Русні пі*да

Останнім часом бачу той самий сон. Начебто опинився на площі серед русні. Їх багато. Жінки верещать, мужики голосно матюкаються. Невдоволені, злі.

– Нє хатім санкції. Нє вінаватие ми. Вєрніте всьо абратна, – обурюються вони. – Сколька єщьо эта прадліца?

– Поки не здохне останній руській, – говорю чітко і ясно.

Вони помічають мене, замовкають та з жахом розбігаються.

І я стою на порожній площі там, на болотах, а довкола більше немає русні. Згинули, наче й не було.

*

Щось мене розбудило, і сон більше не йде. Я тут один, залишився в мисливській хатинці, зализувати рани перед тим, як повернутися до своїх.

Навколо тиша, лінія фронту відійшла далеко. Підводжуся, дивлюся у вікно, на великі й казкові сніжинки та ліс, що темніє вдалині. Сьогодні різдвяна ніч, світ чекає на свято. Прислухаюся й ніби чую чарівні дзвіночки. Усе добре. Можна розслабитися та спати далі, але тривога стискає серце. Наче… Одягаюся, вислизаю назовні.

Інтуїція не підводить. Стежка забруднена відбитком чужого чобота, і далі лісом тягнеться ланцюжок свіжих слідів та гусенична колія. Повернутися, надіслати сигнал тривоги? Немає часу. Ворог тут, у глибокому тилу, встигнуть зайти далеко.

Відновився я не повністю, але вже дещо можу. Крокую швидко й безшумно та незабаром чую голоси і брудну лайку. Око вихоплює мерехтіння вогників. Багато. Мобіки? Навряд чи. Ці не схожі на новачків, досвідчені. І броня замикає колону.

Русняк відкидає недопалок та спльовує на землю. Мою землю. Із задоволенням помічаю відбиток смерті на ворожому обличчі. Повільно стискаю та розтискаю пальці.

Тварюки йдуть собі та не бачать, що сніжинки більше не падають, висять у повітрі, а в моїх долонях народжується вогненна куля. Земля спалахує. Ворог безладно стріляє, не в змозі визначити, звідки прийшла атака. І я генерую наступний заряд. Підкріплення, мабуть, у дорозі, влаштований феєрверк видно здалеку.

Останній снаряд викинуто. Пальці тремтять у безсилій спробі відновити вогонь. Сили закінчилися. Ноги не тримають, я осідаю, відкочуюся вбік. Прямо наді мною посміхається вороже обличчя. Раптом русняк скрикує й падає, щоб завмерти назавжди. А від дерев відокремлюються численні синюваті постаті. Вищиряються та стріляють із примарної, проте цілком вбивчої зброї.

Зітхання полегшення рветься з грудей і не тільки тому, що живий. Далі ворог не пройде. Тут усі й ляжуть. А мені будуть снитися інші сни.

– Русні пі*да, – вимовляю я голосно. Прислухаюся й чую чарівні дзвіночки.