Сніжний кінь

Одного разу сиділа маленька Оля й малювала олівцями зимовий краєвид. На листочку вона домалювала коня, білого-білого, зі сріблястою гривою. Закінчивши малювати, вона дістала папку з малюнками й поклала туди новий. Олі стало нудно. Ще день — і настане Новий рік. Але їй так самотньо. Через сніжні кучугури й намети вона не поїде на зимові канікули до бабусі з дідусем і буде зустрічати Новий рік з батьками. “Як шкода, що у мене нема ні брата, ні сестри! І навіть друзів”. Оля сумно роздивлялася крижані бурульки, які, немов ґрати, спускалися аж до підвіконня. Дівчинка замріявшись сперлася ліктями на підвіконня і проговорила: “От би зараз покататися на сніжному коні!” Раптом перед нею зникла кімната — вона побачила себе верхи на сніжному коні. У золотій шубці з білим хутром вона відчувала себе маленькою принцесою. Сніжний кінь запитав:

— ” Куди тебе везти, Олю?”

— “Хочу я подивитися як живе  Снігова королева”.

— “Снігова Королева вже давно у в’язниці. А її крижаний палац показують туристам”.

— ” Я би хотіла подивитись його!”

Сніжний кінь  полетів над засніженими пагорбами, полями й лісами. Вдалині Оля побачила палац з високими крижаними баштами. Всередині палацу юрмилися відвідувачі. Хтось сидів на троні Снігової королеви, хтось роздивлявся діамантову корону королеви і фотографував її крізь вітрину, а хтось, як і Оля, підіймався гвинтовими сходами з прозорої криги.

Настав вечір. Оля забувшись ходила по крижаних кімнатах, а останній турист вийшов з палацу. Наглядач замкнув вхідні двері. Оля залишилася всередині крижаного палацу. Сніжний кінь, зрозумівши, що сталося з дівчинкою, прийшов їй на допомогу. Він пробив копитами вхідні двері замку. Перелякана дівчинка сіла в сідло й вони помчали додому.

— “Ох, сніжний коню, наглядач палацу навмисно закрив вхідні двері, хоч я кричала “не закривайте, я ще тут” “.

— “Той наглядач, напевно, слуга Снігової королеви. Він злиться, що його господарка в неволі й мститься всім, кому може”.

— “Невже Снігова королева викрадала дітей?”

— “Вона — перша злодійка в Зимовому королівстві. Триста років вона коїла свої злочини. Я не раджу тобі, Олю, більше сюди приїжджати”.

— “Сніжний коню, коли я ще тебе побачу?”

— “На Різдво у твоєму сні ми поїдемо на бал Снігуроньки”.

Раптом Оля прокинулася у себе вдома. Вона кинулася до папки і взяла малюнок зі сніжним конем. На її очах малюнок ожив, сніжний кінь підморгнув їй. Оля дійсно побувала в казці.