8 Листопада, 2021

Сім смертних…

На цій планеті час не відповідав земному, тому досить легко можна було втратити йому лік. Дні пролітали один за одним, стираючись із пам’яті, залишаючи порожнє ніщо.

У тонкому, виснаженому гаманці Степана залишилося не так багато коштів, через що доводилося робити досить очевидний вибір: оплатити останню добу проживання у номері готелю або замовити комплексний обід у громадському закладі харчування. Голодним йти ночувати у переповнену кусючими клопами кімнату для жителів четвертого класу або пообідати натуральною їжею та йти ночувати у напрямку вокзалу. Віддати перевагу остогидлому місцю, де він переховувався протягом останніх пів року, чи просторому приміщенню «НатурПродукту», що зваблював смачною вивіскою на вході. П’ятдесятирічний чоловік, зі злегка посрібленими скронями, обрав другий варіант.

Степан швидко зробив замовлення та, трохи горблячись під час ходьби, зайняв місце за металевим шестимісним столиком. Верхня частина тіла чоловіка була значно більш розвинена, порівняно з нижньою, що вказувало на відношення до космосу, а ретельно вигладжені, хоч і старенькі штани — на військову кар’єру.

Котлета по-київськи, яку приніс офіціант, видавалася зовсім не схожою на харчі, до яких Степан встигнув звикнути останнім часом. Подібна на ту — рекламну, вона розташовувалась просто в центрі тарілки та апетитно шкварчала, поблискуючи олією поміж точно розподіленими разовими порціями товченої картоплі і салату із капусти та огірків. На відміну від виробів, виготовлених із доступних для його соціального класу продуктів, котлета мала форму, вигляд та запах справжнього м’яса, а тому Степан щиро сподівався відчути такий же м’ясний смак. Всі рецептори завмерли у передчутті повноцінного харчового оргазму.

Проте, спробу настромити на вилку та покласти до рота такий бажаний шматочок грубо обірвав незнайомець, що безцеремонно сів за столик Степана. Чоловік часто сопів їдучим смородом копійчаних цигарок, який різко перебивав інші смачні запахи, що переповнювали кафе. Насунутий майже на носа чорний капелюх з прямими полями приховував верхню частину обличчя. Це змушувало зацікавленого спостерігача розглядати частину нижню — з двома половинками заячої губи, неакуратно вибритими щоками та квадратним підборіддям.

—                         Ви хто? — прижмурившись запитав Степан.

—                         Незнайомець. Це моє прізвисько. — трохи сиплуватим голосом загадково відповів чоловік, дістаючи з кишені пачку цигарок.

—                         Тут не курять. — зауважив Степан та вказав на табличку, позаду Незнайомця.

—                         Мде. — нерозбірливо пробурмотів той, але цигарки заховав.

—                         Незнайомець, до вас варто так звертатися? Я правильно зрозумів? Може ви поясните, чому сіли за цей стіл?

—                         Може і поясню чому я сів за цей стіл. А тобі справді потрібне моє пояснення?

—                         Ну, якщо я питаю, то виходить, що треба?

—                         Знаєш, люди часто звикли питати різну фігню, як то, приміром: “Як справи?”, “Як життя?” або моє найулюбленіше: “Як погодка?”. Але це ж зовсім не означає, що їм дійсно це потрібно знати. Часом вони питають щось подібне просто для того, щоб підтримати розмову або розрядити обстановку.

—                         Так, та в нашому випадку це трохи інше. Я не бажаю підтримувати розмову і ваша присутність справді мене збиває з пантелику. Ми знайомі?

—                         Не думаю.

—                         Ви… Колектор?

—                         Ні. — усміхнувся співрозмовник.

—                         Слухайте! — Степан спересердя кинув виделку на стіл. — Поясніть, хто ви?

Незнайомець відтулив край зношеної куртки та почав копирсатися у внутрішній кишені. Він довго рився, доки не дістав звідти зігнутий вдвоє паперовий конверт, яким почав махати у повітрі.

—                         Ось він.

—                         Що це?

—                         Це ліцензія на твоє вбивство, собака. — Незнайомець ліниво потягнувся.

—                         Ви мене назвали псом? — здивовано перепитав Степан.

—                         Собакою. — поправив Незнайомець. — Це інше.

—                         Ну добре, добре. Хай буде по вашому. Так ви сказали “Дозвіл на вбивство”?

—                         Так.

—                         Підписаний прокурором?

—                         Міжгалактичним. — кивнув Незнайомець.

—                         Причина?

—                         Вбивство жінки та двох її малолітніх дітей.

Степан здивовано присвиснув. Звичайно, в його ранній біографії існувало декілька епізодів, за які можна сміливо притягнути до відповідальності, але серед цих звинувачень не могло бути жодного вбивства хоча б з тієї причини, що він їх не вчиняв, не кажучи вже про умисне вбивство жінки та дітей.

—                         А ви точно ні з ким мене не переплутали?

—                         Я тут з самого ранку. У мене є твій приблизний опис, а крім того, мені повідомили, що ти обов’язково сюди зайдеш, одягнений у коричневий плащ. А ще твоя постава — чи ти будеш заперечувати, що ти пілот? Все сходиться.

—                         Згоден, ви праві на рахунок постави, і я дійсно прийшов у коричневому плащі. — Степан вказав на вішалку поруч зі столом, де висів його верхній одяг. — Але це ще нічого не значить. Хіба один рябий собака у світі?

—                         Бачиш, а хвилину тому ти образився, коли я назвав тебе собакою. — усміхнувся Незнайомець.

—                         Слухайте, це якась помилка.

—                         Виключено.

—                         Ви можете хоч назвати прізвище та ім’я людини, яка зазначена у Ліцензії.

—                         Білик Антон.

—                         А мене звати Білик Степан! — переможно видихнув Степан.

—                         Мене попереджали про те, що ти чинитимеш опір.

—                         Опір? Жодного опору! Який же це опір? Я намагаюся довести, що мої слова це правда! — Білик різко потягнувся до кишені плаща, щоб дістати звідти паспорт.

—                         Не рухайся. — незрозуміло звідки, у руці Незнайомця миттєво з’явився напівавтоматичний пістолет.

—                         Не рухаюсь. — запевнив Степан, що завмер при виді зброї. — Я лише хотів показати вам свої документи.

—                         Підроблені?

—                         Чому така недовіра?

—                         Ну добре, спробуй, покажи. Але без зайвих рухів чи фокусів.

Степан повільно, без зайвих рухів чи фокусів, як його попросив Незнайомець, засунув руку до кишені, куди мав звичку класти документи та з жахом зрозумів, що там порожньо.

—                         Нема…

—                         Отже, документів немає?

—                         Так, певне, залишив у номері, я…

—                         Може досить?

—                         Але це справді помилка! Невже в залі більше нікого немає у коричневому плащі? Дозвольте глянути?  — Степан обережно, щоб ніяким чином не спровокувати співрозмовника, піднявся та сильно витягнув вверх шию, прискіпливо оглядаючи залу.

Серед відвідувачів однозначно вгадувалася їх належність до середнього класу. Декілька компаній зумерів, обвішаних гаджетами, у вільних джинсах та светрах з оленями; компанія молодих мамочок з дітьми; десяток успішних менеджерів середньої руки в стильних костюмах та з проколотими вухами. Всі присутні своїм зовнішнім виглядом явно відрізнялися в позитивну сторону як від Степана, так і від Незнайомця.

— Немає?

—                         Так. — підтвердив Білик.

—                         Тоді приступимо?

Цієї ж миті до столу підійшов офіціант. Худорлявий юнак із зачесаним назад рудим волоссям звернувся до Незнайомця:

—                         Доброго дня! Мене звати Богдан! Ви бажаєте щось замовити?

—                         Угу.

—                         Чудово! А що саме? Я пропонував би сьогоднішню страву від шефа…

—                         Ні. Я хочу замовити, щоб ти здриснув звідси! — вилаявся Незнайомець.

—                         Як скажете. — офіціант злегка вклонився та пішов у напрямку кухні.

Двері кафе відчинилися і в середину зайшла дівчина 20-23-ти років з яскравою зовнішністю та не менш ефектним макіяжем. Чорне волосся, зачесане на лівий бік, оголювало білосніжну шию з татуюванням у вигляді французької лілії. Тату, зухвале коротке вбрання та качання стегнами при ходьбі недвозначно натякали на древність її професії. Погляд дівчини відразу ж зупинився на столі, за яким сиділи Степан та Незнайомець.

— Привіт, Марк. — без явної радості, а радше, навіть, навпаки — з природною жовчю, гаркнула вона до чоловіків.

—                         Я не Марк. — відповів Степан та перевів погляд на свого співрозмовника. — Отже, Незнайомець, Марк — це ви?

Той почав нервово вовтузитися на місці, ніби намагаючись цнотливо прикрити оголені інтимні місця. Втім, в даній ситуації це було напівправдою. Дивно зміненим фальцетом він пропищав до дівчини:

—  Світлан, а що ти тут робиш?

Дівчина мовчки присіла поруч з Марком, буденно витягнула з сумочки невеликий пістолет та приставила його до паху останньому.

— Кохана, ну навіщо ти так?

— Тільки поворухнешся і твої яйця залишаться на лавці, поруч з цим милим чоловіком. — вона на секунду нещиро посміхнулася до Білика білими зубами.

— Може я піду? Не хочу бути присутнім під час сімейної сварки. — Степан потягнувся до вішалки.

—                         Сиди! — гаркнув Марк, підіймаючи вище пістолет та прицілюючись. Він знову повернув голову до Світлани.

—                         Кохана, я якраз хотів тобі подзвонити.

—                         Без «якраз хотів». Де мої гроші?

—                         Дивись, тут така справа, мені мають скоро добре заплатити за один контракт.

—                         А я тут причому?

—                         Стривай, я зараз все поясню. Мені мають заплатити, але доведеться почекати кілька днів. І так склалося, що в мене зараз грошей зовсім небагато, проте мені дуже хотілося зайти до «Золотої Фортуни», Ну, загалом, я трохи не витримав і вирішив…

—                         Ти спустив мої заощадження на ігрові автомати? — дівчина засичала. — Ах ти ж…

—                         Доброго дня! — обірвав дівчину офіціант, що знову підійшов до столу. — Будете щось замовляти? Я пропонував би сьогоднішню страву від шефа…

—                         Офіціант, як тебе звати? — запитала Світлана.

—                         Ой, вибачте, я — Богдан, до ваших послуг. — відповів той, слухняно вказуючи на бедж на уніформі.

—                         Богдан, ти знаєш, як мене називають у моєму кварталі?

—                         А який номер кварталу?

—                         А це важливо? Тринадцять. То знаєш чи ні?

—                         Четвертий клас? — задумливо запитав, чи то промовив сам до себе офіціант. — Ні, не можу знати.

—                         Мене називають «Чорна вдова». І це, навіть, при тому, що я жодного разу не була заміжньою. Так що ти або забираєшся, або я зайвий раз можу підтвердити свою репутацію.

Офіціант швидко зник за дверима кухні.

—                         Світлана, я не хочу втручатися, але в мене склалося таке враження, що останню фразу ви промовили радше до Марка, ніж до офіціанта? — запитав Степан.

—                         Так і є. — відповіла вона, спостерігаючи як сердито зиркає Марк.

—                         Кохана, давай так: після того, як я виконаю контракт та зі мною розплатяться, я віддам тобі всю суму, що заборгував, плюс десять відсотків за незручності, які заподіяв.

—                         Дивлячись про яку суму йдеться.

—                         Не хочу говорити, але в ній цілих п’ять нулів.

—                         Тоді двадцять п’ять.

—                         Кохана?

—                         Двадцять п’ять відсотків за незручності, бо інакше твої яйця… — вона натиснула стволом, від чого Марк аж зойкнув.

—                         Давай хоч п’ятнадцять?

—                         Тридцять. — владним голосом безапеляційно заперечила Світлана. — Ти не в тій ситуації, щоб торгуватися.

—                         Бонджорно!!! Радий тебе бачити!

Погляди присутніх за столом звернулися до чоловіка, що до них підійшов. Приземистий, із залисинами на лобі та майже аналогічною зі Степаном поставою, проте на п’яток років молодший, він був одягнутий у коричневу куртку пілота компанії «Шовковий шлях», що займалася вантажними перевезеннями у найближчих від Сонячної системи галактиках.

По тому, як враз посіріло обличчя Степана, було схоже на те, що він не дуже радий подібній зустрічі. Проте, це не зупинило новоприбулого, який відразу ж примостився поруч.

—                         Як поживаєш, старий?

—                         Не радив би тобі тут сідати. — мовив Марк, нарочито демонструючи зброю в руках. — І це не тому, що французька у тебе така собі.

—                         Слухай, мені здається, чи у тебе проблеми? — запитав пілот, наче не почувши погрози,  продовжуючи звертатися тільки до Степана.

—                         Антон, це не твоя справа. — коротко відповів Білик.

До столу вкотре підійшов офіціант, поправляючи трохи розкуйовджене волосся:

—                         Доброго дня! Будете щось замовляти? Я пропонував би сьогоднішню страву від шефа…

—                         Відвали. — гаркнув пілот, дістаючи з кобури на поясі пістолет та наставляючи його на Марка.

—                         Я ж просив… — Степан закрив долонями обличчя.

—                         Слухай сюди, ти Антон, правильно? Ти зараз перешкоджаєш мені виконувати контракт. — Марк кивнув на стіл. — У конверті лежить Ліцензія на вбивство цього чоловіка. Якщо ти не знав, то людина, яку ти захищаєш, безжальний вбивця матері та двох її дітей.

—                         Дивись, після всього того, що ти для мене зробив… — Пілот нахилився до Степана. — Я не маю права цього запитувати, але він каже правду?

—                         Я завжди правий. — усміхнувся Марк.

—                         Я не тебе питаю. — огризнувся Антон.

Повільно промовляючи слова та косячись в напрямку Незнайомця, Білик відповів на поставлене запитання:

—                         Ні, це не правда. Цей чоловік помиляється. Я нікого не вбивав.

—                         Отже, в мене є наступний план. — Антон звернувся до присутніх. — Зараз ми з моїм другом встаємо з-за столу та виходимо на вулицю. Ми пройдемо квартал в сторону центру і зайдемо до першого бару, який помітимо на своєму шляху. Там я замовлю пляшечку найкращого віскі та ми будемо пити аж до закриття закладу, або доти, доки бармен не скаже нам досить. Там же, а я на це сподіваюся, ми знайдемо собі декілька повій та разом з ними завалимося до мого номера, де будемо трахати їх до світанку. Хто знає, можливо до нас захоче приєднатися і ця молода леді.

Світлана кокетливо провела язиком по губах.

—                         Слухай… — Марк спробував щось сказати, але його голос обірвав Антон, що продовжив говорити:

—                         А ти сховаєш у кишеню свою пукавку, після чого заберешся звідси під три чорти та забудеш назавжди про свій контракт.

—                         Кохана, ти чула про що говорить цей чоловік? — спітнілий Незнайомець покосився на свою подружку.

—                         Ага, чула. Досить цікава в нього пропозиція. Але ще більш цікаво те, за що ж це може один чоловік купувати другому пляшку найкращого віскі.

—                         Я не про це. — Марк вертівся на місці. — Твоя пропозиція про тридцять відсотків в силі?

—                         Навіть не знаю.

—                         Збільшую до п’ятдесяти, якщо ти мені допоможеш.

—                         Хм… — очі Світлани засяяли недобрим вогником. Одним рухом вона вийняла з-під столу пістолет, який тримала біля паху Незнайомця та наставила його на Антона. — Добре, я в долі.

—                         Чудесно. — вищирився Марк.

—                         А все-таки: за що ти будеш купувати йому найкращий віскі? — Світлана грайливо підморгнула пілоту.

—                         Для тебе це так важливо? — запитав Антон.

—                         Ну, якщо я питаю, то виходить, що важливо? — запитала дівчина.

—                         Десь я вже це чув. — Марк поглянув на Степана та три його губи знову розпливлися у посмішці.

—                         Я можу розповісти, мені не важко — сказав пілот.

—                         Давай, дорогенький, тому що твоя пропозиція мені досі здається привабливою. А гроші з цього дурня я й так зможу вибити. — порснула Світлана, уловивши на собі чи то сердитий, чи то здивований погляд Марка.

—                         Добре. Цей чоловік, якого він… — Антон сам себе виправив: — якого ви хочете вбити, рік тому дуже сильно допоміг мені. Після аварії на зорельоті, Степан взяв всю вину на себе. Його звільнили, а мене разом з усім екіпажем залишили на посадах. Саме тому я вірю в те, що він каже та не дозволю йому зашкодити.

—                         Антон, знаєш, якби не ти, цього всього б і не сталося. Я б не мусив переховуватись від колекторів на цій дурнуватій планеті! Не думав би над завтрашнім днем, рахуючи копійки.  Їв би котлети по-київськи, м’ясо гуара і запивав би справді дорогим віскі для громадян класу №2, а не тим, яке пропонуєш ти. До того ж на мене ніхто б не наставляв пістолет у огидній забігайлівці. І все це якби не ти і твоя клята випивка. — пробурчав Степан.

—                         Та я зав’язав! — винувато вигукнув Антон, ігноруючи решту сказаного.

—                         Та щойно ти сам збирався піти напитися зі своїм другом! — дзвінко захихотіла Світлана.

—                         А ось ти і попалася! — до голови дівчини було приставлено мисливське рушницю, що обірвала її сміх. Всі присутні, крім самої власниці голови, обернулися в бік ще одного чоловіка, який щойно підійшов до столу. Попри зовнішній вигляд, він був явно наймолодший із присутніх. Чорнява, густа грива виглядала з під засмальцьованої кепки одного із місцевих фаст-фудів для бідноти. Густу рослинність на обличчі прикривав високий комір  понівеченої парки.

—                         Саня? — тремтячим голосом запитала Світлана.

—                         Можна подумати, ти мене не впізнала. — пробасив чоловік, тримаючи дівчину на мушці.

—                         Чудово. В нашій гарній компанії прибуло. А вас яким вітром сюди принесло? Невже ви заплатили цій леді, а вона відмовилась робити те, що обіцяла? — в’їдливо запитав Антон.

—                         Ця курва знищила мене. Вона заразила мене пісковиком!

—                         Це ж венерична хвороба. Кохана, невже він каже правду? — Марк не вперше почав нервово вовтузитися на місці.

—                         Правда! — підтвердив замість дівчини Саня. — Через неї дружина мене кинула. Суддя була повністю на її стороні. Вона відсудила все! Все! Бізнес батька, автомобіль, будинок. Світлана, ти чуєш? Я тепер волоцюга! Через тебе, лярву!

—                         Саня, може все не так погано? — запитала дівчина, що весь цей час сиділа нерухомо та злякано крутила очима в різні сторони.

—                         Не так погано? Та я тебе зараз…

—                         Доброго дня! Мене звати Богдан. Ви будете щось замовляти? Я пропонував би сьогоднішню страву від шефа…

—                         Відчепись від мене! — закричав Саня та направив ствол в бік офіціанта, чим викликав здивовані погляди відвідувачів. Дехто, помітивши зброю в руках людей за столом та наставлені одне на одного стволи, почали спішно покидати заклад. Офіціант, з піднятими руками, зробив кілька кроків назад та поспішно заховався за дверима кухні.

—                         Давайте всі заспокоїмось. — промимрила Світлана, до голови якої знову повернулася рушниця.

—                         Підтримую, Саня, особливо ти. — примирливо мовив Степан.

—                         Отже, тезко, ситуація цугцванг, чи як там кажуть в шахах? — Антон покосився на товариша.

—                         Тезко? Схоже, ти спалив свого друга, бо він називався мені Степаном. — усміхнувся Марк.

—                         Ні, просто в нас однакове прізвище. — відповів пілот.

—                         Білик? Отже, це ти Білик Антон? Отже, моя Ліцензія видана на тебе? — здивовано перепитав Марк та покосившись на верхній одяг Антона, пробурмотів собі під ніс: — Не коричневий плащ, коричнева куртка! Як же я відразу не здогадався!

—                         Тобто, ти думаєш, це я вбивця? Ти думаєш, що справжній вбивця отак просто вступиться за свого друга, знаючи, що перед ним сидить його ліквідатор з Ліцензією?

Не даючи Марку відповісти, до столу підійшов офіціант. В руках він тримав семизарядний дробовик, який направив на Саню, що прибув останнім. Спокійним, розміреним тоном офіціант промовив:

—                         Ви знаєте, мені набридло. Приходите, нічого не замовляєте, наставляєте одне на одного зброю, лякаєте відвідувачів. Досить. Або ви зараз же ховаєте свої стволи, або я починаю стріляти. Як бачите, набоїв у мене вистачить на всіх, ще й залишаться.

За столом запанувала тиша. Кожен із присутніх не зводив очей із того, в кого цілився та думав як знайти вихід зі становища, що склалося.

—   Отже, Білик Антон це ти? Тоді помилки бути не може. Я прийняв рішення. — наче мантру повторив Марк та різко націлив пістолет на пілота.

Десяток гучних пострілів в умовах замкнутого простору кафетерію злилися в один протяжний гук.

Через декілька секунд, все ще оглушений Степан несміливо розплющив очі. Поглянув на себе. Переконався в тому, що кров, якою був забризканий одяг вище пояса, не його, оскільки не знайшов на тілі болючих зайвих отворів. Одурілим поглядом він оглянувся навколо. Поруч з ним, впершись в стіл головами та все ще смикаючись у конвульсіях, стікали червоною юшкою нещодавні співрозмовники.

З іншого краю стола переминався з ноги на ногу офіціант. Він міцно стискав дробовик, зі ствола якого виходив легкий сірий димок.

—                         Замінити? — запитав Богдан.

—                         Що? — нетямуще запитав Степан, досі оговтуючись.

—                         Ваша страва… Замінити? — офіціант кивнув на заляпану кров’ю котлету по-київськи.

—                         А… Так… Будьте ласкаві. — Степан взяв тарілку зі столу та протягнув офіціанту. — А хоча, знаєте… А що у вас там за страва від шефа?