Істина в вині

Життя в маленькій корчмі вирувало. Ввечері до неї прямували відвідувачі з усіх усюд після роботи, щоб смачно поїсти та відпочити. Служниці ледве встигали розносити наїдки, а корчмар те й робив, що командував. Навколо стояв гамір, смерділо потом і кислим пивом. І у всю цю ідилію раптом вломилися п’ятеро мандрівників. Саме вломилися, бо вони підійшли до вузьких дверей всі разом, спричинивши штовханину. А ті п’ятеро були ну зовсім різні, проте об’єднувала їх любов до пригод і водночас суцільні невдачі. Першим до корчми важко ввалився Антон Рубайло, мандрівний лицар. Про те, що він лицар, свідчив лише гордо-пихатий вираз обличчя та старий меч у простих піхвах, заточений так, що вже ледь не ламався. Антон любив випити та розказати побрехеньки про свої подвиги. А оскільки подвиги не завжди увінчувалися перемогою, то коня з обладунками він нещодавно програв у поєдинку. На нові обладунки грошей не було, але ж статус лицаря зобов’язує, тому Антон Рубайло продовжував мандрувати світом і розказувати всім цікавим про своє героїчне життя.

Одразу за Антоном увійшов Ждан Забарило, його слуга та зброєносець, дещо ледачий любитель поїсти та поспати. Оскільки крім меча в Антона більше зброї не залишилося, то Ждану і носити було майже нічого, тож він переважно байдикував. Антон водив його за собою виключно для статусу лицаря, бо як же без зброєносця показатися перед поважними панами й дамами.

За Антоном та Жданом увійшов, ні — проковзнув, наче тінь, Шіннеад Ап Флорізель — ельф, друг та компаньйон Антона, якого той одного разу врятував від королівської сторожі. Ельф був достойний син свого народу, розвідник та вправний мисливець, але його вигнали з рідного Темнолісся за якісь гріхи. Які саме — то була таємниця розвідника, яку він нікому не розкривав, навіть коли мав необережність трохи випити.

Далі важким кроком тупцював Дубук Азад — гном, що колись був вправним майстром ювеліром та поважним жителем Синіх Гір, проте, що гріха таїти, любив зазирнути до кухля та помацати пухкеньких гномок. Спочатку йому те прощали, бо робив витончені розкішні прикраси, але коли Дубук так втратив страх, що його застукали з дружиною самого начальника шахти, то вигнали славетного ювеліра з ганьбою. Всі його інструменти залишилися у майстерні, а гнома вигнали у чому був — тобто у спідньому та з пустими руками. Оскільки Дубук більш нічого робити не вмів, то тепер вештався світом з друзями по невдачі.

Замикав п’ятірку гостей Здуб Зі Здух — маленький зеленошкірий гоблін. По правді, був це найзагадковіший член дивної компанії: хитрий, пронирливий, переважно мовчазний, проте дуже гострий на язик, якщо припікало. Серед друзів він грав роль того, хто за словом до кишені не лізе, вміло відповідав будь-кому, хто насмілився ображати товаришів, і вже три рази врятував Антона від лицарської ганьби. Чи його вигнали свої, чи сам від них пішов, Здуб ніколи нікому не розповідав, а на будь-які розпитування відповідав лише міцним слівцем.

Дивна компанія трохи постояла біля входу, оглядаючи залу на предмет вільного столика. Один знайшовся якраз коло шинкаря. Сидіти там мало хто хотів, бо той кричав так, що аж вуха закладало. Та хіба це бентежило друзів, коли їм випала честь виконати замовлення самого Ласло Цу Цукерберга, герцога цих земель, якому дуже докучав дракон, що крав овець, коней, а іноді селян. Славетні лицарі правили за знешкодження дракона високу ціну, а герцог на старості став економний, тому знайшов тих, хто обіцяв виконати все дешевше — славетну п’ятірку.

— Ну що ж, друзі, пропоную відсвяткувати отримання героїчного завдання! — урочисто промовив Антон.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — пробурмотів Здуб. — Той дракон може так пальнути, що від нас самі головешки залишить, хай йому грець!

— Не забувай про наші таланти! — нагадав Шіннеад. — От я найвидатніший розвідник серед ельфів — проберуся тому дракону мало не під зад, він навіть не помітить!

— До речі, а то дракон чи дракониха? — запитав Дубук. — Якщо дракониха, то я спробую заговорити та зачарувати її, а поки вона буде слухати та на мене дивитися, Антон її приб’є.

— Та хто на тебе спокуситься, крім ваших жирних гномок? — гиготнув Здуб.

— Ану цить, мурло язикате! — Дубук уже замахнувся кулаком, але Антон його зупинив:

— Тихше, шановане панство, так поводитися не годиться! Ми ж благородні лицарі, а не якісь холопи. Треба придумати план, а не мірятися…

— Мечами! — раптом бовкнув Ждан.

— Меч тут тільки в мене, тому я головний! — перебив його Антон. — Отже, всі зараз слухайте мене. Вип’ємо за майбутню роботу. І хай Фортуна посміхнеться нам!

— Хто така Фортуна? Ота симпатична служниця? — запитав Ждан, замріяно дивлячись кудись.

— Мовчи, дурню неосвічений! — цитьнув Антон. — Тут вельможне панство розмову веде, а твоє діло мовчки сидіти й слухати. Хоч розуму трохи наберешся!

— А що пити будемо? — запитав Дубук. — Я за пиво!

— Ні, пиво — то для грубих мужиків, — скривився Шіннеад. — Я за щось витонченіше. Наприклад, вино з ельфійських виноградників, полите потом єдинорогів. Смак неймовірний, а аромат тонкий, наче талія феї…

— Ти, естет з лісу, думаєш, тут таке подають? — знову забурчав Здуб. — Максимум, що наливають у цьому гадючнику, — наливку з ароматом свинячого хліва.

— Що ти сказав? — раптом озвався корчмар, який хоч і кричав голосно на служниць, проте слух мав теж гострий. — З яким таким ароматом? Та я зараз усю вашу гоп-компанію вижену звідси, як березневих котів з коминної труби! Псуєте мені тут добре ім’я своєю балаканиною!

— Шановний пане, прошу пробачити моєму другові за необдумані слова. Він завжди такий на язик гострий, що поробиш, — Антон намагався заспокоїти корчмаря, який уже стис кулаки від люті. — Ось вам компенсація за моральні страждання.

Антон простягнув шинкарю срібну монету. Той одразу замовк, хижо глянув на неї, як вовкулака на дівчинку з пиріжками, поклав у кишеню фартуха й солодким голоском запитав:

— Вельмишановний пане, чого бажаєте? Є смажені кабани, тільки сьогодні застрілені, годину тому рохкали. Є запечені гуси, ще зранку плавали в озері біля лісу, де рохкали кабани. Є риба, спіймана теж у тому озері…

— Нам усього потроху, а ще випити б, — перебив його Антон, у якого, правду кажучи, все слинки потекли від голоду.

— Що будете пити? — услужливо запитав шинкар.

— Тільки вино! — вигукнув ельф і витончено стукнув тендітним кулачком по столі.

— Пива нам! — гаркнув Дубук. — І міцнішого!

— А мені все одно, аби нализькатися, — гигикнув Ждан.

— Мені теж все одно, однаково подасте якесь пійло, — буркнув Здуб.

— Усім вино, гному — пиво, щоб не ображався, — резюмував Антон. — І швидше, а то у нас благочесні справи великої важливості, часу обмаль.

Шинкар уже збирався йти на кухню, як раптом двері зарипіли, та так голосно, що аж відвідувачі хором повернули голови до входу. На порозі стояв дідок з довгою бородою, в темному плащі і в капелюсі, на який дивним чином було приладнане опудало сови. Слідом за ним шкандибав парубок у сірій мантії — схоже, що учень. Стариган оглянув залу пронизливими очима, урочисто вдарив об підлогу довгим посохом і промовив:

— Вітаю всіх, хто тут зібрався. Як усі знають, часи настали нелегкі: ціни ростуть, влада вимагає все більше податків… Ой, я не про це хотів. У житті вам усім, я точно знаю, бракує дива. А якщо ви не йдете до дива, то воно йде до вас. Я Прокоп Мораваз — алхімік третього ступеня, почесний маг п’ятого ступеня, маю червоний диплом магічного університету імені Петрофа Чародійного, почесну нагороду від голови села Свинорохківка за зцілення його дочки від…

— Годі вже, старий пердун! — перебив його Здуб. — Кому це цікаво? Власну пиху почухати захотів? Так хвалися перед іншими чародіями, а тут усі поїсти та випити прийшли.

— Не хами старшим! — обурився Прокоп. — А то перетворю на жабу. Так про що я? А! Диво прийшло до вас. І воно зробить вас щасливішими! Я почесний майстер з приготування лікувальних і чарівних напоїв. Мої напої зроблять вам таке диво, що все життя будете згадувати!

З цими словами чарівник закотив прямо в шинок кілька невеликих барилець. Корчмар як їх побачив, то аж заволав від люті:

— Ти що, клієнтів у мене відбиваєш? Ще й сміливість маєш? Зараз спущу на тебе собаку! Ні, краще Пука Довбня, що в мене на конюшні працює. Він з тебе всю наглість вмить виб’є!

— Та тихше ви, шановний корчмарю, — заспокоїв його Прокоп. — Я вам не конкурент. Ваші напої тамують спрагу та дають тимчасову душевну розраду, а мої творять диво. Проте не кожен має сміливість їх спробувати, бо одне діло про диво мріяти, а інше — його відчути. Є тут сміливці, що хочуть спробувати мій новий продукт — Вино Сміливості? Від нього ви станете сміливими, витривалими та сильними, наче славетний лицар Де Мордас, що вбив п’ять драконів і ще шостого поранив.

— Брехня то! — пхикнув Здуб. — Убив він сам одного, а інших — його зброєносці. Люблять ці славетні лицарі собі подвигів дописати, щоб їх потім усі благородні дами хотіли!

— А що, ми хочемо спробувати! — перервав його Антон, вставши із-за столу. — Ми сміливі, і навіть дуже, але ще трохи сміливості ніколи не завадить. Давайте сюди своє вино, Прокопе! Не хвилюйтеся, наше замовлення в силі, — заспокоїв він шинкаря, що вже бідкався через конкурента.

— О, чудово, ви навіть не уявляєте, яке це унікальне вино! — Радісно пролопотів Прокоп, розкорковуючи одне барильце. — Не кожному випадає можливість спробувати це диво!

Він кивнув своєму учневі, і той поставив друге барильце, щоб його теж відкоркувати. Шинкар поставив на стіл кухлі, а маг наповнив їх вином по самі вінця. Ждану теж налили, щоб не нудьгував. Усі відвідувачі з цікавістю слідкували, як п’ятірка пробує вино, щоб вирішити, чи варто його замовити самим. Дубук випив одним махом, витер кулаком пишну бороду й так голосно відригнув, що аж кіт під столом підстрибнув від переляку. Здуб теж випив швидко, поморщився, але промовчав. Ждан так зрадів, що йому щось перепало, тому випив своє, а потім ще кілька крапель з кухля Здуба. Антон та Шіннеад були витонченіші, тому пили довше, маленькими ковточками, намагаючись розпробувати усі нотки смаку. Нарешті допивши вино, Антон промовив:

— Хороше вино. Майже таке саме, як було на прийомі в герцога Феєрського.

— Тю, пане, так нас же туди не пустили, — вставив п’ять копійок Ждан, — бо ви залицялися до герцогової доньки.

— Цить, дурню! — Антон аж почервонів, як те вино.

— Все одно ельфи роблять краще, — надув губи Шіннеад.

— А коли буде диво? Га? — почухав потилицю Дубук.

І диво сталося. Та таке неочікуване , що у Прокопа очі округлилися, як в опудала сови на його капелюсі. У Дубука вмить виросли на голові гіллясті оленячі роги. В Антона почав видовжуватися ніс, поки не став майже в руку довжиною. У Ждана ніс навпаки задерся, розширився й перетворився на свинячий п’ятак. У Здуба так збільшився язик, що аж не вміщався в роті і теліпався, досягаючи підлоги. А в Шіннеада вуха, які і без того були загострені, ще більше загострилися й видовжилися, як у віслюка.

— Бхе! Яха-муха, ши шо жобив?! — заверещав гоблін, ледве вправляючись з новим язиком.

— Вимагаю пояснень! — ельф обмацав вуха й стукнув кулачком по столі, вже зовсім не витончено. — Я спадковий розвідник! Як мені виконувати свою почесну роботу з такими вухами? Я ж усі дерева буду чіпляти!

— Дерева чіпляти? Ти на мене глянь! — загарчав гном. — Як я в шахту полізу з такою “короною”?

— З мене всі сміятися будуть! А свині цілуватися полізуть, бо за свого приймуть, — розплакався Ждан.

— Шановне панство! Заспокойтеся! — Антон обережно помацав носа. — Бачте, ми всі постраждали. Шановний пане чарівник! Ми вимагаємо пояснень! Так виглядає сміливість, яку ви обіцяли?

— Еее… Я дуже вибачаюся, — пробелькотів Прокоп, трусячись від хвилювання. — Правду кажучи, це вперше такий прикрий випадок…

— Ану йди сюди, шахрай недобитий! — Дубук вже закочував рукави і встав із-за столу, але Антон його зупинив, вчасно схопивши за ріг.

— Вибачте, я переплутав барильця, — похнюпився маг. — Замість вина сміливості я налив вам вино істини. Це все учень винен, забув їх підписати!

— Яхої ше ісини? Шо ти мелеш, опухало стахе? — Здуб скочив і побіг до Прокопа.

— Тихше, заспокойтеся. Зараз я все поясню. Вино істини показує справжню суть і наміри того, хто його вип’є. Навіть якщо той це старанно приховує.

— Так що, я вже не гном, а олень насправді? — гаркнув Дубук.

— Та дайте пояснити! От молодь пішла, ніякої поваги до старших! Справжня суть передається не прямо, а, так би мовити, алегорично. Ось у вас, шановний гноме, виросли роги. А це означає, що ви замішані в гріхах подружньої зради. І, судячи з довжини рогів й кількості відростків, випадків було щонайменше двадцять.

Дубук хотів щось відказати, але промовчав і густо почервонів, бо тепер про його походеньки знав увесь шинок.

— Далі. У пана гобліна виріс язик. А це означає, що він любить гостре слівце, вживає його надто часто й навіть тоді, коли це недоречно.

Гоблін лише вилаявся, теліпаючи язиком з боку в бік.

— У вельмишановного ельфа виросли вуха, що означає його схильність до підслуховування чужих розмов, які йому було б не слід чути.

— І що? Я розвідник! — відказав Шіннеад. — Це основа мого ремесла! Як я буду шпигуном, якщо нічого не підслуховуватиму?

— Значить, ви за звичкою підслуховуєте все, навіть те, що вам не загадували, — розвів руками Прокоп. — Далі. У пана лицаря виріс ніс. І добряче виріс. Це значить лише одне: ви забагато брешете.

— Я брешу? Та ніколи! Брехня паплюжить лицарський кодекс! — обурився Антон. — Перш ніж мене звинувачувати, ви би…

— Ой, пане, ви ж оце недавно хвалилися, як вбили одним махом трьох орків, хоча ваш тупий меч навіть одного не зарубить, — перебив його Ждан. — А ще раніше розказували, як врятували знатну даму, а насправді її врятував…

— Цить! — Антон знову почервонів. — Так, іноді доводиться трохи прикрашати розповіді про мої подвиги. Але це не брехня! Це художній домисел!

— Що поробиш? — спокійно відповів Прокоп. — Така суть цього напою. Він показує про всіх правду і лише правду. Ось, до речі, ваш покірний слуга. Його п’ятак означає саму суть. А що люблять, перепрошую, свині? Поїсти, повалятися в багні.

— Ти, діду, не наговорюй! — розсердився Ждан. — Поїсти люблю, але ж хто не любить? А багно саме мене знаходить, бо то дороги такі погані.

— І що тепер нам робити? — виступив Антон. — Сміливість ми не отримали, а нам треба дракона перемогти. І тепер ще з подарунками, що ходити заважають.

— Та нас дракон засміє! — похнюпився Ждан.

— Є протидія вину істини, — загадково промовив Прокоп. — Але треба її здобути.

— От іди і здобудь! — вигукнув Дубук. — Сам напартачив, сам і розчакловуй нас!

— Та я вже старий, мені ходити важко. Та й справ багато, герцог просив зварити йому зілля від…

— Ше шас не шікавить! — розлютився гоблін. — Стахий хитхий пень!

— Та дослухайте ви! Щоб зняти наслідки дії вина істини, треба знайти одну квіточку і зварити з неї зілля, а потім випити.

— Це дуже довго, нам треба скоріше йти на дракона, — Антон не заспокоювався. — Це справа честі!

— Іншого способу немає, — пояснив чарівник.

— А що за квіточка? — запитав Антон.

— Дуже рідкісна, — загадково промовив Прокоп. — Росте вона лише на одній горі, а йти до неї звідси чотири дні й три ночі.

— Нам треба швидше! — Дубук стукнув кулаком по столу, що аж кухлі підскочили. — Дракон не чекає!

— Заспокойтеся! Дослухайте нарешті! — обурився чарівник. — Квіточка та росте лише на горі Тибацюрка.

— Як-як? — перепитали всі хором.

— Тю, невігласи. Раніше про цю гору всі знали. Стоїть вона на північному кордоні нашого герцогства. А назва в неї така дивна, бо отримала вона її ось як. Сто років тому прадід нинішнього герцога об’їздив свої володіння. А були вони такі безкрайні, що далеко не кожна місцина мала власну назву. Одного ранку герцог зупинився біля височенної гори, що мало неба не сягала. І запитав герцог картографа, що його супроводжував: “Як називається ця гора?” А той сказав, що вона ще не названа. Тоді герцог промовив: “Ти ба, яка цікава гора, стирчить, як моя цюцюрка вранці!” Ну що поробиш, був герцог з роду вояків, а ті полюбляли не дуже шляхетні слівця. Так і змушений був картограф назвати гору за бажанням володаря, щоб прославити герцога. Але оскільки він був людиною шляхетною, то назву дещо змінив, щоб дами від неї не шарілися. Ось так і називається тепер та гора Тибацюрка. І ось на цій горі росте дивна квіточка. А оскільки росте вона лише там, то називають її тибацюрник оксамитовий. Її треба знайти, зварити, з’їсти й випити відвар, і всі принади, що виросли від вина, вмить зникнуть.

— А як ми її знайдемо? — запитав ельф. — Я хоч і розвідник, багато лікарських і чарівних рослин з малих років знаю, про таку ніколи не чув.

— А її легко розрізнити. Вона така висока, червона й оксамитова. Але росте лише на вершині.

— Дякую, Прокопе. Переночуємо й підемо за квіткою, — наказав Антон. 

Шинкар аз зубами заскрипів з люті, що вони нічого не купили, а замість того, щоб іще щось замовити, інші гості тільки те й робили, що витріщалися на горе-друзів та неуважного чарівника. Коли п’ятеро друзів за нещастям вже зібралися йти нагору спати, Прокоп раптом ляснув себе по лобі й вигукнув:

— Зачекайте! Зовсім забув! У тибацюрника є побічні ефекти!

— Які? Знову щось виросте? — перелякався Дубук.

— Та ні! Коли його з’їсти, то морить сон. Можна і добу проспати.

— Та то нічого! — махнув рукою Ждан. — Я поспати люблю!

На цьому славетна компанія розпрощалася з магом і попрямувала до своєї кімнати, щоб добре відпочити перед дорогою, поїсти все те, що було замовлено, та зібратися до походу у гори…

***

Трактирник був такий радий, що гості купили в нього так багато їжі та припасів на дорогу на багато днів, що навіть позичив своїх мулів на перші три дні шляху та дав їм провідника та двох погоничів, щоб пригнали мулів назад до трактиру. Перший день подорожі минув без пригод. Дорога була легкою. Тільки починалася осінь, листя ледь почало жовтіти. На ясному небі, як жовта кульбаба, весело сяяло сонечко. Білі пухнасті хмарки, як носаті та пузаті бараболі, ліниво котилися до обрію. Першій та другий день дорога була рівнесенькою, як обідній стіл. Славетна компанія почувалася весело та безтурботно. Антон розповідав про свої нечисленні подвиги, гном про свої походеньки, час від часу показуючи на собі, які пишні у гномок форми. Провідник зауважив, що показувати на собі — це погана прикмета, і взагалі розмови про баб у подорожі призведуть до біди, після чого гном замовк надовго. А на четвертий день провідник зупинив свого мула та сказав Антону:

— Все, далі ходи немає! Я забираю всіх мулів. 

— Чого це?! — обурився Антон. 

— А ти подивися, куди дорога веде! 

Антон придивився та зойкнув. Дорога обривалася у хащах. А там, де вона закінчувалася, на стовпі висіла дерев’яна дошка, прибита цвяхами. А на дошці виведено кривими літерами: “Ліс шепочучих тіней. Тримайте коней та іншу худобу подалі!” 

— Якщо піти з ними далі, вони збіжать, так що й не спіймаєш. За таке трактирник нам голови відкрутить! Так що далі тільки пішки. Бажаю вам доброї дороги!

Антон попрощався з провідником та погоничами, давши їм по монеті за допомогу, та ступив на стежку, що вела через ліс. І побачив ще одну дошку, прибиту до стовбура старої сосни.

— “Не ходи у цей ліс, якщо боїшся власної тіні. Не ходи, якщо боїшся голосів у голові”, — прочитав він уголос. 

— Я боюся тіні, — вигукнув Ждан, який йшов позаду. — Можна я не піду далі?

— І куди ж ти підеш, телепню? — розлютився Антон. — Соромно, ти ж колись станеш лицарем!

— Та не дуже й хотілося, — відповів Ждан. — Мене й так непогано годують. 

— Будеш так байдикувати, як ти звик, то й годувати перестану, — буркнув Антон. — Якщо так боїшся, я зав’яжу тобі очі. Шіннеаде, в тебе є хустка? Зав’яжи йому очі! 

— Авжеж є! — відповів ельф. — А мені дозвольте закрити вуха берушами, бо я вже чую шепіт! 

— Так ти ж їх береш лише у трактирі! — зазначив Ждан. — Бо наш гном так хропить, що мертвого розбудить. 

— Це хто хропить, це я хроплю? — обурився гном. — Та я соплю, як немовля! 

— Ях дифина огва, — хихикнув гоблін. — А ше певжиш тах, шо миши ховаюса! — Здуб одразу звично сховався за спиною Антона. Проте гном не був у настрої нпвіть сперечатися, не те що битися. 

Ліс і справді виглядав моторошно та справляв гнітюче враження: більшість дерев ялинки та ялиці, під тінню яких навіть вдень був морок. А поодинокі дубки та осики мали покручені стовбури та бліде листя. Антон зупинився, бо помітив, що в нього не одна тінь, як зазвичай, а чотири, і всі вони якісь неправильні. І у всіх тіней були пташині дзьоби: в однієї дзьоб великий, як у чаплі, у другої тіні — загнутий, як в орла, в інших, як у ворони та качки. Антон лише посміявся з цього видовища. Ельф теж сприйняв метаморфози з тінями спокійно. Гоблін зойкнув та почав кружляти на місці. 

— Я не хошу фаншувати! — вигукнув він. А тіні кружляли навколо нього, ніби запрошуючи до них приєднатися. Антон схопив гобліна за комірець, потряс його, приводячи до тями, та потягнув із собою. 

Гном заверещав, бо одна з тіней мала хвіст, як у віслюка, друга роги цапа, третя конячу голову, а четверта — ноги, як у вівці. Антон наказав не дивитися на тіні, не слухати зловісний шепіт, що доносився з усіх боків, та просто йти за ним, поклавши праву руку на плече товариша. 

— Не смійте наступати на мою тінь! — заверещав ельф. — Хто ще раз наступить на мою тінь — той мрець! 

— А на яку з них не ступати? — спитав гном. 

— На всі не ступати! — відповів ельф зі злістю. — Бо наш народ вірить, що тінь — це частина души. Хто наступить на тінь, той занапастить душу! 

— Добре, не злися так! — сказав гном, відступивши на два кроки. — На мою можете ступати, я не ображуся! 

Вони помінялися, так щоб першим йшов Антон, за ним Ждан, потім гном, за ним гоблін, а ельф замикав ходу. Тіні стогнали, вили, іноді щось співали та кликали зійти з тропи та потанцювати з ними, але вже ніхто не звертав на них уваги. Хіба що Ждан питав, що там таке, але Антон сердито цитьнув на нього, що йому таке страхіття краще не бачити, і той заспокоївся. Так мандрівники вийшли з темного лісу та опинилися на широкій галявині, осяяній вечірнім сонцем. А за нею розкинулася діброва. 

З хащів вийшов стариган у сірій робі, спираючись на ціпок. Високий, худорлявий, з довгим сивим волоссям та довжелезною сивою бородою до пояса. Обличчя ледь будо видно через тінь від гостроверхого капелюха, увінчаного гілками дуба. 

— Хто ви такі і що робите тут, біля чарівної гори? 

— А ти фто тахий, стагикан? — не розгубився гоблін. 

— Я друїд Юлес Довгов’язий, — гордо відповів старець. — Доглядаю ці місця. Ніхто не може піднятися на цю гору без мого дозволу! Навіть чхнути чи перднути тут не можна без мого дозволу!

— Ми від чаклуна Прокопа Мораваза, — відповів за всіх Антон. 

— А! А я думав, що за дивне збіговисько сюди навідалося? Знову невдалий експерскремент, еге ж? — друїд, посміхаючись, оглянув всю компанію. — А мені нічого не передав? 

— На жаль ні,— Антон розвів руками. — Мабуть, забув. А що він мав передати?

— Вино мудрості, що ж іще? Лише з ним я розумію мову звірів та птахів. З ним я мудрий друїд, а без нього — дурний дід, що живе у лісі. У нас із ним давня угода: він мені возить вино, а я йому трави рідкісні та гриби, які будь-де не знайдеш. Забув, кажете? От же старий дурень! От що зробимо. Я старий уже, щоб самому по горі лазити. Знайдете сон-траву, наберете повний мішок та принесете мені. А на заміну можете нарвати те, що Прокопу треба. Згода?

— Згода! — одразу погодився Антон. — А як нам до гори потрапити? Жодної стежки не видно.

— Тому й не видно, що я все сховав, — захихотів друїд. — Щоб всякі розбишаки та пройдисвіти тут не вешталися. Ходіть!

Друїд вдарив ціпком по землі. Дивним чином хащі розступилися, і стало видно широку стежку, що вела на гору.

Вечірнє сонце сховалося за обрієм. Товариші стали шукати собі притулок на ніч. Біля самого підніжжя гори зі скелі бив струмочок. Вся славетна компанія була втомлена після ходіння по лісу, отже вирішили тут перепочити та набрати води. Ельф розвів багаття та поставив казан на вогонь. Припасів вже залишилося мало: кілька шматків сушеного м’яса, жменька ягід, жменька горіхів та зовсім трохи вина з трактиру. Аж тут Гоблін засмикав Антона за рукав. 

— Дифися, фаше шфіфлосфе, у гнома рога шфісяся!

Крихітні прозорі фігурки кружляли навколо рогів Дубука. Гном замахав руками й заверещав, як жінка. Очевидно, далася взнаки слабкість до гномок, з якими він проводив забагато часу.

— Тю, чого це ти? — хихикнув Ждан. — Це ж феєчки! Диви, які гарненькі, маленькі, голенькі! Які в них гарненькі цицечки! 

— Дурень! Це піксі! І вони боляче кусаються! А він ще на цицечки витріщається! — відказав ельф. Тим часом гному вдалося вдарити по одній з істот. Вона запищала, ледве не впавши додолу, розлютилася, підлетіла до Дубука й вкусила його за палець так, що аж хруснуло.

Гном знову заверещав, уже голосніше:

— От дідько! Вони нас далі не пропустять!

— Щоб це ми, славетні мандрівники, злякалися якихось там фей? Не буде такого! — Антон вихопив свій меч і помахав у повітрі, але піксі були спритніші й ухилялися від ударів.

Кілька фей вкусили Антона за довгий ніс. Той заволав і випустив меч. Піксі тепер атакували Шіннеада, хапаючи його за вуха.

— Що за неподобство? — розлютився той. — Я розвідник, і вуха для мене — найважливіший орган! А вони ще мені слух зіпсують!

— Хіханські комагі, задовали! — ледве заворушив язиком гоблін, якого піксі теж із задоволенням кусали за видатні частини тіла.

— О! Комарі! — ельф підняв догори вказівний палець. — Дякую, друже, нагадав мені. Я ж знаю дієвий спосіб від комарів. А ці піксі дуже схожі на комарів, тож може подіяти.

— І що треба робити? — запитав Антон, що не встигав відмахуватися від набридливих істот.

— Треба знайти траву-смердючку. Палиш її, і запах такий, що будь-які комахи летять геть.

— І де таку знайти? Тут вона росте?

— Не впевнений. Але в мене, здається, залишилося трохи сухої. Зараз пошукаю.

З цими словами ельф розстібнув свою напоясну сумку і почав витрухати з неї усілякі дивні речі. На землю попадали якісь флакончики, папірці й сушені рослини. А ще — дзеркальце й гребінець.

— О-хо-хо, недарма кажуть, що ельфи чепуряться, як баби! — зареготав Дубук.

— Неправда, — ельф надув губи. — Дзеркальце потрібне, щоб вогонь розводити, відбиваючи промінь сонця. А гребінець… щоб метнути у ворога.

— Охо, не вигадуй! Я сам бачив, як ти старанно волосся заплітаєш. Шукай краще свою травичку.

— Знайшов! — Шіннеад урочисто підняв засушену стеблину.

— Фу, смердить, як гнійник! — Ждан затулив руками п’ятака. — У мене тепер не тільки ніс свинячий, але й нюх.

Як тільки травичка задимілася, сморід пішов просто нестерпний. Тепер носи затулили вже усі. Але зловісні піксі розлетілися в усі сторони, наче від окропу. 

Ліс залишився позаду, і попереду перед мандрівниками лежали лише луки, скрізь усипані величезними валунами та цілими скелями.

***

— Ну скільки ще йти? Я втомився! — занив Ждан.

— Я наказую тобі замовкнути! — накричав на нього Антон. — Ти мій зброєносець і маєш усюди слідувати за паном! А то так і залишишся зі свинячим писком!

Компанія ще трохи йшла мовчки, продираючись через чагарники і піднімаючись по скелях. Першим ішов ельф, бо він був найспритнішим. Шіннеад легко долав валуни та зарості, перестрибуючи їх, як заєць. За ним ступали Антон зі Жданом. Ішли трохи далі, щоб Антон випадково не штрикнув ельфа носом. Позаду них тупав Дубук, похитуючи гіллястими рогами й трусячи довгою бородою. Замикав хід гоблін, притримуючи руками язика, щоб той не тягся по землі.

— Ану стійте! Я щось бачу! — ельф раптом зупинився і приклав долоню до очей.

— Невже тибацюрник? — запитав Дубук з надією.

— Поки що ні. Але я бачу вершину. А якщо вірити старому шахраю, то там має бути й потрібна нам травичка.

Компанія знову посунула нагору. Дихати ставало все важче, і час від часу довелося робити привали. Нарешті друзі вийшли на округлу вершину, вкриту зеленою травою та різноманітними квітами.

— От і все, — здихнув з полегшенням Антон. — Ми нагорі. Залишилося тільки знайти заповітну квіточку.

— А як її знайти? — почухав потилицю Ждан.

— Так Прокоп же ж казав, як вона виглядає.

— А я забув…

— Дурень! — зашипів Антон.

— Спокійно. “Вона така висока, червона й оксамитова.” Так він казав, — промовив ельф.

— Тут багато червоних, — похитав головою гном.

— І як ми її знайдемо? — заревів Ждан.

— Чекайте. Здається, я щось бачу, — Шіннеад вдивлявся кудись.

— Невже квітку? — хором запитали всі.

— Треба глянути.

І справді, з іншого краю вершини росла одна-єдина квіточка тибацюрника. Велика, червона, на довгому стеблі, вкрита оксамитовим пушком. Більше таких квітів ніде не було, хоча друзі все обшукали.

— А ви впевнені, що нам вистачить однієї квітки? — запитав гном.

— Старий не казав, яка доза потрібна, — знизав плечима Антон.

— І як ми будемо її ділити? — запитав Ждан. — А якщо всім не вистачить? Оце я буду ходити все життя з п’ятаком?

— Так. Нумо подумаймо логічно, — заспокоїв усіх Антон. — Як казав один великий мислитель…

— Ході вге! Гавай бех хілосохії! — вигукнув Здуб.

— Ану тихо! Отже, в ідеалі треба поділити квітку порівну, бо це справедливо. Усі ми однаково постраждали й разом досягали мети. Але якщо поділити порівну, то може не вистачити, щоб повернутися до природної подоби. Ми зараз не в ідеалі, тому будемо діяти, виходячи з філософії раціоналізму. Хто більше страждає від нових принад, той має отримати більшу порцію…

— Я найбільше постраждав! — перебив гном. — Мені найбільший шмат!

— Ану жаткнишя! — вигукнув Здуб. — Ше я найпіше посажав!

— І що? — відказав Ждан. — Менше лаєшся тепер!

— Ні! Я найбільше постраждав! — виступив ельф. — Вуха заважають моєму ремеслу розвідника! А ви всі можете жити, як і раніше.

— Чого це вони тобі заважають?! — обурився Ждан. — У тебе і так вуха були довгі. Ну виросли ще трошки, і що з того? Лазиш по горах, як той козел. І я не помітив, щоб вуха тобі заважали! Взагалі ми з Антоном постраждали найбільше! Ми ж тепер собі жінок не знайдемо. Антон не знайде собі даму, бо його виженуть з таким носом з будь-якого званого обіду. А мене навіть найбрудніша кухарка обсміє за моє рило!

— Подумаєш, жінки! — перебив Дубук. — Он мене взагалі від наших жінок відігнали, і що з того? Можна жити без жінок, менше мізки колупати будуть. А от мої роги мені заважають найбільше! Я ж у шахту не спущуся!

— Яку шахту? Тут нема шахт! — засміявся Ждан. — А гноми тебе до своїх шахт більше не пустять! Ти малий, тому у двері і так проходиш, з рогами. А наші носи одразу видно!

Гном загарчав і вже кинувся на Ждана з кулаками, але Антон його зупинив.

— Шановне панство! Будьте ввічливими людьми! І нелюдьми теж! Припиняймо суперечку! Поділимо квітку тибацюрника порівну!

— А якщо не вистачить? — злякано запитав гном.

— Не вистачить усім. І це буде справедливо, — видихнув Антон.

Квіточку обережно зірвали. Антон хотів порубати її мечем, але той був тупуватий і завеликий. На щастя, маленький і гострий ножик знайшовся в ельфа. Той покришив тибацюрник дрібненько, наче вправний кухар, закинув у казанок і зварив. Відвар поділили порівну похідним кухликом.

— Ой, чекайте! — згадав Антон. — Маг наче казав, що тибацюрник має побічні ефекти.

— Так. Від нього хилить до сну, — відповів ельф.

— Ну, поспимо, — замріяно сказав Ждан.

— А що як щось станеться, коли будемо спати? — перелякався Дубук.

— Не станеться! Тут же гола вершина! — заспокоїв усіх Антон.

Всі випили свої дози. На щастя, тибацюрника вистачило. Усі принади вмить зникли, і друзі радо привітали один одного. Відвару ще трохи залишилося, і було вирішено його не виливати, а допити потім, бо води вже не залишилося. На сон справді хилило. Першим заснув Ждан. Він голосно хропів й рохкав попри те, що позбувся свинячого писка. Далі впав Дубук. Він хропів ще голосніше, аж борода розвівалася. Антон, Шіннеад та Здуб вляглися одночасно.

***

Щось розбудило Антона. Він розплющив одне око і в тумані напівсну помітив якусь тінь, що крутилася біля казанка.

— Ану геть, підступний злодію! — він вмить підскочив, щоб прогнати ласого до цінного зілля.

— Ме-е-е! — почулося у відповідь.

Антон протер очі. Біля казанка стояв дикий козел. Він виїв залишки трави і вмить впав, міцно заснувши. Антон розлютився, але потім збагнув, що гірський козел — то теж непогано, бо це делікатес, який навіть на званих обідах подають рідко. Скоро інші теж попрокидалися і почали сперечатися, як краще приготувати козла. Дубук пропонував готувати за давніми гномськими рецептами, запікши в ямі з вугіллям. Ельф хотів підсмажити козла з травами, бо м’ясо в них смердить, а в нього ніс чутливий. Гоблін взагалі хотів їсти м’ясо сирим. Антон відмовлявся їсти без тарілки та виделки і пропонував знести тушу вниз, щоб там уже приготувати за етикетом. Ждану було все одно, аби наїстися.

Суперечку перервав якийсь шум. Над головами пролетіла зграя птахів, що кричали, аж вуха закладало.

— Тривожний знак, — сказав ельф, вдивляючись кудись у далечінь. — Вони чогось злякалися. І це точно не орел і не буря.

— А що ж? — почухав потилицю Ждан.

Відповідь прийшла за мить. Над друзями промайнула величезна тінь, що аж затулила сонце. Вона зробила коло й почала знижуватися. Вже можна було розгледіти довгу шию та перетинчасті крила.

— Що то таке? — закрутив головою Ждан.

— Дракон! Ховаймося! — заверещав Антон, наче його різали.

— Куди ховатися? — заскиглив Дубук. — Тут же вершина!

— Он валун, за нього! — скомандував Антон.

Компанія ледь влізла за камінь. Сиділи нишком, побоюючись навіть дихати. Тимчасом дракон сів прямо посеред галявини, де лежав козел. Потупцював, обнюхав тварину, що мирно спала, ні про що не підозрюючи, а потім гам — і козла не стало. Лиш клацнули зуби та димок пішов ніздрями чудовиська.

— Мамо! — плакав Ждан. — Він нас теж з’їсть!

— Сиди тихше й молися, щоб не помітив! — штрикнув його Антон.

Але сталося дещо непередбачуване: дракон опустив голову, заплющив очі, повалився на землю й захропів. Здавалося, вся гора здригалася від того реву.

— Хух, пронесло, — Дубук витер піт з лоба.

— А тепер швидше донизу, поки він не прокинувся! — наказав Шіннеад.

— Чекайте, — Антон підняв догори палець. — Я дещо згадав.

— Ой, ми ж обіцяли сон-трави набрати, — ляснув себе по лобі Дубук.

— Та ні! Нам же загадали убити дракона!

— Ой, справді! — вигукнув Ждан. — А цей підійде? Чи герцог мав на увазі іншого дракона?

— Він не казав, який дракон йому докучає! — Хитро посміхнувся Антон. — Отже, за його дорученням, ми повинні вбити дракона і принести докази: голову чи хоча б кілька лусок. Якого саме дракона, нам уточнено не було. Отже, може вбити цього! Отримаємо хорошу винагороду!

— Чудово! — вигукнули всі хором.

— А як будемо вбивати дракона? — запитав Ждан.

— Дурень! Мечем, звичайно. У всіх баладах лицар відрубує дракону голову, але ти ж не читаєш, неграмотний. Дивися, як треба!

Антон урочисто дістав меч, підійшов до дракона, замахнувся і рубанув того по шиї. Нічого не сталося, лише іскри пішли від удару металу об міцні луски.

— Це… як? — Антон розлютився й рубанув іще раз.

Знову нічого. Дракон лише голосніше захропів.

— Пане, так у вас же меч старий та тупий! — згадав Ждан. — А у драконів шкіра міцна.

Здуб вилаявся й кинувся на Антона:

— Дурень! Лицар обісцяний! Тупе брехло! Ти міг би хоч меча наточити, перш ніж дракона рубати?

— Так ми ж ішли за тибацюрником, а не за драконом! — виправдався Антон. — Але Фортуна підсунула нам такий дивний збіг! І я не міг про це знати заздалегідь.

— Тихше, не сваріться, — заспокоїв їх ельф. — Що було сказано в угоді? Принести голову чи принаймні луски дракона, як доказ того, що ми його вбили. Голова завелика, щоб тягнути її з гори, це наше виправдання. Тож вирвемо кілька лусок і покажемо!

Антон заходився видовбувати луски, але ті сиділи міцно. Ельф став на допомогу з його маленьким, але гострим ножиком: він намацав три луски, що скоро мали випасти під час линяння, й обережно підколупнув їх ножем. Дракон навіть не ворухнувся. Антон урочисто поклав трофей до сумки і промовив:

— Перемога, друзі! Від чарів позбавилися, дракона можна сказати, подолали. Тепер до герцога за винагородою!

— А як же сон-трава? — нагадав Ждан.

— Ой, про неї якось забулося серед усіх пригод, — замислився Антон. — А друїд нам не сказав, як вона виглядає.

— Я знаю, як, — промовив Шіннеад. — Знайдемо трохи по дорозі донизу.

Сон-траву довелося шукати довго. Друзі обійшли усі луки та хащі на горі, але її ніде не було. Нарешті ельф помітив фіолетові квіти-дзвіночки і наказав рвати їх. Сон-трави було зовсім мало, і друзі ледве назбирали невеличку торбинку. Юлес Довгов’язий вже чекав біля підніжжя. Антон простягнув йому маленький мішечок із сон-травою. Друїд заглянув у нього, понюхав зібрані квіти й запитав:

— А чому так мало? Я ж казав нарвати повний мішок!

— Так ми й набрали мішок, як було сказано в нашій угоді. А про розмір мішка ви нічого не уточнювали, — розвів руками Антон.

Юлес щось пробурчав, але що робити — угоду вони формально виконали. Отже, він пропустив славетну компанію далі йти своїм шляхом. Дорога до маєтку герцога пройшла без пригод. Через чотири дні друзі стояли у бенкетній залі перед самим його Світлістю Ласло Цу Цукербергом. Герцог був у піднесеному настрої, від нього несло випитим вином. Він довго оглядав короткозорими очима луски і пошепки щось обговорював зі старим чоловіком у мантії, схожим на ученого.

— Так, це саме луски гірського зеленого дракона, — нарешті промовив герцог. — Ну що ж, ви виконали моє доручення. Нагороду вам видасть мій розпорядник…

Антон виступив уперед, вклонився і промовив:

— Ваша світлосте, від імені усіх моїх побратимів хочу подякувати за…

Тут герцог підняв догори вказівний палець, і Антон вмить замовк, ступив крок назад і застиг.

— Чекайте, пане Антоне, я недоговорив. Ви дійсно вбили дракона і надали тому незаперечні докази. Але сьогодні вранці мені повідомили, що інший дракон з’явився у моїх землях. Він напав на отару, зжер двох овець і налякав пастуха так, що той втік, кинувши отару напризволяще. Інших овець розлякали вовки. Як бачите, дракон тут не один. І слід знищити його, поки він не наробив ще прикростей. Ви зможете вбити друге чудовисько? Винагороду за нього обіцяю подвоїти, бо, за словами селян, той іще більший за дракона, якого вбили ви з побратимами.

Антон не розгубився і промовив:

— Дякую вам за довіру, ваша світлосте! Ми зможемо подолати й другого дракона. Але можна вас про дещо попросити?

— Ну…

— Чи можете ви нам дати якусь передплату? Знаєте, я не люблю хвалитися, але з попереднім драконом ми дуже намучилися. Вислідити й заманити його було справжньою пригодою, повною небезпеки. Дракон ледве нас не спалив! Ми дивом врятувалися. Ось мого зброєносця Ждана він ледь не з’їв, я ледь встиг його врятувати.

Ждан хотів щось заперечити, але тільки відкрив рота, Антон наступив йому на ногу — умовний знак, що треба помовчати. Інші друзі лише перезирнулися. Герцог постукав пальцями по столі, хмикнув і нарешті відповів:

— Ну що ж, ви заслужили мою довіру. Я не сумніваюся, що ви здолаєте й другого дракона. Мій розпорядник дасть вам третину від винагороди на додачу до грошей за першого дракона. Як тільки надасте докази щодо другого, отримаєте всю суму.

Друзі подякували, взяли винагороду і покинули маєток. Коли відійшли на достатню відстань, Ждан нарешті запитав:

— Пане Антоне, ви дійсно хочете йти на другого дракона? Я від того досі не оговтався.

Антон зареготав.

— Дурень! Який іще другий дракон? Це той самий! Прокинувся голодний, тепер лютує.

— Але ж кажуть, що він більший…

— Ага, у страху очі великі! Що ті дурні селяни розуміють? Перелякалися, їм здалося, що більший.

— Так що, будемо вбивати знову? — запитав Дубук. — А як? Тибацюрника більше нема…

Антон зареготав іще дужче.

— І ти дурень! Нікого ми вбивати не будемо! Купимо коней та мулів і поїдемо світ за очі, в інші землі. Врахуйте, що дракона ловити непросто, це займе кілька днів, а то й тиждень. Поки герцог оговтається й зрозуміє, що ми зникли з його грошиками, ми будемо вже дуже далеко. Він жадібний, отже, шукати нас не буде, бо це ще витрати.

— А як же лицарський кодекс? — розгублено запитав Ждан.

Антон посміхнувся, поплескав зброєносця по плечі й промовив:

— Друже, якби я все в житті робив за кодексом, то уже б давно помер…

— Від чого?

— Від голоду й нудьги!

Антон розреготався, та так голосно, що аж птахи на навколишніх деревах закричали й розлетілися. Слідом за ним розреготалися всі. Компанія пройдисвітів продовжила свій шлях, повний пригод…