На науково-дослідній станції мене за очі називали Сніговою Королевою – дуже оригінальне прізвисько, якщо пишеш дисертацію про молекулярну будову снігу та його властивості.
Сніг захоплював мене завжди; і в жодній науковій літературі я не знаходила головної відповіді – чому кожна сніжинка має унікальний візерунок? Невже це випадковість?
За ці роки через мій мікроскоп пройшли мільйони сніжинок. Я знайшла багато закономірностей, які потроху склались в теорію снігового шифру: не лишалось сумнівів, що в кожній сніжинці зашифроване якесь слово. Для перевірки теорії коллеги робили зворотній експеримент, говорили над склянками з водою різні слова; ставши кригою, молекули води мали так само різну форму. Так я стала вирізняти деякі слова, що прилітали з неба.
Воно все життя пише нам листи, які ми ніяк не прочитаємо…
Проте на конференції мою роботу визнали недостатньо науковою. Спільнота вирішила, що я намагаюсь перетворити на реальність якусь казку.
Я стояла на порозі конференц-зали, а вітер тріпав мене за плечі, мов старий товариш. Невже справа мого життя зведена нанівець?
Почався снігопад. Кілька сніжинок врядок впали мені на рукав, ніби склали речення. Якщо моя теорія – не абсурд, напис казав: “реальність і є казка”, далі я розібрала лише слова “дім” та “учень”.
На серці посвітлішало. Дійсно, моїй справі потрібна молода кров, а мені – відпочинок. Скільки я не була вдома? Десять років? Дванадцять? Тоді на станцію мене проводжав лише брат (його дружина лишилась вдома з немовлям), може, вони вже й забули мене – що ж , звалюсь їм як сніг на голову.
Брат часто жартував, що наше рідне містечко схоже на снігову кулю, яку подарували байдужій дитині – того нас ані разу не трясло, життя з покоління в покоління текло тонким струмком під кригою.
Сніг втер сивину в скроні брата. Зате як виріс Кай! Не по роках серйозний, він захоплено слухав про роботу на станції. Почувши, що сніжинки – це нерозшифровані слова, він так мудро та тріумфально посміхнувся, ніби й сам завжди це знав, і тепер його казка ставала нашою спільною реальністю.
Я навіть дала Каю поносити мій наномікроскоп – розміром з контактну лінзу, він давав аж вісімсоткратне збільшення. Хлопець одразу ж побіг на двір, “читати” сніг та хизуватись пристроєм сусідській дівчинці.
В селищі біля дослідної станції також є школа. Я вмовлю брата. Зі мною в хлопця буде велике майбутнє. Він допоможе землі почути небо.
Гердо, дурне розумне відчайдушне дівчисько, що ти наробила?
Сюжетно – і прикольний ретелінг. Дякую.
Було задалася питанням, як героїня читає на рукаві, але ніт, пояснення вигулькнуло!))
Авторе, дякую! Продовження казки вдалося! А за небесними сніжинковими посланнями, дійсно, треба уважно стежити)
Дякую) як раз зараз маємо погодню нагоду 😉
Вітаю, Авторе! 🙂 Твір мені сподобався. Тільки вкінці, ота фраза з Гердою, була незрозуміла. Але вже перечитала коментарі, то побачила відповідь.
Дякую! В загальному плані малась на увазі не лінза, а що Кай обере Герду і життя в їхньому містечку, а не дослідження на станції. Вибір на користь майбутнього сімейного життя ( потенційного) замість науки/кар’єри.
Хороший текст. Теж приєднаюся до зауваження щодо останнього речення – його б якось переробити, щоби явно зчитувалося розписане вами в коментарі 😉
Он воно як усе було, а нам стільки років брехали!
То Герда попросила нікому не казати)
Цікава інтерпретація.
Успіху на конкурсі. 🙂
Дякую!
Вісімсоткратне збільшення: для нанотехнологій (менше 100 нанометрів) – це замало, а для сніжинок – забагато.
А так, цікавий переспів казки. Так розумію, що через Герду контактна лінза-мікроскоп розбилася?
Бачила фото сніжинок з мікроскопа що дає максимум 500-кратне збільшення, і хотілось щоб Снігова Королева могла роздивитись їх ще детальніше:)
Так, лінзу втрачено назавжди, ще й не факт що батьки знову відпустять Кая до тітки.
Дякую Вам за зворотній зв”язок!
Шикарна оповідь, дуже цікаве переосмислення казки! Удачі на конкурсі!
Дякую)