Сутеніло. Мороз тихо рипів яблуневим гіллям у саду.
Сірко не спав, лежав у буді на старому кожусі. Час від часу поглядав на небо, коли вже та північ, бо цього Святвечора не смаколиків очікував найбільше.
Двері в хаті відчинилися, вийшов господар. Без шапки, з мискою в руці – там окраєць хліба і качина ніжка. Кудлатий пес радісно замахав хвостом. Іван посміхнувся самими очима.
– Це той хліб і птиця, що ти доглядав мені весь Божий рік. Як служитимеш вірно, то наступного Святого Вечора ще більше візьмеш!
З цими словами Іван поклав гостинець перед Сірком. Глянув сумно на закритий сарай – немає Білоньки, продав після смерті дружини. Марія тримала козу, все чекала, що Юрко ожениться і внукам молоко буде домашнє. А хлопець не поспішав до шлюбу, зате як війна постукала – першим пішов. Та й зник безвісти. Дружина на серце слабувала, витримала кілька місяців, вісточки чекаючи, та й згасла. А Іван досі чекає.
Попоравши ще птицю, чоловік повернувся до хати. Поставив 12 страв на стіл, запалив свічку. Вечеряти не хотілося, хоч і не їв нічого цілий день, чекаючи першу зірку.
А Сірко все хвилини рахував. Ось уже і північ. Сніг зарипів під тихими кроками.
– Привіт, Сірко. Що розкажеш мені цього року?
– Привіт, Боже. А все те саме – хороший господар Іван, дбайливий. Їсти завжди маю, в морози в сіни пускає ночувати. Ніколи не насвариться, не вдарить.
– Розумний чоловік, – посміхнувся у довгу бороду сивий, як сніг, дід, що стояв перед будкою.
– Боже, дозволь мені прохання.
Дід здивовано підняв густу брову і ствердно кивнув.
– Поверни Івану сина. Чи він у полоні, чи десь в лікарні без пам’яті, а може і вбитий в землі лежить – Ти ж усе можеш. Кожна худобина проситиме Тебе сьогодні, всі люблять старого. Поможи.
Дід нічого не сказав. Розвернувся і пішов далі по двору.
Наступного ранку Сірко зустрічав колядників. Голосистими зграйками діти наввипередки забігали у двір, стукали у вікна, просили заколядувати. Іван виносив цукерки, кивав сивою головою, слухаючи. Пес слідкував, аби не зламали чого в дворі.
Раптом у хвіртку зайшла висока постать. Задорослий для колядника, тож Сірко загарчав і вибіг назустріч. Та відразу й застиг.
На ганку обіймалися батько з сином. Старий кудлатий пес скавулів від щастя, стрибаючи у них коло ніг.
Проста в хорошому сенсі і щемлива історія, дякую, авторе!
Дякую!
Пронизливий, щемлячий твір. Дякую. Сподіваюся, в тата і сина все буде добре
Шкода Марію
І мені шкода. І Юрка шкода. Він повернувся, але що там у душі, чи ціла вона? І вдів шкода, і сиріт. І тих, хто втратив свій дім. Війна породила стільки горя і болю, що “шкода” – це, певно, найуживаніших словом стало. Але життя триває, навіть коли б нам хотілося лягти і вмерти. Тож доводиться тягти-тягти, а потім вчитися радіти маленьким речам, вчитися знову любити світ навколо. Так було до цієї війни, так буде після. Смуток і радість за руку по життю ідуть.
Інколи здається, що жаліти треба якраз оцих, що живі. Марії вже не буде боляче..
Яка прониклива й позитивна історія. Дякую)
Різдвяно, сумно, тепло.
Чудовий твір!
Дякую, що поділилися враженнями. Хочеться світла, тепла і Різдвяного дива! Нехай навіть із домішкою смутку, який ще багато років після цієї війни буде нашим вірним супутником..
Дякую, що поділилися враженнями. Хочеться світла, тепла і Різдвяного дива! Нехай навіть із домішкою смутку, який ще багато років після цієї війни буде нашим вірним супутником..
Дякую!
Чудова історія! Така світла!
Успіху вам, Авторе!
Дякую за коментар – насправді, дуже хочеться світлих історій! І, як не парадоксально, їх значно більше в темні часи)
Гарно, щемко. Дякую, авторе!
Дякую Вам, що прочитали і поділилися враженнями!