Сніговисько

— Снігусю, а чому тепер ми називаємо їх людиськами? Колись вони були просто людьми… — Мале (лише триста рочків!) Сніженя ледь встигало за стрімкими кроками.

— Колись вони поводились по-людськи. А зараз занапастили все навколо. І нам біда: щороку теплішає, щозими нашого часу і місця меншає, — Завірюха лютувала, кружляла лапатим снігом, засипаючи місто за містом.

— Ми повіємось на Чорне море, моє улюблене? — очі-крижини спалахнули синіми зорями.

— Тепер –  ні, надто небезпечно, надто тепло, — захурделила, ринула вперед. Мале лишилося спочити серед вечірніх засніжених будинків. Заглядало в прикрашені вогнями вікна, запорошувало шибки, виводило візерунки.

Людиська святкували Новий рік. «Дурненькі, — думало Сніженя, — хіба вони не знають, що рік починається весною?»

На одному з балконів стояло дівчатко в білосніжній шубці з кулькою в руці. Кулька була величенька і мерехтіла живими вогниками. Сніженя зачудовано завмерло, присіло поближче.

— Ой, ти хто? — дівча зацікавлено перехилилось за край.

— Привіт. Я Сніженя з народу Зимових стихій.

— Ти якесь чудовисько? Зі снігу?

— Я Сніженя, з Полюсу.

— Ти Сніговисько! — дівча застрибало і заплескало, кулька вислизнула.

— Ой!

Сніженя легко зловило кульку і простягло дівчаті.

— Дякую. Це кулька для моєї бабусі. Ми вперше зустрінемо Новий рік і Різдво без неї.

— Вона вас покинула?

— Мама каже, вона пішла на небо. А я хочу відправити їй цю кульку з вітальною листівкою, сама малювала, ось, — дівча простягло яскравий клаптик паперу.

Сніженя не могло нічого розгледіти.

— Я почекаю до півночі і загадаю бажання, щоб кулька долетіла!

Раптом на балкон вийшла жінка. Сніженя скрутилось калачиком під будинком.

— Малеча, ти з ким тут розмовляєш? Замерзла зовсім, ану в хату!

— Мам, ще до півночі трохи, ну будь ласка.

— Ніс посинів, застудишся. Заходь я сказала, — жінка відчинила двері, з яких полилось світло, тепло і музика. Дівча зітхнуло «Іду», зачепило кульку за поручні. Коли мама увійшла, крикнуло:

— Сніговиську, якщо тобі по дорозі, віднеси мою кульку! Будь другом!

Сніженя обережно взяло кульку і поспішило вслід Метелиці.

— Снігусю, а можна дружити з людиськами?

— Ще чого! Вони нас не бачать, а як побачать, то злякаються. І взагалі, вони холоду не люблять, — дмухнула в обличчя сріблястими кришталиками.

Морозно-рипучий сміх розлякав голубів на ратуші.

— Північ б’є, дивись вгору!

Сніженя задерло голову. Небо розквітало квітами яскравих вогнів. «Яка краса! І це ж їхня вигадка! Може вони знову стануть людьми? Може я матиму друга?»

Воно відпустило мерехтливу кульку.