ледь не посередині озера. І як я одразу не помітила?

– Я впевнена, що прямо зараз він пінгується з лісом. Обмінюється інформацією. Мабуть, про нас. Не знаю як, та… Вважай, це впевненість рівня «шкірою відчуваю».

– Вагомий аргумент, – гмикнула я.

Формою острівець нагадував трапецію. У вершині кута височів якийсь пеньок – перший, побачений мною тут. Треба роздивитися ближче. З нього бив невеличкий фонтан.

– Там пеньок, – зауважила я.

– То й що?

– Я пнів ще тут не зустрічала. Треба дослідити.

– Ага. І знайти в ньому нову підказку, – всміхнулася Рея і відкинулася на траву.

– Мене висміює людина з аргументами «шкірою відчуваю»?

– Вивчай, – відмахнулася Рея, – може, дійсно знайдеш щось. З платформою впораєшся?

Я кивнула і рушила до транспорту.

Поверхню острівця встилала яскраво-помаранчева трава, з якої подекуди визирали кармінові бутони.

Спинила платформу, зістрибнула. Ноги втопли до середини литки. Чіпкі стебла, здавалося, стримують чоботи, намагаючись зупинити. Окрім пенька і трави нічого примітного не знайшлося.

Пеньок був височеньким, майже мені по груди. Обережно торкнулася, готова будь-якої миті прибрати руку. Минулося. Звичайна кора – суха і шершава, яка й має бути у звичних дерев. Обійшла. І завмерла. Зойк застряг, не знайшовши шляху назовні, певно тому, що чогось подібного я очікувала. Або – не виключала.

Олучая стояла навколішки, заломивши руки, з розтулених вуст бив фонтанчик. Обличчя ніби скам’яніло, та коли я торкнулася – подалося, наче пухка земля. Я відсахнулася, змахнула рукою. Бризки фонтану впали на шкіру. Скрикнула. Вода нагадувала кріп, шкіра одразу почервоніла. А щоб йому!

В землі фонтан вимив рівнесеньку ритвину, трава навколо почорніла. Вмерла.

Я зиркнула в напрямку, вказаному ритвиною. Озеро і щільна стіна лісу від берега. Ще й заплетена чагарями так, що одразу зрозуміло – не пройдемо.

Що ти хочеш сказати, Олучає? Обійшла острівець кілька разів, та більше нічого не знайшла. І навіть бутони не складалися в якийсь візерунок чи іншу підказку.

Час вертати, може, колеги щось зрозуміють.

– Там Олучая, – повідомила я Реї одразу по поверненні.

– Ти не здивована, – констатувала вона.

Підійшов Рамос, задумливо простягнув:

– Якась дивна хвиля. Я понад годину спостерігаю. Ходімо.

Ми підійшли до Берні з Монкуті, які про щось гомоніли.

– Дивіться, – почав фізик, – хвилі йдуть до берега. А он інша, суне впоперек. Такого не має бути. І починається ледь не посеред озера, приблизно отам, – Рамос вказав напрям.

– Чекай, – втрутилася я, – фонтан на острівці вимив лінію. Як не помиляюся – вона проходить саме через те місце.

– Та де б вона не проходила, хвилі щось породжує. Збуджує. А ця – виникає нізвідки. Хіба збудник – десь під водою. Що теж навряд, бо йшла б навсібіч, а тут…

– Підказка, – пожвавився Берні.

– Хтозна, – стенула плечима Рея.

– Кинути б чимось, – задумливо протягнув Рамос, – та нічим. Я все обшукав. Я, мабуть, сплаваю.

– Бери платформу! – наказала Рея.

– На Землі я добре плавав, – мабуть вперше я побачила посмішку Рамоса, – розім’ятися – не зайве. Та й енергію варто економити.

І Рамос стрибнув, здійняв хмару бризок. Плив вправно, швидко, певно, отримуючи від того задоволення. Дістався місця, пірнув. Вигулькнув, змахнув рукою і крикнув:

– Тут вода крижана. І майже кріп. Так не має бути, але це породжує хвилю!

Він рушив назад. А потім закричав. Вода навколо запарувала, ніби раптом впав туман. Рамос пірнув.

Минула мить, друга, третя, та він не випірнув.

Груди стиснуло, легені ніби вибухнули, повітря вихлюпнулося. Я намагалася вдихнути, але не стало чого. Очі застило червоним.

– Стій! – скрикнула Рея, – Берні, його не врятуєш!

Крик капітана скинув мару, і я судомно вдихнула.

~

Дощ шурхотів по листю, траві і залишкам платформи, що чаділа біля скелі серед лісу. Брила вигулькнула настільки раптово, що Рея не встигла зреагувати. Добре, хоч запаси врятували. Кляті Хащі вб’ють нас усіх!

Дріботіння крапель вколисувало. Вчувався в ньому якийсь ритм, ніби… Ні, навіть не голоси –знайомі відголоски шепотіли на межі сприйняття. Але розпізнати щось не вдавалося.

Трусонула головою, роззирнулася. Навколо звалених горою наплічників сиділи рештки команди. Мовчали – кожен перетравлював поразку. З обличчя Берні зникла постійна усмішка.

Рамос правильно відшукав напрям, зараз ми наблизилися до мети. Та чи хтось дійде? Тим більше тепер, коли транспорт згорів.

– Хто наступний? – раптом запитала Монкуті і підвелася. Покопирсалася в наплічнику, витягла променеву кирку і ємності для зразків.

– Де зібралася? – безживно поцікавився Берні.

– Віддлубаю кілька шматочків. Може, тим, що прийдуть після нас, знадобиться. Якщо хтось прийде після нас.

Вона рушила до скелі, обійшла кілька разів, ніби приміряючись, з якого боку підступитися. Врешті дістала кирку. Не встигла Монкуті торкнутися каменя, як він розсипався. Зметнулася хмара пилу, вкрила геолога, ховаючи від очей.

– Монкуті! – Рея скочила на рівні, Берні – слідом.

Одночасно ми підскочили до неї. З-за шару пилу долинуло кахикання, затим слабкий голос:

– Я в нормі.

За кілька секунд дощ прибив хмару у траву. Монкуті, запилюжена з ніг до голови, розгублено кліпала. На очах проступили сльози.

– Я в нормі, – повторила вона і опустила очі. Скрикнула. Відскочила, здійнявши кирку.

Там, де щойно здіймалася брила, незряче зорила в небо голова.

– Златан! – видихнула я.

Краплі розбивалися об затягнуті зеленою поволокою очниці, струменіли по щоках. Здавалося, Златан плаче. Волосся, що колись сягало плечей, обтікало обличчя. Дрібні камінці, що лишилися від брили, описували навколо голови рівне коло.

– Десь я бачила щось подібне, – простягнула Рея.

Берні мовчки дивився на Златана.

Серце стиснуло, здалося – воно скам’яніло. На мить скуло кінцівки.

– Монк… – прохрипіла я.

Монкуті завмерла у порусі. Пил, напутий дощем, всотувався в комбінезон і неприкриті ділянки тіла. Шкіра стрімко темнішала, наливаючись темно-коричневою барвою, подекуди переходячи в чорний. Нагадувало аргірію.

Мить – і пил всотався у Монкуті, ми навіть не встигли зреагувати. Першою оговталася Рея, торкнулася геолога, прошепотіла:

– Ніби камінь.

– Це все ти! Ти винна! – Берні ухопив мене за барки, обличчя перекосило, в очах спалахнула лють.

– Що ти верзеш? – я спробувала вирватися, та тримав він міцно.

– Ти привела нас сюди! На убій! – він штурхнув, я затнулася і впала. Берні стрибнув зверху і стиснув моє горло.

Я хрипіла, борсалася, проте звільнитися не вдавалося. Повітря бракувало, в очах попливло, вуха заклало. Ніби крізь запону долинуло:

– Відпусти її! Я стрілятиму!

Він дослухався, тиск на мить ослаб і я судомно вдихнула. Вогонь в очах Берні згасав. Губи затремтіли, на нижній, прокушеній – і коли тільки встиг – проступила кров.

Мовчки підвівся, відійшов до рештків платформи. Рея простягнула руку.

– Дякую, – підвелася я.

Вона не відповіла, а я рушила до Манкуті.

Геолог направду скам’яніла. На обличчі застиг переляк, впереміш зі здивуванням. Витягнута рука із киркою вказувала у небо. На захід.

– І що це означає? – вголос подумала я.

– Черговий дороговказ, – припустила Рея.

– Але ж там нічого, на захід – непролазні хащі, – я роззирнулася, – утім, як і скрізь.

Ліс обступив галявину глухою стіною, і навіть стежина, якою ми дісталися сюди, зникла.

– Здається, згадала, – перевела тему Рея, зиркнувши на голову Златана, – це схоже на ікону. В давнину люди вірили в богів і це схоже на одного.

– Гм… Щось у цьому є. Здається, Златан вірив у якогось бога. Знаєш якихось?

– Християнство. В мене прабабця теж вірувала.

– Що це нам дає? І до чого тут небо, на яке вказує Монкуті? – я вже не сумнівалася, що кирка – частина загадки.

– Дай подумати, – замислилася Рея, а потім плеснула себе по лобі, – точно! Існує легенда, що до бога людей привела зірка.

– Але ж тут – не Земля!

– Маєш кращий варіант?

– Ні, – визнала я.

– Отже, почекаємо ночі.

Берні стовбичив біля платформи, а ми повсідалися просто на землю. За якийсь час і він присів поруч.

– Вибач, – прошепотів тихо.

Його пальці ніби знову торкнулися шиї. Здалося. Чи ні? На цій планеті я вже ні в чому не певна. Я не відповіла.

В повній тиші ми просиділи до ночі. А потім на небі висипали зірки – раптово і рясно, ніби незрима рука сипонула жменю осяйних блискіток. Я глянула на голову Златана. Запона з очниць зникала, її повнив каламутний блиск – спочатку самі денця, і раптом того сяйва вже по вінця, аж хлюпає через край. А потім він розтулив вуста і видихнув. Яскравий промінь прорізав пітьму, чагарі, остогидле листя, і умчав в далину.

– Ходімо, – підвелася Рея.

~

На зубах приємно скрипіло. Дрібна субстанція, що нагадувала борошно. Кісткове. Хрустіли сухожилки.

Я трусонула головою – звідки ця мара? Сплюнула.

– Стійте! – Берні здійняв руку.

Він змінився. Після смерті Монкуті посмішка зникла, в очах, десь на самому денці, зародився відчай, який щогодини ширився. І скоро він затопить Берні остаточно.

За два дні, що минули від трагедії, він жодного разу не заговорив зі мною. Та й до Реї майже не звертався, а ті розмови вів, потупивши погляд. Зламався.

Звісно, ми всі помремо. Тут. На Землю не повернеться ніхто – кляті Хащі, чи те, що ховається між листям, проковтне і не помітить. Але ж це не привід скласти руки чи вдавитися якоюсь ліаною.

– Що там? – відгукнулася Рея.

– Тигр, – я вклякла, – той самий!

Визолочена світлом вранішньої зорі, посеред узлісся розсілася почвара. Схилилася до чогось. Очниці зяяли темрявою, погойдувався звитий з джгута ліан хвіст із трьома китицями. З роззявленої пащі звісилася цівка слини, спадала на землю.

Рея вихопила бластер і вистрілила. Жодної шкоди промінь не завдав. Капітан випустила ще кілька зарядів, але з таким самим результатом.

– Не випалюй намарно енергію, – торкнувся її руки Берні.

Цього разу «тигр» виявився значно більшим – хвіст височів понад найвищими деревами. Та і китицю, наскільки пригадую, раніше мав одну.

Я обережно рушила до химери. Впевнена, що побачу під її щелепами. Вірніше – кого

Тіло Петри перекусили навпіл – нижня частина під лапою «тигра», верхня прохромлена величезним іклом, увіткнутим в землю. Здійняту руку Петри обгортала майже прозора нитка, що тягнулася до пащі – саме її я прийняла за цівку слини. На обличчі застигла блаженна посмішка.

Листя на тулубі «тигра» шурхотіло, хоч вітру не було. В іншому він не виказував жодних ознак життя.

Розвернулася, змахнула рукою, кличучи Берні і Рею. Вони підійшли, капітан – із бластером напоготові.

– Хтось з нас наступний, – скривився Берні, зиркнувши на Рею.

– Можливо й ні, – вона ворухнула бластером, – бач, на хвості три китиці.

– Може, то натяк, що дійти мало троє.

– Ніхто не помре. Заспокойся! Краще думай, що робити далі!

– Вертатися! – скрикнув він і зірвався з місця.

«Тигр» вдарив хвостом прямо перед обличчям Берні. Той ошелешено вкляк, але почвара більше не ворухнулася.

– Назад не можна, – зітхнула Рея.

– А вперед – нікуди.

Метрів за двісті од «тигра» височіли дерева. Не як раніше – перемежовані кущами й травою – суцільна стіна, стовбури поросли настільки щільно, що між ними ледве могло протиснутися лезо ножа.

– Черговий тупик, – я смикнула нитку-слину.

Хвіст ворухнувся. Я лайнулася:

– Що за маячня?!

Смикнула дужче, і хвіст ворухнувся сильніше. Втретє я смикнула щосили, а хвіст різко сіпнувся.

– Катапульта? – не повірила Рея.

– Схоже, – промимрив Берні, – та як це допоможе?

– Перелетимо, – підморгнула Рея, – наскільки пам’ятаю – база має бути десь зовсім поруч. Можливо, одразу за тупиком.

Я вихопила ніж, торкнулася нитки. Та металево дзенькнула. Жодного сліду на ній лезо не лишило.

– Кепсько, – виснувала я, – зараз би кирку Монкуті.

– Можна вистрілити, – гойднула Рея зброєю.

– Для початку треба оглянути китиці.

І, не чекаючи відповіді, я подерлася на почвару. Лізти було доволі легко – по шершавому гілляччю, що утворювало «тигра», рухалася, мов драбиною. Сумнівалася щодо хвоста, та пружні ліани виявилися доволі міцними. Аж ось китиці. Обережно торкнулася однієї. Пухкий і м’який матеріал нагадував ложементи на кораблі – приймав форму тіла пасажира.

– Все добре, можна підійматися, – гукнула я, – тільки звідси не вистрелиш, нитки не видно!

Рея з Берні заходилися радитися, про що – не чула. Я роззирнулася. Суцільна стіна завширшки не більше двадцяти метрів. А за нею починався підлісок. І не остогидлого жовто-червоного кольору. Зелена пляма розтікалася рівним колом, посеред якого виблискувала… База!

Берні та Рея видерлися на почвару, примостилися кожен на своїй китиці.

– Що вирішили?

– Берні почаклував над запасним акумулятором бластера і примотав до нитки. Але постріл в нас тільки один лишився, – Рея затамувала подих і прицілилася.

– Тільки не промахнися, – змолився Берні.

Бластер зашипів, промінь влучив точно в акумулятор. Час ніби завмер – нічого не відбувалося. А потім гримнуло, і хвіст зметнувся. Прискорення втиснуло в китицю, а за мить відчула себе у вільному польоті.

Тіло обпекло. Я скрикнула, роззирнулася. Ліворуч летіла Рея, а праворуч не було нікого. Полум’я хутко ковтало «тигра», за секунди дісталося до хвоста, в китиці якого лишився Берні.

Він несамовито кричав…

~

Сльози котилися по щоках Реї, певно від того, що стулки виявилися намертво зачиненими.

– Невже це даремно? – схлипнула вона і знову пурхнула пальцями по сенсорам. Індикатори блимали, все мало працювати, проте …

– Нумо, спробуємо інакше, – я провела по стіні, шукаючи бодай яку тріщинку. Є! Встромила лезо і трішки відігнула обшивку. Перепитала:

– Вистачить?

Вона зрозуміла. Дістала візор і під’єднала до кабелів бази. За мить по ньому заструменіли символи і Рея пірнула у зрозумілі лише їй тенета. Персональні Хащі.

Зелене листя перешіптувалося – майже так само, як і вдома. І під шурхіт цей кортіло забути, що тут – чужа і хижа планета, а не рідна Земля. Навіть дихалося інакше – якось по-Земному. Легко і водночас важче. З кожним вдихом важче, ніби щось поволі стискало горло.

Я зиркнула на Рею. Трясця! Та хрипіла і задихалася, обгорнута коконом дротів – ніби павутиною. На мить здалося – зараз із нутрощів бази вистрибне хромований каракурт. Ні, пане Еребусе, тобі більше нема чим мене здивувати!

Я смикнулася і рвонула кабелі. Сережка Реї луснула, світ хитнувся і провалився у пітьму.

На мить.

А тоді вибухнув.

Безформна жовта пляма щомиті ставала чіткішою, зрозумілішою. Стуктурувалася, заповнювалася… Свідомістю? Чужою, нескінченно далекою. І зрозумілою десь на рівні чуттів.

Про подібне фантазували древні письменники, ще тоді, коли людство було прикуте до Землі.

Я ніби бачила себе зсередини і зовні одночасно. Всередині до звичної картини з анатомічного атласу додався малесенький рубець на серці. З нього проріс дрібненький жовтий пагінець, вплутувався в нервову тканину, розтікався до обох мозків. Чужа свідомість поблажливо підказала, що зерно, яке породило пагін, всіялося ще першої експедиції. Зріло й проростало, допоки не інтегрувалося повноцінно в організм. Паразит! Чи симбіонт – яка вже різниця? Навчилося підказувати, а коли відчуло потребу повернути мене сюди – то й направляти. Виринув із пам’яті спогад – забутий, чи заблокований паразитом – я ламаю навігаційну систему корабля і приводжу його сюди. Трясця, що ж я накоїла?

Я-зовнішня досі стискала кабель, намагалася звільнити Рею. ЇЇ свідомість пульсувала дрібною блакитною хмаркою. Затим розгледіла інші – п’ять, десять, двадцять дев’ять. І я – тридцята. Хмаринки, єдналися яскраво-червоними перетинками, кружляли в хороводі, утворюючи чіткий малюнок – спіраль. Нагадувало молекулу ДНК. Відчула, як червона перетинка увіткнулася і в мою свідомість.

Потік інформації розчавив – думкоформи і думкозмісти вливалися в мене, напомповували по вінця. Чиїсь думки здавалися знайомими – Курт і Гастон, Монкуті і Патра, Златан і Рамос, Олучая, Рея, Берні… Інші – чужими, проте однаково зрозумілими. Ланцюг, мережа, інтегрована в свідомість Хащів. Виходить, не одна я привела корабель, виходить, кожен із першої експедиції привів стандартну команду.

Згадалося, як вперше побачила Велику залу Вінчестерського замку, де на стіні висить величезна стільниця, створена ще у чотирнадцятому столітті. За легендою – той самий Круглий Стіл короля Артура. Який вважався Третім столом Грааля. І сам Артур на чолі Стола, і поруч у двадцяти чотирьох секторах – імена славетних лицарів. Раптом осяяло – вінчестерський диск, двадцять чотири байти! Ось так вибагливо поєднуються знання у ноосфері.

А тоді згадався чарівник Мерлін – адже він не помер, а живим пішов у землю. Як та блискавка! Проте це означає, що і Гастон не помер. Що ніхто не помер! Хащі інтегрували його в екосистему як необхідний елемент світобудови. Можна сказати, що усі побратими й посестри, посіли Погибельне сидіння, що завжди лишалося порожнім, призначене для істинного лицаря Грааля.

Ця планета не хижа. Вона вміє себе захистити, вона розумніша за нас, бо сильніша, і вона не вбивця, ні, я впевнена у цьому.

Але навіщо ця мережа свідомостей й мережева свідомість? Що планета хоче від нас?

Прийшли образи – біль, цікавість, страх, відчай, питання. Відповіді немає. Вірніше, не було, доки… Еребус нас нарочито поглинув, щоби ми ту відповідь знайшли. Таку просту і примітивну… Могутній Розуме, невже ти не зміг сам цього осягнути?!

База синтезувала воду і заповнювала підземні ємності. Для чого витягувала з повітря кисень, відтак вміст його в атмосфері знижувався. А коли впав до такого рівня, що вже не переокислював хлорофіли – ті вийшли на перший план в ланцюжку фотосинтезу. І листя навколо бази зазеленіло.

Я розреготалася.

Ти це сприйняв за смертельну хворобу, Надрозуме? Настільки страшну, що привів нас із неосяжних відхланей?

Ти хочеш пройти повне коло очищення? Залікувати рани, відновити порушене, врятувати слабке, народити нове? Зараз я можу вже сказати – так, я відпочатку здогадувалася, що ти забереш усіх нас. Не знала тільки – для чого. Дотепер.

Але все у світі має власну ціну. Кожна система тяжіє до рівноваги. І можна повернути всіх, кого забрали Хащі. Тільки запропонувати рівноцінний обмін. Який? Та дуже простий. І невимовно важкий водночас.

На мить згадалася блакитна кулька, загублена в нескінчених складках космічного простирадла. Моря і ріки, водоспади і льодовики, зелене листя, що по осені жовтіє – і ніхто не бачить у тому смертельної небезпеки дитячий сміх, міський гамір, захаращений аж по орбіту Плутону радіоетер…

Я привела людей сюди, а отже – мені відповідати. Всі повернуться, а хтось має лишитися назавжди.

Сині хмаринки згасали – перша, сьома, двадцять друга…

Цікаво, хто ж ті двоє, що теж лишилися? Утім, відправимо усіх додому – а там і роззнайомимося. В нас попереду ціла вічність.