Місячна соната

– Тобі обов’язково йти в різдвяний вечір? – кохана невдоволено стискає губи.

– Запущу радіозонд і назад. Випий вина, послухай музику. Не встигнеш оком змигнути, як повернуся.

«А ще принесу твій подарунок», – додаю подумки. Сюрприз зберігається в таємниці.

– Будь обережним. За прогнозом хуртовина.

Отримую повітряний поцілунок, киваю й одягаюся, затягую щільніше каптур.

Наша міжнародна команда роз’їхалася на канікули, а я чергую. Думка зустріти Різдво на полярній станції, що нещодавно належала країні, якої більше немає на карті, гріє душу.

Іти недалеко. Незабаром ліхтарик вихоплює підстанцію. Заходжу всередину, струшую сніг із черевиків. Наповнюю повітряну кулю гелієм, перевіряю датчики на зонді та підключаю до супутника. Це займе кілька хвилин, і я поспішаю до улюбленого дитяти – теплиці, де серед горщиків із зеленню тягне листя тендітна фіалка. Обережно ховаю квітку за пазуху.

Зонд уже готовий. Приєдную його до кулі, закріплюю парашут, виходжу назовні й запускаю. Усе, можна повертатися.

Погода справді псується. Вітер жене хмари, валить колючий сніг, починається хуртовина. Видимість стає нульовою. Ліхтарик блимає і гасне. Я тупцюю на місці в спробі знайти дорогу. Отримую порцію снігу за комір, удар вітру в спину та падаю. Встаю на коліна й обережно рачкую. Здається, що йду не туди. Беззвучно лаюся та розвертаюся. Треба рухатися, негарно загинути за кілька метрів від дверей. Ось тільки де вони, ці двері?

Вухо вловлює шум, не схожий на завивання вітру. Крізь гул хуртовини долинає знайома мелодія Місячної сонати Бетховена. Звідки взялася? Немов хтось викотив назовні рояль і ніжно перебирає клавіші. Кручу головою в напрямку звуку.

Там-та-там – стукають чиїсь пальці, і я роблю кілька кроків. Там-та-там – музика лунає гучніше. Проте вітер знов валить на землю й забирає сили. Там-та-там – наполегливо гримить у вухо, змушуючи підвестися. Попереду виникають двері. Роблю останній ривок та ввалююся на станцію.

Мелодія різко обривається. У приміщенні тиша, не чути навіть хуртовини. Так-сяк обтрушуюся, прямую до порожнього офісу, де лише апаратура зчитує дані з відправленого зонда. Відкриваю лептоп, приймаю виклик по Зуму. На екрані виникає схвильоване обличчя коханої та обриси кімнати. Десь на відстані грає піаніно.

– Так довго? Все гаразд?

– Зонд не хотів підключатися, але я встиг до початку шторму, – безсовісно брешу. Дістаю фіалку, підсуваю до екрану – Це тобі.

Кохана всміхається.

– Я хвилювалася, – вона раптом схлипує. – Подумала, щось трапилося, ти замерзаєш. Щоб заспокоїтися, ввімкнула радіо. Чуєш Місячну сонату?