– Горпино, трясця, ти можеш швидше? Ми запізнимося!
– Миколко, сонце, не психуй! Я зараз! Ну хто їм винен, що вони отак зненацька вирішили святкувати Різдво за цим, як його, григоріанським календарем, а нас ніхто не попередив.
Жіночка востаннє крутнулась перед дзеркалом, поправила важкі коралі на шиї і сяйнула усмішкою. Як завжди, усмішка подіяла і чоловік пригорнув її замість того, щоб продовжувати сердитися. Він би нізащо не признався, але кожного разу милувався своєю дружиною, поки вона чепурилась перед виходом у світ. Надто довго у неї не було такої можливості.
Подружжя поспішило на вулицю. Там їх вже чекали мало не десяток осіб. Чоловіки поручкались, жінки обнялися.
– Горписю, ти така гарна! – заговорила пані у рожевій вишитій сукні з пишними рукавами.
– Дякую, мамо. А ви такі модерні й модні!
– Мельничихи гарні у всі часи, але ж так повільно вбираються! – сплеснув руками огрядний пан у зеленому каптані й шароварах, за що отримав удавано-сердитий погляд дружини в майже такому ж каптані й плахті, вишитій сріблом.
– Точно! – кивнув молодик у смокінгу, й незграбно обняв свою супутницю, мало не засунувши руку в глибоке декольте вечірньої сукні. А може й не незграбно, а навмисно.
Жінки захихотіли і продовжували сміятись, йдучи вниз по вулиці та раз-у-раз привітно махаючи іншим ошатним гуртам та парам. Нарешті дійшли до величезної золотої брами і влилися у натовп перед нею.
– А мої вирішили святкувати цього року двічі: і за старим, і за новим стилем, – почулося десь збоку. – Цікаво, нас запросять і на другий раз?
У відповідь пирхнули. Черга до брами поступово скорочувалася. Зрештою прохід залишився позаду і родина Мельників поспішила на гостину до родичів.
– Ледве встигли, – прошепотіла Горпина, влітаючи в оселю. Микола гмикнув, слідуючи за дружиною на кухню повз ялинку з мерехтливими вогниками. Їхній праправнук, що зараз уже був сивим чоловіком і найстаршим членом родини, принаймні серед живих, якраз поставив на стіл порожню тарілку з приборами й урочисто промовив:
– Ми всі, з усього щирого серця і з Божої волі, кличемо праведні і грішні душі до нас на Святу вечерю. Даємо їм усе, що маємо! Амінь.
/перечитує і рюмсає/
І так завжди! Обірвалося на найцікавішому!
Конкурс про їжу уже був )))
так-так, все правильно! рідня має зібратися, а тоді начувайтеся, воріженьки 🙂
І не тільки рідня 😉 Тут на сайті є чудові твори, коли і надприродні створіння беруть участь у битві.
Саме так, проте я ж реагувала саме на вашу історію! 🙂
Дякую 🙂
Чудовий твір! Успіху у конкурсі.
Дякую! Навзаєм бажаю успіхів!
Ет, що нам “Таємниця Коко”, в нас своє потойбіччя є!
Я теж люблю замальовки) Успіхів на конкурсі!
Дякую! Навзаєм бажаю успіхів!
PS Я так і не подивилась “Коко”, хоча з загальною концепцією знайома 🙂
Фінал розставив все по місцях. Браво 🙂
Намагалась тримати хоч якусь інтригу 🙂 Дякую за коментар!
Чесно до фіналу я не бачив у вашій оповідці чогось незвичного. Але кінцівка все поставила з ніг на голову. Це було зворушливо і з дотриманням наших споконвічних традицій.
Так і було задумано 😉 Дякую за коментар!
Недарма кажуть, що Україна – на межі яві і наві. Бо в решті світу злякаються, якщо додому прийдуть святкувати триста років тому померлі родичи. А українці нагодують, напоять, ще й у дорогу з собою дадуть поїсти.
Удачі на конкурсі!
Це точно! Українці ще й самі запрошують 🙂
Дякую за коментар! І навзаєм бажаю удачі!
Дуже сподобалось оповідання, дякую. Як на мене, воно просто ідеально висвітлює тему: новорічні традиції та для чого вони нам такі.
Дякую! 🙂
Наші мертві поруч з нами. Дякую автору за цю замальовку.
Дякую! 🙂
А де сюжет, де конфлікт?
Удачі на конкурсі!
Дякую 🙂 Конфлікту нема. Але я з тих, кому подобаються й оповідання-замальовки, без епічності, драми та конфлікту.
Невідомо якої хвороби ледь не плачу… либонь тому, що й моя родина ставить порожню стару тарелю з ложкою, з кухликом десь в кутку столу й хтось з рідні кличе Душі на Святу Вечерю. Дякую за теплі емоції від оповідки.
Дякую! Дякую за приємні слова та за те, що поділилися родинною традицією 🙂 Ми теж ставимо тарілку з приборами.